ОКАЯННА ЖІНКА - Соціум - dt.ua

ОКАЯННА ЖІНКА

3 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 3 жовтня-10 жовтня

Виплюнувши мене на порожній перон, електричка понесла з собою в чорноту жовті квадрати, за якими тепло і безпека...

Марина Цвєтаєва
Марина Цвєтаєва

Виплюнувши мене на порожній перон, електричка понесла з собою в чорноту жовті квадрати, за якими тепло і безпека. «Тепер — додому», — кажу голосно, відганяючи липкий страх. Голос повисає поруч чужою морозною хмарою пари. Стає ще страшніше, і я біжу щодуху, стрибаючи через вибоїни твердого зледенілого снігу й шепочучи в такт стрибкам: «В чер-ном не-бе слова начертаны, и ос-лепли глаза прекрасные, и не страш-но нам ложе смертное, и не слад-ко нам ложе страстное. В поте пишущий, в поте пашущий…»

Останній цвєтаєвський рядок кровно стосується мене. Я працюю в редакції великої щоденної газети, мобільників ще немає навіть у нових українців, котрі, втім, ледве окреслилися, а телефону в будинку мого друга, який я вже подумки називала «наш», також немає.

У будь-якому разі, бадьорий алюр приміським селищем о пів на першу ночі — це не дуже розумно. Тому я майже не здивувалася, коли біля облізлого парканчика мою голову раптом узяла ззаду в «замок» чиясь аж ніяк не ніжна рука. Виплюнувши ворсистий рукав і рвонувшись щосили, я щодуху кричу: «В черном небе глаза начертаны, и ослепли слова прекрасные…»

Мабуть, не на жарт ошелешений, «рукав» випустив мене й навіть переслідувати не став. Поворот... Провулок... Серце — божевільний метелик, що б’ється у ребрах. Освітлене вікно у волохатих віях сосон, легкий стук у скло — і туди, у незамкнені двері, у жар розпростертих рук і рудої бороди, і найміцнішого чаю, завареного за заповітним — армійським! — рецептом, у солодкі докори за нерозсудливість і солодкий же — його! — страх за мене, із торжествуючим криком: «Мене врятувала Марина!»

Чай випито, і збудження від того, що так легко спекалася біди, жене під усіяне зорями холодне небо. «Коли ми одружимося, я подарую тобі матусину каракулеву шубу. Оту, чорну... Хочеш?»

Ну звісно, я хочу шубу, хоча краєм до відрази тверезої свідомості відзначаю щедрість за матусин рахунок. З іншого боку, шуба майбутньої свекрухи — багатообіцяючий аванс. Натхненна, я прагну примножити перемогу. «А що, — заявляю, — якби тут зараз стояли й мерзли я і Марина, ти кому віддав би свою ватянку?» — «Що ватянка, — серйозно відповів мій майбутній чоловік. — Я себе б їй віддав. Жаль, що вона мене не дочекалася».

Чи слід казати, що тієї миті я зрозуміла дві речі: умовний спосіб — лютий ворог кохання та що весілля, мабуть, не буде.

Але — «ніхто нічого не відібрав». І Марина Цвєтаєва стала першою й останньою в моєму житті «розлучницею», котру я полюбила мало не до народження. Звісно, це не було схоже на таємний жар мого друга, який спонукав його щоліта їздити в Тарусу, де Цвєтаєва росла, і в Єлабугу, де загинула, і натхненно зустрічатися там із такими ж самими ревними «цвєтаєвцями» та «цвєтаєвками». Легко пояснити цю жагучу й майже масову любов, яка спалахнула разом із перебудовою й помітно увійшла в рамки вже в середині 90-х післясмаком солодкості забороненого плоду. Легко, але неправильно. Адже перші посмертні радянські видання донька Марини, Аріадна Ефрон, здійснила ще в 60-х. Правда, книжки ці відразу ж ставали бібліографічною рідкістю, осідаючи за склом полірованих «стінок» «відповідальних працівників». Але в 70-х вийшла збірка в ленінградській Малій серії «Библиотека поэта», а на початку 80-х кількома книжечками цвєтаєвської лірики розродилося Татарське книжкове видавництво. Одну з них мені надіслали з Уфи з надписом: «Прийми грандіозне Диво!» Цікаво, що автор надпису ніяк не міг знати, що перегукується з самою Мариною, яка не боялася високих слів і одного разу сказала, що «ключ к охвату и осознанию всего написанного ею в стихах и прозе прост — просто поверить, просто понять, что — чудо»...

Вірші — особливо ранні — знали. Тисячі комсомолок із надривом запитували на шкільних вечорах: «Мой милый, что тебе я сделала?» Не знали саму Марину, яка так пронизливо оголилася в листах, записниках, щоденниках... «Биографию личную», яка у Цвєтаєвої з літературною нероздільна: «Мои стихи — дневник. Моя поэзия — поэзия собственных имен...» І потім, упізнаючи всіх адресатів її поезії, починаючи від першого кохання — перекладача Володимира Неліндера, який від роману з 17-річним дівчиськом ухилився і кому «замість листа» вона видала свою першу збірку «Вечерний альбом»... Низку її, Марининих, кохань і закоханостей (о, який простір для мораліста!), а зовсім не сімейну ідилію із Сергієм Ефроном, змальовану донькою Алею у спогадах... Виписані в томи її любовні історії: Цвєтаєва й Софія Парнок, Цвєтаєва й Пастернак, Цвєтаєва і Рільке, і Мандельштам, і Завадський, і Никодим Плуцер-Сарна, і Сонечка Голлідей, і Ланн, і Павлик Антокольський, і художник Микола Вишеславцев, видавець Вишняк—«Гелікон», молодий критик Олександр Бахрах, Костянтин Родзевич, Микола Гронський, Анатолій Штейгер, Святополк-Мирський, Євген Тагер, Микола Вільдман і Арсеній Тарковський — адресат останнього ліричного вірша... Попри опубліковану «домашнюю письменность», де вона сама цілком чітко пояснює природу своєї безмірності, багатьом досі не зрозуміло, що це буйство — недійове, що — пристрасть Душі. «Та любовь, которая так естественна для детей, стариков и поэтов: любовь — как бескорыстная потребность души, нуждающаяся в немногом: живи! будь! И доверься мне, и позволь мне довериться тебе с моими думами и тревогами. Большего не нужно...»

О, як пустилися в роздуми — над нею, що відлила в поетичну форму, здається, саму стихію хвилювання серця: кого більше любила, кого менше, а хто просто так, погуляти вийшов... Лихоманка, божевілля — якщо не вдивлятися в живі подробиці... Особисто я, прочитавши про життя «в днях и местах» майже все, що російською мовою з’явилося, вирізнила б головні Маринині кохання — Пастернака, Рільке й Родзевича (Ефрон — осібно). І відразу стає смішно. Вимірювача сили і якості серцевих емоцій не винайдено, і той, хто береться не навздогад, а категорично судити про цю тонку сферу, виявляє лише свою природу душі й серця — не більше. Ну звідки така ніжність у народу до «складного» поета? Невже лише звідти — з публічної пораненої оголеності днів і годин?

Ні, звісно. Просто Цвєтаєвій, що в неї, за її власним визнанням, «между любовью и любовью распят мой миг, мой час, мой день, мой год, мой век», судилося стати для нас чи не першим речовинним утіленням свободи, вищої за кохання. Усе життя розмірковуючи над підвладністю людини ірраціональним стихіям буття, загадкою «злодеяния и чистого сердца», вини й біди людини, яка потрапляє під владу наслання, чарів, вона на початку 90-х виявилася набагато ближчою нам, ніж знову актуальні теоретики західного індивідуалізму, переконані в тому, що людина не добра й не зла, а така, якою її роблять обставини. Усі її герої, так само, як Упир із поеми-казки «Молодец», по суті імморальні — винні й невинні у злі і, як Маруся, — чисті й злочинні водночас...

Проте невдовзі життя все розставило по своїх місцях: ряди шанувальників-індивідуалістів пішли в бізнес і порідшали, а фанати «життя і творчості» почали невиразно здогадуватися, що позаморальність Цвєтаєвої — махровіша за будь-який «моралізм», чого лише варта її життєва і творча формула: «Ненависть — ниц! Сын, раз в крови». А неподільний, як і в кожного великого поета, сплав життя і творчості у Марини є такою концентрацією інтелектуального та психологічного досвіду, що робить її взагалі гостею з майбутнього.

***

Хоча сьогодні Цвєтаєва — один із небагатьох великих поетів, про котрих, здається, ми знаємо все. Дослідження Ганни Саакянц, Ірми Кудрової, Вікторії Швейцер, Марії Бєлкіної... Матеріали Російського державного архіву літератури і мистецтва (РДАЛМ), об’єднані в серію «Марина Цветаева. Неизданное», підготовлені до друку Оленою Коркіною. Докладні спогади про дитинство, залишені сестрою Анастасією, щоденникові записи доньки Алі й сина Георгія (Мура), спогади сучасників... Здавалося б, чого ще? Проте всі чекали сенсації.

Як відомо, архів Марини Іванівни, переданий у РДАЛМ її донькою Аріадною (Алею) Ефрон 1975 року, за її розпорядженням, був закритий до 2000 року. Протягом минулих трьох років багато невідомих записів Цвєтаєвої побачили світ. Проте сенсації не сталося.

Та й якої, власне, можна було чекати більшої «сенсації», ніж, скажімо, опублікована ще 1999-го в серії «Марина Цветаева. Неизданное» чернетка листа сестри чоловіка Марини Іванівни — її точка зору на обставини смерті молодшої доньки Цвєтаєвої Ірини, що померла 1920 року в притулку від голоду, а також — свідчення сторонніх людей, реакція знайомих на цю трагедію. Марина, як відомо, звинуватила в цій смерті чоловікових сестер, які не надали належної допомоги. Але є вище свідчення — свідчення поета: «Старшую у тьмы выхватывая, Младшей не уберегла». Чи треба було публікувати цю, за словами Олени Коркіної, реакцію на вищезгадану історію, на мою думку, дуже схожу на плітки? Один із провідних авторитетів у галузі цвєтаєвознавства Олена Коркіна вважає, що так, треба було. «Читатель выслушал вторую сторону конфликта и, положа руку на сердце, понял, что он ничего не понял, — вернее, что ни понять, ни оправдать в земных законах поведения Цветаевой он не в силах. И после этого прочитал фразу Сергея Эфрона: «Здесь судить не человекам».

Чомусь у випадку з Цвєтаєвою, яка неодноразово просила своїх друзів і знайомих знищити занадто особисті або в таку хвилину написані записки й листи (не знищив — жоден!), абсолютно не спрацьовує поки що нібито актуальний етичний постулат: чужі листи читати соромно. Із яким задоволенням повсюди цитують жорсткий, хльосткий, жорстокий навіть лист Ефрона до Волошина, написаний у момент гострої сімейної драми. Його Ефрон, добре розуміючи, що це НЕ ВСЯ правда, правда моменту, а отже, за вищим рахунком — неправда, просив після прочитання знищити! Де там! Нині цей лист чоловіка, котрий усе життя ставився до дружини з високим благоговінням, — головний аргумент тих, хто не втомлюється твердити про підступну сутність і «вампіризм» Марини.

До того ж листи і щоденникові записи Цвєтаєвої — товар дуже специфічний, оскільки читання це нелегке. Навіть при листуванні вона відмовлялася від саморедагування, шануючи сам процес пошуку слова. Те, що зірвалося з пера. У листах, як і в літературі, вона з рідкісною послідовністю розсувала межі максимального оголення людської природи і була свято переконана в тому, що надмірна пригладженість стилістики й надто сувора етична самооцінка пишучого позбавляють текст живого життя і якихось дуже важливих граней істини. Тому людей, котрі непохитно знають, що припустимо в житті й літературі, а що ні, як треба жити правильно та що саме і як дозволяється записати на аркуші паперу, — таких людей ознайомлення з гранично відвертим потоком свідомості (а ним переважно і є творча спадщина Марини Іванівни) найчастіше обурює.

Водночас «розсекречення архівів» і «нові відомості» виявилися ефективним комерційним ходом, який підтвердив той факт, що «домашняя письменность» Цвєтаєвої за бажання легко розпадається на цитати й цілком рентабельна. Видавництву «Захаров», приміром, яке оперативно видало під приманкою «нових відомостей» уривки з записників і щоденникової прози, нещадно вирваної з контексту, майже вдалося зробити з Марини Цвєтаєвої Фаїну Ранєвську: «Первого сорта у меня в жизни были только стихи и дети»; «В моих жилах течет не кровь, а душа»; «Судьба: то, что задумал Бог. Жизнь: то, что сделали с нами люди». Справді, краще не скажеш. Ніколи.

Насправді «нове» полягає в тому, що розставляються наголоси в уже відомому контексті. Приклад — розкішно видана та неймовірно дорога книжка Ірми Кудрової «Путь комет». Контекст розцвічується нюансами. В окремих випадках ці нюанси настільки вагомі, що коли й не «коригують» сформований образ Цвєтаєвої та її близьких, то істотно доповнюють. І ускладнюють ще більше.

Зокрема нині я не стверджувала б, що всі захоплення Марини Іванівни, як це заведено вважати, різною мірою були «каждыми», а чоловік Сергій був — «единственным», — тому що, за визначенням маленької Алі Ефрон, «это — Любовь, а то — Романтизм». Справедливішим здається відоме, утім, давно, свідчення самої Цвєтаєвої: «Всю жизнь напролет пролюбила не тех. Из равных себе по силе я встретила только Рильке и Пастернака». Це — правда. Але правда й написане нею в липні 1921 року, коли прийшла звістка, що Еренбург знайшов Сергія в Константинополі: «С сегодняшнего дня — жизнь. Впервые живу. Отнимая Вас у меня он (Бог) бы отнял — жизнь».

Хай там як, прийнявши на коктебельському пляжі від хворого на туберкульоз сімнадцятирічного хлопчика, — котрий пережив нещодавно трагічну смерть матері, знаменитої дворянки-народоволки Лізи Дурново, і молодшого брата, — подарунок, генуезький сердолік, вісімнадцятирічна Марина, як вона вважала потім усе життя, не камінчик прийняла — Долю. Коктебельська легенда стала одним із головних «чар» її життя. І висоту, на яку вона у віршах і в житті підносила чоловіка, під силу було витримати людині воістину бездоганній. Проте роман дружини з його приятелем, Костянтином Родзевичем, котрий став принагідно героєм, можливо, найкращих поем про любов ХХ століття — «Поэмы горы» і «Поэмы конца», був понад його душевні можливості. Принаймні слово «захоплення» до цієї короткої історії підходить приблизно як корова до трактора. Невідомі раніше листи лише засвідчують: кохання! Та ще яке! Цвєтаєва вперше любила не як друг — живий або, що найчастіше з нею траплялося, епістолярний, і не як мати («моя любовь — материнство, не имеющее никакого отношения к детям»), — любила як жінка. «С ним я могла быть счастлива...»

Від самого початку ця любов замішана на щонайглибшому трагізмі: незмога зректися ні кохання, ні Серьожі. «Это первое такое расставание за жизнь, потому что, любя, захотел всего: жизни, простой совместной жизни, того, о чем никогда не догадывался никто из меня любивших. — Будь моей. — И мое: увы!» «Увы» — бо Сергій і тому, що «творчество и любовность несовместимы. Живешь или там или здесь. Я слишком вовлекаюсь...» А тим часом Ефрон усерйоз наважився на розрив. Не наважилася вона. З приводу чого потім, з роками, не раз жалкувала. Досі заведено чомусь вважати, що Родзевич залишив Цвєтаєву, тоді як усе було навпаки. Костянтин Болеславович називав її найбільшим коханням свого життя, «потом такое уже никогда не повторялось...» Він навіть не спростовував упертих чуток, буцімто насправді син Цвєтаєвої Георгій (Мур) — його син, хоча напевно знав, що батько хлопчика Ефрон. Останній так і не зміг переступити через коктебельську легенду; пізніше він, своєю чергою, залишив кохану жінку, не знайшовши в собі сил піти від Марини.

У винятковій порядності та шляхетності Сергія Ефрона ніколи ніхто не сумнівався. Крім того, він прекраснодушний, щирий, завжди служив певній ідеї (спочатку ідеї «Марина», потім, після роману дружини з Костянтином Родзевичем, — ідеї «СРСР»). Він сміливий, витривалий, навіть героїчний, готовий до самопожертви в ім’я високої альтруїстичної ідеї — але недалекоглядний. Цей коктейль, що зробив колишнього офіцера, білого лебедя, людину високих душевних рис радянським чекістом і активістом — «возвращенцем», урешті-решт привів його та доньку Алю в катівні Луб’янки. А Цвєтаєвій, що поїхала з сином за чоловіком і донькою до СРСР, коштував життя.

Проте останні дослідження Ірми Кудрової підтверджують те, у чому ніколи не сумнівалася Цвєтаєва: до вбивства Ігнатія Рейсса Ефрон безпосередньо не причетний, його підставили. Не лише французькій поліції, а й радянським спецслужбам було вигідно майже на півстоліття виставити Ефрона головним винуватцем швейцарського вбивства. А поведінка його в катівнях НКВС викликає захоплення. Під катуваннями обмовила батька на два тижні раніше заарештована Аля, прийняли версію НКВС друзі-соратники за «Союзом повернення на батьківщину» Клепініни й Емілія Літауер. Сергій Якович тримався з разючою мужністю, на очних ставках закликав друзів не лжесвідчити. «Его доверие могло быть обмануто, мое же к нему — никогда». Вперше Марина Іванівна вимовила цю фразу на допитах у французькій поліції восени 1937 року. І потім її високою відданістю дружини чоловікові в годину випробувань — попри всі політичні розбіжності — спекулюватимуть: «Усе знала й покривала!».

Не знала. А якби й знала, то не пішла б доносити французькій поліції. Вона була глибоко переконана: фанатизм і гуманізм існують на різних полюсах, і нікому їх не вдасться поєднати. Але в основі їхнього із Сергієм шлюбу від самого початку лежав постулат толерантності до шляху, обраного іншим... І вона відступила. Наївності її вистачило, аби послати листа Сталіну: «Я не знаю, в чем обвиняют моего мужа, но знаю, что ни на какое предательство, двурушничество и вероломство он не способен. Я знаю его: 1911 — 1939 — без малого 30 лет, но то, что знаю о нем, знала уже с первого дня: что это человек величайшей чистоты, жертвенности и ответственности. То же о нем скажут и друзья, и враги. Даже в эмиграции никто не обвинял его в подкупности. Кончаю призывом к справедливости...»

У відповідь на заклик до справедливості в серпні 41-го в Єлабугу полетіла депеша НКВС, що характеризує евакуйовану білоемігрантку Цвєтаєву як «запеклого ворога радянської влади». В останні кілька років дедалі переконливіше починає звучати версія Кирила Хенкіна, що відчуття «безвиході» й самогубство спричинені тим, що Марині Іванівні запропонували доносительство. Запис у щоденнику Мура — ніякої роботи не має, «кроме переводчицы с немецкого в НКВД». Загадково плакав і каявся, що дуже винуватий перед Мариною незадовго до своєї смерті Микола Асєєв, який допоміг із майбутнім переїздом у Чистополь. Логічно припустити: переїжджати, коли начебто все більш-менш влаштовувалося, Цвєтаєва не стала тому, що це аж ніяк не вирішувало її «безвихідь». «Во мне уязвлена, окровавлена самая сильная моя страсть — справедливость». Практично відпала версія про гострий психічний розлад у дні, які передують самогубству. «Отказываюсь — быть.) В Бедламе нелюдей) Отказываюсь — жить.) С волками площадей...» Це написано за два роки до останнього літнього дня 41-го, коли велика російська поетеса — ні, цього слова вона не любила: поет Марина Цвєтаєва вирішила, що «пора —пора — пора) Творцу вернуть билет».

Менше місяця залишалося до 26 вересня, коли, за старим стилем, їй виповнилося б сорок дев’ять. І понад життя — до часу, коли народиться її читач, настільки ж уражений таємницею, що вперто вислизає з рук, хоч би скільки наближало нас до неї мистецтво, що занадто часто являє рабство у «принятых правил». Таємницею, навічно захованою в нас самих.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво