Один у «Слові» — воїн. Анатолій Паламаренко: «…і що ж то таке з нашою Україною?»

У липні відзначатиме свій 70-літній ювілей Анатолій Несторович Паламаренко, митець, із яким пов’язані найкращі сторінки українського слова на вітчизняній сцені. За свій творчий вік Паламаренко прочитав на цій сцені чимало творів Шевченка, Гоголя, Вишні, Нечуя-Левицького, Олійника, багатьох інших письменників. Власне, сьогодні саме Паламаренко в Україні й залишився, вважайте, єдиним представником жанру, який він сам для себе і визначив — «Слово». Його успіх серед глядачів, слухачів завжди був неймовірним. І популярність не знала меж, особливо коли виступи Анатолія Несторовича частіше демонструвало ТБ. Зараз, на жаль, набагато рідше… Нещодавно Паламаренко завітав у редакцію «ДТ» — і розмова з майстром слова торкнулась як його творчого життя, так і творчого життя у самій нашій країні.

«Ярмарок» — це музика мого дитинства

— Анатолію Несторовичу, згадайте, будь ласка, який український твір найбільше вразив вас у дитинстві, — можливо, саме він спонукав вас до подальшої діяльності на ниві художнього слова?

— Я — 1939 року народження. В дитинстві був низьким і товстим! Це диво, що тепер я високого зросту... Мене навіть називали «Кабан» і «артист Штепсель». Вже з другого класу пішов на сцену. Пам’ятаю, коли в 1949 році відзначали ювілей Гоголя, я читав про «Товарищество». Виходив на сцену такий малий «бульбик» в образі і читав дуже голосно. Тоді, пам’ятаю, в залі шкільного клубу повно людей — вчителі, учні, а я декламую: «Хочется мне сказать, панове, что такое есть наше товарищество?» Ну й так далі… І вже тоді відчув, що мене уважно слухають. Ще в дитинстві читав «Ваньку Жукова» Чехова, «Поднятую целину» Шолохова.

Так, я вийшов саме з російської літератури — з гоголівської «Шинелі». Ми ж тоді всі жили в імперії, куди від цього подітися?

Потім я з російських класиків перестрибнув на Остапа Вишню. Була в нього знаменита гумореска «Дідів прогноз»: глухого діда голова запитує: «Коли снігу багато, то це на врожай?» А він: «Шо? Шо кажете?»

І якось я це так декламував, що люди дуже сміялися. А далі вже пішло-поїхало… Було багато творів на сільську тему. Українська мова для мене природна, рідна… Школа наша була українська. Ми щоранку співали: «Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить…»

— Ви згадали про дитинство, про настрій, а на телебаченні якісь ваші ранні виступи записані?

— Єдине, що записали, — як читаю Степана Олійника «Синок-математик». Я знав Степана Івановича особисто, ми з ним зустрічалися, коли я був і артистом, і студентом.

— А як ви вперше відкрили для себе твір Остапа Вишні «Ярмарок»? Дехто чомусь плутає його з гоголівським «Сорочинським ярмарком»…

— Колись купив велику книжку «Мисливські усмішки» Вишні. З ілюстраціями. І почав читати. Дивлюсь — «Ярмарок»! У ньому навіть немає особливого сюжету… Напевно, як музикант у нотах бачить певну музику, так і я щось побачив у тому творі… Одразу ж виникла ностальгія за дитинством. Родом я з Макарова. І прямо за нашою хатою, за тином і конов’яззю, починався ярмарок. Моє дитинство минало саме там. Чув там, як після війни співали старі лірники. Тому «Ярмарок» став для мене музикою дитинства. Так, у Гоголя «Сорочинський ярмарок», а в Остапа Вишні — просто «Ярмарок». У Гоголя є сюжет, а в Остапа Вишні —ярмаркові картини.

— У пресі були повідомлення, що саме «Ярмарок» ви виконували, перебуваючи з делегацією в Канаді…

— Торік Віктор Ющенко зателефонував мені прямо додому й запитав: «Чи маєте ви бажання відбути на три дні до Канади?» Полетіли… І вже там на прийомі підходить Ющенко й каже: «Анатолію Несторовичу, нехай почують українське слово…» І я прочитав «Мені однаково…» Під кінець вибухнувши: «Та не однаково менііі!» Я читав поволі… Вони все перекладали господині вечора Мікаель Жан. І вона це добре сприйняла, кинулася мені в обійми. А, окрилений, прочитав ще й «Ярмарок», якого взагалі не перекладали.

На початку весни був візит у відповідь канадців до України. І мене знову запросили на прийом. У Софіївському митрополичому палаці, у трапезній, зібралася велика авдиторія. І що цікаво — Мікаель Жан мене впізнала й каже: «Ярмарок! Ярмарок!» Ну — ярмарок, значить, ярмарок…

«Спочатку — автор, а вже потім — виконавець»

— Чи були у вас особисті зустрічі з Остапом Вишнею?

— Ні, я його вже не застав. Його не стало у 1956 році, тоді мені було лише 17 років.

— Чи знали ви його дружину — Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко?

— Її називали Вишниха. Це була висока вродлива жінка. Дуже проста у спілкуванні, але ця простота походила від високої інтелігентності. Вона була актрисою. Їй випало на долю дуже серйозне кохання, така мужня любов до Остапа Михайловича. Адже є різні форми цього почуття. Вона вміла сміятися. Любила анекдот. І навіть такий, із котрого слова не викинеш.

Варвара Олексіївна їздила у заслання до чоловіка, як колись жінки-декабристки. Десь там поблизу нього й жила. Взагалі, їй судилося нелегке життя.

— Як вона оцінювала вашу роботу на сцені?

— Дуже добре оцінила моє читання ще в студентські роки. Бо я часто виступав у театральному інституті. І навіть халтурив! Тому що тоді нам давали по п’ять рублів за виступ перед святами на студентських концертах. Я вже доволі впевнено стояв на двох ногах. Відчував слово могутнє. Серйозно почав трудитися над Шевченком. Та й гумор теж був моєю копійкою, куском хліба. Вже з другого курсу я зостався без матусі… Жив у гуртожитку на Сталінці. У нас була велика кімната, в якій жили десять студентів, у тому числі Павло Морозенко (потім — відомий актор). А це було диво, диво-людина, диво-студент! Пам’ятаю, що коли я в 1956-му вступав до театрального, то конкурс був величезний — понад 20 чоловік на місце. А я був зовні «страшний»: копав торф, застудив кров, тому всього обсипало чиряками. І читав я тоді Маяковського. Було очевидно, що щось читав не так. До того ж низький, та ще й у чиряках. Кому такий артист потрібен? І тут мені документи віддають, а Морозенка — беруть. Я по-білому йому заздрив. Але вже з другого разу я вступив. Зі мною навчалися Федір Стригун, Женя Головатюк.

— Хто для вас був головним учителем у театральному?

— Навчався я у Влада Неллі. Це щастя — навчатися в такого великого педагога. Він писав — «Неллі-Влад», очевидно, тому, що його повне прізвище було — Інеллі. Володимир Олександрович Неллі. Чоловік видатної актриси Добржанської. Тоді він був птахою високого польоту. Як ішов Хрещатиком, то всі звертали на нього увагу — він дуже вишукано вдягався. Я ж лише спостерігав за його шкарпетками. Він був великим аристократом. Жив на Пушкінській. Одного разу так сталося, що після першого семестру Неллі відчислив багатьох своїх студентів. Хтось пішов на «цвинтар талантів» — на театрознавчий. А хтось взагалі залишив вуз.

Я ж почав «рости» як на дріжджах. Придумував різні сільські етюди. Згадував своє дитинство, голодні роки: як я біля скирти пасу корів, як картоплю печу в попелі, як та солома почала горіти і як я її гасив…

Тому Володимир Олександрович і зоставався задоволений мною, ставив мені тільки відмінні оцінки.

— У той період — період Влада Неллі — у київських театрах було багато великих майстрів. Що вас найбільше цікавило, хвилювало і вражало з того репертуару, який ви дивилися в Києві?

— Тоді я щовечора ходив у театри. Або в оперний, або в драматичний. Мені казали: «Студент? Нагору!» Я — на гальорку! А звідти, як орел, бачу вільні місця у партері. Прослухав усі опери з участю найкращих співаків. Тому мені тепер і легко викладати сценічне слово — для вокалістів у консерваторії.

— А в театральному інституті не працюєте?

— Мене «видавили» звідти у 1985-му, як пасту з тюбика. У них «свої» справи. А я прийшов зі своїм кредо, зі своєю мовою, зі своїми знаннями. Тому що я практик, а їм, очевидно, цього не треба.

Анатолій Несторович Паламаренко — народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. Народився майбутній майстер художнього слова у містечку Макарові на Київщині, в родині колгоспників Єлизавети Оксентіївни та Нестора Тимофійовича. У родині підростало четверо дітей, найменшим був Анатолій. Дитинство митця випало на роки війни. Німецька окупація тривала в Макарові з 10 липня 1941 року по 7 листопада 1943 року. Батько Анатолія був зв’язківцем між місцевим підпіллям та партизанським загоном. Влітку 1943 року його схопило гестапо і відправило в концтабір Бухенвальд. Додому він повернувся тільки влітку 1945-го.

Сестру Анатолія Софію влітку 1942 року фашисти спровадили на невільницьку працю в Німеччину. Старший брат Олексій у 1943 році був мобілізований до радянського війська.

Ще змалечку Анатолій Паламаренко захоплювався художнім словом. Після закінчення Макарівської середньої школи навчався у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі. Потім — Київський театральний інститут. Як професійний актор розпочав свою діяльність у Хмельницькому театрі ім. Петровського. З 1962 року — артист естради в Київській Національній філармонії. Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам національних університетів ім. Т.Шевченка та М.Драгоманова, музичної академії ім. П.Чайковського. Свій предмет артист назвав — «Слово».

На 22 жовтня в Національній філармонії заплановано великий вечір, на якому митець читатиме найкращі твори зі свого репертуару.

Всі статті Катерина Константинова

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі