«ОДИН ПОВЕРИЛ В ТО, ЧТО ОН БУРЖУЙ, ДРУГОЙ СЕБЯ СОЗНАЛ КАК ПРОЛЕТАРИЙ...» ДО 85-РІЧЧЯ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Неймовірний збіг обставин привів Росію під владу диктатора, котрий мало не сам протистояв самодержавному імперіалізму. Історія російської революції досі пишеться — уже з нових позицій, відповідно до зміни світових умов. У даній статті порушено один аспект цієї історії: таємний план, що виник у Константинополі 1914 р. і мав посприяти долі нікому невідомого, крім революціонерів і поліцейських агентів, Леніна. Але німецькі лідери знали його й відправили в Петроград в опломбованому вагоні. Їхній мотив був винятково військовим: вони сподівалися, що цей збурювач громадського спокою зуміє вивести Росію з війни.

Змова

Війни не виникають із нічого, як не може пролитися дощ із безхмарного неба. Перші роки ХХ століття було затьмарено повсюдними політичними й воєнними конфліктами. Росія та Японія воювали 1904 р., Британія вступила в конституційну кризу в 1909—1910 рр. й у війну з Ірландією 1912 р., Оттоманська імперія загрузла в нескінченних баталіях на Балканах, і, нарешті, 1914 р. у Сараєво сербські націоналісти кинули виклик австрійському імперіалізму.

Якщо більша частина російських революціонерів бажала перемоги Росії у війні, то решта хотіли миру без перемоги якоїсь нації. Ленін мріяв про поразку Росії, оскільки теоретично в такій ситуації можливість революції ставала реальністю. Лідер лівого крила революційного підпілля досить чітко виклав власні міркування про війну. У вересні 1914 р. він відгукнувся на неї «Військовими тезами», у яких писав, що, із погляду робітничого класу і трудящих мас усіх народів Росії, меншим злом була б поразка царської монархії та її армії, яка пригнічує Польщу, Україну й безліч народів Росії.

Більшовицький політемігрант жив у Пороніні — місті, що входило тоді до складу Австро-Угорщини, і його як російського підданого з початком війни було інтерновано. Австрійський соціал-демократ і депутат парламенту Віктор Адлер не залишив російського революціонера в біді, переконавши міністра внутрішніх справ, що Ленін фактично став союзником Габсбургів у війні проти царської Росії.

Так лідер більшовицької фракції опинився в нейтральній Швейцарії, і його безгрошовим притулком спочатку став Берн. У лютому 1916 р. він переїхав у Цюріх, де присвятив свій час розробці марксистської філософії та фракційним диспутам. Фізично дужий, він був блискучим оратором, але різкою та нетерпимою людиною, він безстрашно дотримувався своєї власної логіки, хоч куди вона вела б. Йому вже виповнилося п’ятдесят років, але він досі не мав достатньої популярності у політичних і революційних колах.

На початку війни Леніна шокувала поведінка колег-соціалістів, котрі дружно підтримали кожен свою країну. Бажання воєнного краху Росії привело його в опозицію до своєї власної батьківщини й відштовхнуло від нього багатьох революціонерів. Навіть більшовики не цілком розуміли його погляди на цю війну. Він був росіянином, але вважав своїм обов’язком сприяти поразці Росії та розвалу Російської імперії.

У Константинополі в той час жив інший російський соціаліст, колишній колега Леніна й лідер міжнародного соціалістичного бюро 2-го Інтернаціоналу, котрий дійшов аналогічних висновків. Олександр Лазарович Гельфанд, який у підпіллі мав псевдонім Парвус, був одеським євреєм. Він належав до того ж покоління, що й Ленін (Гельфанд народився 1869 р.), і в юному віці зазнав приниження та жахів єврейських погромів, що обрушилися на іновірців після вбивства Олександра II. Того фатального 1881 р. багато євреїв тікало з Росії в США та Західну Європу, й таким чином Гельфанд опинився в Німеччині. Ненависть до тиранії привела його до марксистів, і російський біженець став одним із лідерів ліворадикальної течії в німецькій соціал-демократії. На початку своєї кар’єри він ледь зводив кінці з кінцями, задовольняючись випадковими заробітками. До 1890 р. Олександр Гельфанд уже зробив собі ім’я як теоретик і журналіст, котрий пліч-о-пліч бореться з Розою Люксембург проти ревізіоністів і опортуністів. Він познайомився з Леніним й іншими політемігрантами, і фактично став наставником Льва Бронштейна, створивши основи теорії «перманентної революції».

1905 р. Гельфанд повернувся в Росію, аби взяти участь у першій російській революції. Його заарештували, заслали в Сибір, він втік у Німеччину, словом — типовий шлях революціонера-підпільника. Але був й інший бік Гельфанда-Парвуса, який проявився не відразу.

Він виявився сумнівним прожектером, що діяв, із погляду колег-ідеалістів, підозріло вдало у своїх власних інтересах. Олександр Лазарович займався видавничою діяльністю, публікуючи матеріали, які мали служити справі революції, але, як виявилося, набагато краще служили його добробуту. Ленін і більшовицька фракція мали вагомі підстави вірити тому, що Парвус привласнив як страхові витрати 130 тис. марок (близько 30 тис. доларів), переданих Максимом Горьким керівництву РСДРП(б). Пояснення, надані Парвусом, були непереконливі, і соціал-демократи серйозно посварилися з революційним видавцем.

Відмовившись від невдячних клопотів із видавництвом і революційною діяльністю, Парвус цілком присвятив себе приватному бізнесу, мандруючи через Відень на Балкани й у Туреччину, де укладав прибуткові угоди з торгівлі зерном й іншими продуктами. 1912 р. він уже мав досить тісні зв’язки з чиновниками уряду младотурків і з їхньою допомогою уклав контракти на стратегічні поставки зерна в оттоманську армію в період балканських війн. Зухвалий мислитель, він виявився неабиякою, але безпринципною та одіозною особистістю. Ледь у Європі вибухнула світова війна, Гельфанд опублікував цікаву статтю в турецькій пресі про збіг інтересів Німеччини й Оттоманської імперії, підбурюючи Туреччину до вступу у війну на боці кайзера. Олександр Лазарович досить успішно консультував оттоманський уряд щодо різних аспектів мобілізації та реформування економіки в умовах воєнного часу. Крім цього він усіляко сприяв розпалюванню пронімецьких настроїв у балканських країнах і допомагав Порті закуповувати пшеницю й техніку для будівництва залізниць, ясна річ, із вигодою для себе.

У такий спосіб Гельфанд здобув капітал, політичні зв’язки й відповідний авторитет. Якщо Ленін залишався байдужим до перспектив німецької перемоги, то Гельфанд був захоплений таким результатом війни. Руйнування Росії стало для нього нав’язливою ідеєю, і його будинок у Константинополі перетворився на місце зустрічі змовників. Завдяки своїм зв’язкам, Гельфанду вдалося зустрітися з німецьким послом у Константинополі. На аудієнції у фон Вангенхейма 7 січня 1915 р. він заявив про черговий збіг інтересів — цього разу німецького уряду й російських революціонерів, і справив сприятливе враження на посла своїми міркуваннями.

Через два дні фон Вангенхейм відправив телеграфом у німецьке міністерство закордонних справ звіт про зустріч, у якому повідомляв, посилаючись на Гельфанда, що «російські демократи можуть домогтися своїх цілей тільки тотальним руйнуванням царату й поділом Росії на менші держави». З огляду на деякі воєнні успіхи росіян на фронті, німецький уряд зацікавився такого штибу перспективами. Спроби вивести Росію з війни вже робилися таємними дипломатичними каналами. 1915 р. Оттоманська імперія та Німеччина мали намір надати Росії право проходу через Дарданелли, якщо вона залишить своїх союзників. Потім Німеччина зондувала можливість укладання сепаратного миру з Росією, і ці питання обговорювалися в нейтральній Швеції. Каменем спотикання, говорили інформовані особи, було небажання царя відмовитися від Польщі. Проте російський представник пояснював німцям у Стокгольмі, що, «на його особисту думку» Росія повинна продовжувати війну на боці союзників доти, поки вона не одержить «ключі від Чорного моря», тобто Константинополь і Дарданелли.

Наприкінці лютого 1915 р. Гельфанд приїхав у Берлін, щоб зустрітися зі співробітниками МЗС і невдовзі одержав можливість потрапити на брифінг із міністром закордонних справ Німеччини. Його попросили викласти коротко свої пропозиції в письмовому вигляді. 9 березня він вручив меморандум із грандіозним планом перевороту в царській Росії за допомогою соціалістів і націоналістів. Він повідомив німців про Леніна та його більшовицьку фракцію як про суб’єктів, особливо гідних німецької підтримки, указуючи, між іншим, що Ленін і його соратники перебували у Швейцарії. Так Гельфанд «відкрив» Леніна для німецьких лідерів.

Німецький уряд, який ніколи не був революційним, зайнявся революційними інтригами впритул — у надії розхитати Росію зсередини й вивести її з війни. Кампанія мала проходити в двох формах: у вигляді співробітництва з національними агітаторами серед фіннів, прибалтів, поляків, українців і грузинів і в наданні підтримки російським соціал-демократам лівого спрямування. Крім цього Гельфанд вважав необхідним працювати над поширенням революційних і пацифістських ідей усередині Росії.

Олександр Лазарович не забув і про себе, домігшись від німецької влади дозволу на особисту участь у виконанні першого етапу програми розгрому російської імперії — об’єднання російських революціонерів. Німці оперативно розглянули проект Гельфанда й уже наприкінці березня видали йому під розписку початкову допомогу розміром у мільйон німецьких марок (близько 240 тис. доларів США). Загалом він одержав 41 млн. марок із солідної суми, виділеної німецьким бюджетом на переворот у Росії.

На переговорах із колишніми товаришами його пропозиції було відкинуто. У Берліні Роза Люксембург навіть не дала йому можливості щось сказати й показала на двері. Лев Давидович Бронштейн, котрий називав себе Троцьким, зазначив, що Парвус був колись важливою фігурою, другом і вчителем, але змінився й перетворився на «політичний труп». Колишні колеги-соціалісти заговорили про нього як про «інформатора, негідника, несосвітенного шахрая... турецького агента і спекулянта».

Дуже досвідчений Парвус обрав інший підхід. Він вирушив у Цюріх і почав із того, що оселився в розкішному Baur au Lac Hotel. Тут він жив на широку ногу, щоранку снідаючи в оточенні ефектних жінок, випиваючи пляшку шампанського й викурюючи величезну сигару. Він почав давати гроші бідним російським політемігрантам, переконуючи їх у тому, що є фінансовим спонсором революції, і цікавився, як знайти більшовицького теоретика. Наприкінці травня 1915 р. Олександр Лазарович угледів Леніна за обідом у колі товаришів у скромному ресторані, підійшов до столу, заговорив із ним і провів додому. Він пояснив свою місію. Ленін, вислухавши пропозиції, назвав Гельфанда «німецьким шовіністом», велів іти собі й ніколи більше не повертатися. Проте соратник Леніна Карл Радек зв’язався з Гельфандом, аби докладніше розібратися з планом перевороту. Місцем їхньої роботи став Стокгольм. Завдяки Радеку Ленін мав змогу дізнаватися про розвиток подій. Більше того, Ленін і більшовицька фракція через польських і російських соціал-демократів прийняли гроші від Гельфанда. Ленін згодом спростовував цей факт, але його листування свідчить, що спростування виявилося, м’яко кажучи, неспроможним.

Легально Гельфанд займався бізнесом однієї торговельної фірми, водночас таємно розробляв план перевороту й видавав революційну газету — на гроші німецького уряду. Публікації не мали успіху. Він намагався самостійно без допомоги Леніна організувати загальний страйк у Росії. Це мало набагато більший успіх. Він не домігся загального страйку, але зібрав 45 тис. протестуючих на вулицях Петрограда. При цьому Гельфанд загострював увагу німців на винятковій важливості самого Леніна як руйнівної сили, і через інших агентів німцям удалося стежити за більшовицьким лідером і позичати йому гроші, коли він потребував їх, не повідомляючи джерела їх надходження. Таким чином, Гельфанд, друг младотурків, приніс у війну дивовижну нову зброю, із якою Туреччина й Німеччина збиралися повалити Росію — російську соціал-демократію.

Падіння монархії

Коли щось і було очевидним до початку 1917 р., то це те, що Росія міцно втримувала свої позиції у війні проти Туреччини. Катастрофічна поразка Енвера-паші на Кавказькому фронті призвела до вторгнення у 1916 р. російських дивізій у східну Анатолію. Для посилення стратегічних позицій росіяни негайно розпочали будівництво залізниці від Кавказу до своєї нової лінії фронту. Великий князь Микола — верховний головнокомандуючий — планував здійснити чергову наступальну операцію відразу після закінчення будівництва й домогтися настільки бажаного для Росії панування на Чорному морі. Відповідно до доповіді німецького військового радника, акредитованого при генштабі оттоманських збройних сил, наступ великого князя міг призвести до повної перемоги й імовірного виходу Туреччини з війни уже влітку 1917 р.

Але парадокс полягав у тому, що військові успіхи росіян на кавказькому фронті не мали великого значення: війна вже давно перетворилася на економічне й суспільне змагання. Росія напередодні війни була на підйомі в індустріальному й військовому плані, вона мала й інші переваги — величезну армію, патріотизм і почуття своєї особливої місії в історії — усе це так. У війні проти Австро-Угорщини, Туреччини й навіть Японії в неї були хороші перспективи перемогти. Але катастрофічне зіткнення інтересів із Німеччиною відбулося для Росії занадто рано, щоб успішно справитися з цим. «Дайте мені двадцять років внутрішнього й зовнішнього миру, і ви не впізнаєте Росію», — запевняв Столипін 1909 р. Можливо, так і сталося б, але індустріальна могутність Росії в ці десятиліття тільки починала зростати, тоді як економічний потенціал Німеччини підходив до свого піку. Росія була п’ятою потужною індустріальною світовою державою напередодні війни, але далеко за Німеччиною, Британією та США за показниками виробництва сталі, споживання енергії та загального промислового потенціалу. Таке саме відставання було й у сільському господарстві — врожаї пшениці були втричі нижчі, ніж у Британії та Німеччині.

Історія не відпустила Росії необхідних Столипіну двох десятків років миру та спокою, і їй довелося пройти випробування війною, аби переконатися, що вона не була насправді сильною державою і була втягнутою в міжнародні ускладнення цілком непідготовленою. За рівнем військово-технічної оснащеності важкою артилерією, кулеметами, аеропланами, засобами комунікацій Росія значно відставала від воюючих країн, а про технічну підготовку особового складу годі й говорити. Письменність у Росії серед населення 1913 р. становила лише 30%. Російські селяни, призвані на службу, навряд чи могли вважатися ідеальним матеріалом для сучасної індустріалізованої війни.

У процесі невдалої участі Росії в Першій світовій війні стало очевидно, що інтереси правлячої верхівки значно розходяться з інтересами населення, моральний дух якого залишав бажати кращого: у серпні 1914 р. два мільйони росіян призовного віку одружилися, щоб уникнути мобілізації.

Насильницькі соціальні зміни зруйнували економічні й державні структури російського суспільства, не пристосовані для таких випробувань. Сталися зрушення в моралі, політиці, інвестуванні, працезабезпеченні, сімейній структурі й особистих навичках. Царська Росія виявилася менше від інших воюючих країн спроможною зустріти ці виклики через слабкість елементів інфраструктури (транспорт, зв’язок, промисловість і банківська система) — усього того, що робить економіку стійкою до потрясінь і сприйнятливою до реформування. Хоча астрономічні суми грошей було витрачено на військове відомство напередодні 1914 р., більшість із них пішла на продовольство для армії, обмундирування й фураж. П’ятдесят дивізій російської кавалерії з 1 млн. коней у країні з недостатньою кількістю залізниць потребували стільки фуражу, що, з урахуванням розмірів Росії, це саме по собі могло викликати перебої в роботі залізничного транспорту. Більшість залізничних колій прокладалася з використанням найдешевших матеріалів, рейки виявилися занадто легкими, локомотиви, вагони й цистерни — непридатними для перевезення військових вантажів і палива. Величезна кількість військ транспортувалася неадекватним штатом залізничних батальйонів, де третина особового складу була неписьменною і три чверті офіцерів не мали технічної підготовки.

За три роки війни Росія мобілізувала 10% свого населення й половину з них втратила на полях боїв. Російська тактика на німецькому фронті була суто оборонною, крім Брусиловського ривка влітку 1916 р., і поразки йшли одна за одною.

Та провал Росії у війні виявився, передусім, провалом лідерства. Микола II був ординарно мислячим монархом, схильним до самітництва. Він ненавидів важкі рішення й був сліпо переконаний у своєму священному зв’язку з російським народом, до чийого добробуту він не виявляв ані найменшого інтересу. Безвідповідальні великі князі, емоційно неврівноважена імператриця, реакційні генерали й корумповані ділки затуляли сумлінних й інтелігентних міністрів, чиї компетентні думки й поради лише випадково могли досягнути царських вух. Відсутність взаєморозуміння й належної взаємодії між військовим відомством і міністерством закордонних справ була просто жахлива. У період війни замінилися чотири прем’єр-міністри, два міністри оборони, три міністри закордонних справ. Позиція двору щодо Думи відрізнялася неприкритим презирством. Ефективне проведення радикальних реформ в атмосфері, коли аристократія дбала винятково про свої привілеї, а государ — тільки про свій душевний спокій, було неможливим.

Наслідки турецької блокади Дарданелл підкреслили брак компетенції в адміністративній системі. Немає виправдань катастрофічним перебоям у постачанні населення продовольством, що мали місце в 1916—1917 рр. Селян у Росії було 80% населення й зернові забезпечували половину її експорту. З припиненням експортної торгівлі все продовольство, що раніше вивозилося з країни, залишилося для внутрішнього споживання. І хоча, безсумнівно, відбувся спад у виробництві сільськогосподарської продукції через призов селян в армію, продовольства продукувалося більше, ніж потрібно для прогодування країни. Насправді брак продовольства пов’язаний із перебоями в транспорті й відсутності розподілу, а також із старанно продуманими махінаціями — нагромадженням та приховуванням з метою наступних спекуляцій. Царський уряд ігнорував необхідність покінчити зі спекулянтами, котрі безсоромно посилалися на турецьку блокаду російських торговельних маршрутів на захід.

Вимоги миру цар не почув, більше того, Микола II в останні місяці свого царювання особисто очолив командування збройними силами. На полях боїв обірвані й голодні російські солдати боролися за виживання, але цар продовжував віддавати пріоритет своїм імперським амбіціям і, передусім, завоюванню давно жаданих Дарданелл.

Ліберали, соціалісти, бізнесмени, генерали, аристократи — усі розробляли таємні плани повалення царату. Проте заворушення в Петрограді, які за чотири дні зруйнували старий режим, мало завдячують своїм виникненням організованій опозиції. Петроград розташовано далеко від житниць півдня, і його населення протягом 1916 й 1917 років страждало від браку продовольства й некерованого зростання цін. Упродовж цього часу страйки та протести, зокрема й інспіровані Гельфандом, — загальним числом 1163 — стали способом життя. Того тижня, коли царя не було в Петрограді, морози сягнули 35-градусної позначки, і революція визріла з карколомною швидкістю. Вона почалася, коли довга мовчазна хлібна черга раптом вибухнула, і люди почали вдиратися в хлібні крамниці. Робітники, чиї фабрики зупинилися через відсутність вугілля, вийшли на вулиці.

Микола телеграфував командуючому Петроградським військовим округом генералу С.Хабалову: «Велю завтра ж припинити в столиці заворушення, неприпустимі в тяжкий час війни з Німеччиною і Австрією». Зібравши начальників ділянок і командирів частин, що перебували в Петрограді, Хабалов оголосив текст телеграми імператора, наказавши стріляти в демонстрантів після триразового попередження. Одного дня було вбито 169 чоловік і близько тисячі поранено, але солдати виконували наказ дуже нерішуче. Козаки — традиційний інструмент стримування натовпу — були співчутливо налаштовані до голодних людей.

Наприкінці лютого 1917 р. робітники знову вийшли на вулиці, протестуючи проти війни й голоду. Домогосподарки приєдналися до демонстрантів, і невдовзі страйк став загальним. Генерал Хабалов оголосив про введення надзвичайного стану, але не було клею, щоб розвісити накази в місті. Збунтувався покликаний розсіювати натовпи петроградський гарнізон. Микола розпустив Думу, але навіть її помірні й ліберали вирішили ігнорувати царський указ. Несподівано Дума й Петроградська рада робітників і солдатських депутатів об’єдналися, щоб сформувати Тимчасовий уряд. Самодержець перебував у Могильові й намагався повернутися в Петроград, але йому це не вдалося: страйкуючі залізничники перекрили шлях царському ешелону. 2 березня (15 березня) 1917 р. о 3 годині дня, перебуваючи в поїзді, Микола II підписав маніфест про зречення зі словами: «Господи, допоможи Росії!» Наступного дня великий князь Михайло відмовився зійти на трон, і влада перейшла без будь-якого опору та з малим кровопролиттям у руки Тимчасового уряду спочатку під керівництвом князя Львова, потім Олександра Керенського. Так повалилася російська монархія, і Росія стала республікою.

Політики всіх напрямів були здивовані тим, що ломились у відкриті двері. Революційні партії не брали безпосередньої участі у здійсненні цієї революції. Вони не чекали її.

Жодна подія ХХ століття не приголомшила світ так, як російська революція 1917 р., але революції, як і війни, не виникають із нічого. Для неї було багато причин, і найважливіші з них — продовольча й енергетична кризи.

Повернення в Петроград

У військовому плані Лютнева революція могла обернутися золотим шансом для Німеччини й Туреччини. Чи стали події в Петрограді справді результатом змови Парвуса — спільника німців і младотурків? Безсумнівно, Олександр Лазарович і німецький генштаб, завдяки фінансовим вливанням і своїм агентам, відіграли певну роль у підбурюванні росіян до страйків і непокори, але не такою мірою. Адже не було навіть ясно, чи допоможе їм повалення царя домогтися своєї мети — остаточно дестабілізувати Росію та вивести її з війни. Лютнева революція покінчила з царським режимом, але не з війною. Двоє провідних міністрів — Олександр Керенський і Павло Мілюков — сподівалися виправити ситуацію в державі, активізувавши воєнні дії. Політичні ліберали, вони цінували традиційні російські зв’язки з Британією і Францією і хотіли одержати Константинополь для зміцнення престижу нового режиму. Через два тижні після падіння монархії Керенський запевнив союзників, що Росія воюватиме «неухильно й невтомно» до повної перемоги.

У той час усі політичні партії, зокрема й більшовики, ставилися до продовження війни позитивно. Позбувшись ненависного самодержавства, російські патріоти мріяли перемогти своїх ворогів — німців і турків. І тільки Ленін дотримувався іншої думки. Гельфанд виявився єдиним, хто здогадувався, як він був пригніченим і розгубленим, перебуваючи в Цюріху, далеко від великих подій у Росії. Прибічники Леніна в Петрограді не розуміли, чого він хотів від них і що їм слід робити. В ейфорії цих днів не було ніяких симпатій і переваг більшовикам. Надія Крупська писала: «З перших же хвилин, щойно прийшла звістка про Лютневу революцію, Ілліч почав рватися в Росію. Англія і Франція нізащо не пропустили б у Росію більшовиків... Іллічу це було ясно. Треба їхати нелегально, легальних шляхів немає. Але як? Ілліч втратив сон з того моменту, коли прийшла звістка про революцію».

Олександр Лазарович передбачав реакцію більшовицького теоретика. Не запитуючи згоди більшовиків, Гельфанд уклав угоду з німецьким генштабом про надання в розпорядження Леніна та його найближчого соратника Григорія Зинов’єва залізничного вагона для повернення в Петроград. Заява Тимчасового уряду про продовження війни викликала важке розчарування в німців. Німецьке командування негайно вирішило сприяти переїзду Леніна в Росію.

Коли Гельфанд передав пропозицію німців Леніну, той гнівно відмовився й намагався домогтися такої угоди без посередництва Гельфанда, за участю швейцарського соціаліста Фріца Платтена. Платтен уклав точну письмову угоду з німецьким послом у Швейцарії. Ленін висунув умови: від 20 до 60 російським політемігрантам, незалежно від поглядів на війну, дозволити виїхати цим вагоном; вагон повинен бути наділений екстратериторіальними правами: ніякого контролю, ні паспортів, ні багажу. Від’їжджаючі зобов’язуються сприяти від’їзду з Росії відповідної кількості австро-німецьких інтернованих. З Берна в німецьке міністерство закордонних справ прийшла телеграма з поясненнями: «Ленін і Зинов’єв вважають, що таким чином вони убезпечать себе від компромату в Росії». Німецький уряд погодився. Пристойностей було дотримано. Леніна, Крупську, Зинов’єва, Інесу Арманд, Радека й інших, загалом 30 чоловік, «якщо не враховувати чотирирічного сина бундовки — кучерявого Роберта», посадили в опломбований спецвагон у Цюріху, який прямував через Німеччину. За словами Надії Костянтинівни, «німці намагалися показати, що в них усього багато, кухар подавав винятково ситні обіди, до яких наша емігрантська братія не дуже-то була звична». На фінських вейках вони прибули в Фінляндію. «Було вже все своє, миле — поганенькі вагони третього класу, російські солдати», — згадувала Крупська. «Жахливо добре було... На перонах станцій, повз які проїжджали, стояли натовпом солдати. Усієвич висунувся у вікно. «Хай живе світова революція!» — крикнув він. Спантеличено подивилися на нього солдати».

3 (16) квітня 1917 р. Ленін прибув у Петроград, аби зупинити участь Росії у війні.

Який прекрасний цей світ

Спочатку нестабільність двовладдя не була настільки очевидною. Помірні в Раді — меншовики й есери — і навіть більшовики, підтримували Тимчасовий уряд.

Позиція більшовиків різко змінилася в квітні 1917 р. Як і розраховував Гельфанд, Ленін оголосив більшовицьку фракцію єдиною політичною партією в Росії, яка вимагала негайного закінчення війни. Проте декотрі з його прибічників вважали, що вони повинні підтримувати свою країну зараз, коли в ній республіканський уряд у складі з лівими. За словами Леніна, вони помилялися. Зараз не час вести міжнародну війну, тим паче в союзі з урядами Британії і Франції, які повинні бути повалені. Уся Європа, заявив він, на межі соціалістичної революції. Тож більшовикам слід зруйнувати Тимчасовий уряд і передати всю владу Радам. Це був несподіваний і рішучий поворот подій.

Нота міністра закордонних справ Мілюкова від 18 квітня (1 травня) 1917 р. про бажання Тимчасового уряду продовжувати війну «до переможного кінця» викликала обурення й новий вибух. Народ невимовно втомився від війни, і хоча російські армії залишалися на полях боїв, їхній дух було зломлено. Революційна пропаганда остаточно підірвала рештки дисципліни в глибоко деморалізованих військах. Потік дезертирів рвонув із армії. Наступ на західному фронті провалився, і російські армії в Галичині опинилися в критичній ситуації.

Фінал окреслився і був неминучим — лівий або правий переворот. Корниловський заколот показав, що небезпечними є праві, і вплив більшовиків зріс.

Через два місяці більшовики завдали удару: Ради робітників і солдатських депутатів, солдатські комітети в діючій армії та тилових гарнізонах, організовані Троцьким, зайняли стратегічні об’єкти, заарештували Тимчасовий уряд і захопили владу.

Червона зірка зійшла над Європою та поклала край участі Росії у війні. Мир був потрібен більшовикам для консолідації своєї влади та зміцнення режиму, життєздатність якого була під сумнівом. 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. Ленін закликав робітників і солдатів усюди домагатися негайного перемир’я, покінчити з таємною дипломатією та укласти мир «без анексій і без контрибуцій». Декрет про землю підірвав східний фронт, спровокувавши повернення додому солдатів, спокушених вигідною експропріацією землі в колишніх панів.

У листопаді 1917 р. більшовицький уряд в односторонньому порядку заявив про припинення бойових дій проти Німеччини й Оттоманської імперії. Перемир’я між ленінської Росією та центральними державами було підписано в Брест-Литовську 2 (15) грудня 1917 р.

Німеччина боролася тепер за перемогу й панування над усім континентом. Союзники воювали проти Німеччини й заради власних амбіцій. Америка Вільсона билася як союзник Антанти під ліберальними й демократичними гаслами. Архітектор російської революції кинув новий виклик старій демократії в ім’я соціалістичного інтернаціоналізму. «Таймс» на заяву більшовиків про «наближення світової революції» відповідала, що «найкращий засіб проти більшовиків — кулі». Німецькі, антантівські, вільсонівські й більшовицькі уявлення про світ істотно відрізнялися.

З 9 (22) грудня 1917 р. у Брест-Литовську між главою більшовицької делегації Троцьким і німецьким міністром закордонних справ фон Кульманом продовжилися переговори про мир. Хоча міністр говорив про відновлення дружби, умови миру, висунуті Німеччиною, були жахливими. Більшовики зіштовхнулися з трьома альтернативами: продовжувати війну й неминуче програти її, втративши при цьому все, погодитися на умови миру й віддати половину європейської частини Росії німцям, або дотримуватися того, що «Іудушка Троцький», чекаючи на революцію в Німеччині, називав «ні війни, ні миру». Лев Давидович заявляв, для прикладу: «Ми не можемо й не станемо продовжувати війну, розв’язану царем і капіталістами». Напередодні переговорів із німцями на мітингу в Петрограді він проголосив: «ми не для того скинули царя й буржуазію, щоб стати на коліна перед кайзером і благати його про мир. Ми закликаємо всіх до священної війни проти імперіалізму в усіх країнах». Ідеолог «перманентної революції» усе ще сподівався на революційний вибух у Європі. Очікувані катаклізми так ніде й не відбулися.

7 (20) лютого 1918 р. Троцький надіслав чергове безкомпромісне послання по телеграфу німцям: «Ми не підписуємо мир із поміщиками й капіталістами». Водночас він надіслав інше телеграфне повідомлення, цього разу погоджуючись прийняти німецькі умови. Німецьке командування, стомившись від риторики Троцького, віддало наказ армії перейти в наступ. Німецькі війська окупували Прибалтику, значну частину Білорусії, вторглися в Україну й загрожували Петрограду. Французький посол негайно запропонував більшовикам допомогу, якщо вони воюватимуть проти Німеччини. Але воювати, не маючи армії, неможливо. Ленін віддав перевагу капітуляції.

Тепер Німеччина запропонувала жорсткіші умови миру. Проте залізна ленінська установка на мирний перепочинок перемогла, і більшовики підписали їх 2 березня 1918 р. Німецькі ешелони покотилися на захід, і це було саме те, чого лідери Антанти так сподівалися уникнути.

Росія повною мірою відчула лють союзників, яких вона кинула. Підтримувана Антантою біла армія негайно атакувала республіку Рад. Численні неросійські народи колишньої імперії, самостійно або підбурювані німцями, один за одним зажадали автономії або незалежності. Лівоесерівський заколот розколов Росію зсередини. 6 липня 1918 р. Яків Блюмкін, за дорученням партії лівих есерів, котрі бойкотували Брестський мир, пробрався в німецьке посольство з підробленим листом від ВЧК і застрелив посла Мірбаха. Анархія, громадянська війна й терор охопили Росію. Максиміліан Волошин змалював це сумними і трагічними словами: «один поверил в то, что он буржуй, другой себя сознал как пролетарий, и началась кровавая игра...»

Гельфанд усе-таки добре послужив собі та своїм друзям у Константинополі й Берліні, тож не дурно одержував грошову винагороду в обмін на свої поради. Як він і розраховував, своєчасна підтримка, надана лідеру більшовиків, сприяла безповоротному краху старої Росії та виходу її з війни. Ленін категорично відмовився дозволити людині з такою поганою репутацією повернутися в Росію. Олександр Лазарович Гельфанд помер 12 грудня 1924 р. в Берліні, не набагато переживши свого видатного протеже.