Одержимий геометрією - Соціум - dt.ua

Одержимий геометрією

2 вересня, 2011, 14:13 Роздрукувати Випуск №31, 2 вересня-9 вересня

Ісаак Кушнір — геометр зі сві­товим визнанням.

Ісаак Кушнір — геометр зі сві­товим визнанням, заслужений учитель України, вчитель-методист, вик­ладач Київського інституту вдосконалення вчителів імені Б.Грінченка, двічі соросівський учитель. Автор понад п’ятдесяти книжок, десятків статей, видрукуваних у журналах «Математика у школі», «Квант», «У світі математики». Склав сотні авторських задач і зібрав «Золоту ко­лекцію найкращих задач елемен­тарної математики». Цього року в Ісаака Аркадійовича одразу два ювілеї: 20-річчя щотижневого авторського семінару в Русанівському ліцеї і власне 75-річчя. Це інтерв’ю — спроба зрозуміти, як у наші прагматичні й цинічні часи живе одержима наукою людина, що нею рухає, як формувалися її погляди.

Витоки

— Розкажіть, будь ласка, хто впли­нув на ваш життєвий вибір?

— Кажучи фігурально, ніхто не впливав. Бог, доля. Сам вибрав 50 років тому. Незважаючи на те, що це було немодно, непрестижно. Вибір був свідомий. До своєї мети йшов за велінням серця і з великим задоволенням. Педагогом треба народитися. Мені із цим пощастило. Тому не можу сказати, що хтось на мене вплинув. Більше того, не можу виокремити якогось педагога, який би підштовхнув мене до цієї роботи. Я мав десятки вчителів, з яких брав приклад, але не можу сказати, що був хтось один, на кого намагався бути схожим. Де можна було, вчився в багатьох. Але вибір зробив іще в школі. Батьки не дуже раділи моєму рішенню, бо цей фах обіцяв жебрацьке життя. Не було педагога, про якого можна було сказати: «Він живе добре, і ти житимеш так само». Більше того, в ті часи я знав небагатьох людей, які від цієї роботи отримували задоволення...

— В яких сферах життя геометрія допомагає найбільше? Освоєн­ня космосу, будівництво, архео­логія, військове мистецтво? Де її найбільше застосовують?

— Я звично відповідаю: «У сільському господарстві» (сміється). Ніде. Відомий англійський математик Харді якось сказав: «Вип’ємо за науку, яка ніде не має застосування». Геометрія — наука, яка особливо добре застосовується у школі. Цього ніхто не розуміє. Я боюся сказати — ніхто, крім мене, бо мене сприймуть за ненормального. Але так я думаю. Яка мені різниця, де вона застосовується? Вона застосовується у моєму сприйнятті щастя, щастя працювати у школі. Я це доводжу завжди і всім. Причому в дуже простий спосіб. Запрошую скептиків до Русанівсь­кого ліцею і показую дітей, які завдяки геометрії хочуть вчитися. Де ви бачили божевільних дітей, які нині прагнуть учитися? Проте є, хай як дивно. Є діти, які хочуть учитися, які приходять і просять дати їм знання. Якби так учили всіх, то політики не хвалилися б тим, що мали з математики погані оцінки у школі.

— Чи потрібно народитися здібним до геометрії, щоб настільки добре її опанувати? Чи справді люди поділяються на здібних до математики і на гуманітаріїв?

— Про математику і гуманітарні науки не йдеться. Є люди з яскраво вираженими математичними здібностями, які, можливо, проявляються у школі. Таких зустрічав не дуже часто. Прийнято вважати: якщо людина добре рахує, то здібна до математики; якщо добре декламує вірші, то — гуманітарій. Так вважати — це невігластво і непрофесіоналізм. Стати філологом, як на мене, набагато тяжче, ніж математиком. Тому що філологія і література вимагають безліч рис. Люди насправді поділяються на тих, хто хоче, і на тих, хто не хоче вчитися. Яскраво виражене прагнення до математики і філології — справа майбутнього. Таких — одиниці. Йде пізнання того, що є щастям і задоволенням учитися. І людина, яка оволодіває цим, стає щасливою. Завдяки доброму педагогу, літератор може полюбити математику, а математик — літературу.

Отже, поділ на математиків і літераторів відносний. Люди, яким було тяжко сидіти над задачею, вирішили, що їм легше написати твір або вірш. Така людина — не математик і не літератор, а просто лінюх. Стати математиком чи літератором — це поклик серця. Це від Бога. І коли людина вирішує, що вчитиме геометрію, бо вона приведе його до математики, то це не так. Геометрія не має жодного стосунку до майбутньої математики. Вона веде до пізнання природи мислення. Вона (геометрія) має стосунок до естетики, емоцій. Прошу виділити фразу: «Емоціональність — вища за науку». Без емоцій неможливе проведення уроку ні літератури, ні математики. Геометрія для мене набагато емоційніша, ніж література, тому я обрав геометрію.

Чому геометрія найемоційніша? По-перше, вона доступна. Побудована на добре відомих людству фразах: «що дано», «що потрібно довести», і торжествуюче — «що й вимагалося довести». Учня, який у хороших руках, геометрія не лякає. Коли учень бачить, що це йому під силу, то починає розуміти, що геометрія напрочуд приваблива. Геометрією не можна обманути. Там неможливі маніпуляції на кшталт: Мазепа — шведський герой, а не український. Геометрія дозволяє точно переконатися в істині. Вплив геометрії на людей — уміння аргументувати у полеміці, а не казати: «сам дурень». Геометрія ставить на належний рівень логічне мислення. А отримати задоволення від логічних структур завжди приємно. Геометрія побудована природою так, щоб тренувати мозок. Жоден інший шкільний предмет не тренує мозку так, як геометрія, — в силу її простоти. Це не та простота, яка гірша за крадіжку. Це простота мистецтва, яке цінували в художніх полотнах італійців, партитурах Баха, шедеврах Моцарта. Простота — найгеніальніше в мистецтві. Геометрія стоїть на шляху піз­нання цієї простоти. Тому вона здатна подобатися. Але навчати гео­­метрії потрібно вміти. Це — тонке мистецтво. Цього ніде не вчать, крім мого семінару. Я займаюся тим, що вчу себе і вчителів, як викладати геометрію. Це не залежить від комп’ютера. Існує навіть думка, що геометрія — єдине, що людина може протиставити комп’ютеру. У мене немає комп’ютера. Я не хвалюся цим. Просто в моїй діяльності він не потрібен. Але це, звичайно, не значить, що його не повинно бути.

— Ви видали понад 50 книжок, зок­рема 15 — у видавництві «Факт». Хто це фінансує? Чи успішно вони продаються?

— Кажуть, я найпопулярніший автор на Петрівці. Жодна з моїх книжок не затверджена Мініс­терством освіти і науки України. Мене питають: «Чо­му?». Відповідь дуже проста: «Тому, що ці книжки талановиті і зовсім не схожі на шкільні підручники». Тож вирішити, що мої підручники добрі, — означає поставити під сумнів деякі підручники. Слід іще враховувати корупцію, багато чого іншого. Моїх книжок ніхто не фінансує. Вони видаються, бо добре продаються і себе виправдовують. Трап­ля­ється, що мені допомагають щось видати колишні мої учні. Коли потрібно щось видати дуже швидко, завжди можу до них звернутися. Але в основному це книжки, видані видавництвом «Факт». Власне, як видавництво, воно постало на моїх книжках. Це — «Не хочу бути двієчником», «Приклади та задачі для кмітливих і ледачих», «Задачи и примеры для Вовочки и Веры» і всі альтернативні підручники. На відміну від шкільних підручників вони не «жують» теорію. Вони навчають головного питання в математиці: «Як розв’я­зати задачу?». І робиться це іноді кумедно. Вищим проявом моєї творчості є віршик:

«Можно съесть кило варенья,

закусить его соленьем,

не бояться вражьих пуль,

но нельзя делить на нуль».

Якби я на це ставив, то був би «фуфлом», як тепер кажуть. Я поставив нове завдання перед собою, якого не ставлять жодні підручники ні в нас, ні в Росії. Пропоную задачі, засновані на моєму принципі. Диктую: «Посильні задачі підвищеної складності», щоб учні вміли повторити їх розв’язання. Людина, яка повторила розв’язання такої задачі, — вже велика людина. Для цього потрібні мізки і посидючість. У підручниках даю готові рішення. Якщо учень кричить «я не зрозумів!», йому потрібно ставити двійку, бо він бачить нас, учителів, у сфері обслуговування. Він сидить і думає, як провести вечір. Він не зрозумів, бо не напружився. А якщо учень підходить і каже «я не зрозумів цієї фрази у вас у книжці», — отоді й починається розмова.

Таємниці ремесла

— У чому особливість вашого викладання?

— Моє викладання засноване на тому, щоб не брехати.

— Чому першу книжку не пускали до друку так довго, що це стало можливо лише за Горбачова?

— До Горбачова її не випускали з багатьох причин. Бо я не входив в особисті стосунки із сильними цього світу. Бо я не з сільських учителів, хоча працював у селі два роки (після закінчення інституту). Ну і, мабуть, тому, що єврей.

— У вас є фраза про те, що бувають діти, які хочуть учитися, і вчителі, які не гідні цих учнів. Невже для вас не існує дітей, з якими б ви не мали труднощів у спілкуванні? Чи можете навчити геометрії будь-кого?

— Математики (не лише геометрії) навчити не можна. Математики можна навчитися. Розмова про те, що можна навчити кожного, — дилетантство. Людина повинна хотіти. Чомусь щодо навчання гри на гітарі це сумнівів не викликає. Чи верхової їзди, чи боксу, чи тенісу, наприклад. Там узагалі з тобою не розмовлятимуть, — тебе просто викинуть геть, бо ти не хочеш. Як тільки заходиться про навчання, всі одразу думають, що всіх можна навчити. Це типова брехня радянської школи. Потрібно вчити тих, хто хоче навчатися. І навчити добре. Бо треба бути гідним, підкреслюю, учнів, які хочуть навчатися.

Наша педагогіка переймається тим, як навчити дітей, які не хочуть навчатися, і ми не вміємо навчити дітей, які того хочуть. Чому? Так легше. Набагато легше. Та й освіта багатьом потім заважає входити у щільні шари шкільної математики. Бо її і не знають у глибині. Бо шкільну математику забули. Тільки в Радянському Союзі та пострадянській Україні можуть навчати п’ять років того, що в подальшому не знадобиться. Забуваю­чи про те, що нашим предметом є елементарна математика, Її Величність, яка доз­воляє навчати дітей. А ми всі тужимось і вдаємо з себе математиків.

Труднощів у спілкуванні з діть­ми безліч. Вони — живі люди. По-перше, вони вільні. По-друге, вони можуть бути зі мною не згодні. По-третє, можуть думати, що вони розумніші за мене. По-четверте, можуть розв’язу­вати завдання краще за мене. Це природно, бо: «Вчителю, навчи учня, щоб потім було в кого навчатися» (Сократ). Якщо учень не розв’язує прикладів краще за тебе, то який же ти тренер? Просто знову не знають, у чому мета вчителя. Я тренер, а не гравець. Мені не потрібно бігати стометрівку за 10,7 секунди. Але якщо мої діти не будуть бігати цю стометрівку, я нічого не виграю. Навіть у футболі не навчилися виділяти великих тренерів. Виділяють насамперед великого гравця. Це — дурість. Споді­ваюся, колись люди звернуть увагу на систему тренувань футбольного клубу «Барселона». Хай подивляться, що робить тренер. Прав­да, він зібрав найкращих, але, спробуй — зроби команду. Про це говорять, у них беруть інтерв’ю. Та ли­ше коли команда програє, починають казати «Боже мій, хто їх тренує?». Так і тут — це все педагогіка. Ми знаємо слово з трьох букв, а потрібно знати слово з п’яти букв — «розум».

Коли людина починає хотіти навчатися, потрібно бути гідним її. Звичайно, діти не хочуть навчатися, бо всі сьогодні гуляють. Для цього є найпотужніша індустрія. Школа вся побудована на гульні: ранки-вечірки, поїздки до іншого міста… Ніхто не бачить, що найвище свято — іспит. Так було, я ще застав це. У всякому разі там, де я викладаю, іспит — це свято. Це буває тоді, коли діти хочуть навчатися. Їм цікаво, щоб на них подивилися. Але якщо це прийняти, то дуже багато речей «полетить», бо влаштовувати свята й ігри набагато простіше, ніж каторжно працювати — опитувати, перевіряти, пояснювати. Словом — «запалити».

— А якої ви думки про сучасні так звані елітні школи в Києві?

— У більшості — обман. Чистої води. Туди збирають дітей, щоб зробити безпечним і кращим їхній побут. Про знання не йдеться. Якщо вони вам розповідатимуть, що перемогли на якихось олімпіадах, то є сенс з’ясувати — яким чином? І направити СБУ чи податкову, озброєну новим Податковим кодексом, з’ясувати — яким чином учні виграли? Вони не хочуть навчатися. Бо зрозуміли, що життя можна завоювати в інші способи.

— Чи потрібно змінювати шкільні програми в Україні?

— Пам’ятаєте анекдот: «Потрібно міняти не стільці, а жінок». До чого тут програми? Потрібно спочатку встановити аксіоматику школи — чого вона хоче? А коли буде зрозуміло, чого вона хоче, програми з’являться самі собою. Звісно, програми потрібно змінювати, та це не першорядне питання. Це все одно, що запитувати: чи змінювати систему тренування футболістів? А кого ви набрали? А хто у вас тренер? А чого ви хочете? Кажу про футбол, бо в ньому розбираються всі (як і в педагогіці, медицині, політиці). Річ не у програмах. Той, хто каже, що програми не сучасні, у шкільній справі нічого не розуміє. Шкільна справа — хто в неї влазить? От був мій ювілей, і мене називали великим ученим у сфері шкільної геометрії. За щось вихваляли, бо між словами «учений» і «геометрія» стояло слово з теплих помиїв — школа. Потрібно бути спеціалістом у шкіль­ній справі. І навіть мною шановані автори кажуть: «Повинен вам признатися, Ісааку Аркадійо­вичу, що я жодного разу не стояв за шкільною кафедрою». А є ти і клас. Всі питання вирішуються іспитом. І так, щоб навіть не міліціонер стояв біля кожної парти, а спецназівець з групи «Альфа», щоб ніхто не списав. Якщо казати серйозно, потрібно з’ясувати дійсний стан речей, бо ми часто обманюємося в оцінках. Отже — річ не у програмах. Потрібно зібрати достойних спеціалістів (стовпів аксіоматики), і вони скажуть, що хочуть зробити. Не гратися в науку, не гратися в сучасність, а в те, що дасть дітям змогу отримувати задо­волення від навчання. І тренувати їх у питаннях тактики бою: що таке тяжка робота, задача, науковий реферат, як отримати результат.

— Чи вірите ви у перспективи належної підтримки освітян в Україні? Щоб учителеві кланялися при зустрічі і платили гідну платню?

— Ні.

— Добре відома фраза з «Ма­ленького принца» «Ми відпо­відаємо за тих, кого приручили» певною мірою перегу­ку­ється з вашою відповіддю. Цим спекулювали і спекулюють.

— Ми взагалі відповідальні, ми тільки й робимо, що відповідаємо. А коли вони будуть відповідальні за нас (ті, хто нас приручив)? Узагалі дуже легко навісити нам обов’язки. Ми, вчителі, з інтелігенції — найзлиденніші, найбезправніші, найзнедоленіші. І нас годують цукерками: а) «Відмінник освіти», б) «Заслужений учитель України». Тепер іще з’явився «На­родний учитель України». Пенсії у нас — кілька разів на речовий ринок сходити (якщо хочеш жити по-людськи). Це всім відомо, і це сумно. Бо якщо ти став педагогом за покликанням, то, на відміну від усіх спеціальностей, ти — найщасливіша людина. Бо наша спеціальність — з людьми: ми як актори. Так, педагогом потрібно народитися. І справжній учитель ніколи не кине своєї професії. І тому, вийшовши на пенсію, часто прямує одразу в могилу. Ми вмираємо стоячи. Якщо ти народився вчителем. А сьогодні я не можу назвати навіть п’ятьох людей, які народились учителями (фігурально).

— Якої ви думки про феномен Перельмана, котрий відмовився від мільйона доларів?

— Це запитання не за адресою. Просто як людина відповім. Він в іншому світі живе, який не зрозумілий не те що нам, а й колегам. Вони не розуміють, що можна жити в іншому світі. Його багатство — це інший вимір. Він узагалі по-іншому мислить — це геній. Там усе по-іншому. А ми хочемо на нього натягнути наші уявлення.

— Чи популярна геометрія в ни­нішньому світі нарівні з нано­технологією, комп’ютерами тощо?

— Ні. Це школа, а школа ніколи не була популярна. Це мистецтво навчання. Його замінюють тим, що ви сказали. Бо все це — доля педагогічних кастратів.

Сприйняття сучасності

— Чи ваші діти пішли вашими слідами?

— В якомусь сенсі так. Дочка — вчителька англійської мови. Син закінчив мехмат, але пішов в іншу сферу, де застосовує вміння думати і працювати.

— Чи є у вас хобі, крім геометрії?

— Та скільки завгодно — це і театр, і мистецтво, і спорт (незважаючи на вік). І любов до класики (особливо в музиці), і до джазу, і до шансону, і до блатних пісень: музика посідає велике місце серед моїх захоплень. Якби ви подивилися альбоми живопису, які в мене є. Не думаю, що в Києві набереться бодай п’ятеро людей, які мають таку колекцію.

— Як ви ставитеся до олімпіадного руху?

— Дуже добре і дуже погано. Дуже добре — бо це потрібно. Погано, бо цей рух не відділений від школи і в руках функціонерів є способом оцінювати роботу вчителя, який до цього може не мати жодного стосунку. Олімпіадний рух став популярним, бо на ньому можна зіграти в оцінювання школи, а насправді, якщо у школі є переможець олімпіади, це аж ніяк не означає, що вона добре навчає. У класі — 30 осіб. Припустимо, що п’ять з них — олімпіадники. Але решта теж хоче навчатися, і потрібно про них не забувати. А зручніше працювати з олімпіадниками: ти на очах, тебе любить адміністрація школи, району, міста, села. І знову — обман. Крім того, є діти, які не схильні до цієї гри, як і в преферанс. Бо олімпіада — це гра, часто азартна, яка багато в чому нічого спільного з майбутньою наукою не має, і не готує майбутніх учених. Це не значить, що вона погана, — вона інша. Знову — непрофесіоналізм. І це кажу я, в кого є учні-переможці на міжнародній олімпіаді, які входили до збірної України. Мою авторську задачу прийняли на ХХVІІ Міжнародну олімпіаду.

— Чи розуміє держава (в особі міністерств і інших відомств) зна­чущість геометрії?

— Ні. Але це питання трохи зрушилось. Одна з моїх книжок з геометрії називається «Геометрія на барикадах». Це питання набагато складніше. А до геометрії погано ставляться, бо вона — шкільна наука. А викладати не вміють. У математику можна гратися, а геометрію потрібно вміти викладати.

— Як можна відділити олімпіадний рух від школи?

— Запросто: не казати, яка школа краща. І все. Потрібно не проекціювати успіхи олімпіадників на успіхи школи. Навіть не згадувати про це: це лише олімпіадний рух. Петербуржці сильно сказали: «професійні гуртківці». Вони кажуть правду.

— Чи є у вас сьогодні послідовники?

— Є — це Русанівський ліцей, це викладачі 145-ї школи, це мій семінар «Як стати суперучителем». Мабуть, у кожному місті є ті, хто вивчає геометрію за Кушніром. А їх небагато, через те що це складно, бо потрібно знати предмет. Просто це інша геометрія, на інших принципах. Набагато більше — в Росії, куди мене запрошують. Шкода.

— Як довго триває процес збору матеріалів для книжки? Як швидко вона пишеться? Ви працюєте за виробленим ритмом чи спонтанно?

— Швидше — спонтанно. Є замовні книжки — наприклад підручники. Чи книжки, які видавало видавництво «Астарт» (не лише з гео­метрії). А є мої книжки, такі як «Повернення втраченої геометрії», «Тріумф шкільної геометрії», «Геометрія на барикадах». Я викладаю вже півстоліття. У мене стільки тем, що я міг би їх видавати щомісяця. Але для цього потрібно було б, щоб біля мене сиділи секретарі, асистенти, помічники. Але мої книжки оригінальні — майже ніхто у світі не займається шкільною геометрією. А якщо займається, то не настільки, щоб я в нього навчався. Шкода, бо я хотів би. Геометрів багато, та шкільною геометрією ніхто не займається. Бо школа — одиниця, яку в душі зневажать, хоча з неї все починається. Найскладніше для мене в книжці — перевіряти, вичитувати (бо це вимагає штату). Мені допомагають у цьому мої учні, студенти, вчителі. Деколи я відраховую їм частину гонорару.

Візьміть будь-яку мою книжку (наприклад, «Тріумф шкільної гео­метрії»), погляньте на зміст. У якої нормальної людини є такий зміст: «Назустріч коханню», «Блискавки у рівнобедреному трикутнику», «Як із кулі зробити снаряд», «За­дача у мільйон доларів», «Принад­лива карколомність площі трикутника», «Формула як сюжет для детективу»? Емоція вища за науку. Тій малій кількості, яка хоче навчатися, — це додатковий стимул. Певен, що це допомагає олімпіадникам, бо задачі серйозні.

— Перші книжки, мабуть, писалися довше?

— Перша книжка видавалася 21 рік. Вона була сирою, дитячою. Після неї я виріс — у мене зараз вищі результати, ніж у 25, 35, 45, 55, 60, 70 років.

— Друкуєте на машинці?

— Ні, пишу ручкою, «паркером». Далі віддаю рукопис до редакції. Мені так зручніше. У мене запитали в одному інтерв’ю: «У чому полягає ваша мрія?». Я відповів: «Щоб муза не покинула» (у мене з нею інтимні стосунки). Адже все, що пишу, — це вигадки на фактажі. Не переспів — вигадки. А щоб вигадати це все, потрібен його величність талант. Сподіваюся, що талант саме на шкільну геометрію в мене є. Та про це, скоріше, скажуть читачі: подивіться, що вони пишуть у відгуках.

— Так, і тиражі, як на нинішній час, чималі (від 3 тис. примір­ників і вище).

— Ні, малі. Мої книжки купують. І... крадуть. Пишуть без посилання на моє ім’я. Мені показували — в Росії видають книжки. Я можу зараз вам показати (проте не хочу скандалу), як у сучасному шкільному підручнику десятки сторінок «передрані» з моїх підручників. Не хочу дискредитувати автора — тим більше що часто вони мої учні.

— Чи видаються ваші книжки в інших країнах?

— Так. Є книжка, видана у Кореї. Росія зараз збирається видати мої книжки — мало не всі. Я знайшов зовсім інший підхід до вивчення стереометрії (геометрії у просторі). Прагну видати власний атлас кубічних пірамід. Це просто прорив у шкільній стереометрії. Та якби ж держава була в цьому зацікавлена... Збираюся в журнальних статтях викласти цей зовсім новий підхід. Для того, щоб у цьому пересвідчитися, потрібно подивитися книжку, прийти на семінар. Але це нікого не цікавить.

— Що, на вашу думку, робити з «двієчниками»?

— Не чіпати їх. Треба думати, що робити з відмінниками. Тоді ду­же легко вирішиться питання, що робити з «двієчниками». Річ не у «дві­єчниках», а у відмінниках. «П’я­тірки» (або 12 балів) мають бути переконливими. До речі, тести — річ хороша. Але потрібно ж диференціювати: не можна ж, щоб був однаковий тест на мехмат і в легку промисловість. А така зрівнялівка призведе до сумних результатів.

— Які рекомендації ви дали б молодим викладачам, які відчу­вають покликання педагога?

— Порада проста: не втомлюватися навчатися. Цю фразу знають усі, але рідко хто дотримується. Я навчаюсь увесь час. Я і відпочивати не вмію по-людськи. Беру з собою валізу книжок. І отримую іноді хороші результати після відпочинку. Тому порада — працювати.

— Як вам вдається зберігати таку хорошу фізичну форму і праце­здатність?

— Це нормальна форма. Просто я дотримуюся нормальних правил інтелігентної людини. Природно, все це від Бога. А взагалі за цим усім — моя колосальна насолода життям завдяки геометрії. Я отримую потужні емоційні потоки підживлення, які створюють мені чудовий настрій. Улюблена справа дає все. У мене часто були конфлікти з адміністрацією, які адміністрація завжди програвала. Тепер я працюю там, де мене дехто любить. Мене часто запрошують до Москви, і я їду. Часто сам намагаюся щось організувати. Але це складно, бо викладання геометрії не схоже на звичайне викладання.

— Чи не страждала ваша сім’я від такої відданості роботі?

— Ні, вони в мене всі такі. Я був і є прикладом для них. Сім’я і близькі — понад усе. Зараз онуку приділяю увагу. За всім має стояти розум. Він диктує: якщо зараз потрібно бути з сім’єю, значить потрібно бути з сім’єю.

— Яке ваше ставлення до українських учителів геометрії?

— Шкодую, що не можу навчити вчителів України, своїх колег, викладати геометрію так, як я її бачу. Вони багато втрачають через це. Хоча б тих, які хочуть (хай їх буде 5%). Часто приходять до мене на семінар молоді люди і невдовзі йдуть. Бо хочуть швидко і на дурняк. Так не буває. Мій семінар безплатно працює вже 20 років щосереди о 16:30 в Університеті ім. Грін­ченка. Жодного разу його не заохотили, ніхто не здивувався — як люди самі приходять (їх не заганяють). Слава Богу, хоч ставляться з повагою. Держава не цікавиться цим феноменом. Лише: «А, Кушнір, — знаємо-знаємо, — геометр». Я такий геометр, як і алгебраїст: я шкільний учитель.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво