ОБРАЗЛИВИЙ, ЯК ДИТИНА

Усі ми неодноразово переживали образу і спостерігали за скривдженою людиною. Кожен хоча б один раз у житті сам ображав когось і відзначав подумки, який непривабливий той, хто зумисне завдає болю ближньому.

«Образливо!» — спересердя кажемо ми, коли нас не зрозуміли, підвели, допекли до живого, скористалися нашою довірою, «проїхалися» по наших слабкостях. У такий момент людина беззахисна, адже вона не сподівається щодо себе такої вихватки.

Ображена людина справляє враження пригніченої, ошелешеної. Хронічно ображені ходять із виразом невизнаної величі, незбагнутої особи або вічного страждальця. Не маючи можливості подивитися на себе збоку, ми не помічаємо або просто не бачимо всієї непривабливості, безглуздя своєї образливості. Носимося з нею, як із дірявою парасолькою під час дощу, з ображеним виглядом очікуючи, що винні пожаліють нас, попросять у нас вибачення, покаються у скоєному.

Образа — це коли відчуваєш себе приниженим і зневаженим. Люди найчастіше ображаються на слова і дії тих, кого вони люблять, кому відкривають душу і серце, хто, як їм здається, має вибачити їм слабкості й захистити. А це — позиція дитини. Образливі, дошкульні, прикрі слова близьких людей особливо болючі. Ображені люди щиро вважають, що їх несправедливо позбавили уваги і співчуття. І, звісно ж, їм і на думку не спадає спробувати зрозуміти свого кривдника, його мотиви, вибачити йому необережне слово, про яке той, можливо, за хвилину вже й забув. А ображений запам’ятав і плекає образу, тут уже можна говорити про злопам’ятність.

Найшвидший і найбільш безболісний вихід зі стану образи пропонується у відомому вислові: «Обидно, досадно, но ладно!» Забути, відітнути образу, не акцентувати свою увагу на цьому відчутті, не застрявати на ньому.

Пригадаймо, як маленькими дітьми, образившись на батьків, хтось уявляв свій похорон, сльози і ридання матері, що побивається в невтішному горі, тужливого батька або інших кривдників. Як недосконале, слабке, скривджене «Я» із задоволенням уявляло своє тіло пошматованим під колесами автомобіля або безживним на байдужих морських хвилях. «Ось так їм усім і треба! Нехай поплачуть! Знатимуть, як ображати мене! Такого славного, гарного, милого, довірливого!» — і чисті блискучі сльозинки на очах непомітно замінюються небезпечними вогниками помсти, кривавої кари... найближчим і найулюбленішим.

До агресії й аутоагресії більш схильні особи, які «зациклюються». Вони довго страждають від заподіяних їм образ і не забувають їх. Хворобливі переживання інколи призводять до нав’язливої ідеї про намір оточуючих завдавати їм болю, що може спричинити неврози і психопатії.

Образа небезпечна тим, що вона, як хамелеон, змінює забарвлення від страждальницького до бойового. Мімікрує від, здавалося б, нешкідливої пригніченості до явної затаєної загрози своєму або чужому життю. Такий стан здатний довести людину до саморуйнування. Так, жінка похилого віку, образившись на дочку за те, що та не прибрала у квартирі, заповзятливо починає прибирання, при цьому різко нахиляється, зумисне ігноруючи посилення болю в ділянці серця: «Сама все зроблю! Нехай мені буде гірше! Нехай навіть упаду, помру, тут, на підлозі, у неї на очах! Хоч відчує свою провину!» Може, тому кажуть: «На скривджених воду возять», що їм самим хочеться нести цю мученицьку роль?..

Гіркота образи не дозволяє вибачити помилку іншої людини, яка, можливо, і не хотіла образити, вважаючи, що сказане нею буде сприйняте як жарт або як варте критичного осмислення. Образа змушує думати, що інші в мені чогось не оцінили, спустили мене з тієї вишини, на яку самі ж і підняли, потураючи моїм слабкостям або керуючись своїми корисливими цілями. Отже, образа тісно сусідить із залежністю від інших людей та їхньої думки, з відсутністю автономності, внутрішньої сили, яка дає змогу обпертися на власну оцінку і зробити відповідальний, самостійний вибір. Із самооцінкою, яка в скривдженого, як, до речі, і в того, хто ображає, зазвичай неадекватна (адже найчастіше ображає той, хто сам уражений).

Образа — це завжди біль, страждання. Дорослому легше впоратися з цією бідою, логічно розставивши все на свої місця, оцінивши по-новому ситуацію, стосунки з людиною, яка завдала удару, а також себе самого. Думка «загалом-то він має рацію, і я даремно образився» або «вона не усвідомила ситуацію, тому немає сенсу за це на неї ображатися» приходить як осяяння, після чого на серці стає легко й спокійно і людина починає думати та діяти конструктивно.

Проте такий аналіз і висновки навряд чи доступні дитині. Скажіть їй, приміром, так: «До тебе поставилися несправедливо, тебе образили, скривдили, і ти почуваєшся вельми кепсько. Але не розбурхуй у собі це відчуття. Адже воно тебе ослаблює, хочеться плакати і починаєш думати, що ти нікчема або дуже нещаслива людина. А це ж не так. Подумай, — швидше за все, інший не зрозумів тебе або не розібрався в тому, що сталося. Мабуть, він сам жалкує з приводу сутички. Спробуй ніби збоку подивитися на ситуацію, побачити свої й чужі помилки. Вибач собі і своєму кривднику. Й тобі неодмінно полегшає».

Дитині слід допомагати пізнавати світ і себе й не поглиблювати її стан новими образами. Своїм милосердям до дітей ми викликаємо відповідне милосердя до нас. Не скривджений не образить. Не підкошена, не вражена дитина не стане в майбутньому болісно реагувати на критичні зауваження або шпильки та образи інших людей. Імунітет від образи — здорова самооцінка, вміння повніше оцінювати себе, свої можливості, інших людей і життєву ситуацію, захищати свою позицію, здатність прощати і любити — дозволить їй не ображатися. Цього досягти непросто, але до цього треба принаймні прагнути.

«Образливо!» — нарікаємо ми і на обставини, що випадково склалися не на нашу користь. Така «безособова» образа переживається людиною легше, ніж образа, заподіяна іншими людьми, і навіть інколи є стимулом щось змінити в цій ситуації. Така образа-прикрість не йде від якоїсь особи, яку можна обвинуватити у своїх невдачах і стражданнях, тим самим паралізуючи власну волю до творчого розвитку.

Іноді люди вдаються до «гри в скривдженого». З найрізноманітнішою метою. Приміром, для відсторонення від себе, свого життя і матеріальних благ «нечуйного» родича. «Я образився на свого сина і невістку за те, що вони не допомагають мені по господарству. Нехай покрутяться в житті без батьківської допомоги, зазнають труднощів, як ми в молодості!» Від такої «гри» стає лише холодно, і вічно «надуті» одне на одного рідні люди поступово стають чужими.

Будь-яка образа — ще один життєвий урок, з якого потрібно щось зрозуміти про себе, про інших людей, про світ. Це як очищувальне випробування людини на терпимість, здатність подивитися на себе збоку, звільнитися від претензій до життя, прощати іншим людям і любити їх. Тоді образа, ледь торкнувшись нас, переможена, відступить, утративши свою роздуту велич, і до вас повернеться душевна рівновага.