Оазис - Соціум - dt.ua

Оазис

27 березня, 2009, 13:57 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Сучасна людина іноді дивиться в телевізор, як раніше люди дивилися в камін, на вогонь, відпочиваючи і заспокоюючись...

Сучасна людина іноді дивиться в телевізор, як раніше люди дивилися в камін, на вогонь, відпочиваючи і заспокоюючись. І от сидиш, тупиш, як кажуть підлітки, у цей «квадрат», думаєш про своє. Аж тут раптом реклама. Реклама, якщо вона добре зроблена, обов’язково привертає увагу, помітили? Хоч би що ви робили. І ця, про яку тут ітиметься, була з розряду пасток, коли до самого закінчення ролика перебуваєш у напрузі, не розуміючи, що ж саме він рекламує. Я збільшила звук, але нічого не сталося. Зображення супроводжувалося тишею. Я ще подумала, що погано ловить антена... Якісь загадкові дії в тиші й напівтемряві. Дуже гарна кімната, в оксамитних м’яких тонах, респектабельні меблі — крупний план, скрізь максимально крупний план. А потім — руки, пещені чоловічі руки. Акуратно зав’язують краватку, неквапно поправляють вузол, пригладжують лацкани надзвичайно елегантного піджака, усе це підкреслено повагом, старанно... Потім виявляється, що ці руки одягають молодого чоловіка. Навіть шнурки на модельних туфлях зав’язують. Принц він, чи що, цей хлопець... Але ракурс якийсь дивний. Ці самі руки пригладжують юнакові волосся, камера повільно переходить на його обличчя, високе гарне чоло, окреслене підборіддя, наче вирізьблений ніс, бліді скроні... І тут нарешті бачиш — хлопець мертвий. І буквально за секунду, поки ще навіть не осмислив того, що відбувається на екрані, звучать два слова — хрипким приглушеним, рваним якимсь голосом:

Передозування наркотиків.

Усе.

Цей текст написано не за редакційним завданням. Так сталося, що я вже не могла цього не зробити.

Випадки відіграють у моєму житті дуже серйозну роль. До того ж я вірю у невипадковість. Так мало статися, що нас, авторів Одеського гумористичного журналу «Фонтан», запросили виступити перед молодими людьми в реабілітаційному центрі для наркозалежних «Оазис».

Звичайно, усі в курсі, що така проблема існує, але вона десь там сама по собі, а ми тут самі по собі. Наше життя іноді радісно, іноді не дуже, але оминає своїми лакованими черевиками цю тему — це нас не зачіпає, не хвилює, хіба мало в нас проблем, правда ж? Ну, от криза хоча б, подорожчання, газ знову ж таки...

Напередодні Водохреща ми потрапили туди, у цей центр, і все склалося, все виявилося невипадковим, серйозним, важливим. Усе було поруч, надто близько і занадто небезпечно, щоб про це не говорити.

Писав великий філософ: «Якщо довго вдивлятися в провалля, воно почне вдивлятися в тебе...»

Вдивлятися в провалля — справді дуже небезпечно. Але знати, що воно, це провалля, може бути близько, поруч, навіть на твоєму шляху, потрібно. Потрібно знати, щоб самому змогти оминути його і врятувати тих, хто може його не побачити.

* * *

Я навіть не беруся пояснювати собі й іншим, що таке наркоманія... Є тільки абсолютна впевненість, що це глобальна проблема всієї нашої цивілізації, і якщо ми не будемо її вирішувати, людство деградує і загине. Сьогодні, просто зараз, як пісок крізь пальці, втікає час, а разом з ним ми втрачаємо ціле покоління. Гинуть молоді люди найбільш перспективного, працездатного і найбільш творчого віку — від 17 до 30 років.

А якщо уявити собі ось таку, цілком реальну картину: з кожним роком на планеті гине дедалі більше людей (наркотики, алкоголь, унаслідок цього ВІЛ, гепатит) — набагато більше, ніж народжується. Зрештою взагалі перестають народжуватися діти — у кого? Від кого? Людей стає дедалі менше, з кожним роком, з кожним місяцем, з кожним днем — менше й менше... Потім їх на планеті залишиться один мільйон, потім тисяча, потім сто...

А потім ти один...

Ти уявляєш, ти — один?! Такий правильний, такий розумний, такий завбачливий, так гидливий... У своїх лакованих черевиках і рожевих окулярах.

Що робитимеш?

* * *

Не секрет, що ставлення суспільства до людей, котрі потрапили в хімічну та алкогольну залежність, різко негативне: вони, ці наркомани і алкоголіки, непередбачувані, неадекватні, брехливі й злочинні. Вони підступні й страшенно винахідливі. Вони переступають через принципи, етику, через долі, а іноді, Господи милосердний, і через життя, щоб добути собі дозу. Вони — огидні, напівзогнилі, страшні, зруйновані, відразливі, потворні, ні до чого не здатні — не люди. Вони — зло.

Стратити. Не можна помилувати.

І люди, навіть деколи й на рівні урядів, виносять вердикт — покарати, ізолювати, викоренити.

Це означає — знищити.

А в результаті їх, цих нещасних і розгублених, стає дедалі більше, більше і більше... Лихо це дедалі ближче й ближче, ближче й ближче...

Сьогодні увечері вона може чатувати на тебе на твоєму ж порозі.

Ну, як тобі? Черевики лаковані… не тиснуть?

Дім

У країні, звичайно, багато реабілітаційних програм для наркозалежних, але практично жодна з них не простежує долю своїх пацієнтів після того, як вони цю програму завершать. Що з ними відбувається потім, як вони влаштовуються в цьому складному житті — невідомо.

Як важливо дати людині шанс... Шанс не тільки вилікуватися, а й шанс повернутися до повноцінного осмисленого радісного життя і стати по-справжньому благополучною людиною. Такий шанс дає центр ресоціалізації наркозалежної молоді «Оазис» під Одесою. Це своєрідна комуна людей, котрі за кілька років побудували свій власний Дім, у якому вони вчаться жити наново, підтримуючи один одного. Програмою керують самі учасники. Вони приходять сюди ДОБРОВІЛЬНО і живуть у Домі, де немає охорони і немає замків. У будь-який момент людина може звідси піти. Якщо захоче. Вони проходять складну багатоступеневу програму, ці хлопці й дівчата. У них суворі закони, у них з’явилися свої, на мій погляд, унікальні, практично сімейні традиції, у них з’явилася місія — вони проводять широку пропаганду здорового способу життя. Кожна лекція з профілактики наркоманії учасником програми починається так: «Я наркоман зі стажем... років...»

* * *

У центрі є окрема кімната, де висить величезний важкий матрац замість боксерської груші. І коли нестерп­но тяжко, коли душа рветься, обурюється, несамовито ятриться, вони б’ють по цьому матрацу щосили. Б’ють! І кричать, і плачуть, і б’ють, і кричать!!! І з цим криком з них поступово виходить минуле...

* * *

Дім — це саме та необхідна сьогодні нова реальна українська модель виходу з наркозалежності.

У Домі живуть тридцять осіб із різних міст і країн. Вони працюють і навчаються, день заповнений до секунди. У центрі за шість років — понад 30 випускників, котрі здобули освіту, працюють, мають сім’ї і дітей, живуть за законами честі і совісті. Усі вони продовжують підтримувати зв’язок із центром, а у важкі часи, коли слабне впевненість, коли навалюються втома й зневіра, вони приїжджають у Дім, додому, як вони вважають, вони живуть і працюють у ньому, шукаючи допомоги у своїх друзів по нещастю і допомагаючи іншим.

До програми реабілітації входять освітні і творчі блоки, фізичне і трудове виховання, соціальна адаптація і працевлаштування.

Як говорить засновник Дому Юрій Сливинський, програма Дому спрямована на формування УСПІШНОЇ людини.

Лист до себе. Автор Ромка

«...Так, минуле не змінити, що було, те було, але за майбутнє ще можна поборотися. Ми з тобою, звичайно, люди недурні, але, як хтось сказав: «Мало знати собі ціну, потрібно ще користуватися попитом». Мама завжди мені казала: «Романе, заведи сім’ю, бо в старості нікому буде склянку води подати», а тато казав: «Ромо, гуляй доки молодий, устигнеш іще на себе це ярмо повісити». І він відкрив мені секрет, що жити в старості зовсім не хочеться. Ну, брате, півжиття ми прожили так, як учив тато: ні в чому собі не відмовляючи. Можливо, тепер варто прагнути іншого і прислухатися до матері? Звичайно, усе це непросто, і це величезна відповідальність. Щастя є!

P.S. Не кури в ліжку — спалиш квартиру, підеш з торбами!

Рома — випускник програми. Працює в будівельній фірмі, будувати він навчився, живучи в Домі. Працює, вивчає іноземні мови. Продовжує брати участь у програмі з профілактики наркоманії, виступаючи перед школярами і студентами.

* * *

Центр «Оазис» — це унікальний досвід, але головна надія і опора в реабілітації — сам учасник програми. Той, хто вперше в житті нарешті прийняв правильне рішення щось змінити у своєму житті, має бути готовий до того, що доведеться дуже багато тяжко працювати і вчитися, багато слухати і чути, багато думати, міркувати і приймати рішення, відповідати за себе і своїх нових друзів, бути щирим і милосердним, бути дуже мужнім і рішучим… Щоб знову стати людиною.

Лист до себе. Автор Ірина

…Ти дуже змінилася. Ти стала сильнішою, більш терплячою, мудрішою. Ти стала інакше сприймати багато речей, у тебе змінилося ставлення до життя і розуміння щастя. Ти навчилася бачити плюси в тому, що відбувається. І коли тобі тяжко і доводиться робити те, чого ніколи не робила, наприклад рвати траву кілька годин поспіль, ти стискаєш зуби і робиш, при цьому думаючи про те, що в багатьох твоїх друзів уже немає такої можливості: дихати, ходити, бачити, відчувати, сміятися і плакати, радіти і злитися. У них немає цього всього, тому що вони мертві.

Твір про себе. Автор N

У тієї гри були жорсткі правила. Вони полягали в тому, що їх узагалі не було, а грав кожен сам за себе. Переможці були щодня! Переможцем вважався той, хто не помер. І ще гострота гри була в тому, що чим частіше ти стаєш переможцем, тим більше шансів у тебе з’являлося стати переможеним, тобто тим, хто помре завтра, поступившись дорогою наступному. Спочатку ця гра подобалася, у ній я почувався повноцінним мужиком. Гра була нескінченна і затягувала непомітно. Я не здогадувався, що в цій грі від початку заплановано смерть усіх учасників. Я був упевнений, що за бажання, як і в будь-якій грі, я зможу встати і вийти з неї. Але гра ця була занадто доросла, і одиниці знаходили з неї вихід. Непомітно для себе я перетворився на хитру істоту, в якій померли всі закладені батьками риси. Я не вірив нікому і навіть собі, я не знав виходу, і тепер хотів лише одного — щоб усе це швидко й безболісно скінчилося. Я втратив почуття самозбереження, і вже сам, на рівні підсвідомості, шукав зустрічі зі смертю. Одного чудового дня смерть зазирнула прямо в очі, і лише Господь Бог, у якого були зовсім інші плани, відвів від мене смертний час, вказавши потрібний напрямок, з допомогою близьких людей. Тепер я тут і, незважаючи на різні спокуси й самообмани, рухаюся вперед, адекватно оцінюючи всі свої вчинки й думки, передбачаючи їхній подальший вплив на своє життя і долю.

* * *

Директор цього Дому — Юрій Сливинський — відважна людина з дуже втомленим обличчям, котрий усвідомлює свою нелегку місію в цьому житті.

Спочатку він, Юрій Павлович Сливинський, здійснив справжній подвиг — витягнув з того світу, з того самого світу, сина і його дружину — двох наркоманів із майже п’ятирічним стажем.

Бойові офіцери, як знаєте, у запас не виходять. Бойові офіцери не бувають «колишніми». Вони продовжують оберігати, прикривати, захищати, вести боротьбу. Але на інших фронтах.

Полковник Сливинський, зіткнувшись із таким згубним лихом, розгорнув прапори і вишикував своє військо. Армія його була нечисленна, але сильна своїм якісним складом — він сам, його дружина Таня і його діти.

Таня, тендітна чарівна жінка з величезними сумними очима, — із тих найблагородніших жінок, котрі за своїми чоловіками куди завгодно, хоч у Сибір на перекладних, — розділила місію свого чоловіка і друга. Таня робила в Домі, на мій погляд, найголовніше — вона лікувала душі. Здавалося б, навчала мешканців елементарних речей — як поводитися за столом, як залицятися до дівчини. Але головне, своїм власним прикладом вона вчила, як можна любити — сім’ю, дітей, життя. А ще Таня любила готувати і смачно годувати.

І коли ми були в центрі, ми побачили результат саме Таниної роботи: молоді люди були галантні і ввічливі, дівчата чарівні й гостинні, у Домі було по-домашньому затишно, чисто і пахло смачними святковими стравами.

Виявляється, так теж можна воювати і завойовувати. Без артилерії, авіації, танків, ракет, гучних гасел і закликів. Особистим прикладом. Тож по праву Таню, Тетяну Сливинську, називаю я тут воїном.

* * *

Таня померла 23 травня...

Військовою мовою кажучи, загинула на полі бою.

* * *

Діти Тетяни і Юрія Сливинських підхопили справу. Зараз вони — мозковий та організаційний центр Дому. Саша і Женя, наркомани з величезним стажем, познайомилися в центрі. Після закінчення програми одружилися. Ці щасливі дуже гарні молоді люди, котрі люблять одне одного, здобули освіту медичних психологів і тепер цілодобово працюють у центрі, там і живуть, допомагають витягати інших. А їхні діти — чудовий шестирічний хлопчик і чарівна трирічна дівчинка, котрі гордо чимчикували по центру поруч зі своїми батьками та іншими мешканцями Дому, саме зайвий раз і доводять надійність цієї програми і цього співтовариства.

* * *

Хороший вдумливий лікар перш ніж рятувати хворого від симптомів хвороби, спочатку ретельно обстежить і з’ясує причини захворювання. По-перше — щоб пацієнт не занедужав повторно, по-друге — щоб запобігти захворюванню інших людей. Які ж причини наркоманії? Схильність? Так. Навколишнє середовище? Так. Те, що так масовано, нишком нав’язується телебаченням, інтернетом, ідеологією субкультур.

Є ще нездоровий потяг до забороненого. Пов’язаний часто з бажанням швидше стати дорослими. Усе починається з паління, потім з’являються пивні дівчатка й хлопчики — наші уславлені футболісти переконують їх, дурненьких, що пиво — це дорога до перемоги. (Про силу і вплив реклами читай вище.) Потім алкоголь міцнішає. А потім — наркотики. От він ходив, самотній і слабкий. А тут раптом його прийняли в компанію сильних, упевнених. І тепер він не один. Він — ми! Ми нічого не боїмося! Ми сильні! Бригада! Зграя! От вона, правда! От вона, радість!

А може, справа не тільки в цьому. Є вагоміші причини?

Ті читачі, в яких є свої діти, погодяться зі мною, що вони народжуються з АБСОЛЮТНОЮ і радісною довірою до світу: вони зустрічають ранок з усмішкою, вони впевнені в тому, що ніж не ріже, що вогонь не обпікає, що падати не боляче, що всі-всі-всі його люблять, що світ справедливий. Коли дитина вперше стикається з неправдою і кривдою, результат для багатьох особливо чутливих, стає катастрофічним: світ руйнується, розчарування — дуже глибоке.

Одна з головних причин наркоманії — неправда. Звідусіль. Подвійна мораль у сім’ї. У школі. На вулиці. В уряді.

Природа незмінна — дитина від народження прагне наслідувати. Кого? Лисого хлопчика в мереживах, котрий одягнений як дівчинка і співає про косяк? Або бандитів, реальних бандитів, до яких режисер-постановник і сценарист зумисне провокують співчуття глядачів? (Я зараз не про фільм, я про дітей, які його дивляться, якщо ви не зрозуміли.)

Одна з головних причин наркоманії та алкоголізму — неправда. Звідусіль.

У центрі «Оазис» усе як у Комуні Макаренка, пріоритет належить правді та особистому прикладу. І загартовуванню особистості. Загартовуванню для життя в нашому недосконалому суспільстві. Для життя в наш час, такий стрімкий жорстокий і такий страшний.

Центр «Оазис» — це унікальний досвід, але головна надія і опора в реабілітації — сам учасник програми. Той, хто вперше в житті нарешті прийняв правильне рішення щось змінити у своєму житті, має бути готовий до того, що доведеться дуже багато тяжко працювати і вчитися, багато слухати і чути, багато думати, міркувати і приймати рішення, відповідати за себе і своїх нових друзів, бути щирим і милосердним, бути дуже мужнім і рішучим…

Хіба це не варте того, щоб знову стати людиною?!

Так, основа програми Дому проста — щирість, правда і довіра.

Така стара, як світ, проста й надійна формула життя. Щирість, правда і довіра. Праця і творчість. Справжня культура і мистецтво. От якби всіх цих правил дотримувалися: щоб щирість і довіра, щоб правда і культура — у політиці, на телебаченні, у пресі, у школах, між людьми. Отоді можна було б не сумніватися в тому, чи є майбутнє в нас і яким воно буде для наших дітей...

Варто замислитися, як вважаєте?

* * *

Не секрет, що наркобізнес — найбільш прибутковий бізнес на планеті. Дітей руйнують усвідомлено й умисно. Чим більше дітей-наркоманів, тим вищий прибуток. Діти України — дуже ласий об’єкт для здійснення і розвитку цього огидного смертельного бізнесу. Ми маємо захистити наших дітей, тим самим захистивши наше майбутнє. Ви кажете, що ми не зможемо протистояти такій силі. Але ж є унікальний приклад — долі тих, хто закінчив програму «Оазису», людей успішних, талановитих, щасливих.

* * *

Скажу зараз парадоксальну річ. (Уявляю, як соваються, азартно підстрибують зараз мої опоненти і, схиливши голову, висунувши кінчик язика, пишуть: «Дурепа!») Так-от, криза — двигун прогресу культури і цивілізації. Доводиться сподіватися тільки на те, що за час виходу із глухого кута, ми щось зрозуміємо і переоцінимо.

І, не дай Боже, наше нове життя піде по-старому. Не дай Боже!

* * *

І останнє. Юрій Сливинський, президент доброчинного фонду «Оазис», лауреат багатьох, у тому числі міжнародних, конкурсів, пов’язаних із громадськими ініціативами, володар різних нагород за свої добрі благородні вчинки, готовий ділитися досвідом і напрацюваннями Дому з тими, хто думає про наше майбутнє. Програма «Оазис» існує, працює, розвивається і виживає тільки за рахунок доброчинних внесків окремих людей і організацій.

Роздільнянський р-н,
смт Лиманське, вул. Одеська, 2.

Центр ресоціалізації та реабілітації наркозалежної молоді «ОАЗИС»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво