Ножик

Мамі і татові присвячується

У дитинтсві я хотів ножика.

І не те щоб у мене не було ножиків. Просто це хотіння було моїм перманентним станом, незалежно від наявних у даний момент ножиків. Я перебував у цьому стані. Він був фізіологічно притаманний мені так само, як їсти, гуляти, спати і таке інше.

Складаний ножик. Таке собі сьоме чуття: Бажання Ножика.

Пам’ятаю конструкції, колір і запах своїх ножиків і те, як досліджував кожен щойно придбаний екземпляр, по черзі відкриваючи й закриваючи численні — чим більше, тим краще — леза, часом дуже чудернацьких форм і призначень.

Недосяжною мрією залишився ножик із ЦУМу, що на розі колишньої Леніна і Хрещатика. Він був із прегарними роговими накладкми, із металевими кутиками, маленький, але водночас такий собі важкенький пузанчик через неймовірну кількість лез із неодмінними зубочисткою і пінцетом, вмонтованими в ті ж самі накладки. За астрономічну ціну 14 крб. 20 коп. Гадаю, зумій я тоді передати всю силу сокровенного жадання, мені неодмінно купили б того ножика. Але бажання лишилися недонесеними, почуття недовисловленими, а мене «недозрозуміли». Наразі я знаю: коли тебе «напіврозуміють»-і-до-тебе-«напівприслухаються»-а-бажання-твої-«недовисловлені», то те і є наш постійний стан.

Так само, як і багато інших звичайних почуттів, бажання ножика супроводжувалося відповідною фобією: я знав, що коли виросту, то більше не хотітиму мати ножика. Принаймні не хотітиму так… яскраво. Це підказував мені дитячий досвід спостережень за дорослими. Не безпідставно передбачаючи, що подорослівши, я й сам мало чим буду відрізнятися від них, я дуже тим переймався. І навіть не хотів дорослішати.

Жах перед прийдешнім неминучим нехотінням ножика можна було б порівняти хіба що з жахом усвідомлення власної беззастережної смертності (якось дорогою до дитячого садка). Пам’ятаю, я тоді скрупульозно з’ясовував у свого першого вітчима, чи дійсно смерть принципова, тобто настає завжди, а не внаслідок прикрих непорозумінь, а саме: хвороб, нещасних випадків, котрих, якщо дуже-сильно-відчайдушно постаратися, можна й уникнути. Як я набагато пізніше дізнався, опір нехотінню ножика мав значно фундаментальнішу природу, а саме усвідомлення смертності і є тією гранню, що відокремлює розумну форму життя від форми життя взагалі, якщо, звичайно, не зважати на казочки про метикуватих коників і премудрих дельфінів.

Зараз я дорослий. І саме сьогодні — от дивина — цілком випадково я помітив, що мені виповнилося 100 000 000 000 000 днів. Це у двоїчній системі зчислення. Два у 14 ступені. Безпосередній наслідок народження 17 квітня 1961 року й сьогоднішньої дати — 24 лютого 2006 року. Яка ж вірогідність виявлення цього факту звичайною людиною без арифметичних бзиків? Правду кажучи, веремія у теорії ймовірностей залишає мене нині, у 44 роки, спокійнішим, ніж, скажімо, у 22. Коли в мене на руках виявився дво-(хто розуміється на цьому)-джокерний покер за одночасного стриту в масті в одного з гравців (на досить таки кругленьку суму).

Наступна така архікругла дата буде у 88 років. Власне, я хотів би до неї дожити. Але не за будь-яку ціну. Подібно до більшості, я притупіло звик до смертності і ставлюся майже спокійно, як і до цифр. Спокійно я ставлюся і до пригаслої пристрасті щодо ножиків, як і до багато чого іншого.

Спокійно згадую і боротьбу пристрастей з часом, коли «перочинні» бажання трансформувалися в метально-кидальні, кинджально-агресивні… Яскравість блякне. Байдужа природа робить своє. Упокоєність поступово переходить у Спокій. У декого це супроводжується клерикальними ексцесами — сурогатами пристрасті (довідка: Бога немає). Інші опираються дужче. Для останніх байдужа природа вигадала особливий запобіжник — міокард.

Важеніє тіло духа. Неминущі цінності минають. Абсолют відноснішає-є. Потреби зщулюються. Життя розумне переходить у життя взагалі. Смерть приходить поступово-лінькувато. Вона — тривалий процес. Коли-небудь медицина переможе, домігшись максимально подовженого вмирання. Смерть не приходить, вона — огортає. Зупинка пульсу — лише останній штрих майстра, що відходить.

Отакої…

А в дитинстві я прагнув ножика.

Ну, я пішов мити посуд?

L’osha Zalesny

Цюріх, Швейцарія

24.02.2006

Синові

Щем охоплює через... незворотне.

Колись узяла тебе, десятирічного, на симфонічний концерт до філармонії. В антракті нас оточили мої студенти і защебетали: «Ой, як ваш син уважно слухав музику!» Аж раптом ти, вже й тоді досить стриманий (мужчинка ж бо) влаштував мені коротку негаласливу сцену: «Так ось куди ти ходиш!? Не хочу. Все, іду додому». І рішуче попрямував до гардеробу. Від несподіванки я розгубилася, але хтось охоче запропонував доправити тебе додому. Повернулася десь за годину-півтори, а ти, сидячі за уроками, бо вже й тоді був зосередженим і відповідальним, сказав: «Ого, скільки часу згаяв би. А квитки — по п’ять карбованців. Десять за два! Скільки ж ножичків можна було купити!» Ту приховану твою пристрасність запам’ятала назавжди, і в якійсь частині моєї підсвідомості міцно приклеївся силогізм: ти — і ножик, ножик — і ти.

Був ти «циганчам» щодо манких дрібниць і завжди канючив мало не біля кожної вітрини канцтоварів, і я охоче велась на те. Молода ж бо. Бабуні твої (більш заощадливі — мали ж за плечами стільки скрутних часів) дорікали мені через поступливість твоїм забаганкам. Правду кажучи, не дуже-то я тим й переймалася. Молода ж бо. А все ж таки ... «педагогічно» самообмежувалась. Але через теє «ти — і ножик», що притлумлено жевріло в мені, я таки відкинула одного із залицяльників, досить настирного і запопадливого. Він показав тобі, хлопчику, свого ножичка з напхом напханими прибамбасами і... сховав! Ти не попросив, ні. Мужчинка ж бо. А я капризно кинула: «Віддай дитині». Він пообіцяв принести такого ж. І... не подарував. Ну й я ж йому того не подарувала. І не просто нищівно кинула, а, як ми в ті роки жартували, «підкинула і не спіймала», попри всі його вихиляси навколо мене. Так, я йому, жлобкуватому, того не подарувала.

Твій мудрий батько також усе розумів і ось що згадує. Були ви в Ризі. В одній із крамничок ти вгледів мисливського ножа-тесака. Очі тобі заблищали: «Та-а-то..!» «Синку, мій мисливський квиток у Києві». Продавщиця-латишка, наструнчившись при звуках «Ки-ї-в» (не Москва ж), уважно подивилась і спитала, чи справді є мисливський квиток. Почувши щирі запевнення, ножа продала.

Тато пам’ятає твоє тодішнє щастя.

І знов у минуле. Про те, що назавжди лишилося в мені. І, знаю — в тобі. Приніс ти з дитсадка малюсінького мальованого горобчика, якого взяв без дозволу. Не лаяла тебе, не гудила. Ми довго гуляли, і я з сумом розповідала про біблійську заповідь — «не вкради». А вже вдома, мабуть, не певна, що спромоглася донести все те до тебе, тихо промовила: «Мабуть, я зараз помру». І вляглася на канапу... помирати. Жорстоко. Молода ж бо. Хоч учувала душею твій дитячий острах смерті, власної і батьків, страх від думки про неминуче вмирання взагалі.

Підібрав у дворі впале гроно горобини і поквапливо мені (хлопці чекали у дворі): «Мамо, постав у воду, помре ж». Невдовзі вскочив розпашілий і швидко-швидко (хлопці ж у дворі): «Живе? Радується?» І веселий побіг. Те не мало нічого спільного з теперішніми сентиментально-часом-істеричними-а-ще-й-передвиборними воланнями (замість конкретних дій) про любов до природи, до травки-муравки.

І ще. Про те, що не відаєш. Твій вітчим Ярослав Стельмах, якому ти був за рідного, зібрав декілька ножиків для тебе, дорослого математика, як ти вже «наукував» у Європі. Чом же не віддав? Мабуть, знаю. Тягнув, позаяк і сам тішився, як дитина. А я потому, як він передчасно пішов від нас, забула тобі віддати, від горя. Так, забула. Немолода ж бо. Ось воно, в шухляді — твоє прихололе щастя.

Крається навпіл серце, як ти смутишся, сину. Не журися. У Ярослава є ми з тобою, які ніколи його не забудуть, у твоєї бабусі Зої — є я, у нас із татом — ти, у тебе — Зоєчка, і в неї з’явиться свій Іванко чи Іванка. Тож ми не помрем ніколи. Ми будемо жити вічно...

Отакої...

А якби в твоєму дитинстві було 20-30 ножиків, чи не полишило б тебе загострено-щасливе вимріювання ножика раніше, га?

Ну, я вже помила посуд.

Твоя мама,

Людмила Стельмах

Київ, Україна

22.03.2006