Новий початок філософа-кініка - Соціум - dt.ua

Новий початок філософа-кініка

22 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 22 вересня-29 вересня

Пам’ять — це як військова сміливість, вона не приймає лицемірства. Стендаль В історії людства ніколи не буває Абсолютного Початку...

Н.-А.Монсіо. «Александр і Діоген»
Н.-А.Монсіо. «Александр і Діоген»

Пам’ять — це як військова сміливість, вона не приймає лицемірства.

Стендаль

В історії людства ніколи не буває Абсолютного Початку. Так, може відбутися інавгураційна Подія, що започатковує нові часи і запроваджує незнані досі правила, але сама ця з’ява Нового — травматична або радісна подія (щасливий чи нещасний випадок, любов з першого погляду, революція, народження дитини, написання вірша тощо) — є результатом поєднання різних взаємодіючих елементів та процесів, що, як казали свого часу марксисти, наддетермінує подію у певній історичній ситуації. Будь-який прорив у незвідане — це мов пишна крона, життя якій дало заплутане коріння — невидиме, розгалужене, часом неоднораз обрубане, що знало посухи і підтоплення. Ніцше називав такий химерний історичний контекст-процес «генеалогією». Прочитуємо його і в просвітника Вольтера («Випадок — так ми називаємо дію, причини якої не розуміємо»), і у філософа-постмодерніста Валерія Подороги («Початок — це повторення різних початків»). Зрештою, у цьому сенсі початок просто заперечується, точніше, ідея початку виступає як його неможливість.

Але існують також креаціоністські уявлення (від релігійних фундаменталістів до міфологів різного штибу) про початок як про справді Абсолютний Початок. «І сказав Бог: «Хай станеться світло!». І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно» (Книга Буття). Випадок вже розуміється інакше: «Так виглядає псевдонім Бога, коли він не хоче підписуватися» (Анатоль Франс). Тут також є свої закони провидіння, але все справді стається вперше. Це той Початок, який закладає фундамент і код усім іншим початкам, ба навіть Кінцеві як такому.

Здається, за цією ознакою можна відрізнити ідеалістичне уявлення про історію та природу від матеріалістичного. Для ідеаліста початок — це також і сакралізація верховної влади, фіксація незмінного порядку речей, традиції, авторитету та інституціоналізація пам’яті про вихідний першомомент. Так жива історія стає пам’ятником, революційна подія — ритуалізованим парадом, творча виставка — музеєм, слово — буквою, любов — сім’єю, деталь — закономірністю, віра — церквою, неоднозначність — однозначністю, свобода — необхідністю...

Взагалі першими матеріалістами, які послідовно перевертали або рвали цей причинно-наслідковий ланцюжок, аби виявити в ньому парадокс і динаміку протиріччя, були не «фізики»-досократики (які писали вічну книгу під назвою «Діалектика природи»), а «лірики»-кініки. Саме вони вперше почали повертати всіх філософів-ідеалістів з метафізичного космосу назад на землю, до практичної мудрості життя, до простих людей та їхніх проблем, до тілесності та іронії. Розповідають анекдот про «першого» грецького філософа-натураліста Фалеса. Одного разу він пішов дивитися на зорі й упав у яму. Якась бабуся, побачивши це, розреготалася: «Отакої! Ти, Фалесе, не бачиш того, що в тебе під ногами, а сподіваєшся пізнати те, що на небесах?».

Такі кпини стають систематичною стратегією кініка Діогена в його «інтелектуальних» дебатах із філософами-ідеалістами та витіюватими софістами. Добре відома історія про те, що Платон дав визначення людини як «тварини з двома ногами і без пір’я». Тоді Діоген обскуб півня і приніс його до школи, мовивши: «Ось платонівська людина!». Своєю чергою Платон до свого визначення людини додав: «...і з широкими нігтями». Одному софістові, який за допомогою силогізмів довів, що Діоген має роги, філософ відповів, помацавши свого лоба: «А я, все ж таки, їх не знаходжу». А коли другий софіст доводив, що руху не існує, він устав і почав ходити. Третього, який розводився про небесні явища, він спитав: «Давно ти, друже, спустився з неба?»

Та кініки не були б філософами, якби не дошукувалися глибинних і критичних смислів, які трансцендують і підносять безпосередню грубу реальність напівтваринного існування. Діоген розмірковує про істину і мораль, але вони для нього не є неземними, а закоріненими у плетиво людських стосунків, у «комедію та трагедію становищ людини». За словами Діогена Лаертського, «він говорив, що люди суперничають, хто кого зіштовхне стусаном у канаву, але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим. Він дивується, що граматики вивчають бідування Одіссея і не відають своїх власних; музиканти ладять струни на лірі і не можуть поладити з власною вдачею; математики слідкують за сонцем і місяцем, а не бачать того, що в них під ногами; ритори вчать правильно говорити і не вчать правильно робити; нарешті, скнари лають гроші, а самі люблять їх понад усе».

Зрештою кінік як перший (у певному сенсі) філософ-матеріаліст викриває лицемірство і підкладку цього світу: «Діоген засуджує тих, хто вихваляє чесних безсрібників, а сам нишком заздрить багатіям. Його гнівало, що люди під час жертвоприношень молять богів про здоров’я, а на бенкеті після жертвоприношення об’їдаються на шкоду здоров’ю. Він дивується, що раби, бачачи обжерливість хазяїв, не розтягують їхньої їжі...» Але як повідати людям про це та багато іншого, як пробудити їхню свідомість, відвернути від помилок і дурості? В якийсь момент Діоген починає говорити серйозні речі менторським тоном, з кафедральної позиції Великого Іншого. Та сталося те, що мало статися: його ніхто не слухав. «Тоді, — розповідає Діоген Лаертський, — він узявся тріскотіти по-пташиному; зібралися люди, і він присоромив їх за те, що заради дрібниць вони збігаються, а для важливих речей не поворухнуться». Отже, щоб розбудити, достукатися до свідомості людини, змінити її становище і природу, кінік удається до парадоксу і провокації, артистичного «добровільного божевілля» як операції думки та виявлення істини в сценічних мізансценах життя. Філософія для кініка — це передусім мистецтво життя, простого нелицемірного життя.

У кініка-матеріаліста в наш час є два нащадки: модерний філософ-просвітник та постмодерний софіст-цинік. Про модернізм і просвітництво було сказано вже чимало, та, на жаль, не слухали самих модерністів та просвітників. Доведеться цей до болю знайомий материк відкривати наново. Особливо в сьогоденні реакційні часи антимодернізму. Головна інтенція модерної епохи — це здійснення універсальних політик звільнення: розуму, суспільства, класу, нації, раси, тіла, мистецтва... Кінік модерну — це авангардист, який власним життям розбиває формальний мур, збудований державою та ідеологією, мур, що роз’єднує мистецтво та політичне суспільство. Розбиває його в ім’я політичного принципу рівності (розбивати мури, перетинати кордони — це глибинний і безнастанно відновлюваний пошук політик рівності). Зрештою момент творчого винаходу стає для авангардиста відкриттям нових перспектив можливості життя рівноправного громадянського суспільства, звільненого від зверхньої диктатури держави. На кону — винахід нових форм співжиття простих людей, іманентна біополітика, горизонтальна влада множинності.

Для авангардиста політика — це завжди винаходження та дослідження політик як революційної науки нового життя, науки нового. Тому родова формула модерну є такою: раціоналізм + авангард, або: матема + поема. Якщо авангардист ампутує одну зі складових своїх частин на користь лише одному елементові — принципу ratio чи art, — відмовившись від біополітики універсального звільнення, матимемо, з одного боку, догматичного технократа, якщо не бухгалтера газових камер, а з другого — естетського клоуна-психопата або декадента з гнилими зубами. Навпаки, мрія модерну залягає в бажанні ці два принципи революційно гармонізувати в істині, яку Фернандо Пессоа як поет, вірний формулі безконечного модерну, висловить так: «Біном Ньютона так само прекрасний, як і Венера Мілоська». Тільки за цієї умови політичної рівності «Ньютона і Венери» можна погодитися з художником Осмоловським, який виступає за «диктатуру істини».

Що ж до софіста-циніка, то він більше не шукає істини і не прагне змінити світ у собі та навколо себе. Він живе невідкладністю маленьких задоволень суспільства споживання та грається «дискурсами» чи «віртуальностями» в комфортному гомеостазі «кінця політики» та консенсусі непорушних ліберальних цінностей. Софіст-цинік робить усе за гроші або заради піару. Його не цікавить виборювання істин, але він давно привчив себе й інших називати їх, тасуючи немов колоду карт, Великими Наративами. Так би мовити, перекидається картами дешевих опіній. Він катастрофічно змалів. Максимум на що він здатний, то це на безвідповідальний анархізм та приватне естетство. У царині публічної сфери він зрадив просвітницький проект емансипативної політики, бубонячи про «жахіття тоталітаризму» та принади «ринкової демократії». Отож, він стоїть на боці тих, хто має достатню владу, щоб пригріти його, і тих, хто більше заплатить. Тим самим він захищає статус-кво і, по суті, є реакціонером. Боюсь, що сьогодні таких розвелося занадто багато, щоб вирізнити їх у натовпі «нових філософів» ХХІ ст.

З другого боку, бачимо повернення квазірелігійних філософів-проповідників, які переймаються «високодуховними» питаннями етики та моралі, Божої ласки та любові, комунікації та діалогу з Іншим, бідкаються про корозію цінностей та про техногенну дегуманізацію. Цікаво, що таких гуманістів — переважна більшість серед старшого покоління, які здобували наукові ступені, ще захищаючи наукові праці з діалектичного матеріалізму та марксизму-ленінізму. Про це спіритичне переродження колишніх радянських офіціозних матеріалістів, які мало не за одну ніч, замість «політики та економіки», почали навчати «вічних законів» культури та духовності, німецька дослідниця-славістка Ютта Шерер написала ціле дослідження — Kulturologie, де на прикладі численних підручників зі специфічно пострадянського предмета «культурологія» доводить, що всі догматичні схеми діамату збережено, лишень замість Матерії тепер проповідується первинність Духовного начала. Втім, від перестановки доданків сума не змінюється, — як доводить авторка, цей науковий «спіритуалізм» чудово слугує ідеологічному замовленню єльцинсько-путінської імперії, як сталінський матеріалізм слугував іншій імперії. Мало того, ці перекинчики, з їхньою ледь не патологічною пристрастю до проблем «духовних начал», мовчазно виправдовували як і кучмівський режим, так і його злочинну змичку з мафіозним економічним криміналітетом, лицемірно називаючи «демократією» по-цинічному порнографічну реставрацію капіталізму в нашій країні.

Отож, їхня філософія генетично залежить від ідеологічного держзамовлення зверху. Після падіння державного комунізму у Східній Європі вони дружно встали й сказали: «Перепрошуємо, усі ці десятиліття ми несли марксистсько-ленінську ахінею, ми змушені були філософствувати згідно з резолюціями ЦК політбюро, наші філософські досягнення логічно випливали з виступів генсека Брежнєва тощо. Але насправді ми люто ненавидимо комунізм, вважаємо його тоталітарною наругою над людською особистістю й віднині зобов’язуємося говорити все з точністю до навпаки. Говорили про матеріалізм — наляжемо на пропагування духовного начала, були атеїстами — запровадимо православні канони, обстоювали «соціалізм в окремо взятій країні» — привітаймо глобалізацію та допомогу Заходу, співали пісні про дружбу народів — заспіваймо українських народних пісень!.. Тому, логічно, наші наукові звання, регалії та матеріальні компенсації залишаються при нас. Ми ж бо служимо державі!» Хай як парадоксально, але такий великодержавницький пафос «святой Руси» (варіант: «ненька Україна») притаманний й учорашнім антирадянським дисидентам — достатньо почитати їхнього кумира Олександра Солженіцина.

Мало того, поширюється модна сьогодні лубочна містика етносу та «національного менталітету» (аналог споконвічної «русской загадочной души») та філософічна екзальтація перед «культурою», «автентичністю», «міфом», «мовою» та «дискурсом», смак до якої переймає й нове покоління юних «ідеологів». Тут філософська думка відступає в шанобливому поклоні перед освяченою підручником Традицією та авторитетами. Археологічні ящури науки перетворюються на архаїчних «пращурів» міфу. Держава має бути освячена вищим авторитетом — світським божеством — у формі суверенного тіла монарха (вождя) або у формі тіла народного суверенітету (нації). Отож, більше не говорять про економічно-політичну гегемонію та домінування, а про «національну еліту» та «цвіт нації». Це, звісно для того, щоб закопати такі нецензурні словосполучення, як «диктатура буржуазії» та «класова боротьба», що є занадто реалістичними, щоб бути для них філософськими. Зрештою перед нами — явище правого консерватизму у філософській думці, а отже, за великим рахунком, заперечення самої думки — оскільки замість науковця та поета (радше, пам’ятаючи про формулу модерну, науковця-поета) мислить, як і раніше, ідеологія та держава.

Саме Держава та підлеглі їй апарати громадянського суспільства встановлюють новий Абсолютний Початок для думки філософа-ідеаліста. Адже Початок, давньогрецьке «архе», що споконвіку було вкорінене у західноєвропейську офіційну філософію, забезпечує її володаря Абсолютною Владою та Верховною Істиною. Звідси, від «архе», до речі, походить етимологічний корінь слова «анархізм»: те, що виказує неможливість (або насильницьке лицемірство) абсолютного володіння владою, неможливість (або насильницьке лицемірство) верховного начала, — всупереч множинним наддетермінованим початкам-подіям (Л.Альтюссер, А.Бадью), всупереч сингулярним множинностям буття «комуністичної онтології» (Ж.-Л.Нансі, А.Неґрі), всупереч множинності «радикальної демократії» (Спіноза, Е.Лакло і Ш.Муфф). Та чи знаємо ми що-небудь про цю неофіційну, «приховану матеріалістичну традицію» у філософії?

А що ж нові філософи-кініки наших часів, ці незламні романтики-матеріалісти? Які в них орієнтири в ці сірі часи, коли капіталізм остаточно переміг? Ми пам’ятаємо відповідь, яку дав Діоген всесильному імператорові Александру, коли грівся на сонечку на кипарисових схилах Кранії. Коли той підійшов і спитав Діогена, чого той від нього хоче, філософ відповів: «Не заступай мені сонця!». Історики кажуть, що традиція стерла для прийдешніх поколінь грубішу відповідь Діогена. Тому що філософ-кінік стає на бік карнавальної культури простого народу. Але й не зраджує суворості аналітичного мислення. На вимогу імператора «Думай по-моєму!» філософський імператив сучасного кініка звучить так: «Думай вільно!».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво