Новітня історія економічного радикалізму

Якщо в політичній історії радикалізм означає насильство над законами історичного розвитку - «клячу истории загоним - левой, левой!», то в політичній економії радикалами можуть бути не тільки комуністичні революціонери, а й ліберали з консерваторами, вірні свободі та правій ідеї («шокова терапія» як класичний приклад ліберального радикалізму).

Така привабливість та універсальність корінних (radicalis) змін в економіці пояснює, чому в нашій новітній історії, якщо відлік починати з перебудови, «радикальна економічна реформа» є своєрідною мантрою можновладців. Хоч би хто потрапив у владу - комуністи, націоналісти, олігархи, - у питаннях економічного реформування негайно переходять (хто на страхаючих словах, а хто й на ділі - від того ще страшніше) на радикальні позиції. Ніхто не говорить про поступове поліпшення економічної моралі, про «думай глобально - дій локально», про те, що, перш ніж рішуче різати, не завадить кілька разів усе гарненько проміряти та прорахувати. Ні, клячу історії заженемо - лівою, правою, лівою, правою!

В Україні необхідно провести радикальні економічні реформи, – заявив президент Віктор Ющенко, зустрічаючись із губернаторським корпусом восени 2009 року. На щастя, передвиборне гасло «Не словом, а ділом» залишилося лише гаслом, а радикальні слова - лише словами.

Країні потрібні радикальні економічні реформи. І провести їх - головне завдання наступного року. Про це заявив уже президент Віктор Янукович на засіданні РНБО восени 2010 року. Сказано - зроблено. Сьогодні шкапа вітчизняної економіки отримує такі удари адміністративних шпор і законодавчого батога, що дивуєшся, як взагалі дихає.

Збиткування над нещасною твариною не має виправдання хоча б тому, що радикальні економічні реформи було успішно проведено в часи правління президента Леоніда Кучми. В означене десятиліття обидва Віктора обіймали не останні місця в структурі влади, а слона й не помітили.

Епоха кучмізму розпочалася з доповіді свіжообраного президента у Верховній Раді. Доповідь, звісно, мала назву… «Шляхом радикальних економічних реформ». Ідучи цим шляхом, Україна вийшла з кризи початку 90-х і різко рвонула вперед у 2000-му. Констатуючи в жовтні 2004 року оптимальність проведених у кучмівський період радикальних перетворень, професор А.Гальчинський, на той час директор Національного інституту стратегічних досліджень і голова Ради НБУ, застерігає: «Будь-які відкоти назад - «розпочати все спочатку», докорінна ревізія зробленого - можуть обернутися для держави та народу катастрофою. Маємо бути свідомими цього, попередити це». Мовлено напередодні президентських виборів, які завершилися помаранчевою революцією і поразкою провладного кандидата. Прямо Нострадамус якийсь із кінцем світу в 2012-му.

Впродовж останньої чверті століття неодноразово й справедливо зазначалося, що саме «радикальна економічна реформа» знищила СРСР. Радикальні соціально-економічні реформи нинішньої української влади ведуть, схоже, до аналогічного результату. Про втрату Україною самостійності та об’єднання з Росією як про реальну середньострокову перспективу говорять уже всерйоз і науково («Ампута­ція амбіцій», DT.UA, 17.06.2011). Псевдонауковими виявилися недавні прогнози, виведені з поняття «національна еліта»: мовляв, «ну не може президент вільного народу спокуситися посадою сатрапа імперської провінції» (Про єдність і боротьбу протилежностей… в історії. - Гадання на програмній гущі. «ДТ», 13.02.2010). Кучма з прагматичним «Україна - не Росія!» та Ющенко з провіденційним «Моя нація!» сприймаються сьогодні як вершина політичної амбіційності.

Очікуване об’єднання братніх народів в одному «русском мире» українцям призначено пройти durch Blut und Eisen - «через кров і залізо», як висловилися основоположники й класики про радикальні економічні реформи епохи первинного нагромадження капіталу. «Знищен­ня малого виробництва, перетворення карликової власності багатьох на гігантську власність небагатьох, експропріація у широких народних мас землі, життєвих засобів, знарядь праці - ця жахлива й тяжка експропріація народної маси утворює пролог історії капіталу». Стосовно нас - пролог історії неовозз’єднання. Радикалізм Януковича-Азарова в податковій, пенсійній, трудовій реформах, запланований назавтра продаж української землі з неминучим «обгородженням» не залишають сумнівів у кінцевій геополітичній меті реформаторів. Шкапу української економіки заженемо в союзне стійло «русского мира»! Підприємство «Украї­на» доводиться до банкрутства, і збанкрутіла нація віддає себе під скіпетр царя «білого», східного, православного.

* * *

«Радикальна економічна реформа: погляд з робочого місця» - так називалася моя перша серйоз­на наукова публікація, яка побачила світ у колективній монографії «Будемо йти вперед!» (Харків, 1989). З робочого місця формувальника сталеливарного цеху заводу імені Малишева радикальна економічна реформа уявлялася поступальним рухом на шляху прогресу, де кожен наявний стан передбачає можливість поліпшення й модернізації. Простіше кажучи, щоразу хочеться, щоб було краще.

Через чверть століття, переживаючи чергову радикальну економічну реформу, робітник хоче, щоб не стало гірше. Час розставив деталі економічного механізму на свої місця. Щире захоплення приватизацією й палкі надії на локомотивну силу приватного бізнесу поступилися місцем холодному розрахунку та скрупульозному підрахунку вит­рат і вигод.

Якщо раніше всі прагнули працювати «на фірмі», то тепер це - «городулінські місця». Сайти служб зайнятості забиті липово-віртуальними вакансіями менеджерів і мерчандайзерів. Потреба в представниках реальних виробничих професій мінімальна (виникає тільки там, де не платять зарплати). Професіонали ж тримаються за свої місця.

Влившись волею долі після п’ятнадцятирічної перерви у виробництво, я з радістю констатував, що радикалізм не пройшов. Та ж сама радянська виробнича система з її звично-милими «заморочками» (наприклад, як і раніше, вважається нормальним, що робітник отримує більше за інженера чи майстра). Але відсутність революції не означає стагнації, тому що очевидні істотні еволюційні зміни.

Приклад може здатися незначним, але це той самий одиничний випадок, який дозволяє, як учить діалектика, перейти від абстрактно-загального до конкретно-загального (хай вибачить мені читач цей філософський заум).

Я побачив класний, модерний менеджмент. Як затятий противник азіатської системи довічного найму, до п’ятдесяти років я довів кількість записів у своїй трудовій книжці до п’яти десятків (задля справедливості зізнаюся, що тринадцять років роботи формувальником і обрубником віддані єдиному улюбленому виробу ЕД 118А). Повсюди, де я працював, я вимагав уваги першої особи. Тому що без цього не вирішувалися найелементарніші виробничі й соціальні проблеми. Директор заводу, член ЦК, кілька директорів шкіл, півдесятка ректорів вузів.

Цілком природно, що як тільки виникла перша проблема, я звично поспішив записатися на прийом до директора. І був ошелешений відповіддю секретарки: «Перші особи не проводять особистого прийому». Кілька тижнів гнівної біганини по кабінетах, й мені повідомили, що директор прийме мене. Але! На той час проблема розв’язалася на тому рівні, на якому вона й мала вирішуватися. Як відтоді вирішуються всі інші проблеми - на рівні старшого майстра дільниці.

Це не просто ознака класного менеджменту, це «радикальне» (лапки неспроста) зрушення від російсько-радянського патерналістського мислення, у рамках якого все залежить від першої особи (цар-батюшка, генсек, президент - за нашою новою-старою Конституцією) і вирішується ним (наприклад, білоруська «проблема яйця»), до мислення індивідуальності, що усвідомлює власну значимість і значимість близького (безпосереднього начальника).

Не хочеться вірити, що мені просто пощастило з п’ятдесят першим місцем роботи. Сподіваюся, помічені мною благосні еволюційні поліпшення можна виявити всюди, а не тільки на держпідприємстві завод «Електротяжмаш», усіх працівників якого я, користуючись нагодою, вітаю з 65-ю річницею рідного підприємства.