Норвегія. Бйорнсон

В історію світової літератури Бйорнстьєрне Бйорнсон увійшов як норвезький класик другої половини ХІХ — початку ХХ ст., один із перших лауреатів Нобелівської премії. Однак для норвежців Бйорнсон не просто поет, прозаїк, драматург, не тільки автор слів до національного гімну. Впродовж останнього століття його постать у Норвегії набула символічного значення — духовного лідера, що присвятив своє життя боротьбі за політичну незалежність власного народу, за культурне самовизначення нації.

Він народився 8 грудня 1832 року в гірському містечку Квікне, у мальовничій частині центральної Норвегії, помер 26 квітня 1910 року в Парижі. Сучасна Норвегія на відзначення 100-річчя від дня смерті оголосила 2010-й «Роком Бйорнсона». Використовуючи ювілейну дату, норвежці знайшли спосіб розповісти світові і нагадати самим собі, а насамперед молодому поколінню, про великого норвежця Бйорнсона.

З цієї ж нагоди до Норвегії були запрошені науковці і журналісти з кількох країн. З України — Марія Зубрицька, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка, Ірина Старовойт, доцент Львівського університету, Геннадій Нога, вчений секретар Інституту літератури НАН України і автор цих рядків.

Бйорнсон і література

Видатний швед Альфред Нобель у заповіті визначив два міста для вручення премій свого імені: чотири — з фізики, хімії, медицини та літератури — мають вручатися в Стокгольмі, і лише одна — «за братерство між народами» (що згодом стала Премією миру) — в Осло. Засновник найвидатнішого преміального фонду ніколи не пояснював причин такого вибору. Можливо, Нобель хотів розділити «славу» премії між двома частинами своєї країни, бо за його життя Швеція і Норвегія існували в унії, що мирно розпалася 1905 року. Інша версія — Нобель відчував особливий пієтет і пошану до норвезького письменника Бйорнсона. Не тільки творчість Бйорнсона захоплювала Нобеля, а його самовідданий патріотизм і небайдужа громадянська позиція в обороні гноблених і принижених народів. Цілком вірогідно, що саме тому в столиці Норвегії вручають премію не з літератури, а Нобелівську премію Миру.

Бйорнстьєрне Бйорнсон історично і ментально є частиною бурхливого розвитку духовного життя Норвегії другої половини ХІХ століття: Ібсен, Вергеланд, Віньє — в літературі, Булль і Гріг — у музиці. Саме тоді цей нечисленний північноєвропейський народ уславився плеядою національно самобутніх талановитих художників, які в подальшому потужно впливали на розвиток усієї світової культури.

В традиційному літературному «каталозі» творчість Бйорнсона, як правило, зараховують до критичного реалізму. І справді, його активна життєва позиція, прогресивні погляди не могли відокремитися від творчості. Принципи моральної і національної відповідальності були присутні вже в ранній поезії, в драматичних творах і навіть театральних рецензіях, які відіграли важливу, ба навіть вирішальну, роль у справі становлення національного норвезького театру. А перший роман «Сюнневе Сульбаккен» (1857), про норвезьке село, приніс авторові славу прозаїка і став відкриттям у норвезькій літературі — твір часто називають ідейним передвісником Ібсенівського «Пера Гюнта».

Однак сьогодні в Норвегії Бйорнсона найбільше люблять за його лірику — і тому що вона легко співається в багатьох піснях, і тому що оспівує здебільшого прекрасну природу країни і почуття до неї. Причина проста — сучасні норвежці, як і їхній видатний класик, вважають природу країни своїм головним національним скарбом. З тієї ж причини, очевидно, найчитабельнішими залишаються оповідання та повісті Бйорнсона з селянського життя. Є також позачасовий «золотий фонд» — кілька драматичних п’єс, що не сходять з театральних підмостків понад 100 років — передусім це знаменита «Рукавиця», а також «Банкротство» і «Редактор», «Понад наші сили». Історична драма-трилогія «Сігурд злий» вважається кращою з п’єс у скандинавській літературі за мотивами норвезьких саг.

Ірина Старовойт, доцент Львівського національного університету і знавець європейської літератури ХІХ—ХХ ст., оцінюючи спадщину Бйорнсона, говорить про знамениту «велику четвірку» норвезької літератури ХІХ ст., і пригадує слова Лесі Українки про «плеяду північних письменників, що так часто були порівнювані до вікінгів». «Четвірку» складали Бйорнстьєрне Бйорнсон, Генрік Ібсен, Александр Кіланд, Йонас Лі. На думку Ірини, саме висока конкуренція між чотирма відіграла велику роль у їхньому творчому поступі, бо навіть на піку слави вони не могли спочивати на лаврах. «Звісно, Бйорнсон вважав себе насамперед драматургом. Самі часи були драматичними і новітня гостро соціальна драма стала на кінець ХІХ — початок ХХ ст. ключовим експортним культурним продуктом Норвегії. Причому, — зауважує Ірина, — на цей момент Норвегії не існувало на політичній карті уже кілька століть. А панівні Скандинавські країни — ні Швеція, ні Данія — не мали рівновеликих драматургів».

Бйорнсон і Ібсен

Нобелівську премію з літератури почали присуджувати з 1901 року. Одним із перших її лауреатів стає Бйорнстьєрне Бйорнсон — у 1903 році — «За благородну високу поезію, що вирізнялася свіжістю натхнення і рідкісною чистотою духу, а також за епічний та драматичний талант».

На той час Бйорнсон у норвезькій та європейській літературі уже вважався беззаперечним класиком. На його рахунку було 20 драматичних творів, десять романів, кілька поетичних збірок. Він справді досяг світової слави за життя. Його твори одразу перекладалися майже всіма європейськими мовами, його п’єси йшли на багатьох сценах Європи і Америки, його романи широко обговорювали в читацьких колах, головним чином через контроверсійні морально-етичні проблеми, які він прагнув подати якомога глибше. Його позиція як автора часто була суперечливою, однак це жодним чином не применшувало його літературного таланту. В своєму «Щоденнику» Лев Толстой зазначав: «... усе, що він [Б.Бйорнсон] пише, читаю і люблю, і його самого теж. Але не можу того ж сказати про Ібсена».

Стосунки Ібсена і Бйорнсона до сьогодні є окремим пунктом обговорення в літературознавчих колах. Люди одного покоління, вони майже паралельно йшли по життю — вчилися разом, були друзями, стали драматургами, директорами театрів, символами норвезької театральної культури. Відомо, що обоє були номінантами на Нобелівську премію з літератури. Однак дісталася вона Бйорнсону. Хоча твори Ібсена відомі набагато ширшому колу читачів у світі, ніж ім’я Бйорнсона.

Геннадій Нога, вчений секретар Інституту літератури НАН України, пояснює це тим, що Нобелівська премія, як і багато інших літературних премій, часто присуджується під впливом зовнішніх чинників: моди, кон’юнктури, особистих симпатій, історичних викликів тощо. Якщо порівнювати саме творчість двох великих норвежців, то, на думку Геннадія, «діапазон літературних зацікавлень Бйорнсона ширший, ніж у Ібсена: він був першорядним поетом, прозаїком і драматургом, тоді як Ібсен відомий лише як драматург. (...) Бйорнсон був основоположником скандинавської історичної драми, він першим почав писати реалістичні п’єси на сучасну тематику, а Ібсен уже розвивав їх на вищому рівні. Однак правда й те, що за суто естетичними критеріями Бйорнсон поступається Ібсену та Гамсуну». Ще одним, і очевидно головним, аргументом премії Нобеля на користь Бйорнсона, каже Геннадій, можна вважати його публічність, авторитетність, популярність. «Він був активним громадським діячем загальноєвропейського масштабу, засновником Міжнародного комітету миру. Ібсен по суті — одинак, як творець він замкнений у своєму індивідуальному просторі».

Задовго до Нобелівської премії Генрік Ібсен писав своєму другові Бйорнсону в день його п’ятдесятиліття: «Твої твори посідають одне з перших місць в історії літератури, і місце це завжди залишиться за ними».

Їхні стосунки не завжди складалися рівно, багато разів вони розходилися з принципових питань. Але у своїй Нобелівській промові Бйорнсон окремі слова присвятив Ібсену, старому другові і великому сучасникові, «який запалив безліч бакенів уздовж наших норвезьких берегів».

Аулестад — садиба Бйорнсонів

Наше знайомство з Норвегією Бйорнсона розпочалося 15 травня — у день урочистого відкриття після ремонту меморіального будинку-музею в Аулестаді. Тут, за кілька кілометрів від Ліллехаммера, письменник оселився 1875 року, коли змушений був покинути Християнію (тодішня назва Осло) через нестерпний тиск столичного панства і чиновництва за його демократичні, часто революційні погляди. Садиба, до речі, називається на честь подружжя — «Дім Кароліни і Бйорнстьєрне Бйорнсонів». Бо саме Кароліна, яка заради свого чоловіка відмовилася від столичної сцени, змогла створити міський європейський дім у самому серці сільської Норвегії. З 50 років щасливого шлюбного життя — 35 вони прожили в Аулестаді, виростили шістьох дітей. Звідси ж удвох вирушили до Парижа, де письменник сподівався вилікуватися, але там і помер.

До 100-річчя від дня смерті Бйорнсона будинок, у якому з 1935 року діє меморіальний музей, повністю відреставровано, включно із відтворенням автентичного фундаменту. І хоча садиба в Аулестаді одна з найкраще вцілілих домівок Бйорнсона, все ж реставраційні роботи зайняли більше ніж два роки і обійшлися державній казні в майже 6 млн. норвезьких крон. Однак у світі чимало реставрують меморіальних будинків, відкривають у них експозиції, перерізають стрічки... Але навряд чи кожна така подія перетворюється на справжнє національне святкування. І не стільки за програмою, скільки — за духом.

До Аулестада з самого ранку з’їжджалися поважні гості і сходився місцевий люд. День був безсонячний, кілька разів пускався різної сили дощ. А люди все прибували і прибували. Дерева не ховали від дощу, бо листя лише починало виходити з бруньок. На підступах до садиби актори зображали Бйорнсона і його дружину, пару разів проходив повз місцевий духовий оркестр, що складався з виконавців у віковому діапазоні від 20 до 70, на лотках під дерев’яними дашками дипломати й інші столичні гості розглядали типовий норвезький крам — грубоплетені светри і шкарпетки, і дехто навіть щось купував. У повітрі відчувалося чекання...

Двоповерховий будинок на високому пагорбі, просторий як на свої часи, але простої архітектури, свіжопофарбований у прозоро-жовтий колір, теж виглядав незвично: довкола нього на чотирьох флагштоках розвівалися чотири прапори. Один з них — синьо-жовтий, прапор незалежної України. Він тріпотів на вітрі поруч з іншими — словацьким, російським і норвезьким — не тому, що на свято були запрошені гості із цих країн. А, тому що сам Бйорнсон мав безпосередній стосунок до України — ще тоді, на початку ХХ століття, коли сама вона територіально знаходилась у двох різних імперіях, а думки про її незалежність лише долали стадію зародження. Але про це — дещо пізніше.

Осло. Місто й за часів Бйорнсона було столицею Норвегії, тільки називалося Християнія. В молоді роки він готувався тут до вступу в університет в гімназії Хертвіга, яку сам згодом назвав «фабрикою студентів», бо в один із ним час у ній навчалися й інші майбутні метри норвезької літератури: Генрік Ібсен, Зигмунд Віньє і Йонас Лі. У Християнії 1851 року в газеті було надруковано його перший вірш. Сьогодні в Осло перед Норвезьким національним театром височіють два постаменти — Ібсену і Бйорнсону, його директорам, творцям національного театру ще задовго до здобуття Норвегією своєї незалежності.

Бйорнсон і Україна

Саме в Осло на українську делегацію чекав справжній сюрприз. У Національній університетській бібліотеці нам видали для ознайомлення оригінали листів і поштівок початку ХХ століття — листування Бйорнсона зі студентами Львівського університету.

З того часу Бйорнсон, визнаний у Європі громадський лідер і моральний авторитет, починає «оборону української справи». Він надсилає уряду Росії гнівного листа стосовно політичного гніту у Східній Україні, публічно засуджує польську шовіністичну політику в Галичині. А коли 1907 року розпочалися масові арешти українських студентів у Львові, Бйорнсон негайно виступив із протестом у європейській пресі на захист українців, що потерпали за вимоги викладання рідною мовою. Слово Бйорнсона мало вагу — студентів було звільнено. На думку Марії Зубрицької, проректора Львівського університету, саме цей епізод можна вважати найбільш значущою сторінкою в «українській історії» Бйорнсона, оскільки він не тільки виступив у пресі, а особисто звернувся до урядів багатьох країн Європи із закликом сприяти в захисті українських студентів. Звільнені студенти надіслали великому норвежцеві листи-подяки, оригінали яких зберігаються в Національній бібліотеці Осло.

Там-таки, в бібліотеці, в архівному залі, схилившись над пожовклими листами й телеграмами, які більш ніж століття тому подолали шлях від Львова, Стрия, Бібрки, Сокаля до далекої Норвегії і в яких громади тих міст висловлювали вдячність Бйорнсону за захист української справи, ми говоримо про чинники, що спонукали Бйорнсона до такої активності.

— Бйорнсон як ніхто інший розумів українців, — каже Марія Зубрицька, — оскільки норвежці впродовж своєї історії зазнали тих самих утисків щодо рідної мови, щодо тлумачення власної історії. Але, на відміну від українців, спромоглися раніше здобути власну незалежність...

— Що означали виступи Бйорнсона в європейській пресі для тодішньої української громади Галичини?

— Треба наголосити, що виступи Бйорнсона мали значення не лише для Галичини, а й для України. Це підтверджують зворушливі листи української громади Одеси. Йому писали також українські інтелектуали з Відня і Варшави, Парижа і Рима. А що означали?.. Сам факт того, що лауреат Нобелівської премії закликає європейців до сумління щодо прав українців на вільний розвиток своєї мови та культури — то така новина, звісно, миттєво впливала на піднесення духу свідомої української спільноти, — каже Марія Зубрицька.

— Здається, для самого Бйорнсона оборона українства мала певні наслідки?..

— Це правда, — додає Ірина Старовойт. — Коли 1907 року Бйорнсон у газеті Die Zeit опублікував статтю «Поляки — гнобителі», де висвітлив украй складне, економічно і культурно залежне життя українців Галичини, проти нього відразу виступили відомі польські діячі — композитор і піаніст Падеревський та лауреат Нобелівської премії 1905 року письменник Сенкевич. Тоді за дорученням редакції в дискусію було залучено Івана Франка, наслідком чого стала його стаття-відповідь «Три велетні у боротьбі за карлика».

Загалом і Бйорнсон-письменник, і Бйорнсон-діяч сьогодні не знаний і недооцінений в Україні. Ті уривчасті переклади українською його творів, що здебільшого належать до початку минулого століття, ті поодинокі згадки про нього українських письменників чи журналістів не дають усебічного уявлення про масштаб його діяльності та значення його постаті для загальноєвропейської культури. До кінця цього року у Львові вийде друком збірник перекладів творів Бйорнсона українською. Наступного року у Львівському університеті мають намір упорядкувати відкритий електронний архів листування Бйорнсона як із львівськими студентами, так і з усіма українськими громадськими діячами. Є плани щодо проведення наукової конференції.

Людина світу

На відміну від України, в незалежній Словаччині сьогодні Бйорнсон — національний герой. Його іменем названо вулиці, випущено ювілейні марки, перекладено твори, навіть поставлено пам’ятник. Словаки пам’ятають і шанують його, насамперед за оборону їхніх національних прав. Коли в жовтні 1907 року у словацькому містечку Чернова жандарми почали стріляти в мирних жителів, які протестували проти освячення нового костелу угорським священиком, голос Бйорнсона із далекої Норвегії був тим першим протестом, який порушив для обговорення в Європі проблему жорстокого переслідування словаків угорським урядом.

До останніх днів життя Бйорнсон не зрікся свого життєвого кредо — виступати в обороні справедливості. В паризькій лікарні напівпаралізованому письменникові хтось із родичів прочитав газетну статтю про бідних польських робітниць, котрі оголосили збір коштів для своїх іще бідніших співвітчизниць. Реакція Бйорнсона була «типово бйорнсонівською»: він забажав написати вірш на їхню честь. Але час його життя спливав, він устиг написати лише заголовок, як рука його впала: «Добрі справи врятують світ».

Сьогодні, у рік вшанування пам’яті Бйорнсона, ці слова цитуються повсюдно — стоять заголовками до статей, книжок, виставок, фільмів про нього. Вони траплялися нам на очі практично в кожному культурному чи державному закладі Норвегії. На святкуванні в Аулестаді їх трактували як заповіт Бйорнсона своєму народові.

Бйорнсон був неймовірно працелюбним. На сьогодні, наприклад, знайдено 6600 листів, написаних його рукою. Для нього було цілком природно одночасно писати художні твори, газетні статті і втручатися в політичні баталії, реагувати на події далеко за межами власної країни. Крім могутнього творчого доробку, він залишив по собі небайдужий погляд на світ. Із далекої північної країни він рятував добро в цілому світі як розумів, як міг. Йому й на думку не спадало спочивати на лаврах навіть після здобуття Норвегією незалежності в 1905 році — по суті історичної події, на яку він не шкодував сил і яка відбулася ще за його життя. Він не заспокоївся і не збайдужів — ні до Норвегії, ні до світу.

В останні його роки в Норвегії добродушно жартували: мовляв, залишилося всього кілька місць на землі, де Бйорнсон «не зміг навести порядок — Сіам, Перу і Корея». Він не ображався, він писав: «допоки я живу, я буду на стороні слабкого проти сильного...»

Усі дослідники творчості й постаті Бйорнсона цитують його визначну Нобелівську промову. Кожен знаходить у ній рядки, співзвучні власному часові, менталітету, морально-етичній свідомості. У промові багато фраз, що стали афоризмами. Я ж дозволю собі вибрати слова, які відповідають нашому часу в нашій країні:

«Страх не повинен збивати нас зі шляху, що простягається перед нами... Нам необхідно усвідомлювати, що в принципі в людському житті переважає хороше, що навіть після жахливих нещасть, катастроф земля знову купається в потужних променях світла, джерело якого вічне. Запорукою цьому служить наша віра».

«Дзеркало тижня» висловлює персональну подяку пані Агот Гаммерсвік, директорові музею народного побуту «Майхауген» (Ліллехаммер), яка була ініціатором, натхненником та організатором нашої поїздки, а також Міністерству закордонних справ Норвегії та Посольству Норвегії в Україні за можливість знайомства з Норвегією Бйорнсона.