Німецький барон з українською душею - Соціум - dt.ua

Німецький барон з українською душею

28 січня, 2011, 14:23 Роздрукувати Випуск №3, 29 січня-4 лютого

У селі Городок, що неподалік Рівного, на мальовничому Лесевому острові про благородні справи барона Федора Рудольфовича Штейнгеля (Штайнгаля) практично не знають. Меморіальна дошка, закріплена на монастирській стіні, скупо повідомляє: «В цьому будинку знаходився перший на Волині краєзнавчий музей».

© Федір Штейнгель

У селі Городок, що неподалік Рівного, на мальовничому Лесевому острові про благородні справи барона Федора Рудольфовича Штейнгеля (Штайнгаля) практично не знають. Меморіальна дошка, закріплена на монастирській стіні, скупо повідомляє: «В цьому будинку знаходився перший на Волині краєзнавчий музей». Холод металевих літер вряди-годи нейтралізують теплі слова про великого мецената і політичного діяча з уст священика старовинної Свято-Миколаївської церкви (УПЦ Київського патріархату) отця Тараса. А загальноосвітня школа і дерев’яний двоповерховий млин, які збереглися в центрі Городка донині, — не менш важливі докази турбот Федора Штейнгеля...

У жилах великого підприємця і мецената текла кров двох народів. Його батько, статський радник, походив з родини німецьких баронів Остзейського краю в Прибалтиці, а мати була православною українкою. Штейнгель-старший, інженер шляхів сполучення, надбав величезний капітал на будівництві та концесії Владикавказької залізниці, однак прибутки вкладав не лише в транспортну галузь. Плекаючи мрію зорганізувати показові сільські господарства, він заснував на Кубані маєток Хуторок. І налагодив там багатогалузеве виробництво (виноробний завод, ферма, з якої до Петербурга щороку постачали 10 тис. голів худоби), слава про яке жива і в наші дні. Як і про неповторне бренді... «Барон Штейнгель».

Федір народився у Санкт-Петербурзі 9 грудня 1870 року. Приїхав на Волинь, у тоді ще містечко Городок, у восьмирічному віці, коли батьки придбали маєток у Павла та Антона Безерді. Відтак українська земля стала для нього рідною.

Великий розділ з книги життя Федора Штейнгеля — багаторічна дружба з відомим істориком Миколою Біляшівським. Розпочалася вона в Києві. Батько Федора Рудольф Штейнгель був фундатором Стрітенської православної церкви, а Федот Біляшівський — священиком. Їхні діти зустрічалися в храмі. Пізніше у Варшавському університеті Федір здобував фах ентомолога, а Микола працював в архівах міста. На чужині вони ще більше заприятелювали. А наприкінці 1895 року Федір Штейнгель запросив друга в село Городок організувати музей.

Діяльність закладів музейного типу, що виникли у 80—90-х роках XIX ст. при церковних братствах та церковно-археологічних товариствах, мала вузьку релігійну спрямованість і була досить далека від наукових принципів. А от зібрання старожитностей у Городку стало практично першим взірцем світського музею не лише на Волині, а й в Україні. «Ця інституція працювала на історичну велику Волинь, а через неї — на утвердження України, — зазначає директор Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету професор Степан Шевчук. — Важливо, що музей був багатопрофільний і системний. Відділи ботаніки, зоології формував Федір Штейнгель, а історії, археології, антропології та етнографії — Микола Біляшівський. Знайшлося місце іконописним фондам та нумізматичній колекції...»

Федір Штейнгель та Микола Біляшівський збирали старовинні рукописи, стародруки, портрети історичних діячів, предмети побуту, експонати рослинного і тваринного світу. В роботі музею було вперше застосовано фонограф, який міг фіксувати пісні, казки, перекази тощо. Федір Рудольфович сам організовував наукові експедиції, брав участь у багатьох археологічних розкопках. І власноруч писав звіти про знайдене в курганах, могилах, городищах... При музеї існувала багата бібліотека із рукописним відділом. Тут щороку робили описи-звіти населених пунктів історичної Волині, видавали їх. Штейнгель постійно поповнював бібліотеку новими надходженнями з видавництв. А допомагали музеєві такі авторитети тогочасної науки, як антрополог та етнограф Федір Вовк, етнографи Валентин Мошков, Олександр Матвіїв, фольклорист Іван Абрамов...

На 1904 рік музейна збірка налічувала понад чотири тисячі експонатів. Сумно, але під час Першої світової війни музей був розграбований. Його реліквії зберігаються в різних музеях, зокрема в Національному музеї народно-декоративного мистецтва (вишивка, ткацькі вироби), Національному художньому музеї та Музеї Івана Гончара (великі колекції фотографій). Валики із записами фольклору осіли в Петербурзі. А зоологічні колекції загинули в 1943-му, під час взяття радянськими військами Києва...

Федора Штейнгеля турбувала неграмотність переважної більшості земляків-селян. І 1902 року він заснував у Городку двокласну школу-училище. Крім здобуття початкової освіти, учні вивчали такі важливі для села дисципліни, як агрономію, садівництво, городництво, бджільництво. При школі діяла бібліотека. Сам барон возив дітей на різні екскурсії аж до Києва. А пізніше організував для них хор і театр.

Для ширшого кола селян Федір Штейнгель заклав кооперативну читальню, їдальню, млин, проклав дорогу в напрямку Клевані. А в збудованій коштом великого підприємця і землевласника лікарні поправляли здоров’я хворі з усієї Волині. Тут лікували різні недуги, робили операції, лікарі виїжджали на виклики. Дивовижний факт — лише за один 1896 рік досвідчений лікар Федір Ріхтер надав допомогу 7414 хворим. Професіоналізм городоцьких лікарів підтверджував лист-прохання Волинського губернського інспектора проконсультувати лікарів-окулістів, відряджених «попечительством императрицы Марии о слепых» у Волинську губернію (датований 17 квітня 1896 р.).

Будучи небайдужою людиною, Федір Штейнгель занурився в політичне життя тодішньої Російської імперії. 1906 року він став депутатом Першої державної думи, вигравши у Києві вибори як представник партії кадетів. Перебуваючи в опозиції до російського самодержавного уряду, Штейнгель виступає з ідеєю національно-територіальної автономії України, обстоює широкі права української мови, її функціонування в державних установах, діловодстві та судочинстві.

З 1908 року Федір Штейнгель разом із Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Сергієм Єфремовим, Дмитром Дорошенком та іншими політичними діячами стає членом Товариства українських поступовців (ТУП), яке, окрім засад конституціоналізму та парламентаризму, ставило за мету домагатися автономії для народів імперії. Вже на початку Першої світової війни стало очевидно, що царський уряд не впорається з медичним та санітарним обслуговуванням на фронті і в тилу. І восени 1915-го політик німецької крові, але української душі очолив комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Він запросив в організацію багато українських діячів. Допомагаючи пораненим, військовополоненим та біженцям на окупованій російською армією Галичині та Буковині, комітет відкривав ще й притулки для сиріт, організовував українські школи, видавав літературу українською мовою. А коли в лютому 1917-го в Петербурзі було повалено царизм, і влада перейшла до Тимчасового уряду, епохальні зміни відбулися і в Києві. Владу перебрав на себе виконавчий комітет Київської міської думи. Його
головою обрали Федора Штейнгеля.

17 березня ТУП скликав представників українських партій та громадських організацій, і на тому зібранні було засновано Центральну Раду. До її складу увійшов і Федір Штейнгель. А в серпні 1917-го Дмитро Дорошенко, якому випало формувати новий уряд Центральної Ради, запропонував своєму побратимові посаду генерального секретаря (міністра) торгівлі та промисловості, але той відмовився, пославшись на погане здоров’я.

Та не минуло й року, як барон знову на чільному місці в українській політиці. Але вже в Німеччині. Обіймаючи посаду міністра закордонних справ в добу Гетьманату, Дмитро Дорошенко пролобіював кандидатуру Штейнгеля на посаду посла України в Берліні як людини, що засвідчила багаторічну прихильність до української справи. За короткий час дипломатичної діяльності Федір Рудольфович налагодив зв’язки з багатьма посольствами. Дмитро Дорошенко в еміграції згадував: «За найцінніше у Ф.Штейнгеля я вважав його ідеальну громадську чесність, вірність обов’язку і взагалі ті високі особисті прикмети, які робили з нього так рідкісну, на жаль, у нас постать справжнього джентльмена...»

Пожертви на жіночу, акушерську та дитячу клініку при університеті святого Володимира, на будівництво реального училища святої Катерини при Лютеранській общині в Києві, реставрацію Аскольдової могили, житомирський пологовий будинок, десятки церков та соборів — це далеко не повний перелік меценатської діяльності барона Штейнгеля. В умовах польського панування (1920—1939 роки) він доклав чимало зусиль для відновлення роботи городоцької школи, виховання її учнів у кращих традиціях українського народу.

Але нова влада оцінила цю роботу інакше. Після більшовицького «визволення» Східної Галичини і Волині у вересні 1939-го у барона забрали майно. Його сім’я була змушена жити в будинку колишньої куховарки. І ось надійшла звістка, що барона з родиною депортуватимуть.

Пані Ірина Лукашевич, дід якої Іван Куліш працював учителем у згаданій Городоцькій школі-училищі, з хвилюванням згадує: «Якось пізно ввечері до будинку діда під’їхала фура з кіньми. На ній сиділи барон Штейнгель з дружиною Вірою Миколаївною і сином Федором. Усі були одягнуті в селянський одяг. Мені це видалося дивним, бо я не раз приїжджала з дідом на гостину в садибу барона і бачила, як вони одягаються. Але нічого не можна було запитувати. Вже пізніше дід розповів, що домовився з провідником, який перевів барона з сім’єю через кордон з Польщею...» Так вірні селяни віддячили Федору Штейнгелю за добрі справи, врятувавши його сім’ю.

Штейнгелі оселилися під Дрезденом. Там 11 лютого 1946 року закінчився земний шлях Федора Рудольфовича.

«Через активну політичну діяльність на благо України його ім’я замовчувала радянська влада. Але українська влада у питаннях відновлення пам’яті про Федора Штейнгеля просунулася недалеко», — переконаний учасник наукової конференції (Рівне), присвяченій 140-річниці з дня народження цієї видатної людини, внук відомого історика, науковий працівник Зоологічного музею Київського національного університету імені Т.Шевченка Микола Біляшівський. А директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига більш конкретно визначив, як потрібно поцінувати Федора Штейнгеля: «У Рівному на вулиці, названій його ім’ям, потребує відновлення пам’ятний знак. Соромно, але досі не споруджено пам’ятника цій непересічній людині. Не впорядковано і джерела у Городку, звідки за часів барона селяни отримували чисту цілющу воду. Городоцька загальноосвітня школа мала б ініціювати питання про присвоєння їй імені засновника — Федора Штейнгеля...» Важко щось заперечити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво