Ніхто й не сумнівається, що Львів-то пуп землі... - Соціум - dt.ua

Ніхто й не сумнівається, що Львів-то пуп землі...

19 листопада, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 19 листопада-26 листопада

«Не журись» виник стихійно, як злива. На межі 1987—1988 років у Львові під час виступу бардів хтось підійшов до Юрка Винничука і спитав, що то за група на сцені...

«Не журись» виник стихійно, як злива. На межі 1987—1988 років у Львові під час виступу бардів хтось підійшов до Юрка Винничука і спитав, що то за група на сцені. Той випалив: «Не журись». З легкої руки письменника воно й приклеїлось. Потім Віктор Морозов казав, що то було інтуїтивне намацування, так ніби назва ця давно виброджувала в мізках. А може, то було щось містичне, подумала я, власне, з цієї підозри й почавши розмову з композитором, перекладачем та мистецьким керівником театру «Не журись» Віктором Морозовим.

— Все у нашому житті якось пов’язано. У Львові після війни, наприкінці сорокових, існував джаз-бенд «Не журись». Хлопці першими пробували робити український джаз і постраждали за це. Багато кого арештували і вислали до Сибіру. Дізнавшись про це, ми зустрічалися з уже старенькими львівськими панами, з тими, хто вижив після таборів. І вони дуже тішилися, що назва їхньої «банди» дістала нове життя.

Спочатку то був театр авторської пісні. Кожен співав щось своє. Потім подумали, що так нецікаво, треба щось оригінальніше. Почали мислити над сюжетом, і з того всього вийшов театр-кабаре. Спочатку на суто політичній тематиці. Ми тоді навіть пишалися, що не співаємо жодної ліричної пісні. Особливо я, адже ще зовсім недавно працював в ансамблі «Смерічка» з покійним Назарієм Яремчуком. Репертуар «Смерічки» був побудований на ліриці, піснях про кохання, тож для мене політичний контраст був важливим.

— Ваш театр-кабаре — то виключно львівське явище?

— Можна й так сказати, хоча б через те, що народився він у Львові. Але навіть у першому складі групи мали волонтера Василя Жданкіна — майбутнього володаря Гран-прі першої «Червоної рути». Потім з нами працював Кость Москалець. Теж не львів’янин. З тої ж обойми Едуард Драч та Марійка Бурмака. Починали як суто львівське явище, згодом пустили корені по всій Україні.

— Себто стали мандрувати?

— Практично од самого початку. Свою першу театралізовану програму «прокатали» в Косові. У Львові не наважилися. Самі розумієте, серйозна публіка, пані та панове... А ми хто? Аматори, самоуки. Тож їздили по довколишніх селах Косівщини та вимацували нашу першу програму. Називалася вона «Від вуха до вуха». Згодом географія поїздок розширилась: Івано-Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Полтава, Київ… Ще пізніше — Канада, Штати, Австралія, Аргентина, Бразилія...

— Вочевидь, в різних місцях вас по-різному сприймали... Особливо у Києві... Чи розуміли мовні тонкощі регіону?

— Особливих тонкощів не було. На галицькому діалекті у нас тільки один виконавець тішив публіку. Решта користувалася літературною мовою. Часом виникали смішні випадки. З першою програмою поїхали в Трускавець, де санаторилася публіка з азійських республік колишнього Союзу. Зваживши на ситуацію, наш виконавець почав синхронно перекладати галицькі гуморески на російську мову, і так кумедно, що всі падали зо сміху. Щодо Києва... Добре приймали. Ми показали тоді три програми: «Від вуха до вуха», «Повіяв вітер степовий», засновану на абсолютно не відомих широкій публіці та заборонених стрілецьких піснях. До репертуару входив крамольний тоді український гімн. Третя програма називалася «Пісні з-за грат». То були чудові пісні безневинно покараних політичних в’язнів сталінських часів. Зворушливий момент... Здебільшого ми знаходили творця тексту, але часом хтось лишався на території невідомого автора.

— На початку дев’яностих театр-кабаре «Не журись» був неймовірно популярним. Згодом ейфорія минула... Як воно — боліло? Ні?

— Знаєте, як несподівано народилася, так несподівано і зникла. Народження театру збіглося з ейфорією відродження. Через те й працездатність була шалена. Пам’ятаю, за один рік ми зробили п’ять різних театральних програм. З початком депресії в Україні ми згорнули діяльність. Хоч театр продовжував функціонувати, але то було вже не те.

— Вочевидь, найкращий відгук тоді мала ваша політична сатира... Але мене цікавить інше. Чи виникало у вас відчуття невідповідності? Скажімо, у «Батярських піснях» ви малювали химерний світ, якого вже давно не існує, який уже вмер...

— Принаймні я не відчував фальші. Якщо чесно, то ще зі студентських часів, коли вчився у львівському університеті, було ще багато живих батярів.

— Маєте на увазі тих, що виконували батярські пісні?

— Не знаю, чи вони самі їх творили, але то були останні живі виконавці тих пісень. Період належить 20—30 рокам. Саме тоді зринула ця субкультура. Мене то дуже заінтригувало. Пам’ятаю, як охопила ностальгія за тими часами — розкутими, дивними. Львів був фантастичний. Своєрідний Лас-Вегас, місто розваг. Туди всі приїздили відпочити і розтринькати гроші. Цьому сприяла маса кав’ярень, ресторанів, казино, борделів. Місто провокувало гедонізм, бажання приносити одне одному насолоду. Проживши усе це, я вже не дивувався чому батярські пісні виникли «Тільку ві Львові». Хоч поляки навіть сьогодні вважають їх надбанням своєї культури.

— Чому ж таким містом гедонізму не стали Краків або ж Варшава?

— Така вже зірка у цього міста... Тому і в поляків туга за Львовом. Бо саме тут народилися не тільки батярські пісні, але й своєрідне епікурейське ставлення до життя. Якусь дивну енергетику має Львів. Може, через те, що там нуртує суміш різних культур, чи, може, то Полтва — підземна ріка, цьому сприяє? Не знаю. Навіть українська мова у Львові своєрідна, так званий балак. Суміш галицького діалекту з польською, німецькою і… чого там тільки немає. Городяни досі певні власної унікальності і зовсім не сумніваються, що Львів — то пуп землі.

— Не дивно, що їм приписують гонористість та пиху... Але тепер... Яким сьогодні ви бачите Львів та його майбутнє?

— Він переживає різні трансформації — позитивні і негативні. Власне, дуже багато нарікань, що Львів стає провінцією, занепадає, що цвіт інтелігенції втікає з міста... Але мені здається, що його внутрішня прихована енергія лишається. І, щоб не сталося, її неможливо знищити. То є місто містичних вимірів. Воно буде порятоване від будь-яких катаклізмів.

— Може, ви просто ідеаліст?

— Може... Всі львів’яни ідеалісти.

— Ще трохи, і ми побачимо місто янголів... Давайте повернемося в гори. Довгий час ви працювали зі «Смерічкою». Як, за яких обставин? Щось про цей період розкажіть...

— Надворі був ще 1971 рік. Я студіював у львівському університеті і подорожував Карпатами. У містечку Вижниця, проходячи повз Будинок культури, почув знайому мелодію. Зайшов туди і познайомився з молодими тоді Левком Дутковським, Володею Івасюком, Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем. Саме у Вижниці «Смерічка» почала творчу діяльність. А на початку 1972 року у Львові я долучився до створення ансамблю «Арніка». Тоді його стиль ще не називали рок-музикою, але ми зачепили саме цей музичний пласт. Згодом «Смерічка» та «Арніка» перетнулися на модному в той час конкурсі «Ало, ми шукаємо таланти». У Чернівцях проходив регіональний відбір до Москви. Стали колегами і друзями. В «Смерічці» після смерті Володі Івасюка у складі групи відбулися зміни. Тодішній керівник Левко Дутковський запросив мене. Тож від 1979 до 1988 року я працював у «Смерічці».

— Ваше ставлення до передвиборних перегонів та обслуговування влади частиною співаків та музикантів? Саме тими, що, власне, зросли на революційній ейфорії початку дев’яностих. Ті ж «Соколи», Ірина Шинкарук, «Скрябін», сини покійного Назарія Яремчука...

— Як не банально, але цей феномен пояснюється звичайним матеріальним інтересом. Хтось намагається якось виправдовуватися. Скажімо, «Скрябін» — гонорові хлопці зі Львівщини, спихають це на контракт із Таврійськими іграми. Але є багато музикантів, які чинять опір і відмовляються. Скажімо, Олег Скрипка та його «ВВ». Ще недавно вони були зовсім аполітичні. Зараз прокинулося розуміння важливості вибору. Знаєте, в суспільстві, просякнутому цинізмом, важко когось за щось хвалити, а когось засуджувати... Надто вже розмиті моральні критерії...

Але вже сам факт, що люди прийшли на вибори, є дуже позитивний. Хтозна, може, Україна спровокує розпруження демократії в інших державах пострадянського простору? Щось подібне виникло у 1991 році, коли на референдумі вся Україна проголосувала за незалежність. А через тиждень у Біловезькій Пущі крекнув Радянський Союз. Нещодавно прочитав реакцію російського публіциста на політичний момент в Україні. Пише, що тепер змінили термін реєстрації для наших громадян. Якщо раніше то були класичних три дні, то тепер три місяці. Приїжджає хтось там з Воронежа чи Тобольська і обурюється: чого така несправедливість? Автор статті на це риторичне питання відповідає іронією: мовляв, тому, що українці вибрали свободу, а ми проголосували за ГБ... Цікаво, що навіть їхня міліція почала з повагою ставитися до українського паспорта.

— Справді цікаво... Але дамо спокій політиці. Давайте поговоримо про вашу літературну діяльність. Як склався цей дивний симбіоз: музикант, співак, перекладач?

— Для мене тут нічого дивного немає. Навпаки, все природно, оскільки я типовий близнюк. А цій братії постійно треба щось міняти. Якщо займатися чимось одним усе життя — вірна смерть. Треба постійно дбати про контрасти. Втомлює музика — займаюсь перекладом. Потім навпаки. Але моя перекладацька діяльність — то не є щось виняткове. Зрештою, у Львівському університеті я вчився на факультеті іноземних мов. Таким мав би бути мій фах, якби не музика... Але для себе, у шухляду, перекладом бавився віддавна, ще відтоді, як почав співпрацювати зі «Смерічкою». Пам’ятаю, коли ми побували в Індії, я купив книжку англійською мовою «Екзорцист»...

— Той, що виганяє диявола?

— Так. У світі ці страхи дуже популярні. До нас долітає хіба що відлуння. Тому я купив цю книгу. Почав перекладати. Так, сам для себе, для друзів. Ланцюжок читачів зупинився на Миколі Рябчуку, котрий працював у «Всесвіті». Він запропонував надрукувати переклад мого «Екзорциста» у журналі. Так в Україні з’явився перший роман жахів.

У другій половині дев’яностих, коли ми почали згортати концертну діяльність, у мене було багато вільного часу. Почав з «Алхіміка» Пауло Коельо. Тоді про цього письменника ще ніхто не чув. Я також. Але, пригадую, прочитав — сподобалось. Вирішив перекласти. Потім перекладав для дітей. В той час дитяча підліткова література була незаповненим простором. Світом стала гуляти епідемія «поттероманії». То я й подумав, а чого б нашій малечі не прочитати цю популярну книжку українською мовою?

— Давайте зупинимося на цьому моменті... Пам’ятаю ажіотаж минулого року, коли в усіх газетах друкували сенсаційні заголовки, мовляв, українці найперші у Європі видали «Гаррі Поттера»...

— Але мій переклад вийшов аж з п’ятою книгою, тому що ні з першою, ні з наступними не вдалося. Хоч першу книгу я переклав ще у 2000 році. Але тоді ніхто з видавців не знав, Джоан Ролінг, так само, як і Коельо. Тож моя ідея фікс виправдала себе аж за п’ятою спробою. Два роки пішло на пошук видавців, потім фіксація авторських прав. Чомусь все це дуже довго тягнулося. Наш «Поттер» почав виходити, коли російською було видано уже всі чотири книги. Хоч і в «свинячий голос», але ми-таки наздогнали. Тоді я затявся, що нарешті досягну свого — перекладу бодай швидше, ніж вийде російськомовний аналог. Книгу англійською мовою я отримав, щойно вона з’явилася на європейському ринку. Так вийшло, що Андрій Бондар був на поетичному фестивалі в Голландії. Зранку він купив книжку, ввечері повернувся в Україну. В той же день я почав працювати над перекладом...

— Схоже на спортивні змагання...

— Розпланував так: аби вкластися у термін, щодня мушу перекладати як мінімум 15 сторінок. О 7-й ранку вставати, о 12-й лягати, відключити телефон і ні з ким не спілкуватися. Тобто я себе вирубав на два місяці... Словом, ідея фікс... Слава Богу встиг. Росіян ми випередили на три чи чотири місяці, хоч там перекладали одразу три перекладачі. Звичайно, тут є величезна заслуга Івана Малковича. Страшний буквоїд, жодну кому не пропустить, сидів і редагував. Фантастично, але ми-таки випередили Європу. І то справді було схоже на естафету чи марафон. Пам’ятаю, ми вже запланували на якесь там число презентацію, а я дивлюсь в Інтернеті, що цього дня презентація у німців. От біда... Я до Малковича: «Треба раніше!» А він, схопившись за голову: «Я не можу, не встигну надрукувати...» Словом, напружились і презентацію провели на день раніше од німців. Смішно, але першими бути приємно.

— Крім задоволення амбіцій, чи мали ці перегони ще якийсь позитив, скажімо, комерційний?

— Поза сумнівом. Перший наклад, 60 тисяч примірників, розкупили повністю. Для україномовної літератури, коли чотирьох-, п’ятитисячний тираж вважається величезним, це справді великий комерційний успіх.

— Чи доводилося вам читати негативні рецензії на власні переклади?

— Бувало, особливо на початку. Несприйняття викликав один з героїв, який у мене розмовляє незрозумілою сумішшю гуцульсько-бойківської говірки. Постійно доводилося пояснювати, чому я використав саме цей мовний прийом. В оригіналі цей герой розмовляє не літературною мовою, а сумішшю шотландської, ірландської та ще якоїсь справжньої абракадабри. Її навіть англомовні діти, скажімо, в Канаді, зрозуміти не можуть. Але так хотіла письменниця. Тому, щоб виокреслити характер цього героя, треба було придумати щось подібне. Просто перекласти зміст було б не тільки банально, але й не професійно. Спочатку навіть Малкович був проти і схилявся до полтавського суржику. Казав: «Зроби краще з нього Івана Плюща, дай йому мікрохвон», але мені те не пасувало. Герой Джоан Ролінг був величезний такий, волохатий, ніби от-от вистрибне зі смерекових заростей, справжній горянин... При всій моїй повазі до пана Плюща, він не схожий на горянина. Словом, було багато дрібних зауважень, але в основному відгуки позитивні.

— Знаю, що ви особисто знайомі з Коельо... Який він у спілкуванні?

— Типовий латиноамериканець. Приваблює людей своєю простотою і безпосередністю. Емоції ніколи не приховує. Я це зрозумів ще при першій зустрічі у Москві два роки тому. Спочатку до нього було майже неможливо потрапити, величезні гурти фанів. Але потім він мав виступ у літературному клубі, тож якось я пробився і представився. А він одразу знехтував офіціоз: «Віктор-Віктор!», чим збив мене з пантелику. Московські організатори та літератори теж стали скоса приглядатися. Цього року на Форумі видавців у Львові Коельо втік з офіційного відкриття. На превеликий жаль і жах організаторів. Попросив Малковича спровадити його до якогось затишного містечка. Почалася забава. Польки, вальси, танець з хустинкою — його навчили... Знаєте, що то за танець?

— Коли цілуються...

— Так, потім почали співати. Українською, португальською... Я акомпанував на гітарі. Коельо шалено сподобалося. Казав, що тут, за щирим спілкуванням із простими людьми, відчув справжню Україну. Для повноти враження письменнику забракло хіба що кількох солоних українських слів. Але я не залишив колегу в біді, навчив. Потім Коельо ходив і з задоволенням бурмотів під носа: «Курва мама, курва мама...». Дуже приємна людина, незважаючи на різні думки про його творчість. Се ля ві... Якщо недавно була мода на Коельо, то тепер мода на критику Коельо. Але даруйте, щось я розбалакався... Може поставимо крапку?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво