Ні капітуляції, ні демобілізації - Соціум - dt.ua

Ні капітуляції, ні демобілізації

17 жовтня, 2008, 12:08 Роздрукувати Випуск №39, 17 жовтня-24 жовтня

13 березня 1949 року Станіс­лавський військовий трибунал засудив Мирослава Симчича до двадцяти п’яти років позбавлення волі і п’яти років позбавлення громадянських прав...

Рід, звідки походить командир сотні УПА Мирослав Ми­колайович Симчич, корін­ням своїм сягає ще часів короля Данила Галицького. Діди пана Мирослава були опришками, дядько Г.Голинський — сотником Українських січових стрільців. 1941 року Мирослав закінчив восьмирічну школу, в березні
44-го — Коломийський архітектурний технікум, а згодом старшинську школу зі званням чотового. Брав участь у рейді проти «винищувальних загонів» НКВС. У січні 45-го на чолі Березівської сотні розгромив під Космачем каральну групу енкаведистів генерал-майора Дергачова, який у
44-му депортував кримських татар.

13 березня 1949 року Станіс­лавський військовий трибунал засудив Мирослава Симчича до двадцяти п’яти років позбавлення волі і п’яти років позбавлення громадянських прав. У листопаді 1949-го його етапують на Колиму. В таборі Симчич згуртував політ­в’язнів проти сваволі «блатних». Проти нього сфабрикували справу про націоналістичне угрупован­ня і додали до строку десять років. У п’ятдесят четвертому взяв участь у табірному повстанні, за що дістав іще п’ять років тюремного ув’язнення. У 1956-му потрапив у 19-й табір на Тайшеті, де начальство тримало зону із допомогою кримінальних злочинців. Політв’язні спалили їхній барак, нікого не випустивши живим.

Загалом Мирослав Симчич провів у радянських тюрмах і таборах тридцять два роки, шість місяців і три доби.

— Починав я із сорокового року, ще при перших більшовиках. Вступив до молодіжної організації ОУН і був там до сорок тре­тьо­го, потім подався в УПА. Воював до 8 грудня 1948 року, коли після десяти годин бою потрапив у полон. Завезли в Івано-Фран­ків­ське КДБ. Там зі мною два тижні панькалися як із цяцею: вербували, казали, мовляв, ми тебе знаємо, ти добрий вояк, підберемо тобі роту солдатів і, як доб’ємо те кляте підпілля, відправимо тебе до Москви в академію, ста­неш великою людиною… Нарешті я не витримав: «Невже ви думаєте, що український націоналіст, воїн УПА, може піти на таку підлість, як співпраця із кадебістами?». Тоді начальник КДБ наказав: «Взять его і дать ему казацких плеток!» Накинулися на мене цілою зграєю, стали молотити.

В УПА демобілізації не було
В УПА демобілізації не було
Близько чотирьох місяців катували до непритомності. Б’ють зв’язаного, а потім міряють температуру. Коли зашкалювало під сорок два градуси, бити припиняли й кидали у карцер, де я поволі відходив — коли через день, коли через три. Одного разу побили так, що оговтався лише через сім днів. Чую, клацнув замок. Відчиняються двері, заходить начальник тюрми, за ним якийсь генерал. Лежу, встати не годен. Він подивився на мене і питає: «Что с ним?» Начальник знизав плечима і нічого не відповів. Після цього бити перестали.

Я в Бога просив одного: поможи чесно вмерти. Бо з юнацтва мав переконання — краще чесно померти, ніж нечесно жити. Але слідство закінчилося, мене судили, дали 25 років і відправили на Колиму. Через п’ять років мені там за побиття донощика та страйк дали десять років, з них п’ять — закритої тюрми: пришили «табірний бандитизм». Відправили в Єлець.

За хрущовської відлиги Комісія Верховної Ради СРСР переглянула всі політичні справи. З переважної більшості в’язнів зняли судимість. Під ту пору мені понапри­суджували тридцять п’ять років неволі. Зняли тільки частину строку, тож іще 15 років мусив досидіти. Звільнився у 1963-му, 7 грудня.

— Після того вас уже не чіпали?

— Де там! Побув на волі до 1968-го. Потім мене знову заарештували — «за нововідкритими матеріалами»: доки я сидів у тюрмі, кадебісти не спали і знайшли сімнадцятьох свідків. П’ять місяців просидів в одиночній камері. З того, що мені інкримінували, не визнав нічого, відтак усі оті матеріали відправили у Президію Верховної Ради, а потім у Верхов­ний суд СРСР, а той — у Верховний суд УРСР, який ухвалив постанову поновити мені раніше присуджений тридцятирічний строк.

Відсидів я тридцять років, до звільнення залишалося три дні… А за місяць перед тим приїжджав оперуповноважений УРСР полковник Гончар: «Симчич, что ты наделал? Нашумел на весь мир!». А я питаю: «Що такого за всіма цими парканами я міг вам накоїти?» Насправді було так: я написав заяву у Президію Верхов­ної Ради на ім’я Брежнєва. Описав, чому став на шлях боротьби і чого зазнав за ці десятиліття. Бу­ло того тексту вісімнадцять сторінок.

— Він є у вас?

— Та де там, забрали. Але, гадаю, він зберігається у моїй кримінальній справі — сім томів по 600—700 сторінок. Виявилося, що моя заява опинилась у західнонімецькому журналі «Шпігель», а вже звідти поширився передрук серед українців Канади, Америки, Австралії. Полковникові Гончару я сказав: «Слухайте, я за кожну бук­ву відповідаю головою. Там немає і краплі брехні». Він у відповідь: «Правда — неправда, но шум на весь мир. С кем ты передал письмо?» Ну ким, скажіть, я міг передати той лист? Началь­ником табору? Та він своє: «До тебе приходила дружина на побачення, нею і передав». «Але ж ви знаєте, — відповідаю, — коли дружина приходить на побачення, наглядачка робить такий обшук, що мухи не сховаєш». На що Гончар каже: «У такому разі ви мусите схилити свою дружину, аби вона написала заяву, що той лист є підробкою і не вами писаний. Знаю, ви самі не напишете, бо тридцять літ просиділи нічого не просивши... А дружина хай напише, бо інакше дістанете ще десять років табору». «Правда ваша, — відповідаю, — не напишу. Але дружина моя нічим не гірша від вас. Родом із Запоріжжя, з родини сталеварів, її батько був комуністом, загинув при обороні Севастополя. Вчилася в радянській школі, була жовтеням, піонеркою, комсомолкою, тобто вихована не гірше од вас. То йдіть і говоріть із нею». Він тільки грюкнув дверима. Більше я того Гончара не бачив.

Після цієї розмови в табір прийшли двоє слідчих, почали збирати свідчення, ніби я критикував радянську економіку і політику, виступав на захист польської «Солідарності». Назбиравши купу матеріалів, передали до суду. Але хтось дав знати на західні радіостанції, звідти зчинили галас: чоловік відсидів бозна-скільки років, а йому знову хочуть припаяти строк. Тоді вони статтю з політичної перекваліфікували на побутову, за якою судили євангелістів чи баптистів. Але ця стаття передбачає строк тільки до трьох років. Мені дали два з половиною особливо суворого режиму. Відправили до Луганської області. Там у тюрмі в селі Зміїна Балка і досиджував. Загалом відсидів тридцять два роки і шість місяців.

До Західної України мене не пустили, відтак прописався в За­поріжжі. Аж до розвалу Союзу пра­цював на «Запоріжсталі» токарем. Завжди хотів повернутися, бо вовка тягне в ліс. У 1996-му Коломийська міська рада дала мені однокімнатну квартиру. Нині очолюю районну організацію братства ОУН-УПА. Робота завжди є. Знову ж таки, в УПА демобілізації не було... Ні капітуляції, ні демобілізації.

— Ви такий астрономічний строк відсиділи. Може, все-таки виникала думка подати прохання про помилування?..

— Ні, ніколи не виникало. Ще з дитячих літ знав: або здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї. В УПА жодних компромісів бути не могло.

— Але ж деякі політв’язні писали покаянні листи... Як ви до них ставитеся?

— Як до зрадників. У нас нема такого — менше чи більше. Зрад­ник є зрадник. Той, хто вкрав гривню, вкраде й мільйон, якщо трапиться під руку. А чесний чоловік копійки не візьме. Тож тих, які спочатку були вояками, а потім фізично або морально не витримали, я не прощаю. Вони повинні були або вмерти, або до кінця триматися. Можливо, це надто жорстоко. Можливо, треба зрозуміти, але я не можу...

— Повернімося до вашого лісового життя...

— В УПА я потрапив у 43-му. До того вчився в архітектурному технікумі в Коломиї. Восени
43-го ОУН відправила мене у вишкільний підстаршинський табір у Косівському районі, між селами Космач і Микуличин. Там проходили вишкіл курінь і дві сот­ні. Одна відійшла на Чорний ліс, друга залишилася, з нею я і перезимував. Потім — вишкіл у старшинській школі. Там отримав звання чотового. Було сформовано новий курінь під проводом поручника Лісового, він узяв мене до себе в сотню Мороза. Там я був чотовим аж до свого поранення. Згодом мене направили в буковин­ський курінь, там я теж очолював чоту. Ходили в рейди від Карпат аж під Бессарабію. Ще перед фронтом там залишилися румун­ські поліцаї, то ми з ними вели боротьбу. Двічі мали бій із німецько-мадярською армією, що відступала, один бій — із більшовицьким десантом. Були й інші бої. Коли поверталися в Космач, наштовхнулися на батальйон прикордонників. Оточивши, розбили їх начисто.

— Розкажіть детальніше про той бій під Космачем.

— Після кількох дрібніших боїв ми пішли на Березів, де два дні відпочивали. Потім надійшла команда йти у засідку. На Космач напали більшовики і тут-таки потрапили в наше оточення. Скільки їх там було, не знаю, але трималися так, що бій тривав три доби. Потім вони по рації попросили допомоги у франківському штабі дивізії. Їм відповіли: «Тримайтеся, поміч скоро буде...» Наша контррозвідка ті повідомлення перехопила. Командування наказало йти на коломийську дорогу.

Нашого сотенного поранили, йому на зміну прийшов новий. У сотні він був усього два дні, а наказ — стояти на смерть. Підійшов до мене і каже: «Я людей не знаю, місцевості теж, бери командування на себе». То я і взяв.

Під зброєю було нас двісті дванадцять. Знайшли хороше місце і стали підковою, аби впустити їх усередину. Був у нас полковий міномет, 22-міліметрова бронебійка, зо тридцять автоматів, решта — рушниці і гранати. Коли під’їхали чекісти, по перших машинах бити не став. Дав команду притримати вогонь. Через річку в тій підкові був міст. Ми його розібрали. Перша машина мало не злетіла з берега, за нею загальмувала друга, третя... За четвертою — легкова. О, думаю, там, мабуть, якийсь туз: не так уже й багато було на той час легкових авто. Ми почекали, доки під’їхали всі машини. Командир наказав їм рухатися пішим маршем. Одразу один їхній рій (тобто «отделение») пішов уперед. Я їх пропустив. Коли інші почали формувати колону, дав команду «вогонь». Коли хлопці сипнули з усієї зброї, у горах такою луною віддалося... Не думаю, що десь у пеклі може бути гірше. Чекісти заметушилися. Скрізь, куди кидалися, вони потрапляли під наші кулі.

Це тривало близько трьох годин. Доки щось ворушилося, доти ми били. Під кінець бою мене поранило, перебило руку. Стрільцям про рану не сказав, щоб не падав їхній бойовий дух. Хустиною перев’язав руку і так переходив з місця на місце, аби з усіх точок бачити, де що робиться. Потім в очах ніби свічки засвітилися, ноги відмовили, і я де стояв, там і впав... Видно, через втрату крові. Під вечір зайшли на перев’язку до якоїсь хати. Господар подивився і каже: «Синку, візьми попар потертю, бо буде тобі біда». Я почав парити, і рука пішла на поправку...

— Яким був результат цього бою?

— У рапорті я писав, що вбито 200 вояків. Але коли цей звіт несли до нашого штабу, то зв’язковий потрапив у перестрілку. Його вбили, а мій звіт опинився в руках ворога. До 1968 року він зберігався в КДБ. Коли мене заарештували «за нововідкритими матеріалами», мені той звіт показали. І вже за їхніми даними виходило, що вбито було 367 чекістів і 50 смертельно поранено. Всього за цей бій мені «нарахували» 405 осіб.

— А хто ж їхав у тій легковій машині?

— Потім стало відомо, що то був генерал-майор Микола Дергачов, уродженець Москви. До війни він працював в охороні Кремля. Під час Фінської кампанії, яка тривала з 39-го по 40-й рік, його послали на фінський фронт. Звідти Дергачов повернувся Героєм Радянського Союзу. Згодом його призначили командиром каральної дивізії, яка вивозила кримських татар, чеченців та інгушів, а тоді відкомандирували в штаб Івано-Франківської дивізії на боротьбу із нами. Я листуюся з татарами, то вони мені вдячні по нинішній день.

Коли тривало слідство в моїй справі, привезли його дружину і сина, аби вони подивилися на вбивцю, себто на мене. Прокурор запитав її: «Какое наказание вы желаете бандиту, который убил вашего мужа?» Вона відповіла: «Конечно, только высшую меру...». Потім привезли вісьмох вояків з тої Франківської дивізії. А була вона сформована переважно з азіатів і вихованців дитбудинків. Так-от, жоден азіат не сказав, що хоче для мене вищої міри покарання. Казали: «Суд сам розбереться...»

Після цього бою я знову повернувся у свою сотню. Провоювали ми ще ціле літо до пізньої осені 1945 року. І вже готувалися до зими, бо знали, що зима буде тяжка.

— Червона армія перемогла, перспектив на перемогу жодних. Чи не з’явилася безнадія, апатія?

— Безнадії ніколи не було, і це нас тримало. У 1946-му був виступ Черчілля. Він заявив що перемир’я між Заходом і Сходом триватиме мінімум 50 років. Ми розуміли, що війни вже не буде і що розбити Радянський Союз ми не зможемо. Але вирішили битися до останнього, щоб лишити по собі слід в історії і показати новому поколінню, як треба боротися. Кожен із нас присягав: здобудеш або згинеш... Ми не те що відчували, ми знали, що помремо. Лишень не відали, коли: сьогодні чи завтра. Так і боролися: до останнього стрільця і патрона.

— Розкажіть про ваш останній бій.

— Був 1948 рік, ми вже не зимували всім табором, а тільки гру­пами по криївках. Але люди є люди, за ними треба мати якийсь контроль. Бо всяке буває: один захворів, інший із кимось посварився... Я час од часу переходив від однієї групи до іншої. Йти можна було тільки тоді, коли вітер і сніг замітає сліди. Одного разу йшли під вітерець і невеличкий снігопад. Лишалося нам кілометрів зо три. Аж тут припинив сніг перестав, вітер ущух. Ми вирішили перебути в якійсь хаті, зачекати потрібної погоди. Якраз розвиднялося, коли ми зайшли до хати з вигляду порядних людей. О дванадцятій прийшла донька родичів господині. Ми хотіли, аби вона залишилася, доки не підемо, але господиня поручилася, що нас ніхто не викаже. Я відпустив дівчину. Після того за годину прийш­ли чекісти, обступили хату. Я не маю прямого доказу, що нас виказала саме та дівчина, але все скида­лося на те. Почали вимагати, щоб ми здалися. Ми відмовилися...

— І скільки вас було?

— Двоє. Оборону вели десять годин. Тоді вони підпалили хату. В тому диму ми почали задихатися. Мого товариша було тяжко поранено. Коли нас схопили, він у дорозі помер, а я залишився жити по сьогоднішній день...

— Чи думали ви, що Радянський Союз колись розпадеться?

— Ми знали точно, що колись так буде. Але коли — того навіть наймудріший із нас не міг сказати.

— Сьогодні багато говорять про примирення...

— Ніякого примирення в нас не було і бути не може. Яке може бути примирення між вогнем і водою?

— Чи та нині Україна, за яку ви боролися?

— Так, бо Україна є, і її визнав увесь світ. Наша держава має всі структури, але большевицька номенклатура залишила нам багато своїх «последышей», і їх треба вимести. І якщо Україна не така, як ми хотіли, то в цьому винні всі: і я, і ви.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво