НЕЗЕМНЕ КОХАННЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ - Соціум - dt.ua

НЕЗЕМНЕ КОХАННЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Жінкою, якою по-справжньому захоплювався М.Гоголь і з якою він був зв’язаний до кінця свого життя, віддушиною в найважчі дні, була Олександра Осипівна Смирнова-Россет...

Олександра Смирнова-Россет
Олександра Смирнова-Россет

Жінкою, якою по-справжньому захоплювався М.Гоголь і з якою він був зв’язаний до кінця свого життя, віддушиною в найважчі дні, була Олександра Осипівна Смирнова-Россет. З юною фрейліною імператриці Марії Федорівни дружили Пушкін, Жуковський, Лермонтов. Та лише автору «Мертвих душ» відкриє вона своє серце, часто разом із ним згадуватиме рідну Україну. Одеса, де народилася Олександра, села Адамівка й Грамаклея, де минуло її дитинство, викликали в неї ностальгічні спогади після гучних балів і докучливих світських розмов. Хоч де б вона була — у Санкт-Петербурзі, Москві, провінційній Калузі, сонячній Італії чи імпозантній Франції...

Кароока «хохлачка»

О.Россет походила з дуже знатного роду. Її батько був другом «дюка» Рішельє і чимало зробив для заснування Одеси. Дядько Микола Іванович Лорер — відомий декабрист. Під час чуми в Одесі батько помер, і маленька Олександра виховувалася в бабусі в Грамаклеї, яка недалеко від Миколаєва. Саме бабуся Катерина Овсіївна почала саджати там дерева, саджанці яких їй надсилали за розпорядженням Рішельє. А до цього в селі навколо нього росла висока степова трава.

«Я часто думала, що сам Господь мене вів своєю рукою, і з бідного села на самому півдні Росії привів мене в палати царів російських на самій півночі», — через багато років напише у своїх спогадах пані Смирнова-Россет. У великосвітських розмовах вона називатиме українців італійцями в Росії, виходячи з того, що їх мова м’яка й багата. Залишивши в дитинстві рідну Одесу, де були поховані батьки, Олександра Осипівна більше туди ніколи не повернеться.

Після знайомства з М.Гоголем і прочитання його «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Олександра Осипівна часто співала йому українську народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Хоча в її жилах текла кров представників різних національностей, своєю батьківщиною вона вважала Малоросію і, називаючи Гоголя «хохликом», себе називала «хохлачкою».

М.Гоголь багато років приховував свої ніжні почуття до неї. Вже будучи дружиною калузького губернатора, Олександра Осипівна розкриє секрет автора «Ревізора»: «А ви, здається, в мене закохані!». Микола Васильович розгубиться й втече...

І все-таки наступне десятиріччя Гоголь ні перед ким не оголюватиме так душу, як перед Олександрою. Збереглося близько сімдесяти його листів до неї, та широкому загалу відомі лише п’ять. Крім того, саме «милій Олександрі» Гоголь присвятив багато сторінок своїх безсмертних «Выбранных мест из переписки с друзьями». «Женщина в свете», «О помощи бедным», «Что такое губернаторша», — розділи, які були раніше листами до Олександри Осипівни.

Вже в зрілому віці вона насмілиться запитати Гоголя: хто він, росіянин чи малоросіянин? У листі від 12(24) грудня 1844 року М.Гоголь їй відповість: «...Сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Знаю лише, що ніяк би не надавав перевагу ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно має в собі те, чого немає в іншої...»

Один одному віддані навік

Вийшовши заміж за заможного Миколу Михайловича Смирнова, Олександра як ніколи раніше відчує свою самітність: виявилося, що вона знайшла не можливість жити з коханою людиною, а лише можливість безтурботно проводити час. Інтереси, якими жили великосвітські дами, дратували її дурістю та примітивністю. Олександра Осипівна продовжувала сумлінно нести хрест матері сімейства, але чоловік залишався їй лише другом.

А споріднена душа земляка М.Гоголя завжди притягувала, як магніт. Слідом за автором «Мертвих душ» Олександра Осипівна поїхала до Італії та Парижа, Санкт-Петербурга і Москви. Згодом М.Гоголь зізнається близьким друзям, що О.Смирнова-Россет була для нього справжнім розрадником тоді, коли ніхто не міг його втішити. Самій ж Олександрі Осипівні Гоголь повідомить: «Любов, що зв’язала нас із вами, — висока й свята. Вона заснована на взаємній душевній допомозі, яка кількаразово істотніша за будь-яку зовнішню допомогу».

Коли молодість минула, Микола Васильович і Олександра Осипівна гостро відчули необхідність спілкування один з одним. 1845 року О.Смирнова-Россет зуміє переконати імператора в призначенні М.Гоголю річної пенсії в розмірі тисяча рублів протягом трьох років.

Про стосунки М.Гоголя та О.Смирнової-Россет у вищому товаристві ходили різні чутки. Майже два місяці імператриця не хотіла запрошувати до двору Олександру Осипівну, в якої до того ж ускладнилися стосунки з чоловіком.

1844 рік став випробуванням для двох душ, сповнених неземного кохання. Навіть кращий друг М.Гоголя Ю.Самарін визнав за необхідне повідомити Олександрі Осипівні, що М.Гоголь її не любить, тому що вона не має того душевного елемента, який міг би їх зблизити. А розгадка таких стосунків нібито в тому, що письменник просто вивчає її як художник. На щастя, розриву не сталося, оскільки про все це Олександра Осипівна розповіла Миколі Васильовичу.

Що відповів великий письменник? Ні, він не дорікав Ю.Самаріна в упередженості й т.п., а тверезо оцінив вчинок свого друга: «Як розумна людина він правий тим, що глянув на мене з боку артиста, та він пропустив не дрібницю: він пропустив те вище кохання, яке набагато вище артистів і талантів і може бути однаково доступне як найрозумнішій, так і найпростішій людині...»

Звичайно, багато хто не міг зрозуміти платонічне кохання двох серць, для яких не стали перешкодами ні відстані, ні час.

Двоє і порожнеча

Олександра Осипівна якось зізналася Гоголю: навколо себе вона відчуває, крім пліток, не що інше, як порожнечу.

«...Плітка плететься чортом, а не людиною. Людина від ледарства й часто здуру брякне слово без смислу, якого б і не хотіла сказати, — розраджував її М.Гоголь, — щоб не обманутися в людях, потрібно бачити їх так, як велить нам бачити їх Христос. Важко, важко жити нам, бо забуваємо будь-якої хвилини, що наші дії ревізуватиме не сенатор, а Той, Кого нічим не підкупиш і в якого зовсім інший погляд на все».

Олександра Осипівна з роками дедалі гостріше відчувала своє пікантне становище. Чоловік був лише другом, а до кожного кроку калузької губернаторші придивлялися. Зв’язати шлюбом себе з М.Гоголем було неможливо, зустрічатися часто — теж. Виручало їх листування.

Читаючи мемуари сучасників М.Гоголя, можна переконатися, що Олександра Осипівна розповідала про свого друга як про людину, яка була їй знайома, але трималася на відстані. Тим часом їх листування — розмова двох оголених сердець, яким дуже боляче було бачити низькість людських душ і відчувати, що змінити їх вони вдвох не зможуть. Навколо зяяло страшне провалля — небачена порожнеча...

Взаємне листування було сповнене повчаннями й життєвими порадами. Микола Васильович просив Олександру Осипівну не забувати й чоловіка Миколу Михайловича, в якому багато є доброго: «...Коли ми бачимо в хворобі або навіть при смерті нам близьку людину, тоді тільки виявляється, яка велика любов наша до нього...»

Працюючи над своїм головним твором — другим томом «Мертвих душ», — М.Гоголь попросить О.Смирнову-Россет докладно написати йому про головних чиновників Калуги, їх обов’язках, яку користь для людей можуть вони зробити й яке зло заподіяти. Всі ці подробиці він використовував у книжці.

Як відомо, чутки про Миколу Васильовича в товаристві ходили різні. Багато своїх дивних вчинків він пояснював лише одній Олександрі Осипівні, часто мотивуючи їх тим, що він поєднав у собі дві «природи» — росіянина та українця. «Я ніяк не стверджую, щоб він був хороший, але в ньому є одна така властивість, яку я не знаходила в інших людей: це бажання щире й сильне бути кращим, ніж він тепер є, він один із усіх тих людей, яких я знаю, прийме всяке зауваження, пораду, докір, хоч від кого й хоч які делікатні вони були, і вміє бути за це вдячним», — ці слова Олександра Осипівна часто повторювала в товаристві, як і домовлялася з Миколою Васильовичем.

Листування двох незвичайних друзів мало свідчить про те, що це листувалися чоловік і жінка. Швидше це були дві душі, що із роками дедалі більше відчували свою самітність. Саме їй, Олександрі Осипівні, 1845 року приснився віщий сон про спалення другого тому «Мертвих душ», і вона сповістила про це Миколу Васильовича, назвавши сон «перетворенням», бажаючи своєму другові й собі побачити перетворення «Мертвих душ» на цілюще джерело любові й сили.

Останні роки незвичайної дружби були сповнені тривоги: адже вже наближалася старість. «Стара у чіпці, із квітами, за преферансом завжди була для мене огидним явищем...», — болісно сповіщає Олександра Осипівна Миколу Васильовича. Після смерті М.Гоголя вона протягом тридцяти років сумуватиме за ним, зберігаючи у своїй душі чимало невідомих дотепер фактів із життя великого письменника, який забрав із собою велику таємницю «Мертвих душ».

Не знайшовши спокою в Росії, вона жила в Константинополі, Женеві, Великобританії. Останні дні О.Смирнова-Россет провела в Парижі, де й померла 7 червня 1882 року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво