Незакінчена війна. Сприйняття Другої світової у дзеркалі сучасної зарубіжної преси - Соціум - dt.ua

Незакінчена війна. Сприйняття Другої світової у дзеркалі сучасної зарубіжної преси

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

60 років тому світ вийшов із кривавих вод Другої світової війни. Ніколи ще життя людини, її права, духовні цінності, самі підвалини цивілізації не піддавалися такому тотальному запереченню...

60 років тому світ вийшов із кривавих вод Другої світової війни. Ніколи ще життя людини, її права, духовні цінності, самі підвалини цивілізації не піддавалися такому тотальному запереченню. Ніколи травми, заподіяні поколінням людей по всій Землі, не були такими глибокими.

Минули роки. Немає світу, який породив ту війну, міжнародних коаліцій і союзів. Немає дуже багатьох із тих, хто тоді був рядовим або ж вершив долі світу. У спадок від них нам дісталися кордони, історична пам’ять і розуміння: те, що сталося, не повинно повторитися...

Але 60 років, що минули, не залікували всі рани. Нащадки переможців і переможених мусять знову болісно шукати вихід з історичного лабіринту. Це засвідчують дискусії, що розгорнулися в ряді країн, і заяви політиків. Їхніми наслідками стали не лише зміна поглядів і систем оцінок, а й конкретні кроки в міждержавних відносинах.

Приводом до цієї історичної суперечки, що набирає масштабів, стали спроби російського керівництва домогтися підтвердження визнання всесвітньо-історичної ролі Росії в її радянській редакції. Кремль зумів-таки викликати на відвертість тих, хто, дотримуючись дипломатичного етикету, був давно вже з ним не компліментарний. Суперечності й проблеми, десятиліттями старанно затушовувані «в ім’я майбутнього» й цілком реальних економічних проектів та інтересів, виявилися довговічними. Приходить розуміння того, що без розв’язання комплексу проблем, які дісталися від Другої світової, неможливі ані самоповага, ані розвиток відносин між країнами.

Карта поділу сфер впливу між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом (додаток до Таємного протоколу угоди «Про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 р.)
Карта поділу сфер впливу між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом (додаток до Таємного протоколу угоди «Про дружбу і кордони» від 28 вересня 1939 р.)

Приклад перший: Фінляндія

У радянські часи Фінляндія вважалася зразковим партнером СРСР. Нейтральна, економічно розвинена країна-сусід. Батьківщина ОБСЄ й фігурант поширеного в коридорах НАТО поняття «фінляндизація Європи». Завдяки поставкам продукції в СРСР Фінляндія створила сотні тисяч робочих місць.

Сьогодні відносини Росії з Фінляндією далекі від ідилії. Багато фінів хочуть повернення Карелії. Цю територію було закріплено за Фінляндією ще 1920 року Тартуським мирним договором із Радянської Росією, але її анексував СРСР у 1940-му та 1944 роках.

Офіційний Гельсінкі заявляє, що не планує порушувати питання про перегляд кордонів. Проте сто тисяч фінів, повідомляють Izvestia.ru, уже підписалися на підтримку цієї ідеї. Фінська громадська організація Pro Karelia навіть оприлюднила «План реформи прикордонних районів», у якому подано детальні економічні обгрунтування повернення територій. На думку розробників плану, «факт повернення Карелії позитивно позначиться на зайнятості фінського населення» й буде вигідний Росії, яка позбудеться «депресивних регіонів».

Для фінів майбутнє 60-річчя перемоги стало приводом замислитися над своєю недавньою історією. У редакційній статті газета Satakunnan Kansa пише: «У травні нинішнього року Москва планує відзначати 60-річчя перемоги в Другій світовій війні. Росія збирається пропагувати міф про свій героїчний народ, який зазнав агресії й зумів вийти переможцем, мобілізувавши всі свої сили. У цю казку не дуже вписується факт, що саме СРСР був тим агресором, який атакував і захоплював території сусідніх із ним держав».

Депутат Європарламенту Арі Ватанен у статті «Соромся, Фінляндіє!» у The Wall Street Journal відзначає: «Недавня річниця переможної оборони країни проти Сталіна в 1944 році, коли Фінляндія втратила Карелію, але зберегла незалежність, знову показала нам, фінам, як близько ми стояли до краю прірви 60 років тому. Якби героїчна оборона на східних кордонах не витримала й зламалася, Червона Армія марширувала б по Гельсінкі, Фінляндію окупували б так само, як Естонію, і її незговірливий народ розсіявся б по Сибіру. Коли розпочалася Друга світова війна, нас залишили зовсім самих, бо Ліга Націй виявилася колосом на глиняних ногах, і той факт, що в результаті агресії проти Фінляндії, яка розпочалася 1939 року й поклала початок п’ятимісячній Зимовій війні, Радянський Союз виключили з цієї організації, не зупинив Червону Армію. Жодна держава не допомогла нам; усе, що в нас було, — наша воля до незалежності. Другий напад на Фінляндію під час Другої світової війни був єдиною серйозною кампанією Сталіна в 1944—1945 роках, яку йому не вдалося завершити з тріумфом. Ми все-таки вистояли й щасливо уникнули долі країн Балтії, хоча заплатили за це дорогу ціну, втративши 95 тисяч чоловік вбитими і 200 тисяч пораненими.

Бачити, як замкнута сама на себе політична культура Фінляндії старанно уникає обговорення захоплення Сталіним Карелії — все одно що сипати сіль на старі рани. Фіни, в яких забрали їхні рідні будинки, ще пам’ятають минуле...».

Російське інформаційне агентство Regnum опублікувало добірку статей із фінської преси, що ілюструє тенденції сучасної самосвідомості фінів. Так, у газеті Kouvolan Sanomat Річард Ярнефельт пише: «Автор книжки «Повернення Карелії» виступав на телеканалі ТV1. Він говорив про повернення Карелії, про несправедливість її відторгнення і про можливу перебудову її економіки так, начебто це цілком нормальне питання. Начебто про це можна розмірковувати, та ще на фінському телебаченні, а не потай, за кухлем пива, у сауні чи в дружньому колі. Саме цей подив свідчить, у якій темній ямі ми, фіни, ще перебуваємо. Якщо ми чуємо те, що бодай якось спрямоване проти нашого «російського брата», ми жахаємося й замовкаємо. Про Карелію не можна навіть розмірковувати — так нас учили. [...] Тільки після того, як самі фіни прокинуться, можна переходити до дискусії з Росією. [...] А що як росіяни — це не якісь чудовиська, перед якими потрібно ставати на коліна, а такі самі люди, як і ми? А що як із ними можна говорити навіть про Карелію?..»

Боязкі спроби фінів відстояти свій погляд на історію піддаються жорсткій критиці з боку російського МЗС. Під час недавнього візиту до Франції президент Фінляндії Тар’я Халонен, виступаючи в Інституті міжнародної політики й торкнувшись подій Зимової війни (1939—1940) та війни-реваншу (1941—1944), заявила, що Фінляндія вела «відособлені» від гітлерівської Німеччини бойові дії проти СРСР («вела свою війну»).

У відповідь Фінляндії довелося вислухати урок «правильної» історії. Як заявило МЗС Росії, «у роки Другої світової війни Фінляндія входила в число країн—союзників гітлерівської Німеччини, воювала на її (Німеччині) боці й несе, таким чином, свою частку відповідальності за участь у тій війні», а також що «не варто переглядати сторінки історії всього світу лише з тієї причини, що поняття про участь Фінляндії у війні-реванші проти СРСР (jatkosota 1941—1944), як відособленій від німецько-фашистської агресії, зміцнило свої позиції в Суомі за останні десятиліття». Шановне МЗС РФ не бентежить, що у Фінляндії не було союзного договору з Німеччиною, як і те, що вона не була визнана, як Німеччина, відповідальною за війну.

Аналізуючи сучасний етап російсько-фінських відносин, професор Хейккі Реєнпяа робить висновок: «На політичному рівні відносини між Фінляндією та Росією видаються близькими, дружніми й довірчими. Проте між політичною літургією та справжніми стосунками наших народів лежить глибока прірва».

Цей висновок підтверджують дані опитування громадської думки, проведеного інститутом Gallup International. Відповідно до них, повідомляє газета Helsingin Sanomat, 62% населення Фінляндії ставляться до Росії негативно. У Європі лише в Косово ставляться до Росії більш недружелюбно, ніж у Фінляндії. Дуже дружелюбно або досить позитивно ставляться до Росії 9% фінів. Такий самий низький результат отримано при опитуванні громадян Туреччини та Японії.

Приклад другий: Японія

Росія і Японія все ще не підписали мирного договору. Як пише в редакційному коментарі японська газета Asahi Shimbun, «відносини Японії і Росії досить прохолодні, що пов’язано з тупиковою ситуацією в багаторічній територіальній суперечці з приводу ланцюга островів північніше Хоккайдо. Використовуючи як підставу японсько-радянську декларацію від 1956 року, російський президент Володимир Путін оголосив, що Москва поверне лише два з чотирьох спірних островів, щоб залікувати болючу рану в двосторонніх відносинах. Японія не може погодитися на повернення лише островів Хабомаї та Шикотан».

Недавно, повідомляє Inosmi.ru, в Asahi Shimbun уперше опубліковано записи переговорів про декларацію 1956 року, складені перекладачем японської делегації. «Тоді, — пише газета, — для Японії головним було відновити дипломатичні відносини з Радянським Союзом, аби вступити в Організацію Об’єднаних Націй і забезпечити репатріацію всіх японців, утримуваних у сибірських таборах. Москва, перебуваючи на той період холодної війни в конфронтації з Заходом, також хотіла поліпшити свої відносини з Японією, щоб розширити сферу свого впливу на Далекому Сході. Спільна декларація стала своєрідною компромісною угодою.

Відтоді минуло майже півстоліття. У цей період двосторонні відносини в окремі моменти сягали такої гостроти, що Москва навіть почала заперечувати існування територіальної суперечки з Японією як такої. Проте ситуація змінилася 1993 року, невдовзі після розпаду Радянського Союзу, коли дві країни виступили зі спільною Токійською декларацією, в якій узяли на себе зобов’язання вирішити питання приналежності всіх чотирьох островів, у тому числі Кунашир та Ітуруп». Проте досі це питання залишається неврегульованим. Говорити, що війну закінчено, тоді як її ключові гравці навіть через 60 років не змогли укласти мирного договору, — означає обманювати себе.

Приклад третій: Польща

Якщо Фінляндія і Японія під час війни втратили території, то Польща придбала. Причому придбала з допомогою Радянського Союзу. Водночас, читаючи публікації й форуми в Інтернеті, раз у раз натрапляєш на висловлювання «невдячні поляки». У чому ж річ?

У статті «Війна з Росією триває» (Przeglad) Лех Мажевський демонструє особливості сприйняття Другої світової війни в Польщі. «Для поляків Друга світова війна складається ніби з двох окремих конфліктів — із Німеччиною та з Радянським Союзом. Не всі це усвідомлюють, але без цього важко зрозуміти нашу новітню історію, — стверджує Л.Мажевський. — Польсько-німецька війна розпочалася 1 вересня 1939 року й завершилася 8 травня 1945 року перемогою радянсько-англосаксонської коаліції з нашою участю. У результаті, крім участі польських солдатів у взятті Берліна, відродження нашої держави відбулося за рахунок території Німеччини.

Інакше виглядає польсько-радянський конфлікт, який розпочався 17 вересня 1939 року й фактично триває досі, і це попри те, що з моменту розпаду Радянського Союзу минуло вже понад десять років. У цій ситуації нашим суперником стала Росія як правонаступник СРСР і багатовіковий конкурент у боротьбі за гегемонію на Сході».

Марек Островський у статті «Друзям-москалям» (Polityka) іронічно зазначає: «Знову в нас проблема з офіційною Росією, що намагається знову закликати нас до братньої соціалістичної сім’ї народів під керівництвом СРСР. У травні ми відзначатимемо 60-ту річницю закінчення Другої світової війни в Європі, і всі наші колишні союзники й нинішні партнери прийняли запрошення на святкування до Москви, хоча вона не була єдиною переможницею в тій війні. Це політичний жест на адресу президента Путіна, підтримка курсу реформ, які він нібито проводить. Нібито, бо вже точно не в сфері державної ідеології, розставання з комуністичним та імперським минулим, примирення з сусідами й бодай спроб зрозуміти їхню логіку». «І ось, — продовжує М.Островський, — із нагоди 60-ї річниці зрадницької для Польщі ялтинської угоди російське МЗС робить заяву, що Польща «перекручено тлумачить» Ялту, яка дала їй стільки вигод. По суті, така інтерпретація Ялти не повинна дивувати Варшаву. Москва так і не визнала 17 вересня 1939 року агресією, позбавлення Польщі силоміць третини території — ворожим актом, пакт Молотова—Ріббентропа — поділом нашої країни, депортації й масові вбивства — несправедливістю, яка потребує співчуття й репарацій, розрив відносин із воєнним урядом Владислава Сікорського — черговим ганебним зрадництвом, полишення Варшави на зруйнування — жорстокою байдужністю, процес «шістнадцяти» в Москві — злочином».

«Можливо, — пише М.Островський, — у президента Квасьнєвського буде можливість покласти вінок не лише на могилу радянських солдатів, а й на могилу розстріляних у Катині? Росія Путіна — не єдина Росія. Є ще й Росія демократів, Росія «Меморіалу», Росія Сахарова й Ковальова. Саме до таких друзів-москалів Польща зверталася навіть у найважчі для себе часи повстань і поділів...»

Слід зауважити, у польських ЗМІ лунають і примирливі голоси, робляться спроби критично подивитися на власну історію. Кшиштоф Пілявський у статті «Потворне дитя Ялти» (Trybuna) цілком справедливо зазначає: «Коли ми сьогодні обурюємося з приводу того, як ставилися до Польщі, то забуваємо, що ми самі скористалися з нагоди й разом із Гітлером розділили Чехословаччину. Це правда, що якби ми опинилися в західній сфері впливу, не було б Народної Польщі й соціалізму. Не можна, проте, бути переконаним, що та Польща включала б у себе Щецин, Вроцлав, Ополє й Ольштин. Саме СРСР після війни гарантував нам західні й північні кордони. Польщі це коштувало втрати Вільнюса, Гродно та Львова. Зберегти ці території, з огляду на позицію СРСР, було неможливо. А якщо навіть і припустити, що ми зберегли б довоєнний східний кордон, Польщі загрожував би балканський сценарій дев’яностих».

Але примирливі голоси явно поступаються спостереженням польських аналітиків, які вважають: для Росії питання історії є лише приводом для організації масштабної політичної гри. У статті «Росіяни переписують історію» (Rzeczpospolita) Бартоломій Сенкевич підкреслює: «Часто в оцінках нинішньої ситуації в Росії фігурує поняття «домінування Кремля у ЗМІ». Це домінування найпомітніше під час політичних заходів, що потребують підтримки мас-медіа, — тоді найкраще видно, яку потужну пропагандистську машину має влада Російської Федерації і як вона здатна її використовувати. Саме нині проводиться така операція, предметом якої є історія Другої світової війни».

Польський журналіст розкриває технологію згаданих операцій. Російські кампанії у ЗМІ на теми історії розпочинаються зазвичай із круглого столу вчених, організованого редакцією «Красной звезды». Зокрема, так було, коли керівництво Росії вирішило замінити свято Жовтневої революції на День визволення Кремля від «польських інтервентів». Часті спроби зарахувати Польщу до найненависніших ворогів російської державності. «Це надзвичайно небезпечна тенденція, оскільки вона може сигналізувати про розгортання набагато агресивнішої політики Кремля стосовно Польщі, сподіватимемося, лише в пропагандистсько-політичному сенсі», — завершує Б.Сенкевич.

Стосовно ставлення до Росії рядових поляків, то, засвідчують результати загальнонаціонального опитування, опублікованого Gazeta Wyborcza у статті «Росія гірша за німців», поляки вважають її найгіршим своїм сусідом. Кожен дванадцятий поляк вважає, що добрих відносин із цією країною в Польщі не буде ніколи.

Приклад четвертий: Росія

Правонаступник СРСР, країна-переможець Росія, на відміну від Фінляндії, Японії, Німеччини й Польщі, придбала низку значних територій. Зокрема, у переможеної Німеччини було анексовано Східну Пруссію (нині Калінінградська область). Проте після входження до ЄС і НАТО республік Балтії комунікація з цим анклавом усередині ЄС перетворилася для Росії на серйозну проблему.

Але німці й не думають забувати про споконвічно німецький Кенігсберг. Російська «Независимая газета» виходить із заголовком «Німецький рейхстаг готовий повернути «Кенігсберзьку область». Як інформують журналісти Юлія Петровська та Євген Григор’єв, депутати німецького парламенту домагаються від глави німецького МЗС згоди «на створення литовсько-російсько-польського регіону, який відповідав би історичній області Східної Пруссії». Понад 50 запитань, поставлених уряду групою з 71 депутата ХДС/ХСС, симптоматично відбивають інтерес до регіону, з яким у Німеччини немає навіть спільного кордону. Організатори парламентського запиту стверджують, що ними рухає тривога за економічне майбутнє «Кенігсберзької області, яка належить до проблемних регіонів околиць ЄС». Проте в Росії вважають, що «в цій акції проглядає політичне підгрунтя», мета якого — «прибрати звідти російську військову присутність».

Що ж до позиції німецьких офіційних осіб, то, як заявив в інтерв’ю агентству Regnum генеральний консул ФРН у Калінінграді Корнеліус Зоммер, «у Німеччині жодна людина не говорить про зазіхання на Східну Пруссію. Уряд і парламент Німеччини неодноразово підтверджували свою згоду з кордонами, встановленими після війни. Я розумію, у російської сторони іноді виникає знервованість, коли вона чує, що німці цікавляться Калінінградською областю й іноді використовують стародавні назви вулиць та міст. Але всі ці події ми можемо розглядати лише з історичної точки зору. Тепер вони не є політично актуальними».

Якщо припустити, що пан генконсул має рацію й проблема справді перебуває не в політичній площині, а виключно у площині російської політичної свідомості чи, точніше, історичного мислення російської еліти, варто задуматися: а як же нині в Росії мислять себе, свою історію та своє місце у світі?

«Найпростіший спосіб переробки світу — переписувати книжки з історії, — пише у статті «Кремль блокує історію» у The Washington Times Пітер Лавель. — Перед Росією, де після розпаду Радянського Союзу кожен мав змогу по-своєму інтерпретувати історію, сьогодні постає питання, як офіційно подавати свою історію. Захоплення деякими сторонами радянського минулого, очевидно, створило можливості для повернення до радянської практики інтерпретації історії в інтересах політики правлячого тепер режиму». «Історія, — відзначає П.Лавель, — особливо та, яка примушує згадувати популярні сторони радянського минулого, є дуже важливим культурним аспектом президентства Путіна. Армії повернули червону зірку, населенню, яке розчарувалося в сьогоденні, — радянський гімн (із незначними змінами лібрето). Мавзолей Леніна не буде винесений із Красної площі. День перемоги росіяни святкують так само, як американці свій День незалежності. Путін повернув росіянам багато символів радянського минулого, яким більшість росіян пишаються [...], путінський Кремль має намір зробити наступний логічний крок: узяти під свій контроль сприйняття російського — а не лише радянського — минулого наймолодшими людьми нинішнього покоління і майбутніх поколінь».

У іншій публікації — «Російські підручники історії звинувачуються в упередженості» — в The Associated Press Марія Данилова звертає увагу на результати дослідження, проведеного на замовлення Музею Андрія Сахарова. Відповідно до нього, у більшості шкільних підручників з історії Росії в ХХ столітті не приділяється достатньої уваги жахливим порушенням прав людини з боку тоталітарної радянської держави. «У більшості підручників цей період і той факт, що насильство слугувало головним методом втілення радянських ідей, або висвітлюється надзвичайно коротко, або, навіть попри докладніший опис, не супроводжується певною історичною, політичною й етичною оцінкою», — відзначає Юрій Самодуров, директор музею».

«Президент Володимир Путін, — пише М.Данилова, — твердо переконаний: російській молоді слід прищеплювати почуття національної гордості. Проте, застерігають критики, вивчивши трагічну історію Росії в «пригладженому» варіанті, учні виявляться просто не підготовленими до проблем, із якими їм доведеться мати справу в пострадянську епоху».

Але, очевидно, не це тривожить Путіна. Після помаранчевої революції в Україні, коли владі протистояла молодь, у Росії напевно триватиме попередній курс, спрямований на насаджування «очищеної» від незручних фактів минулого «правильної» історії. Адже, як підкреслив в інтерв’ю Russ.ru досить відомий Гліб Павловський, важливим елементом масових опозиційних виступів в Україні став «протест проти абсолютної задушливої деідеологізованості, прагматизму кучмівської системи «нала». У відповідь ми бачимо вимогу ідейної політики — Russ.ru: Запит на смисли? Г.Павловський: Запит на націю».

Чи відбулася російська нація — дискусійне питання. Вона може відбутися як громадянське суспільство, а може — як «радянський народ». Можливості соціального моделювання, програмування свідомості російського суспільства з використанням багатого арсеналу радянських історичних міфів і могутності підконтрольних ЗМІ у влади є. Але звернення до міфів, безумовно, слід кваліфікувати як слабкість влади.

Сучасна Росія, констатує в російській «Независимой газете» німецький політолог Александер Рар, попри явні старання, ще не знайшла свого місця в новому світовому порядку, який складається після закінчення холодної війни. У 1990-ті роки пошук свого історичного місця в процесах глобалізації ускладнювався слабкістю російської державності й економіки. Тепер він поглиблюється тим, що Захід починає боятися сильнішої, але водночас і авторитарнішої Росії. Можна назвати речі своїми іменами: у тому вигляді, в якому Росія нині постала перед світовою громадськістю, вона не потрібна ні США, ні ЄС.

Російську роздвоєність між традицією й сучасністю, між великоросійським шовінізмом і прагненням крокувати до Європи можна подолати лише чесним поглядом на власну історію, після якого мають іти політичні кроки. Піввікове зберігання латентних конфліктів у різних частинах земної кулі створює проблеми, передусім для Росії, ізолюючи її від потенційних можливостей розвивати повноцінну політичну й економічну співпрацю зі своїми сусідами. Тому, беручи до уваги особливості нинішнього становища Росії й мислення її еліти, нам не слід піддаватися і грати за нав’язуваними нею правилами. Україна повинна не озиратися назад, а захищати власні позиції й інтереси. Ми можемо самостійно подати світові погляд на історію з Києва, зокрема на історію Другої світової війни, а не брати участь у чужій грі як масовка.

Має рацію Б.Сенкевич, коли пише: «Росіяни явно знайшли тісний зв’язок між усвідомленням історії (швидше, її творчим перетворенням) в умах еліт сучасного світу й політичним значенням, яке має ця держава. І вирішили не поступатися». І завершує: «Саме час уже перестати постійно боятися Росії чи ображатися на неї, настав час розпочати свою гру на європейській сцені».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво