Нестійкий «кентавр» нашої демократії

Вибори показали, що в нашого соціуму «прискорений пульс» — у ньому простежується тенденція довіри до «сильної руки» влади, до лідера, який «візьме все на себе», можливо, скотившись до авторитаризму.

— В нас у суспільстві не знайти одного лідера, котрий мав би абсолютну підтримку в суспільстві, — розповідає науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи», старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ірина Бекешкіна. — Коли ми запитували людей, кого вони бачать в особі «сильної руки», вони називали Януковича і Тимошенко. Але «сильна рука» може бути такою, якщо її сприймає абсолютна більшість громадян, — а в нас ці лідери на виборах набрали менше половини голосів виборців кожен, і ще менше, якщо враховувати всіх громадян країни. Те, що «сильна рука» не могла бути однією, певною мірою оберігало Україну від диктатури. Рятує й те, що в нас справді є опозиція, змагальність у політиці.

«Рука на пульсі»

— Так чи інакше, але кожен із кандидатів у президенти позиціював себе як «сильну руку». Одні вважали, що влада має бути персоніфікованою, інші хотіли навести в країні лад «від свого імені». Та й електоральний попит на це був. На тлі нашого безвладдя, яке часто плутають із демократією, пожити в умовах хоч якогось порядку хотілося б дуже багатьом.

— За даними Інституту соціології НАНУ, у 2009 році 59% респондентів ствердно відповіли на запитання, чи можуть кілька сильних лідерів зробити для країни більше, ніж усі закони і дискусії. У 2008 році з цим погодилися 62% чоловік, а в 2006-му — 66% (і це після Майдану!) Під час президентських виборів «Демократичні ініціативи» проводили аналогічне опитування, і ствердно відповіли на це запитання вже 75%. Схоже, те, що кожен кандидат у президенти позиціював себе як лідера, ще посилило відповідні суспільні настрої.

— Тільки б лідер не був «над законом»…

— Ми запитували: «Що ви розумієте під «сильною рукою»?» і пропонували такі варіанти відповідей: «Це лідери, які не обов’язково дотримуються існуючих законів, якщо треба досягти певних цілей», «Це лідери, що діють виключно в рамках закону», «Це лідери, що у разі потреби можуть піти на обмеження цивільних прав і свобод» або «Це лідери, що цінують права і свободи громадян».

Більшість тих, хто хоче над собою «сильного лідера», вважають, що він повинен діяти виключно в рамках закону. За це виступають 62% опитаних. А 15% змирилися б із обмеженням своїх цивільних прав та свобод на користь порядку. І 24% віддали б перевагу лідеру, котрий цінував би їхні права та свободи.

— Дві третини населення (62%) — це багато чи мало? І як бути «сильній руці» у нашому розколотому суспільстві?

— Дві третини — це нормально. Слабких лідерів ніхто не хоче, а в наших умовах анархії й хаосу — особливо. Взагалі-то, кожна влада прагне до експансії, а наскільки це їй вдасться — залежить від того, як діють законодавчі обмежувачі. Та, з іншого боку, від того, чи є в суспільстві механізми, які примушують дотримуватися законів, — до них належать Конституційний суд, суди як такі, громадянське суспільство. У нас ці механізми слабкі.

А «сильній руці» в наших умовах буде дуже нелегко. По-перше, політична реформа в нас недосконала, — її й задумували такою, щоб ніхто не зміг зосередити у своїх руках усю повноту влади. Інша річ, що в нас не дуже звикли діяти за законом, тому на запитання, чи можлива узурпація влади і наскільки сильним буде опір, зараз відповісти важко.

Як поєднати непоєднуване

— Останнім часом я опиняюсь у безвиході, звертаючись до соціологічних тем: учені начебто зусібіч досліджують населення, а висновок про стан суспільства один — безправ’я та безвладдя.

— Про безправ’я я б не сказала. Україна — унікальна країна. Я кажу без іронії, оскільки ніде у світі немає такого «кентавра»: з одного боку, у нас високий рівень громадянських і політичних свобод (з економічними правами гірше), а з іншого — високий рівень корупції. За індикаторами Transparency International, Україна в 2009 році опинилася на 146-му місці за рівнем корупції (найкорумпованіші країни перебувають наприкінці списку), поруч із нею немає не те що вільної, а навіть «напіввільної» країни. На тому ж 146-му місці — Камерун, Еквадор, Кенія, Сьєрра-Леоне, Зімбабве і, між іншим, Росія, тобто авторитарні країни. Трохи вище нас у списку Непал, Азербайджан, Філіппіни, Бангладеш, Уганда, Білорусь. Це наше коло…

— Але ж такий рівень корупції «обнуляє» наші права і свободи.

— Принаймні тепер про корупцію можна відкрито говорити.

Росія перебуває на тому самому місці, що й Україна, але там 22% громадян вважають, що влада ефективно бореться з корупцією, а в нас в Україні — лише 7%. У Білорусі ж, яка недалеко від нас втекла (139-те місце), — 46% громадян вважають, що їхня влада досить ефективно бореться з корупцією, а 24% заперечують це. Що означає така розбіжність у думках громадян в умовах, коли рівень корупції в наших країнах приблизно однаковий? У нас громадянські і політичні права дозволяють про це говорити, тому ми багато про що знаємо. Існує й політична конкуренція, коли політики стежать «за руками» одне одного, існує якщо не свобода слова, то плюралізм, коли оприлюднити можна що завгодно.

Але «кентавр» нашої так званої демократії нестійкий — треба щось до чого підгонити: боротися з корупцією в умовах свободи слова чи боротися зі свободою слова і залишати корупцію. Мені подобаються слова одного з ідеологів польської «Солідарності» Адама Міхніка: «Демократія не тотожна свободі, демократія — це свобода, вписана у верховенство закону. А якщо закон не діє, то наявність свободи призводить до анархії й хаосу». Це те, що ми спостерігаємо тепер. Звідки взявся цей дивний, воістину унікальний український «кентавр»? Річ у тому, що політичні та громадянські свободи народ свого часу відвоював на Майдані, і після цього задушити його волю стало дуже важко. А боротися за верховенство права і проти корупції — це вже справа політичних лідерів, влади.

Звісно, відсутність одного з кардинальних стовпів демократії — верховенства права — значною мірою нівелює її завоювання взагалі.

Дитяча хвороба «лівизни»

— У наш політично невизначений час виникають дуже прості запитання, які, проте, багатьох заганяють у безвихідь. Наприклад, що взагалі наші люди розуміють під демократією?

— Відповідно до опитування, найголовніша характеристика демократії для людей — це рівність усіх громадян перед законом (74%). Але треба сказати, що вони включають у своє розуміння демократії й такі риси, яких це поняття насправді не передбачає. Забезпечення права на працю відзначили 59%. Далі — захищеність від зловживань влади, вона важлива для 47% респондентів. Особисту недоторканність громадянина зарахували до пріоритетів демократії 34%, а ось свободу слова, поглядів, переконань — усього 27% опитаних. Можливість контролю над рішеннями влади вважають важливою для себе лише 26%. Виборність органів загальнонаціональної влади важлива для 11%, а місцевої влади — для 9%. Можна навіть сказати, що люди розчаровані в інституті виборів.

Останнє дослідження Інституту соціології показало, що чим більше людина постраждала від економічної кризи, тим менше їй хочеться демократії. Здавалося б, ось воно, те, про що постійно говорять політики: на тлі економічних негараздів народ захоче авторитаризму. Але це не так. Як з’ясувалося, чим більше людина постраждала від кризи, тим більше вона схильна не до підтримки авторитарного режиму, а до байдужості в питанні, який режим країні потрібен. У людей настає політична апатія, інтерес до політики падає. На демократичні перетворення вони теж згодні — аби їм стало краще. Це, до речі, теж небезпечно: дай такому народу надбавку до зарплати, і він на багато що погодиться. Податливість до популізму, дитяча хвороба «лівизни» — це шлях до «керованої» демократії того типу, який встановився в Росії. Охочих іти цим шляхом у нас не бракує. А найефективніша протиотрутою від авторитаризму — сильне громадянське суспільство: організовані групи громадян, здатних протистояти наступові на демократію; ЗМІ, для яких згортання свободи слова означає загрозу самій професії журналіста; опозиція, в якої в умовах послідовно авторитарного режиму не буде жодних шансів стати владою. А наскільки в нас в Україні сильне громадянське суспільство — гадаю, ми зможемо побачити найближчим часом.