Нереалізована мрія. Історичні алюзії з приводу чергової річниці Гадяцького договору

Поділитися
«...Нехай квітне віра християнська! Міста багатіють торгівлею. Край спокоєм. Єднайтесь з нами! Рятуймо спільно вітчизну, яка промовляє: «Я вас породила не для Москви, а для Польщі...

«...Нехай квітне віра християнська! Міста багатіють торгівлею. Край спокоєм. Єднайтесь з нами! Рятуймо спільно вітчизну, яка промовляє: «Я вас породила не для Москви, а для Польщі. Виховувала, живила все ж як дітей своїх, а не виродків»...» — із такими словами 16 вересня 1658 р. звернувся до учасників козацької ради під Гадячем повноважний представник польського короля Станіслав Бєнєвський, закликаючи українське козацтво забути кривди та образи й повернутися під маєстат Яна ІІ Казимира. Повернутися, аби спільними зусиллями дати відсіч ворогам зовнішнім та владнати нагальні внутрішні проблеми. «Вправно мовить!» — схвально загомоніли козаки. І, незважаючи на виховану десятиліттями боротьби недовіру до «лукавих ляхів», таки дозволили своєму гетьману укласти угоду про нове об’єднання України та Польщі...

Король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир

«Всі дороги ведуть до Риму»: шлях від Вісли

Саме так упродовж 1658 року трактували неминучість українсько-польського зближення як у таборі польського короля, так і в таборі козацького гетьмана. Ситуація доволі парадоксальна, якщо пригадати приписувану Богданові Хмельницькому байку про господаря та вужа, що, на його думку, найточніше ілюструвала стан і перспективи відносин українців і поляків. Господар не міг забути про смерть сина з вини гадини, а вуж не міг вибачити чоловікові, який спересердя відрубав йому хвоста. Наприкінці 50-х років ХVІІ ст. ситуація як в Україні, так і в Польщі й Литві розвивалася так, що потрібно було забувати і про відрубані хвости, і про гіркоту втрат...

Початок козацького повстання на Подніпров’ї навесні 1648 р. став для Речі Посполитої відліком нової доби, яку сучасники назвали «початком нещасть вітчизни»; війна з козаками істотно підірвала військову могутність держави, остаточно знекровила її фінанси. Ослабленій Речі Посполитій під впливом закликів українського гетьмана з початком 1654 р. наважилася кинути виклик Московія. Кремлю вдалося взяти реванш за попередні поразки, відвоювавши східні воєводства Корони Польської та більшу частину Великого князівства Литовського аж зі столицею Вільно включно.

Аби не допустити проникнення московитів на Балтику, шведський король Карл Х Густав спрямував свої війська на Польщу. «Потоп» — трагічна сторінка польської історії Нового часу; Варшава, Краків і значна частина польських земель визнали владу шведського монарха, а король був змушений втекти за кордон. Про плани розриву унії з Польською Короною оголосили литовські сепаратисти. Територіальні претензії озвучили трансильванці. Перекинувся до противника васально залежний від Польщі правитель Бранденбурга. Наприкінці 1656 р. в трансильванському містечку Раднот представники антипольської коаліції розробили план розділу земель Речі Посполитої — вперше, але не востаннє в історії, — цього разу між Швецією, Трансильванією, Бранденбургом та Литвою. Її учасники намагаються залучити на свій бік і Український гетьманат.

Загроза повного занепаду республіки змушує польських політиків зрештою виявити запізнілу толерантність до вимог української старшини. Впливові особи з оточення Яна II Казимира декларують готовність визнати козацтво за народ шляхетський, що має право на політичну репрезентацію як на українських землях, так і в Речі Посполитій. Під тиском обставин схвалюється навіть ідея окремішнього існування козацької держави, яка, натомість, має лише визнати владу короля і надати таку необхідну військову допомогу.

«Всі дороги ведуть до Риму»: шлях від Дніпра

Мотиви і сподівання польської сторони за тих апокаліптичних очікувань, що панували в другій половині 1650-х років, більш-менш зрозумілі. Але чи були резони в українського керівництва шукати шляхів порозуміння з Варшавою, чи не обмежувалися вони лише інтересами надзвичайно вузького кола прибічників гетьмана Івана Виговського? Він, як трактувала радянська історіографія і продовжує трактувати сучасна російська, всім тілом та душею був відданий Польщі, а впродовж восьми (!) років війни з нею лише вміло маскував свої нещирі наміри.

Вочевидь, ці резони не обмежувалися лише інтересами гетьмана чи його родинного клану й оточення. Потреба в урегулюванні відносин із польським королем випливала з цілого ряду факторів, які, окрім того, що мали внутрішнє українське походження, сягали своїми витоками сфери зовнішньої політики. Орієнтація на союз із Московською державою, скріплений прийняттям Гетьманатом протекції царя Олексія Михайловича, не виправдала сподівань Хмельницького та його прибічників.

Сигналом до переосмислення ситуації для Хмельницького стали події, пов’язані з пошуком Москвою шляхів замирення з Варшавою, які датувалися початком 1656 р. Мотиви царського уряду лежать на поверхні — вражаючі успіхи давнього суперника Москви Шведського королівства на теренах Речі Посполитої. Аби не допустити повного краху Польсько-Литовської держави і не дозволити істотно зміцнитися шведському королю, кремлівські дипломати й вирішили вийти з війни з Яном ІІ Казимиром, яка сприятливо розвивалася для Москви. Але з гетьманської столиці перемир’я російської сторони з поляками видавалося як сепаратне і таке, що завдало шкоди українським інтересам. У руках королівської адміністрації на захід від Волині та Східного Поділля продовжували перебувати населені переважно православним «руським» людом території, на які претендував Гетьманат. Вельми ображало козацтво й те, що представники їхнього уряду не були допущені за стіл російсько-польських переговорів у Вільно, де вирішувалася доля саме України.

Щоб не бути іграшкою в руках царя, Хмельницький, скориставшись зі сприятливого для України розвитку зовнішньополітичних процесів у Центральній Європі, вдався до відверто антимосковської акції — приєднався до протестантської ліги держав, які в грудні 1656 р. ухвалили план розділу Речі Посполитої. Втім, після блискучих перемог союзників на початку 1657 р. (українському експедиційному корпусу наказного гетьмана Антона Ждановича навіть вдалося разом зі своїми союзниками захопити Варшаву), з літа справи розладналися. Після кількох відчутних поразок від поляків та їхніх союзників, кримських татар, ліга по суті розпалася. Смерть Б.Хмельницького влітку 1657 р. збіглася з часом глибокої кризи української зовнішньої політики. Підтримка планів шведів втратила актуальність. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

В оточенні Олексія Михайловича після смерті гетьмана визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Перегляд змісту договору планувалося здійснити коштом України — через обмеження прерогатив гетьмана, позбавлення його права ведення самостійної зовнішньої політики (договір 1654 р. містив лише певні застереження на ведення переговорів із Варшавою та Стамбулом), збільшення на українських землях московської військової присутності та навіть закріплення за царськими воєводами певних розпорядчих функцій щодо некозацьких станів України.

Ознайомлення новообраного гетьмана Івана Виговського з вимогами Кремля породжує гострий конфлікт сторін. Але, йдучи на конфронтацію, гетьманський уряд і гадки не мав повертатися під владу Варшави. Радше, йшлося про збереження в непорушності постулатів переяславських домовленостей та застереження для себе можливостей самим обирати ворогів і друзів. Гетьманату важливо було нормалізувати відносини з Кримським ханатом, аби убезпечити себе від татарських вторгнень. Підданство королю, а тим паче згода на реставрацію прав польської шляхти та магнатерії, аж ніяк не входили в плани старшини; це загрожувало численними конфліктами між шляхтою та старшиною — новими власниками. Антипольські позиції гетьманського уряду засвідчив і факт підписання в жовтні 1657 р. союзної угоди зі Швецією, яка перебувала у стані війни не лише з Росією, а й з Польщею.

Така очевидна алогічність оцінок аж ніяк не зашкодила опонентам гетьмана в Україні, передусім старшинам Запорозької Січі (ображеним за перебирання після 1648 р. городовим козацтвом на себе ролі загальноукраїнського лідера), розгорнути шалену кампанію з дискредитації Виговського як прихованого «ляха», який планує віддати козацьку Україну під владу короля та шляхти. Заклики опозиції справили певне враження на рядових козаків, а особливо на так званих людей робітніх, яких розорила тривала війна і, головне, ображало швидке збагачення колишніх побратимів. Антигетьманські виступи переконали Москву в можливості перебрати на себе роль третейського судді та, скориставшись цим, примусити Виговського йти на поступки.

Опозиція наприкінці 1657 р. піднімає повстання, яке охоплює Запорожжя й південні полки Лівобережжя. Заклики Виговського до царя про надання політичної, а згодом, в умовах розгортання громадянської війни, і військової допомоги — результату не дали. Відчуваючи слабкість гетьмана, дедалі нахабніше себе поводили в Україні царські воєводи, які підтримували опозиціонерів і морально, і матеріально.

Уряд Виговського на початку 1658 р. проявляє активність у реанімуванні чинного в першій половині гетьманування Хмельницького військово-політичного союзу з Кримом, сподіваючись за підтримки татар примусити опозицію капітулювати. Але з осені 1654 р. Бахчисарай, занепокоєний зміцненням Москви, перебував у союзі з Варшавою. Щоб отримати військову допомогу Криму, потрібно було владнати політичні відносини з Польщею. Іншою похідною налагодження політичних відносин із польським королем мало стати врегулювання соціальної напруженості й нестабільності в козацькій Україні. Саме його влада в середині ХVІІ ст. сприймалася як абсолютно легітимна і уставодавча.

«Щоб і вовки були ситі, і вівці цілі...»

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип — федеративного устрою Речі Посполитої, коли дві держави — Корона Польська та Велике князівство Литовське — об’єднувалися під владою одного короля і спільного сейму, але кожна зберігала власну адміністрацію, фінансову систему, судочинство, військо тощо. Відтепер поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським мала постати ще одна — така ж рівноправна — федеративна одиниця, а саме: Велике князівство Руське. Збувалася мрія не одного українського патріота, сумління якого розривалося між любов’ю до рідної землі й відчуттям відповідальності за долю своєї політичної вітчизни — Речі Посполитої.

Але за роки, що минули з початку революції, на українських землях постало нове державне утворення з властивими лише йому політичними, соціальними, адміністративними, військовими особливостями. Принципові зміни відбулися в релігійному житті краю та в міжконфесійних взаєминах у суспільстві, де привілейоване становище після довгих років гонінь посіла православна церква. На службі короля перебувало чимало шляхтичів, які до початку революції володіли маєтностями в Україні і тепер прагнули повернути своє добро, в якого наразі був уже інший власник — чи то козацький старшина, чи то православний монастир, чи то шляхтич, котрий нині служив у Війську Запорозькому.

Все це разом і створювало величезні труднощі як на етапі вироблення проекту договору з королем, так і на етапі його затвердження козацькою Генеральною радою, що відбулася під Гадячем 16 вересня 1658 р. Унія з Річчю Посполитою штовхала Україну до неминучої війни з православною Московією. І це було ще однією причиною, яка сіяла сумніви в козаків щодо доцільності такого кроку. Згадаймо приказку переяславського полковника Павла Тетері: «Панове козаки, підпишемо з поляками угоду — покірне телятко двох мамок ссе...».

Сподіватися було на що. Вперше польський король визнавав за козацтвом виключні права в українському суспільстві. Згідно з умовами Гадяцької угоди, державний устрій у князівстві мав бути таким, як у Великому князівстві Литовському. Вища законодавча влада на його території передавалася виборному парламенту — Національним зборам; вища виконавча — гетьманові, якого пожиттєво обирали всі стани й затверджував король. Гетьман не лише очолював Військо Запорозьке, а й одночасно був київським воєводою та першим сенатором князівства, що на законних підставах підпорядковувало його владі шляхту та решту станів і соціальних груп українського суспільства. Як і на території Литви, на Русі запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, формувався Трибунал (вища апеляційна інстанція). Велике князівство Руське отримувало власну фінансову систему, право карбування власної монети та проведення самостійної внутрішньої політики. Аби припинити практику утисків православних, усі державні посади на території воєводств, які належали до юрисдикції гетьмана, відтепер мали належати православним шляхтичам.

З кінця ХVІ ст. проблема міжконфесійних взаємин у Речі Посполитій набула надзвичайної гостроти. Об’єднання Церков під егідою Ватикану на церковному соборі в Бересті 1596 р. не лише не заспокоїло конфлікт, а й значно радикалізувало його. Військо Запорозьке домоглося того, що угода 1658 р. проголосила ліквідацію унії (остаточно питання мали вирішити король, сейм Речі Посполитої й римська курія) та повернення православним конфіскованого церковного майна.

Детально в угоді були окреслені і взаємини сторін у військовій сфері. Пам’ятаючи гіркий досвід угоди, підписаної з московським царем 1654 р., гетьманський уряд наполіг на тому, що українське військо повинно залишатися автономною одиницею, підпорядкованою виключно гетьманові. Крім Війська Запорозького, гетьман мав право наймати 10-тисячне регулярне військо. Всі коронні війська з території князівства виводилися; на випадок їх введення туди в умовах війни з третьою стороною вони мали передаватися в підпорядкування гетьмана. У війнах Речі Посполитої збройні сили Великого князівства Руського мали залишатися під командою свого гетьмана або його заступника. Окремо говорилося про їхню неучасть у війнах із православним царем Московії.

Вельми прогресивно виглядали й питання духовно-освітнього розвитку України. Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

Поступки з боку гетьманського уряду дозволяли шляхтичам, котрих визвольні змагання козацтва позбавили маєтностей в Україні, відновити свої права на володіння. Щоправда, вони мали зобов’язатися не переобтяжувати своїх підданих надмірними повинностями та поборами, а також не переслідувати за завдані їм раніше кривди.

Загалом же слід відзначити, що обопільне зобов’язання пустити в небуття всі кривди та образи виступало головною передумовою відновлення миру — такого довгоочікуваного й потрібного, але й такого крихкого та беззахисного, що будь-яка провокація або спомин про колишню образу могли його в одну мить зруйнувати. Сподівання на те, що доля надасть ще одну можливість для відновлення довіри між українцями й поляками, покоління, виховане на досвіді десятилітньої кривавої війни, навряд чи плекало. І, як засвідчив розвиток подій, — песимізм, на жаль, був цілком виправданий...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі