Неоголошена революція, або Як шахтарі добували… демократію - Соціум - dt.ua

Неоголошена революція, або Як шахтарі добували… демократію

31 липня, 2009, 13:23 Роздрукувати Випуск №28, 31 липня-7 серпня

Минуло 20 років після шахтарських страйків 1989 року, які прокотилися Кузбасом, Донбасом, Ростовською областю, Дніпропетровщиною, Львівщиною та Волинню...

Минуло 20 років після шахтарських страйків 1989 року, які прокотилися Кузбасом, Донбасом, Ростовською областю, Дніпропетровщиною, Львівщиною та Волинню. Для багатьох вони стали провісниками краху тоталітарної комуністичної системи, який закінчився розпадом Радянського Союзу і створенням на його руїнах нових суверенних держав. Хоча первісна мета цих протестів полягала в поліпшенні економічної ситуації в країні, де рівень життя стрімко знижувався. І хай там що кажуть злостивці про корисливі цілі гірників і недалекоглядність їхньої політики, історія робітничого руху наприкінці перебудови сповнена подій, якими можна пишатися.

А починалося все з шахти ім. Л.Шевякова в Мєждурєченську (Кузбаський басейн), де в ніч на 11 липня 1989 року почали страйк перші шахтарі. Ця акція протесту виникла не на рівному місці. Півроку тому газета «Труд» опублікувала лист заслужених робітників цього шахтарського міста. Вони з гіркотою писали про серйозні недоліки виробничого та соціально-побутового характеру, а також про антиперебудовницьку позицію міністра М.Щадова, його порожні обіцянки у відповідь на нове, цілком реальне, підвищення продуктивності праці і, відповідно, збільшення видобутку вугілля. Отримана відповідь гірників не задовольнила. Тому на початку липня вони сформулювали вісім вимог і, зібравши 500 підписів, передали їх у ЦК профспілки працівників вугільної промисловості, у міськком КПРС і директорові шахти, давши термін для розгляду до 10 липня.

4 липня 1989 р. активістів запросили на зустріч із членами профспілкового комітету та адміністрацією гірничого підприємства. Проте шахтарі, бачачи марність переговорів, залишили нараду, а через тиждень розпочали акцію протесту. Із цього моменту страйк солідарності став поширюватися всіма містами Кузбасу. Ніби за ланцюговою реакцією хвиля робітничих протестів охопила і гірничодобувні підприємст­ва України. Ось що про перші дні страйків розповів голова об’єднаного страйкому шахт Західного Донбасу Сергій Веселов: «18 липня 1989 року я приїхав на свою зміну. У той момент на території шахти в оточенні важливих чиновників з’явився гендиректор об’єднання «Павлоградвугілля» Пономарьов. Він підійшов до нас зі словами: «Менше курили б і не псували екологію». «А те, що в шахті працюємо — не шкідливо?!» — парирували ми. Слова і поводження генерального директора нас так обурили, що ми вирішили не йти в шахту і на поверхні почали обирати страйковий комітет. Тоді ж виникла ідея зателефонувати на сусідні шахти. Першими відгукнулися «Павлоградська», «Самарська» і «Героїв Космосу». Після чого ми вранці поставили вимогу подати автобуси і поїхали на міську площу. Тільки там я дізнався, що першим застрайкував Кузбас, потім Донбас. Виходить, що ми були треті». За словами Веселова, люди повірили, що нарешті встановилася нова влада, влада народу, і йшли на площі шахтарських міст до учасників страйку зі своїми проблемами: когось несправедливо покарали на підприємстві, когось міліція скривдила... Тоді ці прохання старанно опрацьовувалися і узагальнювалися, у зв’язку із чим остаточний пакет вимог було складено вже після того, як робітники спустилися в шахту. Але страй­ковий комітет продовжував контролювати виконання узгодженої з урядом постанови. Вже тоді серед 42 пунктів вимог, направлених Верхов­ній Раді СРСР, Раді Міністрів СРСР і ВЦРПС, були такі, як збільшення для гірників кількості відпускних днів, зниження пенсійного віку залежно від гірничого стажу, нарахування пенсій із розрахунку 75% середньомісячного заробітку за будь-які п’ять років поспіль на розсуд праців­ника, виплата соціальної допомоги сім’ям загиб­лих шахтарів, скасування поточного графіка вихідних. Слід зазначити, що із цими умовами цілком погоджувалися й гірники Західної Ук­раїни (Львівсько-Волинський вугільний басейн), які підхопили 20 липня страйк своїх донецьких колег. Список таких вимог формувався не тільки на основі потреб шахтарів, а й міжнародного досвіду роботи вугільної промисловості та охорони пра­ці гірників. «Із цим нам допомогли болгарські колеги, члени незалеж­ної профспілки «Подкрепа», які передали для ознайомлення Міжнародний статут гірників, — розповідає голова страйкового комітету Ново­волинсь­ка Волинської області Федір За­харчук. — Вивчивши його, ми зрозу­міли, що професія гірника, як у Чехії, так і в Польщі, Данії, Швеції, Німеччині, на відміну від СРСР, була в пошані. Там він мав дві відпуст­ки на рік, доплати за вислугу років і профзахворювання, різноманітні пільги. Орієнтуючись на це, ми почали формулювати свої вимоги уряду СРСР. У результаті їхня кількість зросла до 175 пунктів, але діюча влада не поспішала все задовольняти».

Щоправда, коли інформація про масові шахтарські страйки, завдяки ЗМІ, поширилася по всьому Радянському Союзі і за кордоном, ігнорувати ці запити гірників стало неможливо. Тому влада для окозамилювання почала направляти на місця акцій протестів представників уряду. «Пам’ятаю, наприкінці липня 1989 року в Донецьк прибула урядова комісія з 8—10 осіб на чолі із Щадовим і Масолом нібито для спіл­кування зі страйкарями, — розповідає голова страйкому шахти «Степова» (Західний Донбас) Григорій Сухина. — Мені треба було терміново вирішувати питання щодо Першотравенська. З ними через депутата облради я звернувся до голови Радміну УРСР Масола. Щось він брав до відома, щось викреслював. Потім постало питання про надання нашому місту статусу обласного підпорядкування. Масол поцікавився кількістю населення, а потім на моєму аркуші паперу написав: «Згоден». Тоді я йому заявив, що згоди може бути недостатньо, потрібно виписати якийсь офіційний папір. Після чого почув у відповідь: «Ти знаєш, що голова Ради міністрів на такому простому папірці просто так свого підпису не ставитиме. Ти ж шахтар? От коли вийдеш на пенсію, цей папірець уставиш у рамочку під скло і над своїм ліжком почепиш, щоб пам’ятав, з якою людиною розмовляв». Але я не розгубився і, попросивши у хлопців чистий аркуш паперу, відповів йому: «Ось на цьому аркуші я розпишуся, а коли ви йтиме­те на пенсію, почепите над своїм ліжком на пам’ять про те, що ви розмовляли із шахтарем». У Масола під веселий сміх навколишніх почався нервовий тик. І він, подумавши, сказав: «Ну, я знав, що шахтарі — люди з почуттям гумору. Дай потисну твою руку». Потім його помічник відправив урядову телеграму у Верховну Раду України, звідки прийшла відповідь про позитивне вирішення питання щодо Першотравенська».

Документ із вимогами страйкому шахти «Степова» (в 1989 р. — ім. XXVI з’їзду КПРС). Підписи і узгодження голови Ради міністрів УРСР В.МасолаНе всім активістам шахтарського руху уряд СРСР ішов назустріч. Крім економічних вимог гірники почали висувати й політичні: скасування 6-ї статті Конституції СРСР, яка передбачає «керівну роль» партії та створення незалежних від партійного контролю профспілок. Розуміючи серйозність ситуації, президент СРСР Михайло Горбачов вирішив зібрати представників від кожного шахтарського регіону з усього Радянського Союзу у Свердловському залі Кремля. Ця зустріч транслювалася по телебаченню в прямому ефірі, і, звісно ж, було складено список дозволених запитань. Небажаних, за словами учасників заходу, з незручними вимогами до трибуни не підпускали. Але молодому волинському активісту Федору Захарчуку пощастило більше. Він проскочив через охорону і спробував підійти до Горбачова, а той, побачивши наполегливість гірника, дозволив йому говорити. «Я почав зачитувати вимоги свого страйкому, де першим пунктом стояла відставка президента СРСР М.С.Горбачова, — згадує Федір Миколайович. — Після чого Михайло Сергійович перегнувся через трибуну і попросив передати йому мої вимоги, оскільки він їх не читав. Пізніше до мене підійшов охоронець і запропонував пройти з ним у кабінет Горбачова. Пересиливши страх і хвилювання, я погодився і потім не пошкодував про це. Наша розмова з Михайлом Сергійовичем замість запланованих 45 хвилин тривала неповних три години. Горбачов мене запитав, чому у провінції в нього такий низький рейтинг? А я відповів, що в усьому винна комуністична партія і те, що він тривалий час очолював її. Із цим Горбачов погодився і зауважив, що компартія не підлягає реформуванню, а економічну ситуацію в країні підриває зниження цін на міжнародному ринку на тюменську нафту. Через що навіть подорожчання таких продуктів не першої необхідності, як автомобілі, вироби з хутра, не здатне покрити дефіцит бюджету. Вихід він бачив тільки в суверенітеті республік СРСР, які повинні самостійно виживати на своїх природних і виробничих ресурсах».

Невдовзі так воно й трапилося. Після чого почали говорити, що поштовхом для розпаду СРСР були страйки шахтарів. Проте лідери страйкового руху стверджують, що спеціально не готувалися до цього. Мало того, голова Незалежної профспілки гірників України Михайло Волинець заявляє, що все одно б повів за собою людей, навіть якби знав, що розпадеться Союз, а потім закриються десятки шахт. Тому що після тих подій суспільство набуло демократичних рис. «Люди почувалися вільнішими, оскільки страйкуючих гірників радянська влада, на відміну від учасників протесту у Тбілісі, Баку і Вільнюсі, не розтоптала і не знищила, — зазначає М.Волинець. — Та й шахтарі дістали можливість користуватися тими пільгами, яких вимагали ще 20 років тому. Тому для всіх нас, учасників тих подій, дата початку шахтарських страйків стала пам’ятною».

Автор висловлює вдячність письменникові Ігорю Ледіну і партії «Народний Рух України» м.Ново­волинська.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво