Неказкові історії «Шахерезади». Ігор Моїсєєв як дзеркало радянської епохи

Для початку зауважу: якщо ви колись бачили виступ московського ансамблю народного танцю під керуванням Ігоря Моїсєєва, то погодитеся, що це високе мистецтво. Мені бачити доводилося, і це справило враження, мабуть, на все життя. Всього Моїсєєв створив триста танців — своєрідну енциклопедію світового фольклору. Коли торік у Большому театрі відзначали 80-ліття творчої діяльності Моїсєєва, а заодно і його 98-ліття, одна газета процитувала Майю Плисецьку: «В його ансамблі все відточено, доведено до досконалості. Його танцівники танцюють як одна людина». Згадали й про те, що ансамбль Ігоря Моїсєєва, перший і єдиний з ансамблів танцю, виступав на сцені паризької «Гранд-опера». З життя Моїсєєва легше скласти путівник, аніж біографію. Він об’їздив зі своїми підопічними понад шістдесят країн світу. У багатьох із них вони були більше десятка разів. Вісім місяців на рік ансамбль проводив на гастролях, і здебільшого — за кордоном. Ансамбль Моїсєєва першим виступив у США, і артисти жодного разу не залишилися за кордоном (а це для радянського часу рідкість — навіть не віриться!). Першим колективом, який включив у програму заборонений в СРСР «буржуазний» рок-н-рол, був ансамбль Моїсєєва. Сучасна трупа ансамблю — 140 артистів, а також малий симфонічний оркестр.

Однак мене як історика цікавить сам Ігор Моїсєєв. Знаєте, як його називав один письменник? «Шахерезада» — за вміння розповідати, згадуючи минуле, ті його деталі, яких не вичитати в жодних книжках. Втім, почну з дати, про яку навряд чи хто цими днями спеціально згадуватиме. А ми згадаємо. Отже, 10 лютого 1937 року було створено Державний ансамбль танцю СРСР під керуванням Ігоря Моїсєєва.

Біографія

На час заснування ансамблю Моїсєєв був відомий як соліст балету Большого театру (він став ним із 1924 року, по закінченні Московського хореографічного училища) і як штатний балетмейстер (із 1930-го). Ансамбль народного танцю виник 1937-го, а Моїсєєв з’явився на світ у січні 1906 року в Києві. Тож йому недавно виповнилося 99 років.

«Мій батько, — згадував Моїсєєв, — був юристом. Він належав до збіднілого дворянського роду, а юридичне поприще, можна сказати, дісталося йому в спадок від дідуся, який був мировим суддею. Чудово володіючи французькою мовою, батько часто бував у Парижі, де почувався у своїй стихії. Там він зустрів і свою майбутню дружину, мою матір. Вона, напівфранцуженка, напіврумунка, за фахом була модисткою. Невдовзі після знайомства мої батьки поїхали до Росії: у батька була адвокатська практика в Києві».

У Большой театр Моїсєєв потрапив вісімнадцятирічним юнаком. Батько відвів його до колишньої балерини театру Віри Мосолової, урок якої коштував 10 карбованців і два поліна дров. Через кілька місяців Мосолова сказала, що їй нічого Ігоря навчати, і привела в школу Большого театру. До речі, батько Моїсєєва симпатизував анархістським поглядам, дотримувався принципу, що будь-яка влада — це насильство. Певне, щось передалося й синові, у якому завирував потяг до справедливості, коли її потрібно було відстоювати. Він підписав колективний лист на захист молодого хореографа Касьяна Голейзовського. Результатом став наказ про відрахування із трупи молодих артистів, у тому числі й Моїсєєва. Хтось порадив звернутися до більшовицького вождя «культурного фронту» Анатолія Луначарського.

Той прийняв відрахованих артистів, серед яких був і Моїсєєв, і невдовзі справедливість восторжествувала. Моїсєєва поновили у Большому, але, як з’ясувалося, робити йому там, власне, було нічого: юнакові перестали давати ролі. Знову процитую Моїсєєва: «Я щодня приходив у театр, виконуючи з усіма клас, і потім виявлявся вільним. У іншого опустилися б руки, але я продовжував відвідувати заняття, а у вільний час читав книги з мистецтва».

Опала скінчилася несподівано. Прима-балерина Большого театру Катерина Гельцер залишилася без партнера: її партнер Іван Смольцов надірвав собі спину. (Гельцер була вже у віці і мала досить дебелу статуру, тому піднімати її ставало важко.) Потрібно було терміново шукати заміну. Вибір упав на Моїсєєва.

А невдовзі він спробував себе в ролі балетмейстера. 1926 року його роботи на драматичній сцені у співпраці з акторами театру Вахтангова стали подіями театральної Москви, і через рік йому запропонували взяти участь у постановці балету «Футболіст» В.Оранського на сцені Большого театру. Відтоді все йшло успішно, причому настільки, що Моїсєєв аж до кінця 50-х ще займався балетними постановками. Серед його досягнень — балети «Саламбо» за оповіданням Гюстава Флобера (1932) і «Три товстуни» за казкою Юрія Олеші (1935). Його було відзначено різними нагородами, включно з Ленінською та Державною (тричі!) преміями.

Однак усе це було попереду. У середині 30-х років Моїсєєв зрозумів, що його виживають із Большого театру. Річ у тому, що Сталін замінив московську дирекцію Большого театру на ленінградську. Моїсєєв виявився єдиним балетмейстером-неленінградцем, і його почали виживати. «Мене, — розповідав згодом Моїсєєв, — попередили, щоб я навіть не сподівався щось поставити. Але акторське поприще мене більше не влаштовувало… Сьогодні, з висоти прожитих років, про Большой театр я міг би сказати словами П’єра Корнеля на смерть кардинала Рішельє: «Він занадто багато зробив мені доброго, щоб я міг сказати про нього погане, і занадто багато зробив мені поганого, щоб я міг сказати про нього добре».

Ще на початку 30-х, коли він пішки обійшов і верхи об’їздив Памір, Білорусію, Україну, Кавказ, збираючи зразки танцювального фольклору, у Моїсєєва сформувався серйозний інтерес до народної творчості і народного танцю особливо. До пори до часу він змушений був стримувати цей інтерес, оскільки треба було на щось жити. І він поєднує роботу над балетами з постановкою щорічних концертів на честь Дня Червоної Армії. У першому відділенні виступають професіонали, а в другому — відібрана ним з усіх куточків Радянського Союзу художня самодіяльність.

1936-го був заснований Театр народної творчості, головним режисером якого став знаменитий актор Микола Охлопков, а Моїсєєв — головним балетмейстером. Незабаром він організував фестиваль народної творчості, який мав великий успіх. Ось тоді й народилася ідея створити ансамбль народного танцю, з якою Моїсєєв прийшов до тодішнього голови комітету у справах мистецтв Платона Керженцева. Той порадив подати письмову заявку главі уряду В’ячеславу Молотову. Глава уряду дав добро, і справа закрутилася.

З вождями

Моїсєєв згадував: «...За всю історію існування ансамбль не знав «моментів неуспіху» — з першого ж виступу у вересні 1937-го, який пройшов на ура. Незабаром нам запропонували виступити в Кремлі на черговому прийомі... І якби ми не сподобалися, історія ансамблю могла б бути зовсім іншою, нас і розігнали б, але я просто не вийшов би з Кремля».

Річ у тому, що Моїсєєв як син дворянина був позбавленцем — існувала така категорія людей у СРСР. Його не тільки позбавили багатьох прав, а в епоху диктатури пролетаріату йому могло загрожувати щось серйозніше. Ансамбль був ніби способом підкреслити свою лояльність до влади, а та, у свою чергу, невдовзі почала захищати Моїсєєва від неприємностей. Але захист цей треба було відпрацьовувати.

1936 року Моїсєєва втягли, крім іншого, у постановку спортивних свят на Красній площі. Спочатку він успішно поставив виступ учнів Малаховського фізкультурного технікуму, потім — білоруських спортсменів: «Білорусію я дуже любив, і з білоруського фольклору міг багато почерпнути для ансамблю, над створенням якого вже почав працювати. Щотижня я їздив у Мінськ на два дні для підготовки виступу, який замислював у нетрадиційній для параду театралізованій формі. Називався він «Кордон на замку».

Красна площа перетворювалася на березовий гай, із нього виїжджали танки, вибігали солдати. Виконавці вийшли на площу з маленькими берізками, заздалегідь привезеними з Підмосков’я, чим створили ілюзію Білорусії. Після параду технікум перейменували на інститут, виконавців нагородили орденами».

Моїсєєв розповідав, що його тоді забули нагородити орденом. Він засмутився, але ще більша прикрість була попереду: його раптом викликали на Лубянку. Природно, йшов із дуже малою надією повернутися. Але прийняли його надзвичайно чемно й запропонували ознайомитися з документом, який виявився представленням до ордена. У списку представлених до нагород значилося й прізвище Моїсєєв. Однак воно було перекреслене, а натомість вписане інше. Виявилося, це зробив голова комітету з фізкультури Білорусії. Щоправда, колишній, на той час уже арештований. «Мене запитали, чи знаю я щось про представлення до ордена. Мені про це не було відомо… Чекісти мене відпустили. Я зрадів, що так легко відбувся, і зарікся ніколи більше не зв’язуватися з парадами».

Однак не все в СРСР вирішувало бажання людини. Навіть найщиріше. Напередодні наступного параду Моїсєєву зателефонував секретар ЦК ВЛКСМ Олександр Косарєв і попросив терміново приїхати до нього. Мова зайшла знову про парад: «Річ у тому, що товариш Сталін поцікавився, чому Інститут фізкультури імені Сталіна вже третій рік не одержує нагород за свої виступи. Йому відповіли, що перше місце присудили білорусам. Йосипу Віссаріоновичу теж сподобався цей виступ, і він запитав, хто його готував. Коли назвали ваше прізвище, товариш Сталін сказав: «Нехай він і зробить». Тому ми попросили вас приїхати».

Нічого не залишалося, як знову зайнятися фізкультурою. До того ж Косарєв пообіцяв: «Даю вам слово честі, якщо виступ буде вдалим, вас напевно відзначать». Моїсєєв поставив номер під назвою «Якщо завтра війна». Інститут посів таке бажане для Сталіна перше місце. А обіцяного ордена Моїсєєв не одержав, бо ще до завершення роботи Косарєва було оголошено «ворогом народу».

1939 року Моїсєєва відкликали з відпустки і знову запросили до НКВС. Прийняв його беріївський соратник Мільштейн (після війни він, до речі, працював в Україні). Прийняв і сказав: «У нас дуже складна ситуація. Товариш Берія зараз приймає справи і розбирається в неподобствах, яких накоїв ворог народу Єжов. Він забракував план виступу товариства «Динамо», розроблений до нього, і зажадав повної зміни. Відповідальним за проведення параду призначили мене, і я згадав про вас».

Моїсєєв спробував відмовитися, мотивуючи складнощами й відсутністю часу, необхідного для підготовки, на що отримав таку відповідь: «Дорогий товаришу Моїсєєв, якщо вам знадобиться сто помічників, у вас буде сто помічників. Якщо попросите сто тисяч карбованців, ви їх одержите. Але відмовляти нашій організації?.. Ви будете першим, хто це собі дозволить». Одне слово, погодитися довелося. Парад пройшов успішно, Моїсєєв одержав 25 тисяч карбованців, двомісячну путівку в будинок відпочинку НКВС і особисту телефонну подяку Лаврентія Берія.

У Моїсєєва безліч оповідей, але особисто мені цікаві ті, які характеризують, відбивають звичаї та поведінку вождів. Наприклад, ансамбль почали запрошувати в Кремль на так звані інтимні прийоми, скажімо, дні народження когось із керівників. Збиралося чоловік 100—150, але для Георгієвського залу Кремля це був ІНТИМ — якихось вісім столів по 15—20 осіб за кожним. Були присутні всі наркоми, всі члени політбюро. Стіл президії, за яким в центрі сидів Сталін, стояв паралельно до сцени, решта столів — перпендикулярно до нього. За столом президії сиділи обличчям до залу, але коли виступали артисти, вожді повертали стільці й дивилися на сцену.

За крайнім столом праворуч, біля стіни, неподалік виходу в сусідній зал, як правило, сидів Моїсєєв. Він розповідав: «Перше, ближче до сцени, місце завжди займав охоронець — за будь-яким столом, — і спробуй-но хтось зробити хоч крок у бік президії... А поруч із охоронцем завжди сидів я — таке місце мені визначили. Сталіна я теж зустрічав багато разів, і для мене це не було подією. Щоразу він вітався, і я його не боявся, — може, тому що знав — він любить наш ансамбль; звісно, тоді я не розумів — через своє легкодумство чи що?.. — наскільки він страшний для інших».

І ось наприкінці одного з таких прийомів на Моїсєєва накинувся новий голова комітету у справах мистецтв Михайло Храпченко (Керженцева на той час репресували). Виявилося, Моїсєєв показав танець, не затверджений у комітеті. Під час гнівного монологу Храпченка за його спиною з’явився Сталін. «Я, — розповідав Моїсєєв, — бачу його й починаю всміхатися, а Храпченко вже кричить на весь голос: «Що ви посміхаєтеся?! Що ви посміхаєтеся?! Я серйозно кажу!»

Я не встиг відповісти, як на плече Храпченка лягла рука Сталіна.

«Що ви все про справи, про справи, — сказав він. — Сьогодні треба гуляти».

Природно, Храпченко просто занімів, впав у транс. Він хотів щось сказати, але нічого не виходило — губи від страху не слухалися. А далі цитую Моїсєєва: «Сталін зрозумів, що з ним відбувається, і сказав:

— Потанцювали б.

— Йосипе Віссаріоновичу, дами немає! — плачучим голосом озвався Храпченко.

— А ось тобі дама, — сказав Сталін і показав на мене.

І тоді сталося ось що: Храпченко схопив мене й почав зі мною скакати по залу... Сталін подивився, потім бридливо махнув рукою й пішов».

Уявляєте собі цю веселеньку картину? Так, усе можуть вожді, навіть примусити наркома танцювати з чоловіком. Причому без музики, бо музики ніякої в той момент не було. Сталін пішов, а Храпченко невдовзі звернув на це увагу і зрозумів, свідком якого його приниження став Моїсєєв. Керівник сталінських мистецтв відіпхнув свою «даму» і втік. Однак це не завадило йому прожити довге життя й увійти в історію відомим радянським літературознавцем, дослідником творчості Миколи Гоголя та Льва Толстого...

До речі, коли артисти ансамблю Моїсєєва були у відпустках, а тим часом призначався прийом у Кремлі, їх літаками на один день привозили до Москви, а потім, після виступу, розвозили назад по курортах.

Так, багато бачив і чув Моїсєєв на таких прийомах, але один епізод для мене як історика особливо важливий. Восени 1939 року на одному з прийомів Сталін підійшов до Моїсєєва й запитав, чому немає нових номерів у концерті. «Що скажуть, те й робимо», — відповів Моїсєєв. Тоді Сталін сказав:

— Все одно того, що нам потрібно, ти не поставиш.

— А що потрібно, Йосипе Віссаріоновичу?

— Ну, розгром Англії й Франції ти ж не поставиш? — і він усміхнувся».

Воістину, ці слова варті багатьох томів. Перефразовуючи Окуджаву, вигукну: «Как обаятельно для тех, кто понимает!» У серпні 1939-го Сталін із Гітлером, змовившись, поділили Європу. У вересні почалася війна. Диктатори розшматували Польщу. Англія й Франція за неї заступилися. І тут вождь прохопився словом, розкрив те, про що потай думав і про що не прочитати в його творах: він мріє ПОСТАВИТИ розгром майбутніх союзників, мріє, щоб нацисти розгромили Англію і Францію.

Одне слово, ви вже зрозуміли, як цікаво було в той час Ігорю Моїсєєву керувати своїм ансамблем. Втім, і пізніше також. Тим більше що в партію він так і не вступив, хоча йому 18 разів пропонували в райкомі. Впертий був. Мав свою думку. Тим і цікавий. Втім, не тільки цим, а й своїми розповідями. Недаремно ж його прозвали Шахерезадою.