Не зовсім ювілейні нотатки. До 400-річчя від дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького - Соціум - dt.ua

Не зовсім ювілейні нотатки. До 400-річчя від дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького

8 лютого, 2008, 15:01 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

13 лютого (23-го за новим стилем) 2008 року виповнюється 400 років із дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького — однієї з найвеличніших постатей нашої історії ранньомодерної доби...

13 лютого (23-го за новим стилем) 2008 року виповнюється 400 років із дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького — однієї з найвеличніших постатей нашої історії ранньомодерної доби. Причому йдеться про сонм національних діячів, у якому поруч «воцарилися» архієпископ і письменник Мелетій Смотрицький, митрополити Іпатій Потій і Петро Могила, гетьмани Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницький та ін. На жаль, Українсь­ка держава не планує широко відзначати цей ювілей (принаймні про якісь заходи, навіть наукового рівня, досі не чути), тоді як у сусідній Білорусі проходитимуть урочистості у Бресті та Турові, відбудуться молебні, хресні ходи і будуть воздвигнуті пам’ятні хрести «славному просвітителю і оборонцеві православ’я».

Гадаю, така неувага (чи то пак, чергова «забудькуватість») української науки та громадськості до свого славного минулого є досить симптоматичною. Прикро, але доводиться констатувати, що постать князя В.-К.Острозького не заслужила в нашій науці бодай якоїсь значної монографії: маємо лише невелику книжку Івана Огієнка, видану 1958 р. у Канаді (перевидання: Митр. Іларіон. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. — Луцьк, 1992). Ставлячись із великою повагою до творчої спадщини І.Огієнка, мушу визнати, що його книжка давно застаріла. Для порівняння: у Польщі за останніх десять років вийшло дві монографії про князя і про рід Острозьких, які належать талановитому торунському історикові Томашові Кемпі. У Москві 2002 року захищена дисертація Леоніда Соболєва, присвячена ранньому, найменш дослідженому періоду біографії князя (назва роботи: «Князь К.-В.Острозький як лідер «руського народу» Речі Посполитої»). Виходить, що, за винятком кількох маргінальних публікацій, українській науці сьогодні нічого сказати про одного з наймогутніших українських магнатів, який протягом півстоліття істотно впливав на політичну та релігійно-культурну ситуацію Східної Європи.

Заангажованість князя в боротьбу з унією (особливо після Берестейських соборів 1596 року), його участь у передунійних та соборових подіях, які були об’єктом найбільшого зацікавлення істориків, ніби заступили все його довге життя і створили метафізичний образ найбагатшого магната Русі, захисника й лідера православ’я, просвітителя і мецената (останнім часом із нього зробили ще й великого «патріота» України). Образ цей досить характерний, але далеко не вичерпний, позаяк не розкриває ні всієї масштабності постаті, ні її суперечливостей, пов’язаних із духом часу.

Недослідженість життя та діяльності князя В.-К.Острозького стосу­ється й елементарних фактів біографії: донедавна навіть дослідники не знали точної дати його народження. Завдяки зусиллям згаданого Л.Соболєва, а також київського історика Ігоря Тесленка, ця дата тепер відома. Згідно із записом у Литовській метриці, князь народився 2 лютого 1526 року (1541 р. мати князя доводила у судовому порядку, що її синові на свято Громниць мало виповнитися 15 років). Пригадую, скільки галасу (наукового й поза ним) зчинилося в Україні з приводу перегляду дати народження Петра Могили, причому йшлося лише про нову спробу прочитання давніх джерел (один із учасників дискусії отримав навіть творчу премію). Дивно, але встановлення дати народження князя Василя-Костянтина Острозького залишилося непоміченим! Єдине, що тішить, — згадана дата потрапила на сторінки всюдисущої «Вікіпедії» і через Інтернет стала доступною широкому загалові читачів.

Спробую коротко окреслити життєпис князя, вийшовши за межі згаданих вище стереотипів. Перші враження сягають початку його кар’єри, коли малолітній син знаменитого великого гетьмана литовського і полководця князя Костянтина Івановича Острозького потрапив (після смерті батька 1530 р.) у становище «бідного» магната. Малолітній княжич виховувався під опікою матері княгині Олек­сандри, а його маєтки — спадщина батька — перебували під управлінням зведеного брата Іллі. 1531 р. у судовому порядку було переглянуто заповіт батька, і розпочалися конфлікти на ґрунті спадщини. Ще одна несприятли­ва обставина: у 1539 році помер князь Ілля, який перед тим одружився на Беаті Костелецькій і відписав їй значну частину володінь Острозьких.

Вид Замкової гори в Острозі з півдня – поч. XIX ст. (репродукція малюнка «Rozwaliny zamkuw Ostrogu» професора Фогеля і гравера Хаммера, Вроцлав, 1821)
Вид Замкової гори в Острозі з півдня – поч. XIX ст. (репродукція малюнка «Rozwaliny zamkuw Ostrogu» професора Фогеля і гравера Хаммера, Вроцлав, 1821)
Уже в 1540 році князь Василь (у віці 14 років!) добився перегляду несправедливих щодо нього судових рішень. Надалі заповіт брата Іллі таки було дезавуйовано, але кілька замків, у тому числі й родовий Острог, ще довго залишалися за Беатою та її дочкою Гальшкою. У 1541—1546 рр. острозькі маєтки перебували під тимчасо­вим патронатом королеви Бони Сфор­ци, покровительки княгині Беати. Лише в 1574 році вдалося повернути значну частину володінь, які належали невістці Беаті, але в її руках залишалася ще більша частина спадщини Острозьких. Тому протягом кількох десятиліть головною метою молодого князя Василя Острозького стало прагнення об’єднати в своїх руках усі острозькі маєтки. Дослідники вважають, що досягнення згаданої мети обумовлювало дії князя в інших аспектах магнатської політики на теренах Поль­сько-Литовської держави. Зрештою, саме в таких, досить екстремальних умовах гартувався характер майбутнього володаря Русі.

Прагнення молодого князя відновити становище роду (передовсім на Волині) викликало повагу до нього магнатського середовища Литви, зокрема могутніх Радзивілів. Відтак, князь налагодив контакти з главою роду князем Миколаєм Радзивілом Чорним, а Криштоф Радзивіл Пьорунь став його зятем. Вибір був, із кон’юнктурної точки зору, безпомилковим, позаяк саме Радзивіли допомогли розбудувати нову імперію Острозьких. Не забарилися й кар’єрні здобутки. Так, на початку 50-х рр. Острозький отримує місце у великокнязівській раді, у 1550 році він здобуває уряд маршалка Волинської землі. На кінець 50-х рр. князь посідає високе становище серед аристократії Великого Князівства Литовського, зміцнює його завдяки вигідному шлюбові з представницею великого магнатського роду Тарновських (дружина Софія Тарновська принесла йому великі маєтки в Малопольщі).

1559 року князь здобуває другий, не менш важливий уряд: він стає київським воєводою. Таким чином, під його оруду потрапляють майже все Правобережжя і Волинь, тобто він майже механічно стає найвпливовішим управителем українських теренів. Зміцнюючи своє становище, князь Острозький займається розбудовою та захистом своїх маєтків, зас­новує нові міста і фортеці (наприклад, місто Костянтинів).

Сьогодні варто прискіпливіше придивитися до історичних ухвал Люблінського сейму 1569 року, на якому творилася нова держава. На сеймі князь представляв вищу знать Великого князівства Литовського, підтримуючи лінію глави Радзивілів князя Миколая Рижого, який прагнув у будь-який спосіб зберегти незалежність. Як відомо, ця лінія зазнала поразки, внаслідок чого князь Острозький поступово виходить з-під впливу Радзивілів і перетворюється на самостійного політика.

Після розподілу спадщини Тарновсь­ких Острозький став власником величезних маєтків (може, найбільших у всій Короні), які сягали Кракова. У 1574 році він об’єднав нарешті всі острозькі маєтки і перетворився на найбільшого землевласника та магната Речі Посполитої. В епоху двох безкоролівств він уже діє як державний муж, політик і дипломат. У зв’язку з татарськими набігами 1575—1578 рр. князь Острозький захищає південні кордони держави.

Ще не народився історик, якому б вдалося обрахувати володіння князя В.-К.Острозького на просторах Речі Посполитої. Вони розкинулися у Во­лин­ському, Брацлавському, Київсь­кому, Сандомирському, Краківському, Руському, Берестейському, Мінському, Новогрудському, Вітебському і Віленсь­кому воєводствах. Найбільшими були, звісно, волинські маєтки. Завдяки зусиллям українських дослідників (це той випадок, коли нашій науці є чим похвалитися), вони сьогодні порівняно повно обліковані. Як правило, беруться дані поділу маєтків між синами Олександром і Янушем у 1603 році або ж свідчення інвентарю 1620 р., який був зроблений після їх смерті. Отож, поділу підлягало всього 620 населених пунктів, у тому числі 38 міст. Інвентар 1620 року містить опис 320 волинських поселень, у т.ч. 20 міст (Олександрів­ка, Баранівка, Берездів, Дубрівка, Дорогобуж, Жорнів, Звяголь, Козлин, Лабунь, маєтності в Луцьку, Любар, Несолонь, Острог, Острополь, Полонне, Рівне, Сураж, Хлопотин, Черниця). Причому майже всім містам (за винятком двох) князь власноруч надав Магдебурзьке право. Всього маєтки князя у складі 15 волостей становили одну третину території Волинського воєводства. Втім, розбудова маєтку та загалом господарська діяльність князя досі задовільно не вивчена.

«Острожчина», тобто маєтки князя В.-К.Острозького на Волині, була дер­жавою в державі. Історики називають її «імперією», «острозькою державою», «удільним князівством», а її власника — справжнім монархом. Про могутність князя свідчать і дані про чисельність його війська. Так, наприклад, у 1595 році Василь-Костянтин Острозький погрожував королю, що зможе виставити на захист іновірців від 15 до 20 тисяч війська. За деякими свід­чен­нями, на Берестейський собор 1596 р. його супроводжувало трьохтисячне війсь­ко. Навіть на сейми до Варшави він виїжджав з п’ятитисячним загоном.

Найбільше уваги українські історики приділили культурно-освітній та релігійній діяльності князя. Зокрема, вважається дослідженою історія Острозької слов’яно-греко-латинської академії, фундованої князем, а також наукова, літературно-публіцистична та видавнича діяльність Острозького центру, який відіграв виняткову роль в українському відродженні (за Ми­хайлом Грушевським, «перше українсь­ке відродження»). Проте видається, що досі належним чином не акцентовані релігійні аспекти діяльності Острога. Якщо ми усвідомлюємо стан кризової ситуації у православ’ї, шляхи виходу з якої пропонував князь, то мусимо визнати, що це були кроки світського, а не церковного мужа.

На моє переконання, історію Острозького відродження варто переосмис­лити під релігійним поглядом, тобто виокремити в його діяльності аспекти, пов’язані з працею на користь церкви. Острозька програма реформування має численні важливі аспекти: догматично-канонічні, обрядово-літургійні, а також морально-етичні (попередня історіографія, майже без винятку, застосовувала іншу ієрархію цінностей). Крім відомої підготовки кадрів, острозький гурток (разом із Львівсь­ким братством) займався виданням біблійної та богослужбової літератури, що мало дуже широкий резонанс. Перлиною першорядної ваги є, звичайно, видання 1581 року Острозької Біблії (тільки тепер, у зв’язку з її перевиданням і перекладом, на неї нарешті звернута більша увага).

На мою думку, Острозький гурток разом із Львівським братством діяв як серйозна церковна інституція (не випадково князь всіляко підтримував братський рух). Було започатковано чимало релігійно-церковних новацій, зрештою Василь Острозький та його оточення дбали про храми й монастирі. Вони прагнули до очищення церкви від вад. Як наслідок, це мало впливати (і неминуче впливало) на релігійність/побожність мирянства. Тобто якщо клір як невід’ємна складова Христової Церкви мав проблеми з виконанням своїх первинних функцій (є підстави стверджувати, що згадані явища траплялися напередодні Берестейсь­кої унії), то ці функції перебирало на себе мирянство — друга невід’єм­на частина тіла Христової Церк­ви. Тільки після цього стає зрозуміло, чому після Берестейського собору князь Острозький отримав чин екзарха Київської православної митрополії (вочевидь, не тільки через брак єпископів, які залишилися вірними православній вірі).

Буквар (Азбука) Острозький 1578 року Івана Федоровича (Федорова). Зворот титульного аркуша з гербом князя Острозького
Буквар (Азбука) Острозький 1578 року Івана Федоровича (Федорова). Зворот титульного аркуша з гербом князя Острозького
У зв’язку з відомими фактами непоступливості князя Острозького при обговоренні питань, пов’язаних із підготовкою Берестейсь­кого собору в жовтні 1596 р., який, всупереч зусиллям князя, таки проголосив унію, частина істориків вважає його дії стосовно релігійно-церковної політики непослідовними. То князь вів переговори з самим папою, то з уніатами, яким пропонував свої умови унії, то вступав у контакти з протестантами, чим, фактично, нашкодив православним, то став горою за канонічну неподільність пра­вослав’я. Після Берестейського собору він посилив контакти з «єдиновірною» Москвою. До речі, протестанти мали свободу діяльності в Острозі, а чеський брат Мартин Броневсь­кий під іменем Христофора Філалета написав твір «Апокризис», який вважається одним із найкращих зразків полемічного письменства (на запрошення князя, він перебував на Волині). На думку Т.Кемпи, така політика є, в підсумку, виваженою, позаяк у такий спосіб князеві вдавалося втілити в життя найважливіші завдання. Від себе додам, що жодних серйозних фактів про засилля протестантів на православному Берестейському соборі 1596 р., як про це донині стверджується в історіографії, не фіксується.

Все ж апологетам «ревнителя пра­вослав’я» доведеться змиритися з новими фактами, які нещодавно актуа­лізував Т.Кемпа. Так, 1599 р. князь виношував ідею укладення нової релігійної унії, але на цей раз із протестантами! Під час відомого з’їзду протестантів у Вільні він обстоював найрадикальніші пункти нового об’єднання (досі було відомо лише про політичний блок між православними і протестантами). До згоди не дійшли з різних причин, одна з них — лідери православного чернецтва були дуже непоступливими.

Незважаючи на це, заслуги князя перед православною церквою насправді величезні. Берестейський православний собор у жовтні 1596 року вистояв перед натиском католиків саме завдяки князеві. Відтак, було збере­жене українсько-білоруське право­слав’я, яке розквітло в добу Петра Могили. Якщо ми сьогодні позиціюємо києво-руську християнську традицію як українську (на мою думку, саме могилянська церква може вважатися українською), то в цьому і величезна заслуга князя Василя-Костянтина Острозького. Ще один факт: князь не поступався під натиском католиків, які після смерті Никифора Тура хотіли посадити на Києво-Печерську архімандрію Іпатія Потія, і сприяв затвердженню Єлисея Плетенецького. Відтак, розпочалося «київське» національно-релігійне відродження (термін належить М.Грушевському).

Акцентую ще один вельми важливий момент: В.-К.Острозький демонстрував співпрацю зі всіма, навіть із католиками і протестантами, тоді як його конфесійний ворог Іпатій Потій був непримиренний до православних і протестантів. У нас досить часто лише уніатів представляють як першо­відкривачів європейських тенденцій для української культури. Гадаю, передовсім ця пальма першості належить саме Острозькому, який своїми поглядами й діями демонстрував і втілював у життя політику релігійної модернізації, що на той час утверджувалася в Європі (Вест­фальський мир 1648 року, який завершив першу загальноєвропейську війну — Тридцятилітню, — примирив воюючі сторони і затвердив співіснування всіх конфе­сій). Так, наприклад, ведучи переговори з протестантами, князь не забував при цьому друкувати в острозькій друкарні полемічні твори проти них.

На моє переконання, ретельніше дослідження острозької спадщини дозволить чіткіше з’ясувати проблему етнічної ідентичності української спільноти тієї доби. З одного боку, в ранньомодерний час переважала регіональна, чи соціально-елітарна (корпоративна), ідентичність. Але ж саме тоді князівські роди почали замислюватися над своїм походженням і, відтак, формувати генеалогічні легенди (щодо Острозьких, то вони свій родовід виводили від Данила Галицького). Крім того, саме в горнилі протистояння католицизму та унії, а також у боротьбі за рівноправність українсько-польських релігійних взаємин, генерувалася наша конфесійно-релігійна тотожність. Так, наприклад, князь Василь-Костянтин писав до сина Януша у вересні 1606 р. про права та старожитну релігію народу, з «якого черпаємо славу і пам’ять предків, волю в сумліннях…».

Говорячи про діяльність князя, не слід забувати, що він наробив купу помилок. Деякі з них були просто фатальні: так, саме Острозький сприяв переходові на луцьку кафедру Кирила Терлецького і обсадженню володимирської кафедри Іпатієм Потієм, які виявилися ініціаторами унії і, відтак, віросповідальними «відщепенцями». Часто пишуть про особисті образи діячів у період генези унії. Гадаю, що непоступливість, навіть злість князя пояснюється усвідомленням ним згаданих прорахунків, що не могло не впливати на лінію його поведінки.

В останнє десятиліття князя називали старим і хворим (або майже таким, який вижив з розуму), а вороги не могли дочекатися його швидкої смерті (ця тема на початку XVII ст. жваво обговорювалась у листуванні між Римом, польським королем та уніатським митрополитом Іпатієм Потієм). Він направду дуже хворів, не міг мешкати в острозькій резиденції, важко пережив смерть сина Олександ­ра у 1603 році. Зрештою, помер, не доживши кількох тижнів до 82 років; сучасники не дуже помилялися, коли писали, що князь помер, маючи 81 рік життя. Дивно, але князь не залишив свого заповіту, принаймні історикам він невідомий (до певної міри, ситуація неправдоподібна, адже це не узгоджується з практикою того часу, тим більше що йдеться про людину такого рангу). Для порівняння: його заклятий ворог луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький у різний час склав аж три заповіти, тексти яких збереглися. Тут є якась таємниця, так само як таємницею залишається загадкова смерть синів князя Олександра і Януша (обидва померли в різний час, але в одному місці — у Любліні, в будинку однієї й тієї ж людини). Як тут повірити у випадковість?

Крім того, незадовільно вивчена і навіть не облікована епістолярна спадщина князя Острозького. За даними І.Тесленка, нині налічується близько 200 листів князя, що для політика такого рівня дуже мало. Проведення ретельного текстологічно аналізу цієї спадщини уможливить нові висновки щодо національної свідомості князя, який, на мою думку, був предтечею таких діячів, як Мелетій Смотрицький (саме Смотрицький у «Треносі» одразу після смерті Острозького акцентував національно-релігійну окремішність руської церкви).

Насамкінець — про останню прикру ситуацію. Нещодавно в Москві видавництво «Языки славянской культуры» завершило кількатомну публікацію перекладних творів гуртка князя Андрія Курбського на Волині. Причому йдеться про видання рукописної спадщини (коли українська наука спроможеться перевидати стародруковану спадщину Острога — питання навіть не ставлю). Неважко здогадатися, що, крім наукової мети, проект російських науковців має ще й ідеологічну: їм дуже не терпиться довести, що саме росіянин Курбський був предтечею нашого першого національного відродження. Відтак, заслуги князя Острозького відсуваються у тінь. На цій ноті востаннє досиплю солі на рану нашої науки, яка спромоглася створити центри дослідження козаччини, могилянської доби тощо, забувши про Острозьке відродження. Сподіваюся лише на те, що прозріють, радше, не чиновники від науки, а українські олігархи, які побачать у князях Острозьких витоки їхнього сучасного становища і, за прикладом російських «братів», які свого часу дали гроші на кінофільм «Бандитский Петербург», розщедряться на наукові дослідження Острожчини.

Всі ілюстрації з енциклопедичного видання «Острозька академія XVI—XVII ст.» Острог, 1997.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво