НЕ ВЛАДА, А КАЗКА

Ще від союзних часів слово «виконком» звучить вагоміше, ніж «рада». Причому перший у повсякденній свідомості асоціюється не з представницьким органом, що засідає час від часу, а з апаратом ради та виконавчого комітету. В апаратника є кабінет, стіл, крісло, телефони, а то ще й секретарка та службовий автомобіль. Є години прийому відвідувачів і, отже, можливість прийняти або не прийняти когось у такий-то термін, піти назустріч заявнику чи відфутболити його.

А що таке депутат, скажімо, районної ради? Працює на своєму робочому місці, й кілька разів на рік його запрошують посидіти в сесійній залі. А якщо, за дорученням виборців, доводиться вирішувати якесь питання, йде все до того ж таки чиновника і переконує його, просить, вимагає. Голова безпорадно смикається на могутній шиї.

За старих часів це не впадало в око, оскільки всі голови відверто росли з одного місця і їхня сіамська залежність сприймалася як збоченість від природи. Нині влада розплутала, освіжила нумерацію і вдихнула в них самосвідомість. Голови відразу зчинили бійку. Друга, найрозважливіша, щоб не розірвати Горинича-годувальника і мати пристойний вигляд перед багатеньким Кощієм, вдала, буцімто шанобливо схиляється перед першою, не забуваючи крутити уявлюваним хвостиком перед четвертою.

Друга голівонька явно виявилася першою за кмітливістю та спритністю. Замість того, щоб вивергати полум’я і грізний рик, вона вдалася до менш видовищного способу, у якому, проте, їй немає рівних, — бюрократичного менеджменту. Останні вибори до рад різних рівнів вирізнялися небаченим за розмахом походом чиновників у представницьку владу. Можна було й не сумніватися, що вони дійдуть. Багато хто очолив депутатські комісії. Деякі потім із депутатського крісла пересіли в державно-адміністративне.

Був і зустрічний рух — із державної адміністрації в раду. Депутати з числа відповідальних осіб райдержадміністрації очолювали районну раду. Нагадаємо, що й багато керівників держструктур стали депутатами. Тепер на місцевих сесіях часто буває так, що чиновник — він же депутат, а то ще й голова профільної депутатської комісії — доповідає раді про свою ж таки службову діяльність і ставить завдання перед самим собою. Рішення, контроль і виконання зосереджуються в одних руках — ось шлях до адміністративної гармонії та громадської злагоди. І друга влада простує ним упевненим маршем.

На жаль, рідна четверта нерідко дріботить слідом. Уже є приклади, коли райдержадміністрація стає співзасновником газети районної ради. Газетярі при цьому запевняють, що в «творчий процес» чиновники не втручаються. Однак тоді навіщо город городити? Адже по своїй суті державно-адміністративний орган просто не може виступати засновником: він не має власних коштів, щоб увійти до паю, і не повинен мати своєї волі, крім волі виконувати рішення законодавчого органу. Та з розумної голови не впаде корона, якщо прикинутися шиєю.

Ось і революційна серпнева заява Президента щодо парламентсько-президентської форми правління в державі не викликала в глибинці жодної реакції, можна сказати, взагалі не була помічена. Річ не лише в тому, що проста людина в цій країні не вірить гарантові, який нічого хорошого не гарантує. Напевно, люди просто розуміють і відчувають, у чиїх руках реальна влада. І це, звісно ж, не представницька її гілка, хоч постав її номером першим.

Проте, може, вся наша політика зосереджена в Києві? Як кажуть в Одесі, ой, я вас благаю. Там донецькі проти СДПУ(о). Боксер і гімнастка грають у шахи. Продуктивного ідейно-політичного протистояння, з якого й народжується шлях держави до суспільного процвітання, немає й у верхах. У нашого Горинича два крила, на яких можна піднятися до вершин влади, — партія та гроші.

На місцях найчастіше немає ні того, ні того. Отже, немає й політики. В таких умовах ідея формування місцевих парламентів за партійно-пропорційним принципом сприймається як соціальний романтизм. Ні, передвиборної пори на нас теж сипалися партійні програми й наступали колони партійних висуванців. Та де тепер усі ці «Жінки за майбутнє» і «заєдушники»? Принаймні у провінції їх не видно. Вони свою справу зробили — підтримали «великих» кандидатів і самі під’їхали з ними в місцеві ради.

Так, у Ізмаїльській міськраді з 50 депутатів лише 19 безпартійних. До того ж у раду пройшли три партійних функціонери — керівники місцевих організацій СДПУ(о), НДПУ і «Яблука». Ви думаєте, це привело до політизації вищого органу місцевої влади, до фракційного будівництва в раді, до її ідеологічного структурування? Тоді повертаю вас до одеського висловлювання. Зареєстровано лише депутатську групу «Ізмаїл без околиць» для захисту інтересів жителів так званого приватного сектора. До неї ввійшла добра половина депутатів. Ось на якому грунті створюється парламентська більшість у нас, у провінції.

Однак партії, як вірус, зачаїлися до часу і зрідка нагадують про себе незначними благодіяннями та знаками уваги. Методично, незалежно від виборів, діють лише ліві. Та авторитету в земляків їм це не додає. За партійними списками до Верховної Ради понад чверть ізмаїльців проголосували за КПУ, а до міськради не обрано жодного з 13 запропонованих комуністами кандидатів.

Варта уваги ідея і достойна людина не завжди знаходять одне одного. Бідний Горинич уже зовсім втягнув у плечі свої бічні голови...

Але не спіть! Це ще не кінець казки.