Не репетуйте, не тупотіть ногами, не мочіться на стіни — ви вб’єте його!

Блукаючи вулицями Ріо, я досягаю північної околиці й зупиняюся, не в змозі зробити крок. До Рима далеко, а переді мною, величезний і круглий, піднімається «Колізей двадцятого століття», найбільший стадіон у світі — «Маракана». Отримавши свою назву від бразильського птаха сімейства папуг, стадіон важко переносить тягар сучасної цивілізації.

Схоже, примхливі боги залишили це місце вже давно, як колись вони залишили Стародавній Рим. Лише привиди й коти все ще живуть тут. Таке враження стадіон справляв на туристів десять років тому. Однак і в наші дні ледь живому хворому доступні лише спогади про колишню славу й печаль.

Трагедія, зафіксована в Книзі рекордів Гіннесса

Найбільший стадіон світу було побудовано 1950 року для IV Кубка світу з футболу, котрий вперше й єдиний раз проходив у Бразилії. А що таке футбол для Бразилії, знає кожен.

«Я росла на цьому стадіоні, відвідуючи всі матчі клубу «Фламенго» — найпопулярнішого в Ріо, — каже Ліл Бартоло. — Усі в моїй сім’ї були довічними членами клубу. У футбол грали дорослі й діти, багаті й бідні. Вся країна жила футболом. Я пам’ятаю літо 1950 року, мені сім років. Хвилювання було надзвичайним. Цілий місяць я просиділа за спиною в дідуся, котрий слухав трансляції по радіо, бо телевізора не було. На матчі Кубка світу я не ходила, зате на фінал дядько взяв мене й брата.

Того дня стадіон був забитий ущерть. Люди були скрізь, навіть на даху. Дядько всадовив нас поруч із дорослими хлопцями з клубу. Турнірна ситуація склалася так, що бразильцям, щоб стати чемпіонами, досить було нічиєї в матчі зі збірною Уругваю. Я слабо пам’ятаю саму гру. Пам’ятаю натовп уболівальників, котрі хором співають «ai, ai, ai, ai, esta chegando a hora», що означає «час добігає кінця». Коли бразильці повели в рахунку, вболівальники завели знамените «Ole!».

Потім сталося щось неймовірне. Уругвайці забили спочатку один гол, а потім і другий. Величезний стадіон мовчав. Я озирнулася й побачила дорослих чоловіків у сльозах. Деякі сиділи, у жаху обхопивши голову руками. Я злякалася, затремтіла й розплакалася, схопившись за руку брата.

По дорозі додому я бачила спалені прапори й людей, котрі кидають пляшки у вікна будинків і вітрини крамниць. Я не пам’ятаю ні імен футболістів, ні часу забитих голів. Пам’ятаю лише приголомшливе почуття втрати, відчуття глибокого шоку й червоні очі дідуся, котрий вкладає нас спати. Сильніших емоцій я не переживала ніколи».

Картину трагедії 16 липня 1950 року доповнює невблаганна статистика: у момент вручення «Золотої Ніки» капітанові збірної Уругваю двоє вболівальників померли на стадіоні від інфаркту, а ще двоє застрелилися. Схоже, саме того дня боги вперше залишили «Маракану». А в Книзі рекордів Гіннесса з’явився запис про рекорд відвідування, не перевершений досі — 199 854 глядача.

Зграї пацюків і котів замість уболівальників

Відтоді «Маракана» бачила багато. Бачила тисячний гол знаменитого Пеле 1969 року, слухала урочисту месу 1980 року, проведену Папою Римським Іоанном Павлом II, плескала Френкові Синатрі, групі «Роллінг стоунз» і екс-«бітлу» Полу Маккартні. Виступ останнього 1991 року занесено в Книгу рекордів Гіннесса як наймасовіший сольний виступ.

Однак славні сторінки історії найбільшого у світі стадіону вже добряче обшарпалися. Старість прийшла занадто рано. На початку 1990-х років стадіон було закрито. Сигналом до цього послужила вібрація, помічена на трибунах під час матчів чемпіонату країни. Вісімдесят тисяч глядачів посхоплювалися зі своїх місць, радіючи забитому голу, і тут фундамент заходив ходуном. Так привиди занепаду заявили про свої права.

«Ми маємо спочатку впорядкувати свою розвалену економіку, а вже потім зайнятися спортивними дірками», — відповів тоді представник уряду.

Після закриття стадіон перетворився на відхоже місце й звалище сміття, де зграями бродили миші та пацюки. На боротьбу з ними кинули кілька полків кішок, але ті воліли не зв’язуватися з гризунами й самі почали нишпорити по смітниках. Тоді стадіон вирішили знести...

На захист рідної «Маракани» став легендарний Пеле. Він заявив, що стадіон слід відновити, оскільки він є «потрібним атрибутом життя Бразилії». Тільки тоді уряд погодився на ремонт.

«З дитинства бразильці звикли облегшуватися,
де побажають»

Однак нове покоління бразильців уже встигло забути колишніх богів. Тонни сечі, випущені 120-тисячною юрбою вболівальників, роз’їдають бетон і послабляють сталеві опори стадіону. Інженери й архітектори, котрі працюють над відновленням стадіону, вважають, що нехтування фанатів туалетами руйнує мекку бразильського футболу.

«Аміак, що міститься в сечі, просочує бетон і діє на нього, як кислота на залізо», — стверджує інженер Луїс Едуардо Кардозо.

Про причини такого вандалізму розмірковує президент спорту Ріо Френсіс Карвальйо: «Уболівальники, котрі не бажають пропускати жодної хвилини матчу, чекають перерви, під час якої не хочуть стояти в черзі в туалет. З дитинства бразильці звикли облегшуватися, де побажають».

Ситуація трохи поліпшилася в зв’язку з нововведенням. Спеціальні загони — групи по вісім чоловік — патрулюють коридори під час матчів, направляючи фанатів до оновлених туалетних блоків.

Боротьба за життя «Маракани» триває. Колізей нашого часу чекає своїх мінливих богів. Боги повернулися до Рима. Якось вони повернуться й до Ріо. Але що буде з «Мараканою», не знає ніхто.