«Не дам!», або Звідки беруться жадібні

Поділитися
На психотерапевтичному прийомі мама 4-річного Мишка: — Ну просто неможливо з ним. Адже ні в чому дитині не відмовляємо, а ділитися ні з ким не хоче...

На психотерапевтичному прийомі мама 4-річного Мишка:

— Ну просто неможливо з ним. Адже ні в чому дитині не відмовляємо, а ділитися ні з ким не хоче. «Не дам» — і край. Ми його і лаяли, і жаднюгою називали, і вмовляли. А він — ну ніяк, і сльози, й істерики.

Психотерапевт: — Михайлику, відклади, будь ласка, іграшки, які мені не можна брати, а сюди поклади ті, що можна. Так, я зрозуміла, Михайликове брати не можна. А можна цю книжку? Дякую. Давай почитаємо разом.

До певного віку — дитина пізнає, відчуває, оцінює і транслює себе через інформацію, отриману з фізичного світу. А цей світ — все, що її оточує. Причому іграшки, речі, батьки для малюка — це продовження його самого. Згадайте свою реакцію, коли вашій дитині було кілька місяців і хтось намагався взяти її на руки. Правда, перший неусвідомлений жест і реакція: «Не чіпайте. Моє». І це не просто інстинкт захисту дитини. Для мами дитина — частина її самої. Коли у малюка хочуть узяти щось для нього значиме, він сприймає це як замах. Як ви відреагуєте, коли хтось захоче забрати у вас ніс чи палець? А якщо дорослий продовжує наполягати й умовляти дитину, аби щось цінне («моє») віддала, то, можливо, цей дорослий більше любить сусідського Петрика або молодшу сестру Катрусю.

Жадібність — це не природна для людини риса. Як правило, вона закріплена або спровокована поведінкою дорослих, насамперед нерозумінням. Малюк починає почуватися «поганим», а чому — не розуміє. Він зрештою може віддати цю іграшку просто, щоб здаватися кращим і любимим. Де ж тут виховний ефект? Важливо пам’ятати, що дитяча жадібність — це прояв так званого територіального інстинкту. Де іграшки малюка — межа його території і його самого. Причому межа — це й ті іграшки (у пісочниці, наприклад), якими в даний момент малюк не грається.

Що ж робити? По-перше, визнавати право дитини на її власність. Питаючи дозволу на те, щоб узяти якийсь предмет, ми не просто профілактично працюємо з «жадібністю», а й підтримуємо відчуття самоцінності дитини. Щоб його потім не потрібно було компенсувати хворобами, агресивною поведінкою або «жаднюгами». Коли дитина ділиться, є сенс казати не «яка ти хороша», а «мені приємно, що ти вмієш ділитися». Або «правда, приємно дарувати комусь радість?» Потрібно грати з малюком у рольові ігри, сценки, у яких іграшки-персонажі діляться чимось одне з одним. Якщо у дитини вже почався «напад жадібності», ваше завдання — емоційно не втягтися. Не піддатися спокусі дивитися на реакцію сусідів чи знайомих по пісочниці мам. Ви спокійно збираєте іграшки. Спокійно берете дитину за руку й прямуєте додому. А по дорозі спокійно, некритично можете поговорити про ситуацію.

«Спалахи жадібності» виявляються, як правило, у найменш підходящі моменти. Наприклад, під час прийому гостей. Запобігти їм можна, заздалегідь поговоривши з малюком і сховавши для нього найцінніше й «недоторканне» у недоступне для гостей місце. При цьому варто обговорити й те, якими книжками й іграшками можна буде гратися. І закріпити цю домовленість у пам’яті дитини, трохи погравши цими «дозволеними» іграшками.

Що можна робити для профілактики спалахів власництва? Згадайте, як ви не дозволяли малюкові малювати на шпалерах чи лаяли за розкидані іграшки. У перекладі з «дитячої» мови — ви не дозволяли йому розширити свій простір або просто заявити про себе. Що менше у дитини «своєї зони», то частіше ви будете чути: «Не дам!» Я часто рекомендую малювання в несподіваних місцях — наприклад, на аркушиках, примагнічених до холодильника чи пришпилених до стіни, розвішування дитячих малюнків у квартирі (що теж, до речі, сприяє підвищенню самооцінки та почуттю значимості у дитини). Можна робити відбитки долоньок. Зараз з’явилися нетоксичні фарби саме для малювання ручками й на ручках. Такі ігри, як обмальовування і розмальовування долоньок — завжди радість. Тільки користуйтеся клейонками чи газетками, щоб потім гра не перетворилася на джерело стресу. Важливо також заздалегідь домовитися з малюком про те, хто прибиратиме.

Батькам важливо пам’ятати, що будь-яка з нашої, дорослої, точки зору неадекватна поведінка дитини — просто сигнал. Доступне для її віку прохання про допомогу. Наше завдання — ці сигнали розшифрувати. І наша любов до малюка у цьому — найкращий помічник.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі