«Не було в нас такого, щоби зверталися на ім’я. Тільки «друже» і на псевдо» - Соціум - dt.ua

«Не було в нас такого, щоби зверталися на ім’я. Тільки «друже» і на псевдо»

23 травня, 2008, 13:06 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Історія зазвичай оперує великими датами, великими іменами та геніальними стратегіями, часто лишаючи на маргінесах просту і, на перший погляд, нічим не примітну людину...

Історія зазвичай оперує великими датами, великими іменами та геніальними стратегіями, часто лишаючи на маргінесах просту і, на перший погляд, нічим не примітну людину. Великі письменники-гуманісти тонко відчували цю несправедливість. Власне, з цього відчуття виросли образ артилериста Тушина з «Війни і миру» Льва Толстого, герої «Бородіна» Лермонтова, детально виписані долі простих окопних солдатів у творах Ремарка, той-таки образ Василя Тьоркіна у Твардовського, іронічний погляд на війну Йожефа Швейка — кумедного і глибокого персонажа великого Гашека.

Рядові воїни Української повстанської армії теж підпадають під такі аналогії. З єдиною поправкою — вибір кожного з них найчастіше був свідомий. Їх жодним чином не можна назвати «гарматним м’ясом» війни. Імена багатьох героїв досі залишаються невідомими. Літопис УПА, який творився по гарячих слідах подій, дає переважно самі псевдоніми.

У пошуках рядових вояків УПА ми заїхали до міста Чорткова Тернопільської області. Тут колишній політв’язень Володимир Мармус познайомив нас із Петром Васильовичем Куликом.

— Народився я 1927 року в селі Давидківці Чортківського району. Пас корову, допомагав по господарці батькам. На початку війни було мені тринадцять років. Старшого брата забрали до Німеччини. Батьки хотіли, аби я вивчився на столяра, віддали в науку до майстра Барановського. Там я працював до сорок третього. Люди були добрі, за науку грошей не брали. Трохи згодом оформили мене «челядником» і вже платили 60 злотих. Можна було справити собі щось із матерії: штани пошити, сорочку... Але основна господарка була коло хати. Чоловічих рук там не залишилось: помер батько, забрали в Німеччину другого брата, лишилися тільки мама, братова жінка і маленький хлопчик, племінник.

— Коли ви вступили до організації?

— У сорок другому. Часи були непевні. Таємно сходилися до Антоха Скринника. Його хата для цього найліпше підходила: в усіх переважно глиняні, а в Скринника — під бляхою, та ще й із добрим підвалом. Електрики в селі ще не було, та я час від часу міг розжитися на солярку, і товариство присвічувало собі каганцем... Були ми майже безвусими юнаками. Але молодь тоді рано дорослішала. ОУН у Давидківцях очолював Василь Хамчук, двадцять другого року народження, він опікувався нашим ідейним вихованням. Декалог, вивчений тоді, я сповідаю донині.

Так ми збиралися до сорок третього року. А вже серед літа перестали, бо наближався фронт... До відділу я прийшов у сорок четвертому. Сотенного звали Степан Наконечний. Я був ще дуже молодий, але мене там ніхто ніколи не кривдив. Шанували і любили, як дитину. Перед остаточним переходом у ліс трапився такий цікавий момент. У селі Шманьківка совєти збирали молодь на військові виправи, готували до радянської армії. Набрали хлопців з усіх довколишніх сіл. Вчили, як кріс розбирати, як гранату кидати. Поділили нас на «червоних» і «білих», щоб ми полем бігали і наступали один на одного. Я ще навіть спитав був наших: «Що мені робити?» А вони: «Йди-йди, більше знатимеш». Отак у совєтів я трохи й навчився... А вже потім, коли хотіли забрати в армію, пішов із хлопцями до лісу.

— Піти у підпілля — означало зректися свого імені. Яким було ваше псевдо?

— Називали мене Зір, а псевдо мого першого кущового було Гудзь. Коли НКВД робив облаву, його тяжко поранили. Досі пам’ятаю той голос: «Зір, не лишай мене...» Якось урятувалися.

— Розкажіть про свій перший бій.

— То пам’ять на все життя. Тоді я вперше відчув, що таке відповідальність за долю людей. Було так. Викликав мене командир: «Бігом у село, скажи хлопцям, аби вже йшли до лісу. То наказ». Прибіг до крайньої хати, ройовий Дуб каже: «Хлоп­ці пос­нідають і одразу підуть...» Наказ виконав, тож із легкою душею повертаюсь назад, до лісу. Пагорби біля села були оголені, небезпечна місцина... Аж тут бачу, як згори, з іншого боку, ланцюгом іде ворог. Облава! І я не знаю, що робити. Повернутися до хлопців уже не встигну. Тоді я сховався за дерево і кілька разів вистрілив у повітря. Енкаведисти поливають із кулемета, але навмання, бо не втямили, звідки стріляють. Отак зумів я попередити хлопців. Аж тут дивлюся: іде побратим, хлопець із мого села, на псевдо Сум, з автоматом. Каже: «Петро, ходімо зі мною». Я здивувався, але рушив за ним. Та щось мене муляло. Не було у нас такого, аби хтось звернувся до тебе на ім’я. Навіть якщо це товариш із одного села. Тільки «друже» і на псевдо... Розвернувся я тоді від нього й побіг до хлопців у ліс. Згодом дізнався, що той кликав мене здаватися.

— Чи пам’ятаєте обставини свого арешту?

— Цього не забудеш... Попався я в сорок п’ятому на Тарнавці. Спочатку був на «стійці», а потім мене змінили, і я так міцно заснув, що ледве збудили. Якась дівчинка термосила: «Вставай, вставай, хлопчику, москалі йдуть». То було 13 вересня, якраз на мій день народження. Облави ніхто не чекав. Мене поранили. Як упав лицем до землі, то вже нічого не пам’ятав. Очуняв, коли почали роздягати, думали, що мертвий. Я розплющив очі, а санітар каже: «Ты что, живой?» Притулив мене до дерева, раз-другий обмотав бинтами. Я був поранений розривною кулею понад серцем. Досі в мені ті осколки сидять...

Привезли до Борщева. Там була поліклініка чи медчастина. Прийшов до тями, коли мене з голови до ніг облили крижаною водою. Якась жінка стояла поруч із цинковим відром і реготала: «Ну что, хватит водички или еще?» Закривавленого і мокрого забрали мене в КаПеЗе. Камера була переповнена, тож поклали скраю на підлогу. На ранок я вже ледве дихав: легені набрякли. Хлопці перенесли мене під вікно, ближче до повітря. Там лежав повстанець без ноги. Він мені порадив: «Слухай, хлопче, тут така дівчинка приходить перев’язки робити, дуже добра дівчинка. Ти попроси, може, вона тебе візьме в лікарню». Коли відкрили засув і зайшли конвоїр із медсестрою, я лежав, бо вже й сидіти не міг. Дівчина підійшла до мене, і я тихо промовив: «Сестричко, може, взяли б мене до лікарні?» Вона крадькома озирнулася на енкаведиста: «Якщо зможу». Зробила перев’язку, а наступного дня мене забрали. Якби не ця добра дівчина, Надя Риженко з Дніпропетровська, не вижив би я нізащо. Потім, коли повернувся із заслання, довго шукав її…

— З Дніпропетровська? Розкажіть про неї детальніше.

— В лікарні мені одразу зробили операцію. Хірургові одного погляду вистачило. «Приготовить к операции. Немедленно! Или завтра он помрет», — сказав. Поранення було тяжке, тож оклигував я довго. Коли перевели в палату, медсестра Надя за мною доглядала. Вона працювала у цій лікарні, а заодно обслуговувала КаПеЗе. Ставилась як до рідного: «Петрусю, як тобі?» Коли траплялася вільна хвилина, то вмощувалася біля мене зі Святим Письмом. Віруючою була, євангелісткою. Одного разу прийшла, підняла мені ковдру, щось поклала й вийшла. Дивлюся — а то летючка. Такі летючки я не раз роздавав. Починалася вона так: «Лист колгоспників України до ката народів Йоська Сталіна». «Сестричко, а нащо ти мені це дала?» — «Та як — нащо? Щоб ти прочитав...» Засміявся я: «Не принось мені більше, я сам роздавав ці летючки».

У лікарні пролежав шість місяців. Надя сказала, що мене скоро випишуть. Після одужання приставлений охоронець стеріг мене і вдень і вночі. Навіть у перев’язочну потикався: «Я отвечаю за этого парня». Надя: «Нікуди він не дінеться, стійте собі за дверима, антисанітарію розводите...» Але через шість місяців повели мене назад у КаПеЗе. Ведуть через Борщів. А я ще кволий, поволі так іду й бачу, що трохи далі Сум стоїть. Той, що йшов здаватися... Він побачив мене. Побачив і відвернувся. А вже потім, у Сибіру, наші мені сказали, що вбили його упівці. Він ходив із енкаведистами й виказував. Хлопці йому у вікно пожбурили гранату...

У КаПеЗе медсестра Надя ще кілька разів приходила. Поговорити ми не могли: озиватися до будь-кого їй було заборонено. Але вона ще раз допомогла мені. Якась страшна шкірна хвороба вчепилася: все обличчя було у струпах, аж так, що не міг розплющити очей. Усі сторонилися мене. Вона принесла мазь. Я мазався, і згодом усе зійшло.

— Як проходило ваше слідство?

— Дуже коротко. Коли я зміг тримати в руках ручку, то привели мене до слідчого. Той каже: «Розпишись». Я розписався під тим, що вони понаписували, і мене забрали до Чорткова. Трохи посидів там у камері — і далі потягом на пересильну до Харкова.

Дали мені п’ятнадцять років таборів і п’ять років висилки. Місце призначення — Томськ. Але й там не обійшлося без добрих людей. На них мені завжди щастило. У Томську доля звела мене з лікарем Титаренком родом із Києва. Він у бараку вишукував туберкульозних. Після поранення я став інвалідом, тому мене «відсортували» до старих. Титаренко підійшов до мене, подивився: «Ты что, мальчик, тут сидишь, я тебя смотрел?» Зняв із мене сорочку, побачив ще живе поранення та й питає: «Хочешь в больницу?» І не чекаючи відповіді забрав мене до лікарні. Сніги й сніги кругом, а на мені якась легка сорочка, штани, добре, що хоч лікарня недалеко. «Ты, мальчик, откуда?» Кажу — з Тернопільської області. «А, понятно, понятно...» Видно, зрозумів: якщо з того краю, то бандерівець. Видали мені білизну, на вечерю принесли порцію баланди і кусник хліба. Приходить лікар Титаренко: «Ужинал? А еще хочешь?» І так я півтора місяця набував утрачене здоров’я, з’їдаючи подвійну порцію. Потім Титаренко каже: «Ты знаешь, мальчик, я не могу тебя уже здесь держать...» — «То добре, я піду в барак». — «Нет, я тебя переведу в другое отделение, ты еще столько же будешь лежать». Наступного дня прийшов він із лікаркою. Вона взяла мене під руку і повела, а вже в палаті каже: «Смотри, мальчик, ничего ни у кого не бери». Я образився: хіба я злодій, аби брати чуже? А вже потім дізнався, що привели мене в туберкульозний відділ, і вона боялася, щоб я не заразився.

— Термін ув’язнення ви відбули в Томську?

— Ні, з Томська мене перевели в Джазгазган. Але тільки на кілька тижнів. Там треба було працювати на мідних копальнях, і, слава Богу, інвалідів туди не брали. А то мав би вірну смерть. Зібрали нас, немічних, і переслали до іншого табору. Тридцять жінок і п’ятдесят чоловіків пішки весь день ішли до Кенгіру. Я там опинився за кілька років до повстання в’язнів. Коли воно почалося, то вже був далеко звідти, у Спаську, коло Караганди. Після повстання всім стало легше. Навіть грати дозволили повитягати з вікон.

У Спаську трапився мені ще один добрий чоловік, також із Дніпропетровська, на прізвище Теліцин. Був він старостою п’ятого бараку. Такий гру-у-бий, йому одяг постійно треба було розширяти. А я мав хист до шитва, і голку з нитками мав. Я все хотів до мами написати, а з листами там була проблема, і Теліцин мені допомагав: віддасть листа наглядачеві, а той уже піде і за зоною вкине у скриньку.

Одного разу на барак навели «шмон», я теж потрапив «під роздачу». Добре, що хоч встиг переховати свої кравецькі лашки. Дивлюсь, а охоронці вже моє ліжко обдивляються. Скидають подушку, ковдру... Я саме зробив собі модні штани: узяв казьонні, пояс відірвав, вставив клин — тоді носили широкі. І, щоб вони гарно лягли, скропив їх водою, прикрив матрацом та й спав на них, праски ж не було. Охоронець знайшов їх і зауважив нестандарт: «А это что?» — «Та брюки», — відповідаю. «Брюки? Порча казенного довольствия. Собирайся». І дали мені за це п’ять діб карцеру. Відсидів, вийшов звідти такий сумний, аж бачу — йде Теліцин: «Здоров, Петя, ты что такой грустный? Переходи ко мне в барак». І хоч не можна було отак просто зібрати речі й перейти, але Теліцин усе владнав. А ще через кілька днів влаштував мене учнем до кравецької майстерні. Там я працював до закінчення терміну. З п’ятнадцяти присуджених відсидів одинадцять. Чотири подарував Хрущов.

— Знаю, що після закінчення терміну не всім бандерівцям дозволяли повернутися на батьківщину. Як було з вами?

— Мені не забороняли, але додому я потрапив не відразу. Довелося ще помандрувати просторами «необъятной родины». У сорок сьомому мою стареньку маму вивезли до Пермі. Але я не знав, що таке Перм, бо донедавна це місто називалося Молотов. Приїхав до Караганди і вже беру квиток на потяг, коли див­люсь — а там написано: П-е-р-м. І не бачив ще такого... Та й питаю: «Дівчинко, що ви мені продали? Ме­ні треба в Молотов». Вона каже, що вже немає Молотова, перейменували... Мама була у будинку пристарілих. Побув я з нею днів десять, а потім поїхав геть, бо її зі мною не відпускали. І вже вдома мій племінник, який учився у Львові, написав від мого імені до Хрущова прохання. Мовляв, якщо є син, то він і повинен годувати маму, а не держава. Десь через півтора-два місяці маму відпустили...

…Петрові Кулику пішов дев’ятий десяток. Він дивується, що дожив до таких літ. Маленького зросту, сухорлявий. На його долю випало чимало поневірянь, але йому завжди, ще з часів юності, якось соромно було скаржитися. Ніяково.

Насамкінець ми запитали його, простого солдата, старого стрільця-упівця, чи це та Україна, за яку він боровся. Петро Кулик знітився: «Та трошки не та... У нашій області мене признали. На день народження Шухевича навіть дали медаль. Але так має бути в усій державі. Може, ще колись буде... Ось тільки чи доживу?»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво