Найвільніші люди в СРСР - Соціум - dt.ua

Найвільніші люди в СРСР

29 квітня, 2009, 13:51 Роздрукувати Випуск №16, 29 квітня-15 травня

У селищі Побужжя Голованівського району, що на Кіровоградщині, цього літнього чоловіка знають усі — не дай Боже, при ньому сказати щось погане про Україну, ніколи не змовчить...

У селищі Побужжя Голованівського району, що на Кіровоградщині, цього літнього чоловіка знають усі — не дай Боже, при ньому сказати щось погане про Україну, ніколи не змовчить. І хоч літа вже не ті — на дев’ятий десяток повернуло, але силі духу та енергії — і молодий позаздрить.

Колишній вояк УПА Володимир Караташ — не із Заходу приїжджий, а родом із цих же країв, з Голованівщини. Сімнадцятирічним юнаком вступив до ОУН, був стрільцем у сотні Сталевого, що діяла в районах Гайсина, Умані, Гайворона, Голованівська. Німці засудили його разом із батьком до розстрілу. Батька окупанти стратили, а Володимир зумів утекти. Після приходу червоних за ту ж «провину» — що став на захист України — отримав вісім років таборів. У таборах за те, що разом з іншими в’язнями таємно виготовляв зброю, отримав уже інший вирок — розстріл. П’ять місяців провів у камері смертників, звідки вісім разів ночами виводили ніби на розстріл, але щоразу, покружлявши коридорами, просто переводили до іншої камери. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років ув’язнення. Відбував їх у спецтаборі суворого режиму «Стєплаг» у селищі Кенгір, що в піщаній пустелі Казахстану.

55 років тому саме там спалахнуло найбільше в історії ГУЛАГу повстання. І пам’ятне воно Володимирові Михайловичу не лише тим, що був його активним учасником, а й тим, що саме в такі ж травневі дні на барикадах Кенгіру зустрів дівчину Ганнусю, з якою вони разом і донині. А тоді — стали «найвільнішими людьми в СРСР».

Сорок днів Кенгіру

Саме так назвав Олександр Солженіцин опір учасників Кенгірського повстання. Було їх, за різними даними, від семи до 13 тисяч політв’язнів, три чверті яких, стверджує Володимир Караташ, — українці.

Повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалося тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилося, а стало ще жорстокішим. Начальство, конвоїри поводилися із в’язнями гірше, ніж із рабами. Тяжка праця на копальнях (десятигодинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушували лягати або сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання — жодних розмов!

На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу колона хлопців. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» Адже і в жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці! Один із конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.

Адміністрація, відчуваючи це, перевела в зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати різанину, аби мати легальну підставу для введення військових частин. Але хлопці, серед яких був і Володимир Караташ, переговорили з урками, пояснивши, що в разі чого зуміють себе захистити, а свої права краще боронити разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.

Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, підтримувати порядок і дисципліну (про моральність дбали священики, яких чимало було серед в’язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати, щоб усі життєво необхідні підрозділи — харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні — працювали безперебійно.

За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, яких у зоні було з десяток) серед житлових будинків. Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока (помер у 1971 році в радянських концтаборах, провівши там понад 30 років) написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану». Тим, хто вижив, запам’яталася надзвичайно колоритна постать — гуцулка Параска, міцної статури дівчина, яка могла подужати будь-якого хлопця. Під час тих подій вона як донор віддала багато своєї крові пораненим.

Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких, крім табірного начальства, були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров і начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принизливі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, старих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності охоронців, які розстрілювали невинних людей і, нарешті, почати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім погоджувалися, але до реальних кроків так і не дійшло.

Острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери сконструювали радіопередавач, з допомогою якого збиралися сповістити світу про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, що 22—23 червня це таки вдалося зробити. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння влади, — вона не могла змиритися з поширенням цієї інформації. До речі, всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, дали підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 році очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі зумів потрапити на Захід. Він перший розповів світові про повстання.

Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки. Проти них зброя, яку заздалегідь підготували повсталі, виявилася безсилою. Майже 700 трупів, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.

Свідчення про ті події разом із власними спогадами і коментарями Володимир Караташ зібрав у книжку «На барикадах Кенгіра», яка торік побачила світ коштом кількох однодумців і самого автора накладом усього 500 примірників. Ця книжка стала цьогорічним лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Публіцистика». Видана більшим накладом, з доповненнями, вона могла б прислужитися і дослідникам цієї теми, і багатьом небайдужим.

«Впали мури, що нас розділяли, і зустрілися брат і сестра…»

Жіноцтво під час Кенгірського повстання — особлива тема. Спочатку кримінальники рвалися якомога швидше потрапити в жіночу зону, аби добре розважитися. Але хлопці-політв’язні їх попередили, що там не просто «баби», а їхні матері, сестри, землячки, а тому не дадуть їх скривдити.

Серед членів комісії, яка керувала життям острівця свободи, було троє жінок. Дівчата брали участь у всіх роботах, навіть стояли на варті.

Володимирові Караташу запала в душу дівчина з Рогатина Ганна Людкевич. Її батька замордували в Іркутську в «Озерлазі». Мати була на довічному поселенні в Якутську, а Ганнуся з молодшою сестрою Марійкою — у Кенгірському таборі. І хоча обидві були засуджені на 25 років, після повстання опинилися в різних таборах. Володимир Михайлович усіма засобами намагався тримати зв’язок з коханою. Після неочікуваного звільнення (його справу розглядав сам Леонід Брежнєв, який після щирої розповіді хлопця сказав: «Таких людей надо награждать, а не сажать!») він розшукав Ганнусю в Якутії.

Ганна Лук’янівна пригадує яскравий епізод перших днів повстання:

— Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення — трьом хлопцям якось удалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях — долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і страхали, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти понад головами. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і почали з брандспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час автоматники і пожежники відступили... Ця наша маленька перемога додала сил і надії, іще більше згуртувала дівчат.

Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше. Хлопців, які першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи...

Після звільнення Володимир Караташ закінчив Одеський університет і 25 років викладав англійську мову в школі. Разом із дружиною звели будинок, виховали двох гарних дітей, мають онуків. Їх і досі єднає любов і спільна пам’ять, а ще — готовність будь-якої миті боронити Україну.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво