Найбільша таємниця радянської ракетної техніки - Соціум - dt.ua

Найбільша таємниця радянської ракетної техніки

22 лютого, 2008, 13:55 Роздрукувати Випуск №7, 22 лютого-29 лютого

Прорив у космос, у... 1943 році? — Не бійся, це свої, — заспокоїв його Мирон. — Це німці. А.Курков.«Пам’...

Прорив у космос, у... 1943 році?

— Не бійся, це свої, — заспокоїв його Мирон. — Це німці.

А.Курков.
«Пам’яті російської культури»

Із середини 50-х до середини 60-х років я ріс у маленькому приволзькому військовому містечку Енгельс-1, де служив мій батько — штурман стратегічної авіації. Жили ми в комунальній квартирі на вісім сімей у будинку, зведеному, як і два десятки інших, полоненими німцями. Навчався на першому поверсі казарми, також збудованої працьовитими арійцями.

Саме в нас 1960 року проходила передполітну підготовку перша група космонавтів СРСР, яких я бачив практично щодня. Щоправда, тоді слова «космонавт» у вжитку ще не було і низькорослих льотчиків місцеві позаочі називали Лайками, здогадуючись про їхнє непросте призначення (полк у мирний час втратив половину офіцерського складу під час освоєння нового типу бомбардувальника, що дозволяло проводити невеселу аналогію). І поблизу нашого містечка завершився тріумфальний політ у космос Юрія Гагаріна, котрий, як відомо (а багатьом і невідомо), спускаючи апарат, катапультувався і приземлився на парашуті в скафандрі з надутим човном (водопілля на Волзі було в розпалі) поруч із територією дивізіону ППО, який прикривав наш аеродром.

Я був свідком історичної миті всенародної радості — зустрічі Гагаріна на землі (він телефонував М.Хрущову з нашого штабу), разом з усіма відчув несамовите піднесення, гордість за свою країну, яка ще не залікувала ран війни, але вже прорвалася в космос. Кажуть, щось подібне відбувалося 9 травня 1945 року.

Будучи свідомим жовтеням, я того ж дня написав тезці лист, у якому, як і тисячі інших хлопців, обіцяв навчатися на «відмінно» й стати космонавтом.

У плані теоретичної підготовки я почав збирати інформацію з центральних газет, батьки купували всі популярні й художні книжки про космос. Але вже за кілька років у мене почали виникати «дитячі» питання, на які я не знаходив відповідей.

Чому день запуску першого радянського супутника 4 жовтня 1957 року не став Міжнародним днем космонавтики? Чому в нас ракети не називають, як літаки, за іменем головного конструктора (Як, МіГ, Су, Ту, Іл), адже військові літаки теж «цілком таємні»? Чому на парадах на Красній площі показують найсучасніші міжконтинентальні ядерні ракети, що становлять основу військ стратегічного призначення, а «космічної» ракети, з допомогою якої запускали перший супутник, Лайку, Гагаріна, не показують (зняли завісу таємності з неї аж 1967 року!)? Чому не повідомили, що Гагарін на етапі повернення катапультувався?

Майбутні корифеї радянської техніки в кабінеті Вернера фон Брауна в 1945 році в Німеччині: В. Буднік, С. Гайдуков, Ю. Побєдоносцев, В.Мішин, Б. Черток, Л. Воскресенський, М.Пилюгін, І Бровко та ін. Фото: з архіву В.Платонова
Майбутні корифеї радянської техніки в кабінеті Вернера фон Брауна в 1945 році в Німеччині: В. Буднік, С. Гайдуков, Ю. Побєдоносцев, В.Мішин, Б. Черток, Л. Воскресенський, М.Пилюгін, І Бровко та ін. Фото: з архіву В.Платонова
Не внесли ясності в подальшому ані вивчення університетського курсу «Історія ракетної техніки», ані спілкування з ветеранами ракетобудування середньої ланки. Картина почала прояснюватися лише наприкінці дев’яностих. Тоді вийшли в світ мемуари видатних діячів ракетно-космічної техніки минулого століття та осіб, безпосередньо причетних до її розвитку, — заступників С.Корольова — Б.Чертока та В.Мішина, Б.Раушенбаха, В.Болховітинова, М.Каманіна, Вернера фон Брауна, керівника ракетного відомства Німеччини генерала В.Дорнбергера, міністра озброєнь рейху А.Шпеєра, дружини Гельмута Греттрупа та інших.

Як будь-яке визначне явище, історія ракетної техніки в Радянському Союзі повна міфів. І в Україні їхня кількість продовжує множитися. Сьогодні нарешті з’ясувалося, що саме добрі слюсарі з Південмашу навчали премудростям своєї справи українську собачку Лайку, а не Інститут військової медицини Міноборони СРСР, біля будинку якого торік встановили пам’ятник знаменитому собаці. Є й інші, не менш веселі відкриття. Одне втішає — всі оповідки патріотичні.

І все ж таки, з чого і з кого починалася сучасна ракетна техніка і як з’явилося на світ улюблене дітище радянської пропаганди?

Зануримося трохи в історію. Будь-яке лідерство в техніці обов’язково ґрунтується на міцному науковому фундаменті. Що або хто міг створити фундамент космонавтики (ракетної техніки) СРСР? Відомі в світі наукові школи? Ні, їх не було. Справжні вчені в перші роки радянської влади або емігрували з Росії, або були знищені. Наявність сучасної техніки після громадянської війни в період розрухи? Виключено. Щоправда, один відомий теоретик-самоук у країні був — Костянтин Ціолковський. Проте його реальні біографія та науковий внесок нам мало відомі й украй загадкові, вони створені в цілковитій відповідності ленінському кліше «Кожна куховарка буде управляти державою». Маленький приклад: знамениту в нас «формулу Ціолковського», яка не враховує реалій польоту ракети, було вміщено в підручнику Кембриджського університету ще за рік до народження Кості.

Мрії мріями, а фахівці всього світу знають, що основні науково-технічні питання польоту рідинної ракети в деталях розробили американці Роберт Годдарт і Теодор Карман, француз Есно-Пельтрі, німці Герман Оберт, Вальтер Гоман та Макс Вальє. Цікаво відзначити, що саме робота Вальє «Політ у світовий простір як технічна можливість» справила настільки сильне враження на студента МАІ Михайла Янгеля, що уривки з цієї книжки він читав своїй майбутній дружині на побаченні в сквері. Так, німецькі ракетники здобували чудову освіту у справжніх професорів.

Завдяки працям закордонних корифеїв ракети переміщалися з книжкових сторінок на креслярські дошки, полігони (лише армія могла дати необхідне потужне фінансування), згодом на космодроми, набували сучасної плоті.

Перший у світі пуск рідинної ракети (компоненти палива — кисень + бензин) здійснив Р.Годдард 16.03.1926 р. Для зіставлення рівня розвитку ракетної техніки в Радянському Союзі та Німеччині до Другої світової війни розглянемо кілька цифр. Рідинна радянська ракета ГВРР-Х зразка 1933 р. мала стартову масу 29,5 кг, тяга її двигуна — 75 кг, висота польоту — 80 м. Німецька ракета А-2 зразка 1934 р. важила більше півтонни, тяга її двигунів — 1т, висота польоту — 2 км.

До речі про ГВРР. Є відомості, що С.Корольов зустрічався з автором відомої праці «Завоювання міжпланетних просторів» (пізніше визнаним теоретиком польотів на Місяць) Ю.Кондратюком (Шаргеєм), конструктором унікальних вітроустановок, які захоплювали сучасників. Зустрічався і пропонував стати його заступником замість померлого Ф.Цандера. Після огляду кустарних лабораторій ГВРР Ю.Кондратюк делікатно відмовив. А після арешту М.Тухачевського, котрий курирував ракетників, які на той час нічого не дали Червоній армії на озброєння, частину «розтратників народних коштів» розстріляли, частину запроторили в табори. Були обмовлені (своїми ж) і знищені й творці легендарної «катюші».

Спираючись на дослідження західних учених, фон Браун за рецептами Г.Оберта і під керівництвом В.Дорнбергера спроектував у 1937 р. першу справжню балістичну керовану ракету А-4, перейменовану пізніше фюрером на Фау-2 (V-2 трактують і як глузування з англійського символу перемоги з двох пальців — victory). Вага її становила 13 т, тяга двигунів — 25 т, дальність — 300 км!

А вже на початку 1944 р. фон Браун зі своїми однодумцями Гельмутом Греттрупом і Вальтером Ріделем провів розрахунки й визначив обсяг доопрацювань Фау-2 для запуску з її допомогою... супутника Землі! Наглядачі з відомства Г.Мюллера були розлючені відволіканням ракетників від удосконалення зброї відплати. Всю трійцю посадили під арешт. Але потім довелося повернути їх на місце — у стенограмі бесіди Гітлера з фон Брауном було знайдено фрази й про планетарне арійське панування.

Із жовтня 1942 року Фау-2 стала першою ракетою, яка перевищила швидкість звуку. А 17 лютого 1943 року (!) перший апарат земного походження потрапив у космос. За усталеними канонами космос починається з 70 км. Ракета Фау-2, обтяжена приладами, піднялася на висоту майже 190 км! Ось як описує цю історичну подію її організатор В.Дорнбергер: «...приблизно через годину після заходу сонця над лісом виникло й росло яскраве полум’я. Самої ракети я не бачив — але в темне небо йшов і розчинявся в ньому довгий палаючий реактивний струмінь газу. Ракета була на висоті близько трьох кілометрів, коли, вертикально йдучи вгору, вона раптом виринула з тіні Землі й засяяла на сонці, яке для нас уже зайшло за обрій».

«Романтикові» Дорнбергеру, як і фон Брауну, пізніше знову дуже пощастило — у перші дні миру вони потрапили до рук американців, а не англійської розвідки. Остання мала вказівки повісити здирників на першій же гілляці без суду. Але радянські пропагандисти на історичний факт часів війни не звертають жодної уваги. Ракетники й історики цивілізованих країн, зокрема Великобританії, першопрохідниками космосу вважають німців, віддаючи належне події, що відбулася 17 лютого 1943 року. Цікаво зазначити, що на таку ж саму висоту той-таки фон Браун запустив згодом і перших двох американських астронавтів — А.Шепарда 5 травня 1961 року (185 км) та В.Гріссома 21 липня 1961 року (190 км).

З 1944 року Фау-2, частини якої завдяки вказівці англійців було знайдено на полігоні в Польщі М.Тихонравовим та Ю.Побєдоносцевим, почали пильно вивчати радянські спеціалісти. Відразу ж після закінчення війни документація, зразки Фау-2 та ракет «Рейнтохтер», «Рейнботе», «Вассерфаль», «Тайфун», двигуни, технологічне оснащення прибули до Радянського Союзу (у ще більших масштабах — до США, Англії).

А перша радянська балістична ракета Р-1 є повним аналогом німецької ракети Фау-2, тільки створена за вітчизняними кресленнями і з вітчизняних матеріалів. Як можна було її назвати ще?

Гельмут Греттруп — славетний «радянський» ракетник

Фріци йшли в полон не те щоб охоче — вони раділи, як діти, яких батьки зняли з уроків і вели в гості.

Юз Алешковський. «Карусель»

Якось на схилі віку патріарх літакобудування С.Ільюшин, людина владна, різка, завів бесіду із слухачами-дипломниками академії ім. Жуковського — які риси потрібно мати, щоб стати головним конструктором (в СРСР). Посипалися відповіді: знання, досвід, інтуїція, державне мислення. Корифей, котрий знав особисто не один десяток академіків, у тому числі й масштабу Т.Лисенка, хороших і різних головних конструкторів і в авіації, і в ракетній техніці, був пригнічений інфантильністю молоді (якщо вона, звичайно, не лукавила). Не було названо головного — величезного, непереборного бажання стати головним і на шляху до своєї мети не зупинятися ні перед чим. Знання, досвід і вже тим паче державне мислення тут аж ніяк не основне.

Аналізуючи життєвий шлях найближчого друга й соратника фон Брауна Г.Греттрупа (1916—1981), видатного спеціаліста в галузі електроніки, однозначно можна сказати, що кар’єристські прагнення його ніколи не роз’їдали його душі. Про польоти в космос у юності він не мріяв, із Ціолковським не зустрічався (це обов’язково для наших славетних ракетників), у ракетобудування потрапив випадково — знадобилися цьому відомству фахівці із систем управління, і він прийняв запрошення. Ставши згодом найближчим соратником головного конструктора Фау-2, він був цілком задоволений посадою заступника начальника групи управління балістичних, зенітних та інших ракет. Докторської дисертації не писав, звання професора не отримав, до нацистської партії не рвався. Знання, талант керівника, порядність, широта поглядів на технічні проблеми, доброзичливий характер — ось що приваблювало в ньому керівництво, що цінували в ньому колеги.

Наприкінці війни в нацистської ракетної верхівки іншого шляху до порятунку, окрім здатися в полон американцям, не було. Але як поведуться янкі, чи не видадуть їх зопалу англійцям, чи підуть на співпрацю і на яких умовах, в останні дні війни не було зрозуміло ані фон Брауну, ані головному ракетникові рейху генералу Дорнбергеру. І в першій групі, яка здалася американцям, Г.Греттрупа не було. А до другої він уже не потрапив...

У перші ж мирні дні і радянське командування, здивоване результатами дослідження частин величезних балістичних ракет, знайдених на польському полігоні в 1944 р., почало полювати за німецькими спеціалістами. Одним із перших «мисливців за черепами» було призначено Б.Чертока (згодом беззмінного заступника С.Корольова), людину проникливу, іронічну, що досконало володіла езоповою мовою. Оскільки всі матеріали з історії ракетної техніки в СРСР було найсуворішим чином зловмисно засекречено й вибірково знищено, то практично єдиними джерелами доступної інформації сьогодні є мемуари Бориса Євсейовича (він усе життя вів щоденник), а також В.Мішина, Б.Раушенбаха, С.Ільюшина, В.Болховітинова, М.Каманіна. Що ж до спогадів німецьких ракетників, котрі були в «почесному радянському полоні», то, не уявляючи собі цих людей, не знаючи мотивів їхньої поведінки, на мій погляд, можна лише приймати цю інформацію до відома.

Виявилося, що в радянській зоні окупації опинився ракетний центр — «Нордхаузен», підземний завод, де працювали в’язні концтаборів. Там знайшли важливі матеріали. Для їхнього вивчення було створено «Інститут Рабе», в якому під наглядом радянських фахівців почали працювати німці. Начальником інституту став Б.Черток, директором — один зі співробітників німецького ракетного центру. Але їм дуже бракувало спеціаліста, який би володів усією проблемою. І незабаром його знайшли — ним виявився Гельмут Греттруп. Переговори про співпрацю з ним вів особисто Б.Черток, також інженер із систем управління. Добрий пайок, гідне грошове забезпечення, інтелігентність радянського директора відіграли свою роль. Греттруп залучив до роботи провідних німецьких спеціалістів, професорів і док­торів наук. Справа навчання наших майбутніх корифеїв пішла настільки успішно, відкривалися такі перспективи вдосконалення Фау-2, що довелося істотно збільшити організацію. Її функції розширили, на чолі поставили найзначнішого організатора реактивної артилерії Л.Гайдукова, його заступником — С.Корольова, якого в обхід Берії Гайдуков звільнив із казанської «шарашки» (як і В.Глушка).

Намагалися в американців викрасти й Вернера фон Брауна, але останньої миті операцію було скасовано, чому, як зауважив Б.Черток, більше за всіх зрадів С.Корольов, під чиїм началом у Німеччині трудилися В.Глушко, М.Пилюгін, В.Кузнєцов, М.Рязанський.

У Німеччині спільними зусиллями вдалося відновити один з основних ракетних заводів, що дало змогу отримати десять комплектів Фау-2. Улітку 1946 року в добровільно-примусовому порядку близько 500 провідних німецьких спеціалістів було направлено в СРСР, де частину з них (приблизно 150 осіб) розмістили в суворій ізоляції на острові Городомля посеред мальовничого озера Селігер.

Для керівництва ракетними розробками в СРСР було створено НДІ-88 на чолі з визначним організатором військового виробництва Л.Гонором. У структурі головного інституту «гостям» було відведено роль Філії №1 (!), душею якої став Г.Греттруп. Німці (їх було вивезено із сім’ями) отримали пристойну платню (помітно вищу за платню наших спеціалістів), пайки, їх регулярно вивозили в московські театри, музеї. Вони були забезпечені нормальними «офісними» площами, житлом, лабораторним устаткуванням, невеликим заводом, де трудилися і наші, і німецькі робітники. Не маючи ані партійної, ані профспілкової організації, німці відразу ж самостійно забезпечили собі й дозвілля — побудували тенісні корти, створили симфонічний і джазовий оркестри. З усього цього стає зрозуміло, що керівництво країни збиралося співпрацювати з німцями всерйоз і надовго. Та й німці облаштовувалися капітально. Так само, як і в США, — там німці трудилися до кінця століття, фон Браун створював космічну техніку, В.Дорнбергер, відбувши в Англії покарання за військові злочини, у США дослужився до радника президента з протиповітряної оборони.

Слід зазначити, що С.Ко­рольова після Німеч­чини було «відсунуто» на треті ролі — він очолював лише один з відділів, яких у головному НДІ було понад 25, якщо не брати до уваги філій та інших структурних одиниць. Тепер В.Глушко, М.Рязанський, В.Бармін, В.Кузнєцов, М.Пилюгін за службовим табелем про ранги стояли значно вище від Корольова — вони були керівниками (чи першими заступниками керівників) союзних підприємств (інститутів) із дослідними заводами.

Саме «радянські» німці під керівництвом Г.Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проектах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для всіх ракетників — відокремлювані голов­ні частини, несучі баки, проміжні днища, гаряче наддування паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги із допомогою двигунів тощо. Маючи у своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, передусім таких, як Хох (корифей із систем управління, помер в СРСР за загадкових обставин — «від апендициту»), Магнус (фахівець із гіроскопів), Умпфенбах, Альбринг (учень самого Л.Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали всі урядові конкурси зі створення ракетного щита СРСР. Ними були виконані проекти балістичних ракет із дальністю польоту 600, 800, 2500 і 3000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана в проекті Н-1). Конічні відсіки — фірмовий знак німецьких... і радянських ракетників до початку 60-х років. Устигли німці закласти й міцні основи радянських зенітних та крилатих ракет (Г-5 або Р-15 із дальністю 3000 км). Усі проекти в німців іменувалися буквою «Г» — Г-1, Г-2 тощо.

Не менш важливим для подальших розробок стало й те, що Греттруп, по суті, вперше у світі розробив і оприлюднив доктрину проектування складних систем, до яких входять і ракетні. В основних своїх рисах вона справедлива й у наш час.

Що могли протиставити закордонним зіркам талановиті радянські інженери, об’єднані палкою мрією самим вибитися на перші ролі? Правильно, режим таємності та інтриги. Хоча дос­від щойно закінченої війни наочно свідчив: якщо комусь і не можна було довіряти, то аж ніяк не німцям. Достатньо пригадати мільйонну армію Власова, армії УПА та ОУН, татарські, козачі, кавказькі, естонські, латиські та інші легіони бійців із комуністичними порядками. А про широкий фронт робіт зі створення балістичних ракет і потужних РРД радянській розвідці, як і союзникам, нічого не було відомо практично до середини 1944-го — у німців витоку інформації не було. А зрадник секретів радянської ракетної техніки, яка тільки спиналася на ноги, — «свій» Пеньковський відомий історикам всього світу.

Схема роботи з німецькими фахівцями досить швидко набула своєрідного характеру. На науково-технічних нарадах німці робили докладну доповідь щодо чергового проекту ракети. Виступали опоненти. Доповідь усебічно розглядали та обговорювали. Визнавали її перемогу. Потім на острів приїжджали радянські фахівці, уточнювали нюанси, забирали документацію, у багатьох випадках навіть не спромігшись її перевидати, обмежуючись лише стиранням німецьких прізвищ. А найголовніше — «гостям» не давали нічого випробувати, пояснюючи це зайнятістю всіх стендів.

У результаті, витиснувши з німецьких ракетників усе, що тільки можна, створивши їм і своєму керівництву нестерпні умови для подальшої роботи, німців повернули до НДР, навіть не вирішивши питання їхнього працевлаштування. У фільмі «Приборкання вогню» є цинічна фраза, приписувана С.Корольову: «Мені в німців учитися нема чого, я в Ціолковського вчився»...

Інтриги, нескінченні звернення через голови керівників призвели до прогнозованого результату — як і в 37 році, керівники НДІ потрапили під сталінські репресії. Розстріляти їх не встиг­ли — великий вождь помер. Пішла повна реабілітація, їм повернули всі нагороди, але в ракетну галузь вони більше не потрапили — «всі місця вже були зайняті».

Для компенсації «відходу німців» у 1954 році було створено чотири самостійні ракетні конструкторські бюро, зокрема й дніпропетровське. Пізніше за інші, в серпні 1956 року, було створено й ОКБ С.Корольова.

Останнім, як і годиться керівникові, наприкінці 1953 р. залишив СРСР Г.Греттруп. Черток зазначає, що від сорому він не міг дивитися Гельмутові в очі. Прямо на пероні вокзалу в Берліні агенти американської розвідки «упакували» Г.Греттрупа у свою машину, вивезли в посольство, а звідти — до Західної Німеччини. Там йому запропонували керівну роботу в Штатах у його друга фон Брауна. Він відмовився. Його допитували. Щоправда, за українськими мірками допитами це назвати не можна — його не били, так, тривалі бесіди зі світлом в обличчя. Нині вже відомі результати цих «бесід». Можна лише дивуватися порядності Г.Греттрупа після того, що з ним зробили «наші», — він, як міг, «напускав туману».

Американські спецслужби, розлючені стійкістю «совка», створили навколо нього атмосферу ворожості, не даючи ніде влаштуватися на роботу. Рік сім’я бідувала. Але потім Греттруп усе ж таки знайшов місце в одному з підрозділів «Сіменса», винайшов електронні машинки для рахування й розміну грошей (уперше в світі), нині не менш популярні, ніж ракети. Дуже скоро під його керівництвом уже працювало понад чотириста співробітників. Але спецслужби дістали його й тут.

1967 року, коли вперше по телебаченню показали ракету, із допомогою якої основоположник практичної космонавтики С.Корольов запустив у космос Ю.Гагаріна, Греттруп мовчки плакав, упізнавши ракету свого колективу, — так писала у своїх спогадах його дружина.

Наявність учителів узагалі-то не є чимось поганим, тим паче ганебним. Американці, наприклад, ніколи не приховували німецького підґрунтя своїх успіхів у космосі й створенні міжконтинентальних ракет. Та саме цей момент виявився найбільшою таємницею радянської ракетно-космічної техніки. Ані на стінах колишнього НДІ-88, ані у Великій радянській енциклопедії, ані в енциклопедії «Космонавтика» немає й слова ні про Л.Гайдукова, ні про Л.Гонора, ні про К.Тритка (безпосереднього начальника С.Корольова), не кажучи вже про Г.Греттрупа. Та це вже розмова не про ракети й супутники, а про мораль і надмірні амбіції людей, свідомість яких і дійсність, що їх оточувала, жахливо спотворив сталінізм.

P. S. Після перегляду прямого ефіру висадки першої американської експедиції на Місяць, який був доступний в нас лише верхівці радянських ракетників, хтось із головних конструкторів із прикрістю вимовив: «Це все Черток винуватий. У 1945 році він задумав викрасти в американців фон Брауна і з завданням не впорався». На що Б.Черток різко відповів: «І дуже добре, що ця авантюра мені не вдалася. Просидів би в нас фон Браун безглуздо на острові, потім відправили б його до НДР. Там, як колишнього нациста, нікуди б не допустили. А так із допомогою американців він здійснив не лише свою, а й мрію всього людства».

Вернер фон Браун — головний ракетник ХХ століття

Коли людина йде дорогою долі, їй не раз доводиться змінювати напрямок.

Пауло Коельо
«П’ята гора»

Вернер фон Браун
Вернер фон Браун
Написати про найвидатнішого ракетника ХХ століття, маловідомого в нас, мене спонукала курйозна фраза в енциклопедії «Космонавтика» (М., Рад. енциклопедія, 1985, головний редактор академік В.Глушко, с. 51) «...розробки Брауна в США істотно відставали... за технічним рівнем від робіт, які проводилися в СРСР під керівництвом С.П.Корольова...». Не можу сказати, що вона мене здивувала, — я здобув відповідну освіту, шістнадцять років пропрацював за фахом, жив у тому своєрідному світі. Проте річ у даному випадку ще й у тім, що цю брехливу фразу написано про... свого вчителя і рятівника.

До речі, реальний рівень проектування ракет С.Корольовим на прикладі Н-1 (місячний пілотований носій СРСР) В.Глушко чудово знав. І в колі фахівців, міністра, члена політбюро Д.Устинова, представників ВПК, тобто людей, які цілком у курсі справи, оцінював його так: «Я стверджую, що Н-1 возить повітря. Суха вага одиниці об’єму (одна з основних характеристик досконалості ракет. — Прим. автора) I ступеня Н-1 у два з половиною рази (!) гірша, ніж «Сатурна-5» (голов­ний конструктор фон Браун), II ступеня гірша в п’ять разів (!) і III ступеня — в три з половиною рази (!)». Відставання не на відсотки, а в рази...

Цікаво влаштована наша свідомість. Багато наших громадян залюбки їздять на автомобілях «фольксваген». І навряд чи наше ставлення до цієї марки зміниться, якщо ми дізнаємося, що вона з’явилася на світ лише зав­дяки проникливості біснуватого Гітлера. Молодий конструктор Фердинанд Порше, втративши надію знайти підтримку в колах автовиробників, зрештою домігся аудієнції у фюрера. Результат — найпопулярніший у світі автомобіль «фольксваген-жук».

Чи винен інший німецький молодий конструктор, який мріяв зі шкільної лави про польоти в космос (і все робив для цього) у тому, що в 1933 р. у Німеччині до влади прийшли фашисти? І вже через десять років створив першу в світі справжню рідинну ракету, яка слугувала еталоном у бурхливому прогресі ракетобудування протягом наступних двадцяти років. Тільки ця ракета літала не на Місяць, а в бік Англії, несучи смерть і руйнування.

Уже підбито підсумки Другої світової, і наші лідери закликали всі народи до примирення, але ставлення суспільства в нас до Вернера фон Брауна навряд чи пом’якшилося. Адже — штурмбанфюрер СС! Але саме тепер, коли українці усвідомлюють, що жити й працювати доводиться за різних режимів, можна спробувати сказати кільки «нелайливих» слів і про видатного німецького ракетника.

Майбутній конструктор ракет народився 23 березня 1912 р. у прусській сім’ї, в якій протягом кількох століть усі чоловіки воювали, а «в часи короткочасного миру вели розмови виключно про війну». Для батьків було шоком, коли молодший син відмовився від військової кар’єри й вступив до берлінської вищої технічної школи, аби навчатися в Г.Оберта, з працями якого він ознайомився іще в школі. Вернерові ставили за приклад старшого брата, який швидко робив військову кар’єру. Той справді досяг успіху, особливо пізніше — під час знищення югославських партизанів, за що був заочно засуджений трибуналом Комінтерну до страти. Вирок коменданту Харкова виконано з допомогою радіокерованої унікальної міни, якої не зміг виявити навіть особистий сапер фюрера.

Німецька ракетна школа в тридцяті роки минулого століття рішуче просувалася вперед, використовуючи будь-які джерела фінансування: писали сценарії до фільмів про польоти на інші планети, самі робили макети ракет для зйомок, формували суспільну думку шляхом просвітництва — через журнали й газети, били рекорди швидкості на автомобілях із ракетними двигунами. Працювали і за військовими контрактами (єдине озброєння, не обумовлене Версальським договором, — рідинні ракети). І під технічним керівництвом фон Брауна проект Фау-2 був готовий у 1937 р.! Ракета мала механічний комп’ютер (!), турбопомповий агрегат, гіроскопи, «органи» управління польотом, охолоджувану камеру згоряння — практично все, що необхідно сучасній ракеті. Таких результатів за такий короткий термін удалося досягти й завдяки чудовій рисі фон Брауна — умінню залучати до роботи найталановитіших людей. При цьому він не зважав ні на вік, ні на авторитет, бо не боявся конкуренції.

Доки справи на фронтах ішли для Німеччини терпимо, ракетників особливо не квапили. А вони за цей час дослідили всі перспективні паливні пари для бойових ракет, включно із похідними гідразинів, азотної кислоти. Було випробувано і багато видів старту балістичної ракети: з відкритої позиції, з укриття, мобільні автомобільний та залізничний, з підводного човна. А трохи пізніше союзна авіація допомогла їм зробити правильний висновок: найефективніший старт — мобільний. Зазначені напрацювання німців потім успішно освоювалися радянським військово-промисловим комплексом. Так само як і американським, французьким та англійським.

Після поразки в битві на Курській дузі, у початковій фазі якої союзники висадилися в Італії, Гітлерові для порятунку було необхідне диво. На цю роль більше за все підходила балістична ракета. Адже такої зброї союзники навіть і в гадці не мали! Фюрер після переглядів рекламних фільмів і бесіди з фон Брауном (той, як ніхто інший, міг переконувати) ожив. Ракетник був в ударі, розповів і про грандіозні перспективи, які відкриває його ракета. Наявність другого ступеня дасть змогу обстрілювати Москву та Нью-Йорк, запускати на орбіти супутники й космонавтів, а згодом відправити експедиції арійців на Місяць і Марс! Гітлер швидко назвав диво «зброєю відплати» і надав ракеті вищий пріоритет. А міністр озброєнь Шпеєр записав у своєму щоденнику, що цього дня Німеччина безповоротно програла війну. Більш неефективну та дорогу зброю за тієї точності стрільби без ядерної боєголовки ще треба пошукати.

1945 р. у перші мирні дні Вернер здався американцям у полон і був вивезений у Штати. Разом з іншими німецькими фахівцями (спочатку 115 осіб, а потім — 765) створив у США потужну ракетну галузь. Люди старшого покоління з курсу цивільної оборони мають пам’ятати балістичні ракети «Редстоун», «Онест Джон», «Корпорал» та «Найк» — дітища фон Брауна.

Відразу після запуску Радянським Союзом у космос собаки Лайки, вражене керівництво США поставило ракетного барона фон Брауна, який добре зарекомендував себе і в Америці, на чолі своєї космічної програми. Найголовніше, що було зроблено ним і політичним керівництвом США, — це визначення генерального завдання в галузі космонавтики: висадка наприкінці шістдесятих років американців на Місяць. Для чого Вернер розробив послідовність розв’язання найскладніших науково-технічних завдань, де не було місця політиканству, спортивним трюкам, запускам космонавтів для привітання делегатів з’їздів і пленумів правлячої партії, до ювілеїв Вашингтона, Лінкольна та інших батьків держави. Основний упор робився на наземне відпрацювання. Саме це й дало змогу підійти до вирішального етапу в обумовлені терміни, забезпечивши необхідну надійність.

Маленький штрих до портрета німця. Під час обговорення науковою громадськістю США різноманітних схем польоту на Місяць саме він, маючи власну ідею, підтримав пропозицію інженера (!) з іншої організації Джека С.Хауболта. Цікаво зазначити, що вона базувалася на ідеях Ю.Кондратюка та Г.Оберта, висунутих ними незалежно одне від одного ще в двадцяті роки. Інженер Хауболт став відомим на весь світ. Аналогічні приклади в ракетному відомстві СРСР мені, на превеликий жаль, не відомі.

Ну й найголовніше — саме зав­дяки технічному та організаційному генію фон Брауна 21 липня 1969 року земляни й висадилися на Місяць! Шість експедицій, дванадцять астронавтів залишили свої сліди на супутнику Землі. Це стало зоряним часом видатного ракетника.

Незважаючи ні на що, він таки здійснив свою юнацьку мрію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво