Навіки разом! А там побачимо...

Під таким заголовком газета («ДТ» від 31.05.97) висвітлювала візит Бориса Єльцина до Києва, що постійно відкладався, але зрештою таки відбувся. (За рік до цього (25.05.96) прем’єр-міністр РФ Черномирдін заявив нашому кореспондентові: «Готовність візиту Бо­риса Єльцина до Києва висока як ніколи».) Отже, Договір про дружбу між Україною і Росією було підписано. «Найголовніше з того, що закріплено в договорі, — сказав того дня Б.Єльцин, — це факт, що Україна і Росія — рівноправні».

У договорі були чудові положення про територіальну цілісність (як тут не згадати Тузлу?), про незастосування один до одного економічних санкцій (газові і торгові війни досі змінюють одна одну), про демаркацію і делімітацію кордонів (усе на мертвій точці)... Нині термін дії договору автоматично подовжується до 2017 року, оскільки жодна сторона не хоче його денонсувати. Проте й палкого бажання дружити не спостерігається.

Відносини двох незалежних держав — України і Росії — завжди були складними, та й не могли бути іншими. «Москва, здається, вже стомилася чекати, коли ж Київ зробить те, що було обіцяно, коли ж заграє марш Мендельсона, настане шлюбна ніч і вранці після приємно проведеного часу можна буде поніжитися в ліжку, слухаючи, як Україна на кухні смажить яєчню на салі і наливає пиво. Але замість солодких мрій виявилося, що наречена дивиться в інший бік, на інших наречених, уже склавши собі ціну» («ДТ» від 26.11.94).

Наведу уривок з іншої статті. «Відокремлення України, її незалежність особливо вразили того збірного російського політика, який по-справжньому ніколи не заглиблювався в українську тематику. Майже так само, якби відокремилася і стала самостійною Курська область або Білгородська. Мовляв, регіональні проблеми є скрізь, але це ще не привід відокремлюватися. Українці завжди перебували на периферії свідомості росіянина в образі таких собі симпатичних сільських родичів. Доречне, звісно, запитання: де ж славнозвісна чуйність російської людини до чужої біди? Звідки така зарозумілість? Гадаю, зверхності тут немає, є просто невігластво. Через невігластво, нерозуміння один одного й виникають усі нинішні протиріччя між Росією та Україною» («ДТ» від 16.03.96).

Недруги української незалежності були добре відомі ще тоді, багато років тому. Газета писала: «Напруженість між Києвом і Москвою пов’язана не стільки з російсько-українськими відносинами, скільки з особистими амбіціями тих московських політиків, котрі присвятили «завоюванню України» останні місяці, і тепер змушені визнати, що всі розрахунки були марні. Не вийшло! Але Костянтин Затулін усе одно погрожує українському президентові Страшним судом...» («ДТ» від 25.03.95).

А ось під заголовком «Мер Москви хворий Севастополем» замітка: «Ю.Лужков, за його заявою, «вже постарався переконати президента Єльцина і прем’єр-міністра Черномирдіна, що в договорі про дружбу і співробітництво з Україною не має бути запису про оренду Севастополя, тому що це фактично призведе до визнання його не російським, а українським містом» («ДТ» від 23.11.96).

А в номері від 21.09.96 — заголовок «Чи міг Леонід Кравчук підняти валізу вагою в 140 кг?». І текст: «Так, саме стільки важать 30 млн. доларів США купюрами найбільшого номіналу, що їх, як повідомила 18 вересня російська газета «Известия», Л.Кравчук вивіз до Ізраїлю в грудні 1995 року. Екс-президент України депутат Л.Кравчук спростував ці повідомлення, заявивши, що востаннє був в Ізраїлі 1993 року ще як президент України... Розповідаючи про причини появи такого матеріалу, Кравчук заявив: «Недруги нашої держави нічим не гребують, щоб підірвати імідж України в очах світового співтовариства».

Україна і Росія так і живуть — між любов’ю і ненавистю. Адже дружба — це не просто пошук шляхів для взаємної прихильності один до одного, це не елементарне підтримання добрих стосунків, а й самопожертва. Чи готові до цього заради один одного два найрідніші народи? Питання.

Ну хіба можна, в розмові про Україну і Росію, не торкнутися газової проблеми? Як відомо, якщо на політичній кухні пахне газом, то каші вже не звариш. Ось рядки зі статті «Ода на честь незалежності окремо взятої газової труби»: «Газовий голод», «перекрита засувка», «закручений вентиль» — усі ці атрибути газового шантажу сьогодні громадяни України сприй­мають не так абстрактно, як землетрус у Японії. Хочеш не хочеш щоранку біжиш на кухню і перевіряєш конфорку газової плити — горить чи не горить?.. Незалежність — вона як свіжість, або вона є, або її немає. І «москалі» у принципі не винні, що в нас, як завжди, проблеми і немає грошей для оплати, а тим часом «Газпром» має намір вимагати 100% передоплати» («ДТ» від 11.02.95).

І такий старий і такий новий заголовок: «Хоча газ не наш, але сховища його мають залишатися українськими» («ДТ» від 27.05.95).

З інтерв’ю з першим віце-прем’єром В.Пинзеником: «Торік ми заборгували Росії 1,5 млрд. доларів за газ — не рахуючи штрафів. Зараз у нас немає боргів перед Росією. І, судячи з наших економічних даних, не буде. Я це заявляю твердо» («ДТ» від 12.08.95). Побережу газетну площу і не наводитиму ще добрих два десятки аналогічних запевнень наших посадовців про те, що в України вже немає боргів перед Росією, а «Газпром» — наш найкращий друг, товариш і брат.

Новина про те, що Україна, мовляв, краде газ у Росії, виявляється, аж ніяк не новина. «Глава РАТ «Газпром» Рем Вяхірев заявив, що Київ незаконно відбирає частину російського газу, який проходить транзитом через Україну, для його подальшого експорту» («ДТ» від 15.06.97).

Знову ж таки, «ничто не ново под луной»: «Депутати Донецької міськради мають намір вимагати надання російській мові статусу «робочої». Їхній заклик підтримано у Сімферополі, Одесі і Макіївці» («ДТ» від 14.01.95).

Чудово сказав Леонід Кравчук в інтерв’ю газеті: «У відносинах із північним сусідом слід проводити таку політику, яка б не давала йому підстав для погроз. Із Росією треба працювати розумно, виважено, йти на гнучкі кроки, обходити вміло завали і спокійно ставитися до російського демократа, чия демократія закінчується там, де лунають слова «незалежна Україна» («ДТ» від 3.06.95).

Втім ми теж не ликом шиті. Нещодавно, приміром, уже цього, 2009-го, наш президент вирішив перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня — День героїв Крут. Саме 29.01.1918 року юні захисники УНР були розбиті наступом Червоної Армії. Звісно ж, святкувати поразку безглуздо. Але чого не зробиш на зло росіянам!

Ні, не хочеться закінчувати на такій ноті. Пам’ятаю, в одному нарисі («ДТ» від 24.10.98) мене вразила спостережливість автора, який побачив глибинну схожість життя негритянського поселення і полтавського села. Звідки це спільне? Що в людях залишається єдиним, попри різницю культур, соціального устрою, освіти, національності? Виявляється, спільна для всіх людей риса — здоровий глузд.

Здоровий глузд — це те, що дозволяє завжди вітатися із сусідом і не чекати, аби він привітався першим. Це прагнення згладжувати кути і не шукати соломинки в чужому оці.

Здоровий глузд — це вміння радіти життю, хоч би яким тяж­ким воно було. Без цього вміння Робінзон на безлюдному острові загинув би першого ж дня від самого лише жаху і туги.

Здоровий глузд — це те, що змушує дружити з усіма навколо або, для початку, обов’язково шукати з ними спільну мову. Щоб не стати Робінзоном, котрий живе в оглушливій самотності на безлюдному острові.