Нація в пошуках держави — друга спроба - Соціум - dt.ua

Нація в пошуках держави — друга спроба

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Будь-які порівняння викликають різні оцінки. Але зерно істини завжди можна знайти. Так само і аналогії в історії знайти не важко, але чи знаходимо ми в цих співставленнях зерно істини?..

Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Сидять (зліва направо): І.Стешенко, Х.Барановський, В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра. Стоять: П.Христюк, М.Стасюк, Б.Мартос. Зверху: В.Садовський. Червень 1917 р. Київ
Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. Сидять (зліва направо): І.Стешенко, Х.Барановський, В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра. Стоять: П.Христюк, М.Стасюк, Б.Мартос. Зверху: В.Садовський. Червень 1917 р. Київ

Будь-які порівняння викликають різні оцінки. Але зерно істини завжди можна знайти. Так само і аналогії в історії знайти не важко, але чи знаходимо ми в цих співставленнях зерно істини? Чи можна вчитися на своїх помилках? Спробуємо таки віднайти раціо в причинах катастрофічної поразки Української національної революції 1917—1921 років, цієї другої спроби — після Гетьманської держави Богдана Хмельницького середини XVII століття — українського народу вибороти власну незалежну державу. Націю важко вважати повноцінною, якщо вона не є господарем на своїй землі. З цією аксіомою важко не погодитися.

Ще Карл Маркс і Фрідріх Енгельс розділяли нації на «історичні» та «неісторичні», тобто бездержавні. Пройшло декілька десятиліть, і наприкінці Першої світової війни (1914 — 1918) карту Європи та Західної Азії годі було впізнати. На уламках трьох імперій — Германської Гогенцоллернів, Австро-Угорської Габсбургів та Російської Романових — постали такі незалежні держави, як Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехо-Словаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. Югославія), Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія. Суттєвими (скоріше принизливими, що й спричинило за 20 років перегляд Версальської системи силовими методами) були зміни кордонів, які надто довільно трактували переможці — країни Антанти. Доводити свою «історичність» необхідно було частіше за все силою зброї та завдяки ситуативним союзникам, знову ж таки з різних таборів.

«Горе переможеним». То ж ставка українських самостійників на Центральні держави (на них спершу спирався уряд УНР, а потім гетьман Павло Скоропадський) виявилася хибною з точки зору геополітики. Запізнілі спроби порозумітися з Антантою на початку 1919 року завершилися крахом. Великі держави-переможці (США, Великобританія, Франція), які у Версалі диктували свої умови світові, заблокували щонайменші, несміливі кроки Української держави досягнути міжнародного визнання. 40-мільйонна нація на цілих 70 років залишилася «неісторичною»; 1920 року українці опинилися пасинками у чотирьох держав — Радянської Росії (згодом — СРСР), III-ї Речі Посполитої, Румунії та Чехо-Словаччини.

Ще однією причиною поразки визвольних змагань українців називають постійні чвари між націонал-демократами і соціалістами. Перші так і залишилися в меншості; соціалісти «місцевого розливу» (на відміну від сусідів-поляків, де провідником нації став соціаліст Юзеф Пілсудський, який сповна реалізував націоналістичну программу, «сідаючи в поїзд на станції «соціалізм», а сходячи на станції «незалежність»), як пише Ісидор Нагаєвський, «некритично копіювали московських соціалістів і, як блудні вівці, крутилися в їх тіні, а це паралізувало їх добрі наміри і плани» («Історія Української держави двадцятого століття»). Сподівання численних і впливових партій соціалістичного спрямування на «союз з демократичною Росією» призвели до парадоксального результату: керівництво Центральної Ради, навіть знаходячись під постійним тиском широких верств населення, що вимагали негайної розбудови держави, фактично опиралося цьому невідворотному процесу. Рахунок йшов на дні, тижні, а 7 (20) листопада 1917 року (більшовики у Петрограді знаходилися при владі вже два тижні) ЦР проголошує III Універсал про створення Української Народної Республіки ... в складі «демократичної» федеративної Росії. Про яку «демократичну Росію» йшла мова? Це питання так і повисло у повітрі…

Чи не найстрашнішою, або радше найтрагічнішою, «помилкою» Ради, очолюванної Михайлом Грушевським, стала демобілізація багатосоттисячної українізованої військової маси, яку необхідно було лише структурувати. І чехословацькі легіони формувалися, а потім «обстрілювалися» у набагато більш складних умовах. Томаш-Гарріг Масарик вивіз через Далекий Схід боєздатні частини «білочехів», які стали цементуючим підмурівком незалежної Чехо-Словаччини. Третя Річ Посполита народжувалася у військовому протиборстві з литовцями за Вільнюс (Вільно), українцями-галичанами за Львів, німцями за східні Силезію, Померанію.

Такої мілітарної потуги, яку мала УНР на світанку незалежності, не було тим більше і в Прибалтійських державах, і в Фінляндії. Не дочекалися ми «свого Маннергейма» (до речі, військового товариша П.Скоропадського). І. Нагаєвський писав: «Траплялися випадки, коли українські фронтові частини пробивалися з Московщини в Україну, і там своя рідна влада держала їх на станціях по кілька днів у холодних вагонах, без їжі, під карантином, і це дуже погано впливало на настрої патріотичних вояків...» Чим, як недалекоглядністю, обмеженістю лідерів УНР, що на межі розуміння і здорового глузду, можна пояснити такі факти?

Пасивність сільської маси (в абсолютній більшості україномовної, на відміну від великих міст Наддніпрянщини, де домінував російський та зросійщений елемент) з її знаменитим «якось воно буде…» (з Григорія Сковороди), очікування соціальних чудес від уряду... Більшовики знайшли адекватну відповідь. Вони розмовляли з пролетарями і селянами на зрозумілій їм, конкретній мові (блискучий популістський піар-хід — перші закони ленінського уряду про землю, мир, війну і таке інше). Цікаво, що на Галичині в містах також домінував неукраїнський (польський і єврейський) елемент. Свідомість українців на колишніх підавстрійських землях була на значно вищому рівні. І все ж Акт Соборності (Злуки), підписаний урядами Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 року став лише маніфестацією добрих намірів. Реального об’єднання так і не відбулося. Симон Петлюра писав перед самою загибеллю у 1926 році: «При тому стані національної свідомості нашого народу, його організованості і дисциплінованості, в якому застали його роки 1917—18, лише скоординованою акцією обох його частин — наддніпрянців і галичан — можна було досягти ідеалу державної самостійности». Психологія і поведінка українських політиків під час визвольних змагань — то, мабуть, тема окремої розмови. Дмитро Донцов дав їм таку жорстку характеритику: «Їх найбільш улюбленою мелодією є «Згода в сімействі», вони так само захоплені святковою феєрією під назвою «Відродження України», котра представляється перед їх очима, так само забувають, що сцена є лиш сценою, так само не хотять бачити, що діється за кулісами».

І саме в січні 1919 року, в часи тріумфу Злуки, Володимир Винниченко (постійний опонент С.Петлюри) красномовно зізнався: «Та яка ми влада!». А диктатор ЗУНР доктор Євген Петрушевич перших два місяці після обрання головою УНРади чомусь проводить у Відні. Саме в цей час у польсько-українському протистоянні шальки терезів схилялися в бік нововідродженої Варшави…

Наскільки погано прогнозованою була ситуація у 1918—1920 рр., засвідчує той факт, що крім збройного протистояння в українському таборі (між гетьманцями і петлюрівцями), російському (між білими і червоними), на шахівниці під назвою Україна потужною фігурою була армія селянського батьки Нестора Махно. Останній укладав ситуативні союзи з усіма силами, крім білих і гетьманців. Йшла війна між денікінцями і петлюрівцями. Фактична окупація України в 1918 році німецькими і австро-угорськими військами, які прийшли на нашу землю за домовленістю з УНР, і дуже скоро скинули цей «уряд», підготувала більшовизацію населення, підірвала віру в Українську державу як самодостатній організм. Уряд Павла Скоропадського став заручником обставин й поступово еволюціонував у бік москвофільства, підписавши ганебний договір про знову ж таки федерацію з білими росіянами, що заходилися відроджувати «Единую и неделимую».

Цікаво, що те саме робили і червоні, використовуючи інтернаціоналістичну риторику й місцеві «національні кадри». Додамо поляків, які на сході анексували українські, білоруські та литовські землі; побудова держави «од можа до можа» в 1920 році не була такою собі фантастикою. Румунія, незважаючи на катастрофічні поразки у Першій світовій, отримала «за вірність» від Антанти чималі дивіденди, зокрема Північну Буковину й Бесарабію. Французькі, грецькі частини з’явилися було на півдні України, але швидко ретирувалися після хворобливих більшовицьких ін’єкцій. Сотні загонів всіляких атаманів у ситуації беззаконня та анархії почувалися, наче риба у воді…

Зупинимося на негативних рисах нашого національного характеру, що стали, так би мовити, союзниками ворогів української незалежності. Політична наївність і пасивність більшості українців, угодовство, комплекс «провансальства» (чи «драгоманівщина», за влучним висловом інтегрального націоналіста Дмитра Донцова), хаос думок і строкатість політичних партій і течій, замозакоханість їхніх лідерів… Хоч скільки б ми не говорили про невідворотність історичного поступу, але тисячу разів правий Олександр Шульгін, який в статті «Fatum історії» 25 квітня 1918 року писав: «Державність, самостійність, влада з усіма її труднощами і несподіванками не прийшла, а злетіла до нас» (25 квітня 1918 р.). На суто особистий погляд автора ситуація в 1991 році відрізняється від початку 1918 року дуже мало. Виплеканою багатьма поколіннями незалежність назвати дуже важко.

Саме в цій, дуже важкій ситуації український соціум виявився не готовим до боротьби за свою державу. Дмитро Донцов дає таку нищівну йому характеристику: «Замість боротьби — виховання, замість догматів віри — розслаблюючий крититизм, замість моралі сильних — етика лагідних, замість твердости — м’якість; замість нації — людськість; замість накиненої своєї правди — толеранція до ворожої». Такі риси національного характеру, як меншовартість, другосортність, віра в соціальний прогрес, пацифізм на межі поразництва, віра в федералізм, національний соціалізм, стали передумовою поразки Української революції.

Захід, в свою чергу, провадив звичну йому політику подвійних стандартів. Поза «Лінії Керзона» на схід — це вже була Росія. Норман Дейвіс у своїй фундаментальній праці «Історія. Європа» слушно зауважив: «Розпад Російської імперії в них (західних підручниках історії. — С.М.) рідко обговорюють таким самим тоном, як паралельний розпад Австро-Угорської та Османської імперій. Окрім Польщі, Фінляндії та трьох Прибалтійських республік — ці всі держави визнала мирна конференція, — національні республіки, які вимкнулися з-під влади, не мали того самого статусу, що й республіки, які відкололися від Центральних держав. Мало хто з істориків убачає у відвоюванні Радянською Росією України та Кавказу щось інше, крім суто «російських» подій. Ще більше лихо полягає в тому, що створення Радянського Союзу, яке почалось у грудні 1922 року, часто вважають лише за просту зміну назви... Тривалий процес розпаду імперії та п’ятирічні «звитяги» більшовиків, аби відновити її в новій формі, можна оминути мовчанням». Щось знайоме. Так і досі за кордонами нашої держави Україна для багатьох — це «десь в Росії».

Серед важливих причин поразки Національної революції — брак кадрів національно-свідомої інтелігенції, офіцерського корпусу, адміністративних працівників, економістів, як на Наддніпрянщині, так і на Галичині. Олександр Шульгін, говорячи про підмосковську Україну, відзначає: «Україні довелося вести своє державне будівництво серед нечуваних обставин, на руїнах знесиленої Росії, на руїнах світової війни. Звичайно, більш висока культура народу могла б йому допомогти в цей час... Але довгими заходами старого режиму наш народ був якраз кинутий у темноту безмірну...» Цей гіркий діагноз такою ж мірою відносився і до Галичини, де українці були «неісторичною нацією», хоча і в рамках регіону Австро-Угорської імперії.

Наш земляк, уродженець Києва, видатний поет, мистецтвознавець, критик, художник Максиміліан Волошин писав у гостропубліцистичній статті «Россия распятая»: «Каждое государство вырабатывает себе форму правления согласно чертам своего национального характера и обстоятельствам своей истории. Никакая одежда, взятая напрокат с чужого плеча, никогда не придется вам по фигуре…». Цей постулат в однаковій мірі відноситься і до України. Чи ж прислухаємося ми до нього?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво