Наталя Яковенко знає секрет, як «віднайти живу, нормальну людину», що загубилася в Історії - Соціум - dt.ua

Наталя Яковенко знає секрет, як «віднайти живу, нормальну людину», що загубилася в Історії

2 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 2 грудня-9 грудня

Доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя...

Доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя Миколаївна Яковенко вражає сучасників цікавими, нетрадиційними поглядами на сутність історичного процесу і вважає за потрібне не приймати апріорі якихось усталених схем. Пані Наталя чудово володіє широким масивом архівного матеріалу, постійно у пошуку. Вона вважає, що «все, що відбувалося, можна і слід розглядати через призму понять, категорій та уявлень, які керували людьми певного часу. А вони дуже відрізняються від тих уявлень, і тих понять, якими керуємося ми». Доповнене і розширене видання «Нарису історії середньовічної та ранньомодерної України», що побачило світ у видавництві «Критика» восени цього року, стало логічним продовженням (після бестселера 2002 року «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст.») історико-культурологічної «експансії» пані професорки з НаУКМА.

— «Дзеркало тижня» вітає вас, Наталю Миколаївно, з виходом книжки «Нарис історії середьновічної та ранньомодерної України».

— Дякую за тепле слово. Тут вітати можна нарівно і мене, і видавництво «Критика». Книжка вийшла ошатною, гарною, в ній понад 200 ілюстрацій, що для автора є забаганкою, а для терплячого видавництва — технічним тягарем. Перша презентація «Нарису» відбулася в рамках Форуму видавців у Львові, де «Критика» представила свою щойно започатковану серію «Переписування історії». Нині це три роботи: окрім мого «Нарису», надзвичайно цікава монографія Олексія Толочка, присвячена історіографічним містифікаціям одного з «авторитетів» києво-руської історії Татищева, а також — у перекладі з англійської — монографія канадського історика Сергія Плохія «Наливайкова віра: козаки та релігія у ранньомодерній Україні». Це дуже солідна й новаторська праця, годі сказати, що вийшла вона в одному з найпрестижніших наукових видавництв — Оксфордському. Після Львова всі три праці презентувалися вдруге в нас, у Києво-Могилянській академії. До речі, наші студенти охоче відвідують такі презентації, що мене радує.

— Студенти не один рік навчаються за новими підручниками. Але значна частина суспільства остаточно не позбулася — а можливо, і не хоче — тягаря минулого. Чимало істориків перебувають у полоні ідеології минулої епохи. І їм, мабуть, важко «поступатися принципами»?

— Звичайно, такий перепад є. По-перше, студенти, як люди молоді, легше сприймають усілякі нові ідеї. По-друге, вони від самого початку отримують інакшу «методологічну заправку», ніж та, що нею колись «заправляли» істориків старшого покоління. Річ не тільки в ідеології, про яку ви згадали, а й в уявленнях про те, що та як може/мусить нині робити наука під назвою Історія. В нашому університеті студентам читається цілий цикл відповідних курсів методологічного спрямування, а до того ж при кожній нагоді ми, викладачі, стараємося нагадати про нові течії та нові тенденції у сучасній західній історіографії. Тож коли ці молоді люди, закінчуючи Могилянку, пишуть свої бакалаврські чи магістерські роботи, вони загалом уже спираються на достатньо модернізовані принципи історіописання. Наприклад, торік у нас захищалися такі пристойні магістерські роботи, що частину їх, при певних доповненнях, я би могла порівняти з кандидатськими дисертаціями. Передусім ідеться про дисципліноване, добре структуроване дослідницьке мислення, методологію, ба — навіть спосіб викладу. А коли повернутися до вашого запитання про істориків, на яких продовжує тиснути ідеологізований погляд на минуле та незборимий потяг чомусь і комусь «служити» шляхом відповідного препарування історії, то через це людині, яка була вихована на таких ідеалах, переступити важко.

— Ви писали у вступі до «Нарису» про химерне перетікання романтично-позитивістської національної історіографії кінця XIX століття в українську радянську історіографію «марксистсько-ленінського» зразка. За тим і другим, особливо ж із наступом тоталітаризму, загубилася людина. Ви, чи не вперше в Україні, завдяки копіткій праці в архівах, «віднайшли» цю людину. Хто ваш союзник? Чи вимальовуються контури нової національної історії — без усіляких «ізмів»? Чи є школа?

— Мабуть, це обережно можна було би назвати школою — не тільки в строгому сенсі поняття (учитель/учні), а й у тому сенсі, що склалося певне коло однодумців. Окрім моїх колишніх аспірантів, які вже позахищалися й самі пишуть статті та книжки, сюди прилучилося декілька молодих людей з інших університетів та академічних інститутів. Ті й другі складають ядро так званого семінару-по-вівторках, який збирається щотижня тут, у нас в Могилянці, заслуховуючи й обговорюючи різноманітні доповіді з проблем ранньомодерної історії. Нинішнього року ми святкуємо 10-річний ювілей семінару, тож нескладно уявити, скільки нових хлопців та дівчат за ці роки до нас пристало і скільки помалу виросло — від студента до вченого. А позаяк у регулярних дискусіях позиції так чи інакше притираються, то формуються певна спільна платформа й більш-менш однаковий погляд на те, як «виготовляти історію».

— Для осягнення сутності історичного процесу ви досліджуєте важливі спірні вузли в минулому України. Чи можна окреслити найбільш контраверсійні питання? Часто в різних книжках, підручниках ми отримуємо на них абсолютно протилежні відповіді.

— Спірні проблеми та різні відповіді на одне й те саме питання — явище нормальне в науці, яка спирається на умоглядні реконструкції, а не на емпірично доступний матеріал. Мене особисто зараз найбільше цікавить питання ідентичності людей минулого. Проблема її реконструкції досить спірна. Згідно з давнішими, і дорадянськими, і радянськими, схемами мислення, вважалося, що можна говорити про цю річ як про колективний феномен — спільні почування та прагнення всього народу, який буцімто усвідомлював себе єдиним цілим.

Натомість доступні нам джерела переконують, що в домодерну епоху, коли не було радіо, газет, телебачення, однотипних шкільних підручників, засобів масової інформації та масової індоктринації, шукати масову свідомість такого типу, м’яко кажучи, ризиковано. Спільнота («народ») жила, сказати б, в інакшому режимі — не як «увесь народ», а як розрізнені соціальні й професійні групи, сусідські мікроколективи і т.д. Отож кожну з цих груп об’єднувало відмінне від решти почуття-Ми, себто відмінна ідентичність. Те, що робить нас «народом», зокрема наші спільні патріотичні почування та наше сьогоднішнє, більш-менш однакове для всіх, уявлення про минуле, — це «продукт» новітньої доби, що подарувала нам розвинену національну ідеологію, а та, своєю чергою, привчила ототожнювати себе саме з цією, а не інакшою країною, мовою, історією, культурою.

— Досить модно й тепер говорити про тяжіння нації до самоідентифікації...

— «Тяжіння нації» — поняття метафоричне. Нація — це не жива істота, яка раптом узяла й надумала: «Тяжітиму-но сюди!». Куди тяжіти — вирішують мільйони індивідів: Іванів, Петрів, Семенів і т.д., причому лише тоді, коли з цих людей, конкретних тут і тепер, складається певна група з певними інтересами. Не зайве пам’ятати, що інші Івани, Петри та Семени можуть об’єднатися в групу з цілком протилежними інтересами — добре, коли не ворожими. Справа ж історика — розібратися, хто, коли, куди та чому тяжів.

У модерному, вже «націоналізованому», суспільстві справа вибору якогось загального вектора полегшується спільним полем інформації та спільним національним почуттям. Коли ж такого немає, бо за означенням не може бути, шкода й говорити про можливість єдиної і всезагальної самоідентифікації індивіда. Вже не кажучи про згадану групову сепарованість, суспільство ділиться соціально — за становим принципом. А в кожного стану, своєю чергою, є власні поведінкові стереотипи, власний спосіб буття й мислення та, природно, дуже несхожі пріоритети — локальні, економічні, ідейні. Відтак уявіть собі, скільки дроблених типів ідентичності на нас чекає, причому кожен із них ще й додатково обплутується ситуаційними та місцевими інтересами. А тепер спробуйте уявити, як кожна з цих мікрогруп поведеться у драматичних, переломових колізіях національної історії!

От, скажімо, такою переломовою віхою вважають Берестейську церковну унію 1596 року, звично твердячи, що конфесійне протистояння «поставило всіх на ноги», себто «весь народ» враз усвідомив себе єдиним цілим і рушив на безкомпромісну боротьбу з противником — католиками й уніатами. Тим часом джерела показують, що було далеко не так. Гостра конфронтація Православної та Унійної Церков залишалася здебільшого справою «ідеологів», себто пропагандистів правоти власної Церкви — як правило, її служителів. Натомість звичайна людина сприймала гарячі баталії полемістів доволі відсторонено, тож продовжувала, як і раніше, куматися, женитися, приятелювати з «ворогами по вірі». Питання, чия віра «правильніша», передавалося у компетенцію Бога — на тім світі Він розсудить! А на цім світі такий специфічний світогляд дозволяв комфортно будувати земні взаємини між різновірцями.

Інша річ, що міжконфесійна полеміка потребувала доказів «правоти» кожної зі сторін, а тут, аби довести більшу давність «нашого» права перед «їхнім», не могло обійтися без екскурсів в історію. Попри всю їх наївність, вони вперше перетворили Україну на «територію з історією», де частина мешканців почала сприймати минуле як щось спільне, себе — як нащадків одного роду-племені, а свою землю — як спадщину предків. Але й тут паростки спільної ідентичності проявляли себе по-різному в різних групах та в різних регіонах тодішньої української території.

— Як, наприклад, серед волинців, галичан чи козаків із Наддніпрянщини? Або серед міщан, шляхтичів та козаків?

— Звичайно, і, зрештою, це виразно продемонстрували події козацької революції 1648 року. Я вважаю некоректною ту назву, яку їй нині присвоїли, — національно-визвольна війна. Адже це означало б, що «нацією» є тільки козацтво, яке розпочало війну за свої станові вольності. Тим часом козаки, по-перше, локалізувалися на меншій частині тодішньої української території, а по-друге, навіть там козаком був далеко не кожен.

Інше питання, чому і як війна «вихлюпнулася» з Наддніпрянщини на всю Україну, а ще важливіше — як некозацька частина населення (шляхетська, селянська, міщанська) реагувала на події. Адже не секрет, що в одних місцях вона підтримувала повстання, в інших — ні, а ще в інших — тяжко потерпіла від них. Оперуючи категоріями «національно-визвольної війни», гадаю, ми не тільки не знайдемо відповіді на ці запитання, а й безнадійно заведемо себе (і наших читачів) на манівці.

У своєму «Нарисі» я спробувала подати власну версію відповіді — читачеві судити, чи переконливу. Мені здалося це особливо цікавим, бо кілька останніх років я працюю на ділянці історії уявлень та ідей, із якими щільно пов’язані різноманітні опосередковані прояви ідентичності (адже напряму про це тогочасні джерела ще «не вміють» розповідати). Це тепер добре соціологу, який ходить із мікрофоном і кого схоче, того питає: «Чи ти почуваєш себе українцем?» Наших героїв ми, історики, розпитати не можемо, та й запитання такого вони би не зрозуміли.

— Якщо уважно прочитати ваш «Паралельний світ», то побачимо, що при його дворі — багатшому за королівський — органічно почувалися і православні, і католики, і антитринітарії, і кальвіністи...

— Це правда. Специфіка тієї доби, той дещо химерний світ був, власне, таким, де «правильність» віри передавали на розсуд Богові, натомість родичі й сусіди «неправильної віри» не переставали бути родичами й сусідами. До речі, наше пересічне уявлення про цю специфіку ранньомодерної історії чи не найбільш схиблене. Воно й досі повторює войовничі гасла православної російської історіографії ХІХ ст., яка щосили поборювала «католицьку експансію» на «споконвічно російські землі» та боронила «зіпсований латинстом» православний народ, а стосовно протестантів — то просто вдавала, що цього «злісного подуву Заходу» добрі люди не сприйняли.

А тим часом джерела нам оповідають, як весела компанія антитринітаріїв (кого ортодоксальні Церкви навіть за християн не вважали) гуляє вулицями Кам’янця-Подільського, як зустрічає своїх «добрих приятелів-єзуїтів», а ті запрошують єретиків на дружню вечерю до себе в монастир, добряче поять, а повпивавшись — навіть починають дискусію про «правду віри»... Уявляєте собі цю «дискусію»! Це і є контекст дивовижного часу, коли Церква живе за притаманними їй законами іншування, а люди — за законами приятельського порозуміння.

— І ця концепція аж ніяк не вписувалася в шори радянської історіографії...

— Абсолютно. Радянська історіографія автоматично перейняла концепт російських православних істориків, а бідолашних єзуїтів узагалі перетворила на чорну легенду. Боротьба православних із «католицькою експансією» була піднесена в Російській імперії у ранг «боротьби за народність» (у сенсі відомої піар-формули «православие, самодержавие, народность»), а в радянські часи ту ж таки «боротьбу за народність» ототожнили з боротьбою «за возз’єднання з братнім російським народом», байдуже, що обґрунтовували її атеїсти.

— Чи не бракує, на вашу думку, українській історії елітарних героїв-лицарів? А вони ж таки були!

— Звичайно. Від Остафія Дашковича до Яреми Вишневецького й далі. До речі, Ярема Вишневецький, наскільки можу судити, викликає дедалі більше зацікавлення читачів (про нього, зокрема, недавно був матеріал і в «Дзеркалі тижня»). Я би сказала, що останнім часом навіть позначилася певна тенденція «нострифікувати» тих героїв-лицарів, котрих досі українська традиція відкидала як «зрадників», а паралельно — «залучити» до власної історії правителів, великих князів литовських та польських королів. Можна припускати, що в основі цього явища лежить потреба в «позитивній» історії, а відповідно — пересичення нашою традиційно мартирологічною, безнадійною й завжди програшною історією боротьби простолюду, історією поразок і втрат.

— І до польського короля Стефана Баторія дійде час?

— Думаю, що не тільки до нього. Стефан Баторій уже майже «нострифікований» як творець Війська Запорозького. На черзі — Владислав IV Ваза, якому симпатизувало козацтво і за якого, зрештою, до складу України, а вже потім і в Гетьманат повернулася Чернігово-Сіверщина. На черзі — король-воїн Ян ІІІ Собеський і т.д. Мені особисто цікаво буде подивитися, як із цим впораються популярна та шкільна історія, адже йтиметься не просто про осіб, а про інший культурний світ — засадничо протилежний тому світові, що його досі культивувала/оспівувала традиційна українська історія.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво