НАТАЛЯ ЯКОВЕНКО: «ІСТОРИКУ НЕ ДАНО ПІЗНАТИ СВІТ ТАКИМ, ЯКИМ ВІН БУВ НАСПРАВДІ...»

Поділитися
Доктор історичних наук, професор Наталя Яковенко — голова Товариства дослідників Центрально-Схі...
Наталя Яковенко

Доктор історичних наук, професор Наталя Яковенко — голова Товариства дослідників Центрально-Східної Європи, головний редактор «Українського гуманітарного огляду», провідний науковий співробітник Інституту Східно-Європейських досліджень НАН України, завідувач кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Її фаховий доробок включає такі наукові бестселери, як «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)» (Київ, 1993 р.), виконаний у рамках проекту Інституту Центрально-Східної Європи (Люблін) синтетичний «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» (Київ, 1997 р.) і, нарешті, торішня подія наукового життя країни — «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст.» (Київ, 2002 р.). Пані Наталя Яковенко адресує свої дослідження незаангажованим стереотипам минулого молодим науковцям, які ще можуть відчути «смак полювання «за другою реальністю», яка відкривається історикові тільки тоді, коли він шукає у минулому не безлике загальне, а живу, суперечливу і часом дуже дивну, як на нас, сьогоднішніх, людину».

«...Я безнадійно не знала історії»

— У колі мислячих істориків вас мають за своєрідного лідера, який протистоїть «совєтизованому» началу у вітчизняній історичній науці й намагається повернути туди людину.

— Це певне перебільшення. Просто у кожній науковій дисципліні під час зламу кінця 80-х — початку 90-х років виділилася група людей, які вже на той момент із різних суб’єктивних причин думали по-новому. Наша ближча компанія — це редакція журналу «Український гуманітарний огляд». Один її учасник жартує про всіх нас, цитуючи класика: «Узок круг этих людей и страшно далеки они от народа». Найгірше те, що у цього вузького кола немає жодних офіційних важелів впливу на науку; тільки певний моральний вплив. І саме він зобов’язує тягнути на собі ту лідерську функцію. Час від часу робити провокативні заяви, влаштовувати якісь акції, бо хтось же мусить це робити.

— Що то були за «суб’єктивні причини», які змусили особисто вас думати по-новому?

— Хоч як це парадоксально, але до певної міри мені пощастило, що я не маю системної історичної освіти. За базовою освітою я філолог: закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету імені Івана Франка за спеціальністю латинська і давньогрецька мови. Потім 11 років пропрацювала у Центральному державному історичному архіві в Києві у відділі давніх актів з латинськими документами. Серед працівників архівів існує таке повір’я, що справжніми архівістами стають лише через три роки роботи. Саме через три роки я нарешті зрозуміла, що це страшенно цікаво і що мені це дуже подобається. Архів — це те, що історики називають густим, дуже конкретним знанням: людина народилася, одружилася, хтось її побив у корчмі, щось там у неї вийшло зі спадщиною, вона померла і тому подібне. Отже, коли я опановувала цю «грицеву школу», то мені треба було трішки начитатися, тому що я безнадійно не знала історії.

— І ви так просто у цьому зізнаєтеся?

— А чого ж тут боятися? Оскільки я була неофітом, тією tabula rasa — чистою дошкою, — то на ній можна було записати все що завгодно. Насамперед мені трапилася «Історія Малої Русі». Прочитавши її, я щиро повірила всьому тому, що там було написано. Зараз дуже кумедно те все пригадувати. Потім узялася за Костомарова. І тут, як філолог-класик, я вже трохи засумнівалася, бо Костомаров — це останній історик так званого академічного плану, який вкладає промови в уста своїх героїв. Промови ці практикуються від Геродота. Всі вони, звісно, вигадані — своєрідна риторична формула. У мене був незабутньої пам’яті вчитель, викладач грецької мови Іван Іванович Андрейчук. Він — перша людина, яка навчила мене сумніватися у тому, що кожне написане слово є правдою.

В архіві я пройшла курс такої своєрідної історичної самоосвіти. Звичайно, тоді я не могла відрізняти одну історіографію від іншої, класифікувати їх, простежувати якісь наукові або громадські ідеї… Я просто все підряд читала. Моя самоосвіта, що почалася з Рігельмана, Рубана, Костомарова, Лазаревського, Антоновича, Грушевського — всього того, чим була дореволюційна історіографія, — тривала вже на працях сучасників: радянських істориків. І я добре відчула різницю.

— Зрештою, ви навчилися читати між рядками, так?

— Той велосипед, що за автором можуть стояти якісь інші речі, сама для себе я винайшла, коли у своїй «грицевій школі» дійшла до Володимира Антоновича. Я уважно прочитала всього Антоновича, всьому там нібито повірила. Але потім дійшла до «Сповіді», зіставила його палку антипольськість з польським походженням, з негативними враженнями дитинства. Задумалась над цим його демонстративним розворотом у бік українства, який став своєрідним маніфестом для всього його покоління. Можливо, саме тоді я остаточно почала розуміти, що не все в історіографії завжди було просто.

— Тобто ви вважаєте, що риси особистої вдачі історика обов’язково позначаються на його дослідженнях?

— Поза всяким сумнівом. Щоправда, зараз у нас тільки починаються такі дослідження. А в зарубіжній історіографії це великий напрям — такі собі біографії від суб’єктивного, від часткового, від усіляких настроєвих моментів тощо. Звичайно, якщо говорити про наукову творчість істориків, вагомішу роль відіграє те, що німці називають духом епохи, — загальнокультурні віяння, сума головних ідей, якими керується дане суспільство, тощо. У добу романтизму це одне, у добу позитивізму — інше, у добу соцреалізму — ще щось третє. Соціалістична доба — теж не лише суцільне прислужництво і віра.

«Свідома внутрішня еміграція»

— Якими були перші щаблі вашої наукової кар’єри?

— Першу свою дисертацію я писала на таку дуже схоластичну тему, не пов’язану з жодною політичною історією, жодними схемами радянської історіографії: з палеографії латинського документального письма в Правобережній Україні другої половини XVI — першої половини XVII століть. На цьому абсолютно ніхто не розуміється...

— Чиновники від науки не знають латинської мови...

— Ані мови, ані що таке палеографія. Латинська палеографія тим більше була неораною цілиною. Тему я придумала собі сама. На той час якраз вийшла книжка «Латинська палеографія» Люблінської — знаної московської дослідниці, нині вже покійної. Я написала їй листа, запитуючи, чи не могла б вона мені щось порадити і допомогти. Люблінська відповіла дуже швидко. Я й зараз із вдячністю пригадую ту швидку реакцію московських колег. У дуже елітарному московському Інституті історії АН СРСР медієвісти і ранньомодерники — особливо ті, які займалися західними проблемами, — утворювали своєрідний острів щастя. Їх не дуже зачіпали, бо їм треба було працювати нарівні з зарубіжними колегами, вони могли виїжджати, працювати з документами, ніхто не розумівся на тому, що вони писали... І вони зберегли оцю давню інтелігентську звичку підтримувати молодь і відразу відповідати на листи. Вона написала, що, на жаль, на моїй темі зовсім не розуміється, але у неї є учень, який нещодавно захистив дисертацію з французького письма кінця XV — XVII століть, такий собі Володимир Малов. Я написала Малову, й він теж відповів мені «с большим удовольствием». Перебуваючи у Москві, підійшла до нього, ми поговорили, він назвав мені якихось дві-три базові книжки з палеографії. Я поїхала додому, й на цьому наші стосунки на кілька років припинилися.

— Виходить, що у вас не було постійного наукового керівника?

— Я не мала що показати Малову, була йому вдячна просто за те, що він зі мною поговорив. Почала працювати сама. Працювала я тоді у так званому міжбібліотечному абонементі, бо потрібної мені літератури під рукою не траплялося. Якщо ще якісь старі альбоми учених німців середини XIX століття й можна було надибати, то нової літератури не надходило взагалі. Але по МБА я отримувала книжки, видані у 70-х роках, зі Швеції, Західної Німеччини, Італії. Оскільки наші ідеологічні служби на палеографії не розумілися, вони пропускали мої книжки. А новітня палеографія у міжвоєнний період, а потім дуже стрімко у 60-ті — 70-ті роки відійшла від того, що робив вчений німець у XV столітті. Фактично вона стала самодостатньою культурологічною дисципліною, дуже сміливою та цікавою, з власними висновками й узагальненнями. Коли я читала цю літературу, для мене справді відкривався інший світ.

Я написала свою дисертацію, відіслала її Малову у Москву. Він надіслав мені листа з відповіддю — на 27 сторінок машинопису. У цілому йому все дуже сподобалося, але я користувалася німецькими класифікаційними парадигмами XIX століття, які ставлять дуже жорсткі межі, і Малов на цих 27 сторінках розповів мені, чому він проти цього. Цей лист унікальний, я й досі зберігаю його. Тижнів за два я все переробила, й він відповів мені, що тепер роботу можна захищати. Ось так я і захистилася в Інституті історії України у Києві. Орендувала у них, як це тепер називається, залу: адже я до цього Інституту не мала жодного відношення. Натомість на захист приїхав Малов, опонентами у мене були науковці з Петербурга… Так я прийшла в науку.

— А після успішного захисту такої серйозної, або, як ви кажете, «екзотичної» роботи ваше життя якось змінилося?

— За цей час я вже перескочила у Київський університет викладати латинську мову. У зв’язку з певними причинами дорога на історичний факультет мені була перекрита. Я подумала-подумала і вирішила займатися історією Волинських канцелярій. Я вже пізнала, наскільки цікава така річ, як дослідження суспільства, його функцій, структуризації, тенденцій розвитку тощо. Отож я вирішила, що займатимусь історією канцелярій, бо все одно й на цьому ніхто не розуміється. А це означало, що я зможу захиститись. Такий тоді був час. До речі, я знаю ще кількох колег, які робили так само. Для нас це була така собі свідома внутрішня еміграція. Ми досліджували ті питання, в яких не були пов’язані з офіційною радянською наукою. Кілька років я спокійно ходила в архів, перебирала справи, писала картотеки. Писала, писала, писала, аж тут почалась «перестройка». Із досить дивною пригодою я опинилася в Інституті історії України: вони саме тоді відкривали тему, яка звучала дуже гучно: «Класи і стани в українському суспільстві». На шляхту в них нікого не було, а доводилося вже досліджувати і її. Хто ж писатиме шляхту? Я писатиму шляхту. У мене на той час було 15 картотек на всі прізвища. Так з’явилася «Українська шляхта...»

— То була справді непересічна книга, особливо якщо зважити на нагальну потребу початку 90-х довести, насамперед самим собі, що й в українців була справжня еліта, а не лише «хлопи й попи».

— Якби я зараз перевидавала її, то передмову, звичайно, переписала б. Там ішлося про школу «Анналів» станом на 60-ті роки. Зараз усе дуже змінилося. І школа «Анналів» зовсім не та, і пріоритети її інші... Тепер наукову спільноту вже не треба було б агітувати за те, що Земля кругла. Книжка писалася у 1989 році, а вийшла лише у 1993, бо не все й тоді було так просто у Данському королівстві. Маю на увазі великі внутрішні проблеми, побоювання видавництва «Наукова думка» і так далі.

— Ви були готові до свідомого протиставлення себе усталеній науковій традиції?

— Звичайно, внутрішньо я була готова. Мої публічні різкі судження про історіографію виникли вже як роздратування на те, що наша українська історіографія не хоче далі читати, не хоче модернізуватися. Панують якісь старі догми, фасад перефарбовується, а структура не змінюється.

«Нам не дано пізнати історію»

— Повернімося до вашої монографії. Чому українська шляхта, про існування якої пострадянському поколінню нагадали саме ви, в умовах бездержавного існування українців не виконала свого призначення й не замкнула соціальну структуру тодішнього суспільства на собі?

— Це невдячне заняття — ставити їм запитання, чому вони цього не зробили. Так обставини склалися. Дуже узагальнено можна сказати, що держава, в якій вони жили, була надто привабливою. Річ Посполита в нашій українській історіографії традиційно має дуже негативний зміст, образ шляхетсько-польської тиранії, якогось демона, який бив і топтав Україну. Насправді це була держава передчасної шляхетської демократії, надзвичайної релігійної толерантності — дивовижної, як на XVI—XVII століття. Саме привабливість життя у ній єднала шляхту. Вона залишалася литовською, білоруською, польською, українською. Історія Речі Посполитої — це не історія Польщі. Кожен шляхтич відчував себе причетним до життя цієї держави, тому що ідеали громадянського суспільства були розвинуті там дуже високо. Саме тому у них фактично не існувало етнічної конфронтації. Вони боролися за ідею своєї Речі Посполитої. Ну, а обирати з-поміж себе лідера — це нереально у часи, коли лідером може бути тільки особа крові.

— А українські князі?

— Яскравих лідерів-князів на той час уже фактично не було.

— А як же «некоронований король» України князь Острозький?

— Острозького підтримали у боротьбі довкола унії, як це у нас заведено називати. Точніше, у дискусії навколо унії. Але унія, віра, мова, те, як я вдягаюся, те, з ким я одружився і що говорю вдома, — це приватна сфера життя. Держава у цю сферу не втручалася. Натомість у публічній сфері життя Костянтин Острозький був взірцевим громадянином Речі Посполитої. Ще більш палкими громадянами були його сини і так далі.

Козацька «фронда», опозиція, виросла з того, що Річ Посполита не хотіла визнавати за козаками права бути її членами. Річ Посполита справді була лише шляхетською державою, але ми не можемо звинувачувати людей XVI—XVII століття у незнанні того, що всі люди від народження рівні. Це нормальний спосіб бачення структуризації й оцінки світу для модерних суспільств. Шляхетська Річ Посполита не хотіла визнати за козаками рицарського права, вона хотіла, щоби козаки були військовими слугами держави. Козаки ж бачили перед собою високий взірець тих прав, які мала шляхта, і домагалися їх. І конфронтація, фронда, війна виникла саме на цьому грунті. Потім у неї втягнувся простолюд, селянсько-міщанські маси, відтак вона перетворилася у гостру внутрішню війну, загострилися етнічні протиріччя, і все це, зрештою, призвело до українсько-польської війни. Але це все вже мутації, які породжує будь-яка велика війна. Тому так не можна ставити питання — чому шляхта не обрала з-поміж себе лідера. Цього не могло бути, як казав один чеховський герой, бо цього бути не могло.

— Як фахового історика не можу не запитати вас про те, про що вряди-годи люблять просторікувати люди, далекі від науки. Йдеться про так зване «постійне переписування історії».

— Історична наука існує у двох різновидах. Один із них — дидактичний — призначений для читання, вивчення у школах, навіть у вузах, але не на історичних факультетах. Треба ж на чомусь виховувати національні традиції, зацікавлювати молодь національною культурою. Це можна робити тільки на так званій «історичній пам’яті», і вона не може бути скептичною, ревізійною, не може без кінця піддавати все сумніву. Тому що діти, а також люди, які просто цікавляться історією рідного краю, мусять мати загальний образ корисної для нації історії. І там, на мою думку, цілком припустимі певні патріотичні перебільшення, узагальнення — смішні з точки зору справжньої історії. Вони наявні у всіх дидактичних моделях історії — від найпередовіших, так би мовити, країн, до країн третього світу й Африки. І це нормально, бо дидактична історія виховує громадянина.

Зовсім інша річ — це історія як науковий проект. Вона повинна виходити з того, що напрацювала наука вже у ХХ столітті. Починаючи зі зламу XIХ—ХХ століть і далі у міжвоєнний період наука змушена була визнати свою поразку: науковці зрозуміли, що історику не дано пізнати світ таким, яким він був насправді. Кожен текст, продукований істориком, — це дуже суб’єктивна точка зору. В історичній науці, на відміну від прикладних наук, нічого не можна змоделювати. Ми не можемо взяти інтерв’ю у Богдана Хмельницького, як ви зараз берете у мене, розумієте? Відтак визнання непізнаваності історії за означенням викликало загальну революцію. Тоді стало ясно, що кожна гіпотеза і кожна пропозиція — тільки матеріал для дискусії і що дискусіям цим ніколи не може бути кінця. Нічого не можна визначити остаточно.

Коли я кажу про це своїм студентам, то завжди наводжу їм як приклад епізод із Берестецькою битвою 1651 року. Кожен школяр все ніби про неї знає. Джерел про цю битву існує величезна кількість: реплік, спогадів, якихось опусів тощо. Та насправді ми знаємо про цю битву лише одне: того вирішального дня, коли нас там остаточно розбили, до першої години дня був такий туман, що битви не можна було розпочати, бо вояк не бачив вояка. О першій туман трохи розсіявся, але далі ми вже зовсім нічого не знаємо, бо фронт битви простягався на багато кілометрів, а кожен, хто щось згадує про неї, бачив на три метри довкола себе.

Відтак, в історії ніколи не може бути одного ясного знання — Земля кругла, прямокутник має чотири сторони і тому подібне. У дидактичному варіанті така історія не може існувати, бо людина має отримати цілісний образ власного минулого.

— А іноземці взагалі цікавляться нашою вітчизняною історією?

— Це дуже цікаве запитання. До перебудови, до того як виникла незалежна Українська держава, існувало кілька наукових осередків, у яких іноземці — а швидше, українці з походження — вивчали нашу історію. Це Український науковий інститут Гарвардського університету і Канадський інститут українських студій. Вони продукували монографії, тексти, журнали на цілком академічному рівні міжнародної науки, присвячені українським сюжетам. В інших країнах україністикою як такою практично ніхто не займався, але було дуже багато русистів — це криптонім для поняття совєтологів, хоча певна частина русистів займалася історією російської Московської держави або Російської імперії. Так чи так, уже у Російській імперії це торкалося й України. Ще частина совєтологів займалася Радянським Союзом — теж, звичайно, із включенням українських сюжетів. Натомість, коли виникла Українська незалежна держава, вони побачили, що ті сюжети, які вони досліджували, є не русистикою, а радше україністикою. Це дуже добре видно на прикладі італійської науки. У 60—80-х роках в італійській науці склалася дуже сильна школа вивчення нашої літератури XVII— XVIII століть. Ідеться, швидше, про проповідницькі, теологічні тексти тощо. Отож вони вивчали їх як російські і називалися відповідно русистами.

— Це стосується й так званих козацьких літописів?

— Козацькі літописи, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Димитрій Ростовський (Туптало), Стефан Яворський і так далі. Іноземці з подивом побачили, що все це українські тексти. Зрозуміло, що вони підозрювали це й до того, однак саме відтоді і дотепер це стало називатися україністикою. На п’ятому Міжнародному конгресі україністів, який проходив у Чернівцях з 26 по 29 серпня 2002 року, було заявлено близько десятка італійських вчених, які цілком усвідомлено ідентифікують себе уже з україністикою. Всі вони повивчали українську мову, свої доповіді робили українською. Приблизно такі ж перевороти сталися у дуже багатьох країнах: у США, Канаді, Франції, Німеччині, Австрії, само собою — у Польщі тощо.

— Чого бракує українській історичній науці, щоби піднятися на якісно новий рівень розвитку?

— Про те, чого в нас немає, говорять багато. Я скажу про те, що у нас є. У нас є величезна інституційна криза науки. У нас і далі залишається ця квазімілітарна структура науки, де є флагмани та провінційні інститути чи університети, що перебувають, так би мовити, на становищі припряжних. Квазімілітарна структура науки, у свою чергу, породжує її корумпованість, тому що люди з провінції ідуть на певні змови з центрами. Корумпованість науки породжує аморальність у науці. Один із наших феноменів аморальності — вчені ради. Через них проходять такі дисертації, які навіть до вчених рад не мали би доходити. І ми всі це знаємо. Аморальність науки у вигляді вчених рад знову перетворюється у подвійну корумпованість науки, створюється те circulus vitiosus — абсолютно порочне коло, з якого немає виходу. І це те, що у нас є, це те, де Захід нам не допоможе, бо тут ми можемо допомогти лише самі собі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі