Наталя Яковенко: «Історик є невільником джерела» - Соціум - dt.ua

Наталя Яковенко: «Історик є невільником джерела»

15 жовтня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 15 жовтня-22 жовтня

Професор історії Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко завжди виступала проти ідеологізації будь-якої інтелектуальної продукції...

Професор історії Києво-Могилянської академії Наталя Яковенко завжди виступала проти ідеологізації будь-якої інтелектуальної продукції. З-поміж українських вчених, особливо старої радянської школи, вона виглядає таким собі самітником, справжнім архіваріусом, який не бажає підпадати під чиїсь впливи. Для неї історія — в першу чергу здоровий глузд, дуже обережне поводження з джерелами і постійна самоосвіта. Студенти й молоді науковці з Товариства дослідників Центрально-Східної Європи, а також серйозне наукове видання «Український гуманітарний огляд», що виходить у видавництві «Критика», — це і є своєрідний прихисток Наталії Миколаївни. Залишаються ще архіви та книжки. Три головні її праці: «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна)», «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття» та «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — XVII ст.» стали, без перебільшення, знаковим явищем в українській історіографії.

— Пані Наталю, попри увагу пересічних читачів, ЗМІ, перемоги на книжкових виставках (і серед них на «Книжці року-2002» за «Паралельний світ»), як зустріли саме науковці, ваші колеги, ці книжки?

— Дякую за комплімент. Складається прикра для мене ситуація. Книжку про українську шляхту історики відразу прийняли. Були певні зауваження, виходили серйозні рецензії. Маю на увазі саме реакцію фахівців-колег, а не хулу чи осанну у ЗМІ. Її обговорювали і в Україні, і в Росії (у тому числі відомий вчений — Борис Флоря). А от і «Нарис», і «Паралельний світ» заскочили трошки наперед, якщо можна так сказати. Бо на «Нарис» (а він видавався ще у 1997 році і нині перевидається) професійна, серйозна репліка по сьогоднішній день вийшла лише одна. Історик із Острога — я особисто не маю приємності його знати — зробив фаховий «розбір польотів»; дуже добре простежив цікаві новації, все те незвичне, що там побачив. А з боку ширших груп фахівців ніхто (!) не відгукнувся серйозними рецензіями. Складається враження, що у фаховому середовищі вона залишилася непрочитаною, хоча її цитують, а інколи просто «деруть» із неї шматки, цитуючи без лапок. Але якогось серйозного обговорення концепції не було (на відміну від польської історіографії, де вийшло чимало рецензій — загалом схвальних, але з різним розумінням того нового, що я пропоную). Ми досі не навчилися уважно читати роботи своїх колег, якщо це стосується якихось новацій, концепцій. А «Паралельний світ» в Україні взагалі як у воду впав. Нарешті, є дуже розлога рецензія Сергія Плохія, що написана в Едмонтоні англійською мовою (для західної наукової преси). В Україні реакції з детальним розглядом, з погляду нових пропозицій, нема. Є лише репліка, яка стосується одного сюжету з «Паралельного світу» про козацькі війни; розлога репліка Валерія Степанкова в останньому випуску одного з альманахів Інституту історії. Мені здається, що автор не зовсім точно зрозумів, що я саме хочу сказати.

— Яким інструментарієм повинен користуватися сучасний історик? Не секрет, що в 20—30-ті роки в УСРР були винищені цілі школи — юдаїстики, орієнталістики... Історична наука довгі роки обслуговувала КПРС. Ми серйозно відстали від Заходу?

— Сучасна історична наука не має поняття єдиного методу — загальномодного і всіма прийнятого; нині можна все. І історик користується будь-якими методами, різноманітними шляхами йде до мети, яку перед собою поставив. Його ніщо не повинно сковувати. Розкутість і свобода — це основна прикмета сучасної історіографії. Українська історіографія ще тримається застарілих авторитетів і схем. Це легко подолати. Чекатимемо, поки наші сьогоднішні студенти виростуть, аспіранти позахищають дисертації і стануть вченими. А вони вже мислять інакше, зокрема й мої аспіранти.

— Багатьом читачам «Паралельного світу» сподобалося ваше бачення людини пізнього Середньовіччя і світанку Нового Часу: як вона дивилася на цей світ, якими очима. Ви подали «історію уявлень та ідей» крізь світосприйняття саме людини того часу. У нас концепції та описова історія важливіші за конкретну людину чи документ. Але ми живемо в глобальному світі і мислимо не так, як мислили наші пращури. Якими методами ви користувалися?

— Нема нічого надзвичайного і нового. Можу лише пояснити, що стара добра історіографія XIX століття формулювалася як наука про суспільство. В радянській історіографії такий погляд залишився, він був успадкований. Дореволюційна історіографія плавно перетекла у марксистсько-ленінську. Натомість на Заході перманентні кризи історії, вже починаючи з самого початку XX століття, особливо в міжвоєнний період, цілком змінили вектор орієнтації. Історія сприймається не як наука про суспільство, а як наука про людину. Відповідно, якщо історіографія — наука про людину, то вивчати її можна тільки від конкретної людини, від того, що вона думала, і, зрозумівши, що вона думала (наскільки це взагалі можливо зрозуміти), ми можемо говорити або моделювати, припускати, чому вона так чи інакше діяла. Українська ж історіографія ніяк не може відсторонитися від визначення історії як науки про суспільство. Більше того, навіть у новітніх довідниках, у працях, які написані для студентів на початку нового тисячоліття, я й досі бачу визначення: «Історія — це наука про суспільство». Я не заперечую цінності вивчення історії суспільства, але вважаю, що суспільство складається з Івана, Петра, Семена, тобто з одиниць. Суспільством як таким займається соціологія.

— Можливо, тому у світі дедалі популярнішим стає жанр біографій та серйозні мемуари. Це і є підтвердженням стійкого інтересу до людини як такої?

— Усе, що відбувається останніми роками в зарубіжній історіографії (насамперед маю на увазі й донині одну зі знакових і модних течій, «мікроісторію», яка вивчає великим планом якусь невеличку подію, людину, групу людей), — виглядає як інтерес до людини. Хоч би що ми реконструювали чи конструювали в цій історії, хоч би як ми пояснювали ті чи інші зміни, —повинні відштовхуватися від цілком предметних, конкретних речей. Важко дослідити емпірично, але можемо знайти джерела і спробувати це відтворити на прикладі конкретної людини, того, що вона робила, думала, що її штовхало до дій, чому вона об’єднувалася в якісь групи... А не від заздалегідь заданого суспільства, яке функціонально має робити те то й те, рухатися саме туди, реагувати певним чином. Відбувається повна зміна методики, типів джерел, способів бачення, пояснень.

— У цьому найсучаснішому ключі написана знаменита праця Нормана Дейвіса «Історія. Європа». Архітектоніка твору просто вражає розмаїтістю: чудовий компендіум, десятки карт, врізок і коментарів... Чи близький вам такий варіант прочитання історії?

— Дуже сучасний варіант прочитання історії. Так званий великий наратив — це суцільна історія, та ще всієї Європи, та ще й усіх країн і крізь століття. Ясно, що без окреслення якихось загальних процесів, змін у суспільствах не обійдеться. Але те, що ви назвали архітектонікою, — це композиція книжки: врізки, вставки саме й стосуються щоденного побутового життя людини, її думок, висловлювань або біографії окремої людини. І вони є додатком, ілюстрацією. Автор у такий спосіб виправдовує соціологічність своєї праці. Книга Дейвіса мені дуже симпатична, вона має і прихильників, і противників, але дуже добре змонтована. Історик спробував поєднати так званий великий наратив, тобто абстрактно узагальнені речі, з дуже конкретними людьми, моментами, діями.

— У фаховій літературі й досі точиться дискусія навколо визначення повстання під проводом Богдана Хмельницького — як Національної революції чи «домової війни»?

— Все починалося як одне із козацьких повстань, як громадянська війна. Але в якийсь момент виникла певна кількість протиріч. І коли ці протиріччя виразніше окреслилися, пролита кров поставила все на свої місця — повстання справді переросло в революцію, у грандіозний соціальний катаклізм. Від революції не було де сховатися. І хто був у неї заангажований свідомо, і хто «потрапив під її колеса» — не могли сховатися від вогняного смерчу, який котився по всій землі. З другого боку, наслідком повстання було перекроювання політичної карти. По-третє, зовсім змінилася соціальна структура суспільства: хто був нічим, той став усім, як співається в «Інтернаціоналі». Стара родова еліта була витіснена — а головні зміни в суспільстві відбуваються зі зміною еліт, — і її місце посіла козацька старшина зі своїми інтересами.

— Неодномірна й неоднозначна була епоха. Чи можна порівняти дві революції (які відбувалися практично одночасно) — Англійську і Українську? За наслідками для майбутнього перерозподілу сфер впливу в Європі Українська революція мала не меншу вагу. Ваше ставлення до порівняльного аналізу в історіографії — компаративістики?

— Дуже обережне. Після Другої світової війни був модний порівняльний метод. А потім фахівці стали скептично ставитися до нього, а в середовищі істориків навіть з’явилося сленгове слово «порівнянологія», бо дуже важко визначити критерії. Ознаки мають бути абсолютно типологічно ототожнені, щоб не вийшло так, що ми порівнюємо кругле із зеленим. Для того, щоб порівнювати, ми повинні вибрати два феномени, які б збігалися повністю. Необхідно визначити їхні спільні і відмінні ознаки. Мені здається, що Англійська революція та Українська козацька революція не є тотожними феноменами, і такі порівняння не здаються коректними з погляду історика. Тому що вищезгадані революції відбувалися зовсім у різному контексті, у них були різні поштовхи, їм передували неоднакові низки конфліктів. Філософи, соціологи нехай порівнюють, а історик працює з конкретним матеріалом. Я завжди кажу — філософу добре говорити, він може сказати, що ідея «перелетіла», «перемістилася», «розвинулася». Історик такого не може собі дозволити, бо він повинен простежити оце «переміщення», «перелітання» ідеї... як вірус грипу. Іван чхнув на Петра, Петро дав хустинку, книжку Семенові, Семен прийшов додому, випив чай із жінчиної чашки, і жінка захворіла. Історик повинен довести абсолютно все, на цілком конкретних фактах. І тому він є невільником джерела. Цілком слушно зазначають позитивісти: того, чого немає в джерелах, — не існує в історії, і цього ми не маємо права говорити. Все інше — наші гіпотези й домисли. І такі порівняння, про які ви говорите, собі можуть дозволити філософи, соціологи, культурологи. Вони оперують загальними категоріями й поняттями, а історик усе-таки відштовхується від конкретних доказів та понять.

— Відома фраза «Історія — вчителька життя». Вона викликала і викликає протилежні думки...

— Це гасло старе як світ. Ще в античні часи його сформулювали — що там має робити і чого навчить історія. І далі всі наступні покоління через увесь хід європейської історії традиційно повторювали, що історія — наставниця, історія — вчителька життя. І навіть позитивісти, які дуже обережно ставилися до таких узагальнень, певною мірою вважали, що історія — вчителька життя. Вже видатний російський історик Ключевський, іронічно від цього дистанціюючись, каже, що вона «не вчителька, а наглядачка й карає за невивчені уроки». І оця давня традиція — дивитися на історію, в якої треба вчитися і з якої треба брати приклад, — благополучно перекочувала в радянську історіографію й почасти дожила до сьогодні. Західна історіографія у XX столітті категорично розділилася на дидактичну і дослідницьку течії. Дослідницька течія завжди скептична — які там уроки і які там настанови? Ми можемо лише посміхаючись повторити за Гегелем, що «історія вчить того, що вона нічого нікого не вчить». Натомість на дидактичній історіографії (передусім підручниковій) ширший загал сприймає всю історію. На дидактичній історіографії виростає ціла культурна традиція. Підручники виконують функцію формування юного громадянина.

— Як «запрячь в одну упряжку коня и трепетную лань»?

— Я закликаю розпочати бодай дискусію: що ж нам робити з дидактичною історіографією? Я вже не кажу про те, що треба розщепити дослідницьку скептичну історіографію (де все ставиться під сумнів) і дидактичну історіографію, в якій розповідаються ясні і прості правди. У школі вони мають нести в собі патріотичне начало і не повинні бути скептичними. Школа виховує не історика, а громадянина. Історіографія не повинна бути нарвано-патріотичною, примітивно-нахабно-нав’язливою. Не лише зі мною таке «роздвоєння». Після Другої світової війни всі тільки те й роблять, що дискутують на тему: якими мають бути підручники? Вийшов, до речі, хороший збірник «Українська історична дидактика» (інститут підручників з Німеччини і видавництво «Генеза»). Німецькі історики говорять про одне, а наші історики ніби про підручники, але про зовсім інше. Парадигма шкільного підручника — дидактично-виховної історії — весь час змінюється. Суспільство постійно потребує якогось оновлення. Великі дискусії свого часу були в Японії, Швейцарії — як подавати історію в підручниках? Де знайти розумну межу між тією історією, яку знають історики, і тією, яку повинні вивчити учні про свій рідний край? Де ця тонка грань? Як це сумістити? Як у шкільний підручник закласти різні патріотичні речі й водночас зробити його толерантним, чого взагалі потребує теперішня культура толерантності? Але про це треба дискутувати, перш аніж вносити якісь правки. Дискутують по декілька років, дуже завзято, із залученням і вчителів, і широкої громадськості, і журналістів, і, звичайно, вчених. І з такої дискусії, хай і не завжди, формується консенсус, але думка уточнюється. Моїх закликів поки що не чують.

— Яку роль відіграє легендарна історія, міфологія?

— Вона має бути присутня в дидактичній історії, що повинна виховувати доброго, лояльного громадянина, який любить свою батьківщину, — людина не народжується з цими почуттями. Дидактична історія мусить неминуче містити якийсь набір досить тривіальних, з погляду вченого, речей, наприклад, пантеон героїв, на якому б виховувалася культура пам’яті і шанування. Мусить бути, хай пом’якшена, порівняно з колишньою дидактикою, і лінія розвитку свого народу, мають підкреслюватися і національні цінності. Для сучасного історика-дослідника все це не має значення. Він пише не про національні цінності, а розглядає свої фахові сюжети. У принципі, він цього не може уникнути, але в теорії знає, що коли сідає за робочий стіл, то повинен забути, якої він національності. На практиці цього досягти майже неможливо. Але важливо про це пам’ятати, тоді принаймні, може, вдасться не робити ляпсусів і не потрапляти під свій власний поганий вплив. Дидактична історія — це зовсім інша планета, сфера. Яке там знання має вкидатися як препароване, в якій формі, скільки, як його дозувати, які акценти ставити, — цього не може вирішити Інститут удосконалення вчителів, або Міністерство науки і освіти. Необхідна дуже широка публічна дискусія. Якщо туди «запустити вчених-істориків» (сучасно наставлених), то вони можуть зробити шкільну історію надто скептичною. Я не впевнена, що це правильно. А вчені пострадянські, які тільки «здобрюють» усі старі радянські тексти новою фразеологією про «національну свідомість нації», «розбудову держави» і т.д., — можуть їй надати іншого крену, що видаватиметься абсурдом із позицій сучасного світу. Підручник — не для історика. Підручник — для всього народу, вибачте за такі високі слова. Має дискутувати вся культурна публіка — і філософи, і культурологи, і історики, і соціологи, і журналісти, і письменники, просто читаюча публіка. Важливо, кого ми хочемо виховати на цьому підручнику. Цього не може вирішити одна людина, якийсь міністерський чиновник.

— Чи є у вас якесь хобі?

— Мандрувати.

— А ось багато істориків кажуть, що саме історія — їхнє хобі.

— Але вони, мабуть, лінуються подумати. Єдине, чим займаюся, крім історії, — зі студентських років, коли всю Україну автостопом об’їздила, — нескінченні турпоходи, байдарочні походи, саме подорожі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво