Наша земля - Соціум - dt.ua

Наша земля

16 травня, 2008, 14:32 Роздрукувати Випуск №18, 16 травня-23 травня

Такі люди з’являються дуже нечасто, але завжди дуже вчасно. Коли нації стає зовсім кепсько, коли з...

Такі люди з’являються дуже нечасто, але завжди дуже вчасно. Коли нації стає зовсім кепсько, коли здається, що мова нації, культура нації, територія нації розчиниться без решток в інших мовах і народах, — з’являються такі люди. Французи вважають, що в них саме так з’явилася Жанна Д’Арк. Росіяни — що так само раптово й ніби нізвідки з’явилися Мінін і Пожарський. Історики інших народів назвуть вам інші імена. Але все одно їх небагато. Я дуже поверхово знаю історію кримськотатарського народу, проте мені здається, що XX і XXI століття дали цьому народові таку людину, — це Айше Сеітмуратова. Ось її дуже стисла біографія: народження, депортація, заслання, навчання, боротьба, арешти, в’язниці, боротьба, еміграція, репатріація. Серед друзів — академік Сахаров, генерал Григоренко. Якщо говорити пафосно, Айше Сеітмуратова — совість кримськотатарського народу. Але сама вона ніколи не говорить пафосно. Вона завжди каже: «Я просто дала слово нашим старим». Вона, тепер уже сама літня жінка, дала слово, що кримські татари повернуться на свою землю і що кримські татари будуть щасливі у справедливому світі. Першу частину обіцянки вона вже виконала. Другу — поки що ні. Але, справедливості ради, слід підкреслити, що друга частина залежить не лише від неї.

— Скажіть, будь ласка, а як шанованих жінок шанобливо називають кримські татари?

— Ханум. Але мене називають Айше-апте.

— А яка різниця?

— Ханум — це мадам, міс, чи, як у вас кажуть, пані. Апте — це ближче, більш по-родинному.

— Ну гаразд, до апте я ще не доріс, тому Айше-ханум. Якби вас зараз запитали, які, на ваш погляд, найбільші проблеми стоять перед кримськотатарським народом, що б ви відповіли?

— Це відродження мови. Нація без мови — не нація. Навіть у вигнанні кримські татари можуть залишатися собою, тільки якщо зберігається кримськотатарська мова. У принципі, нація визначається за мовою, за культурою й за територією. Отож перше — збереження мови. Друге — земельне питання. І третє, хоча по суті — перше, це — державність.

— Тобто ви стверджуєте, що існує реальна загроза втрати кримськотатарської мови?

— Так, це вже загроза. З 1944 року наш язик приріс до гортані. Кримськотатарською — жодної букви не було. Навіть із допомогою кирилиці, на яку нас перевели в часи СРСР. Ані шкіл, ані газет, ані книжок.

— Проте були й залишаються носії мови.

— Носії в основному — старе покоління, яке поступово відходить. Я зберегла рідну мову завдяки моїй мамі. Однак писати достатньо грамотно нею я не можу, тому що навчалася в російській школі. Хтось навчався в узбецькій, хтось — в азербайджанській. В Україні вчилися українською. Одне слово, якщо мова зникне — зникне й нація.

— Якщо говорити про те, що ви поставили на друге та третє місця — державність і земельне питання, то ось що я думаю: у приватних розмовах із вашими лідерами я завжди стверджував — не може бути такого, щоб кримські татари не прагнули отримати державність у повному обсязі. Але ваші одноплемінники, зокрема Рефат Чубаров, завжди підкреслювали, що кримські татари існують і існуватимуть у складі України. З іншого боку, немає жодного народу у світі, який не хотів би мати власну валюту, армію, кордон і бути абсолютно суверенним. Вам не здається, що хтось лукавить?

— Ні. Ми не лукавимо. Я вам відкрито, як розумію, так чесно й кажу. Ми не можемо нині існувати самостійно, навіть якщо хтось нам дасть окрему державність. Більше того, для того, щоб нас взагалі не ліквідували, нам краще бути в дружбі і в складі великої держави. Наразі — це держава Україна. Наша історія пов’язана споконвіків з українцями, ми завжди були сусідами. Про Московську державу ще й гадки не було, не кажучи вже про Російську імперію. А Україна була, Київська Русь, були кримські хани. Не Гіреї, а половецькі хани. А половці, або кипчаки, — це предки кримських татар. Ми — Дешт-і-Кипчак, якщо історію знаєте. Була така імперія, тобто об’єднання тюркських народів. Дешт-і-Кипчак — нас називали арабські джерела. І тепер на Сході нас так називають. У слов’янських джерелах — ми половці. А на Заході відомі як кумани. Чому? Тому що в туалетах у нас були глечики для гігієни. «Куман» — це і є «глечик» російською. І, нарешті, нас назвали татарами. Ми мали свою дер­жавність. Тоді, коли Москва її ще не мала.

— Тобто ви хочете переконати мене, що не бажаєте незалежності Криму?

— Нашому народові справді вигідний саме такий стан речей.

— Нині вигідний, але років через сто чи сто п’ятдесят така мета може виникнути?

— Невідомо, виникне чи не виникне. Все залежить від України. Якщо Україна буде самостійною, збереже свою незалежність і підніме рівень життя своїх громадян — то жодної небезпеки від кримських татар не буде. Ми ж століттями жили поряд, спільно боролися з монгольською навалою. Звісно, різне буває з сусідами, навіть у сім’ї чоловік і дружина сваряться, і діти інколи б’ються. І між нашими народами таке бувало. Проте історія свідчить, що дуже часто, коли Україні бувало зле, половці, або кримські татари, йшли її захищати. Майже всі ваші великі князі були одружені з половчанками.

— Напевно, в українців завжди був дуже хороший смак. Але якщо ми з вами заговорили про кремлівський фактор, то, можливо, є сенс у такому запитанні. Ми бачимо, що нині активність різноманітних російських організацій у Криму дуже висока. Серед кримських татар є люди, котрі вважають, що незле б заручитися політичною та фінансовою підтримкою Російської федерації. Росія впливовіша за Україну, і в неї багато нафти й газу.

— Дружба, у стратегічному розумінні своєї долі, не замінюється грішми чи нафтою. Ми довго дружили з Росією. Іван III заповідав своєму синові не воювати зі своїм південним сусідом. Ми побудували їм Кремль у Москві наприкінці XV століття. А звідки там Кримський міст, Старогіреєво, Новогіреєво? Арбат — це «гарба» й «ат». Там коні («ат») і гарба. Тобто брички були. Але скільки ми, як і українці, натерпілися від Російської імперії! Не ми заперечили Росію. Росія почала нас заперечувати з 1783 року, порушивши Кучук-Кайнарджийський мирний договір, відповідно до якого кримський хан визнавався незалежним володарем. Договір уклали, і через десять років Крим захопила Катерина. Що вони з нами потім робили! Навіть Максиміліан Волошин писав у віршах, як було витоптано мусульманський рай. Усі кримські татари, ну, може, 99 відсотків, не захочуть бути у складі Росії знову. Ми пам’ятаємо спалені архіви, зруйновані мечеті, знищені цвинтарі. Ми пам’ятаємо, як заборонили світські кримськотатарські школи.

— Якщо перейти до сучасності, мені видається дуже важливим питання, хто очолить, я маю на увазі — політично, кримськотатарський народ. Мустафа Джемілєв сказав, що йде. Його тимчасово впросили залишитися. І поки що незрозуміло, хто його замінить. І чи буде його наступник такою ж авторитетною людиною і таким же стримувальним чинником серед, можливо, досить гарячих голів, які є в будь-якої нації.

— Я на цьому курултаї була й захотіла з’ясувати, чи справді Мустафа вирішив піти. Зателефонувала йому й сказала: «Вийди за сцену, хочу поговорити з тобою».

— До речі, скільки людей серед кримськотатарського народу на «ти» із Джемілєвим?

— Не знаю. Я з ним на «ти», тому що все життя, коли він сидів, боролася за його свободу. Я вийшла за сцену й кажу: «Ти серйозно?». Він відповів: «Абсолютно серйозно. Тому що, по-перше, я не можу бути одночасно і в Криму, і в парламенті України. А по-друге, здоров’я в мене вже не те». Я відразу вийшла на сцену, підійшла до трибуни й заявила: «Я підтримую рішення Мустафи. Нехай він поживе для себе».

— Що ж буде далі, хто стане лідером кримських татар?

— Ой, як же ми звикли переживати. Що ж буде без Сталіна, що ж буде без Брежнєва... Я так відповім: не ображайте свою націю. Померла Айше, помер Мустафа, помер третій, четвертий лідер, але народ не пропаде. Головне питання нині — це російська дестабілізація кримських обставин. Це російські спецслужби.

— У Криму не існує українського чинника?

— Український чинник тут, у Києві. Давно слід президентові й парламенту подумати, що є нація, яка повернулася на свою історичну батьківщину, і слід якомога швидше вирішувати її проблеми. Чим швидше буде прийнято законодавчі акти стосовно не лише кримських татар, а всіх депортованих народів, тим швидше відродиться Крим, тим менше буде загроз стабільності. Це повинен вирішити Київ. А кримська місцева влада, керована й залежна, яка їздить на співбесіди в Москву, потурає дестабілізації. Руйнування наших цвинтарів — це не просто варварство, це ще й провокація.

— Що б ви зробили на місці президента Ющенка? Йому, природно, не хочеться сваритися з Москвою. А, за вашою версією, вуха ростуть саме звідти. У президента, крім українського чи татарського чинника, є ще й російський кремлівський чинник. І будь-який рух Києва, який хоч малою мірою може бути сприйнятий як рух проти російських інтересів, отримає негайну й негативну реакцію Кремля.

— Послухайте, ми не проти російського народу рухаємося. В нас були захисники і росіяни, і українці. Отож ми не говоримо про російський народ, ми не говоримо про нації. Ми говоримо про керівників та державний апарат. Російський державний апарат безперервно займається збиранням російських земель. А де ці російські землі? Захоплені землі інших народів називають російськими, починаючи з Астрахані та Казані. А Сибір? Хто, крім Росії, агресію Єрмака називає походами? Чи підкорення Кавказу? Це вершини гір підкорюють, а Кавказ — грубо захопили.

— І все ж таки, що б ви зробили на місці президента Ющенка?

— Я б не хотіла бути на його місці. Але якщо він захотів бути президентом, то повинен бути дуже далекоглядним, дуже тверезим і не керуватися інтересами Москви. Якщо українці визнають свою боротьбу за незалежність і право на неї — мають визнати й нашу боротьбу. Чому Ющенко жодного разу не подумав про те, що повернувся народ, який 60 років був у засланні? Адже він президент і кримських татар. І ми також його обирали. Якщо Україна дозволить знищити нас — завтра й на неї не краща доля чекає. Сьогодні наші цвинтарі зносять. Ми намагаємося проковтнути цей біль...

— На ваш погляд, це не звичайне хуліганство, а політичне?

— Звісно, політичне. І це завжди робиться саме в той момент, коли Україна демонструє своє «я». Не вийшло обрати регіоналів — починають зносити наші цвинтарі. Недавно Україна спробувала отримати своє місце в НАТО, Ющенко їде до Бухареста — знову те ж саме. Оскільки Москва не може впоратися з Ющенком, вони на нас відіграються й хочуть на цьому ґрунті створити вибухонебезпечну ситуацію в Україні.

— По-вашому, у кримських татар вистачить витримки? Чи можуть знайтися люди, котрі підуть на екстремістські дії?

— Ні, ми будемо стриманими. Та ми знаємо звичаї провокаторів і розуміємо, що ті ж самі політики можуть дати тим самим виконавцям завдання громити православні цвинтарі, щоб сіяти ворожнечу. Що їм вартує знести кілька слов’янських могил і кричати, буцімто це зробили кримські татари? Ці погромники приходять цілими загонами. Зрештою, Ющенко президент, і на ньому лежить відповідальність щодо захисту громадян України. А кримські татари — це громадяни України.

— Якщо поглянути на долю Кримського півострова й на вашу власну долю й історію вашого життя, то ви, швидше, оптимістка чи песимістка?

— Я оптимістка. В часи СРСР, КДБ і навіть в еміграції мені казали: «Вам Криму не бачити як власних вух». Це було в 60-ті, 70-ті й 80-ті роки. Та коли в 90-ті я приїхала на 18 травня, тобто на річницю депортації, у Крим, вийшла перед комуністами, підійшла до їхнього лідера Леоніда Грача й сказала: «Леоніде Івановичу, ніколи не кажіть «ні», тому що мені казали, що не бачити мені Криму. А ось вона я в Криму. Я тому оптимістка, що ми боремося за справедливість.

— Всередині самого кримськотатарського народу, на ваш погляд, немає жодних проблем?

— На курултаї мені не сподобалося, як поводилися деякі молоді хлопці, що ніколи не боролися й не бачили нужди. Сьогодні всі вони бізнесмени. І ось через висування кандидатур до меджлісу прямо якийсь базар вибухнув. Я була просто шокована. Прямо із залу на сцену стрибнула, взяла мікрофон і сказала: «Ви перетворюєте національний курултай на торговий дім. Тут не торгуватися за місця в меджлісі треба, а про народ свій думати». Нам потрібні молоді сили, і я зав­жди звертаюся до молоді, щоб стримували себе й не піддавалися на провокації. Найстрашніше для нашого народу зараз — це провокація.

— Мене не зрозуміють, якщо я не поставлю запитання про самозахоплення, в яких часто звинувачують кримських татар.

— Я завжди вживаю слово «самоповернення», а не «самозахоплення». Ми нічиєї землі не захоплюємо. Це ви захопили нашу землю, наші садки, наші будинки й навіть дитячі пелюшки, які ми залишили в 1944-му. В мене є заяви кримських татар, які 10—15 років просять по шість соток. А погляньте, скільки гектарів роздали людям, котрі приїхали з Москви. Не маючи ні прописки, ні посвідки на проживання, вони отримують землю і в Севастополі, і на південному березі. Ботанічний сад, цю реліквію, розпродали. З Києва приїжджають начальники й також землю скуповують, а кримські татари десятиліттями просять і нічого не мають. Чому вони повинні жити в підвалах та землянках? Ось недавно представники ОБСЄ були в Криму й заявили про готовність допомагати й далі кримським татарам та іншим депортованим. А спікер кримський Гриценко додумався запитати, чому лише їм. Мовляв, у нас у Криму 130 національностей. Даруйте, що, всі 130 національностей було силоміць вислано? Чому тим, хто живе у відібраних у нас будинках, ОБСЄ й ООН ще й допомагати мусять? Допомагати треба тим, хто був біженцем, переселенцем або депортованим. Нам потрібна земля, тому що це наша земля, наших батьків. Наші діди і прадіди обробляли її потом і кров’ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво