НАШ ПЕРШИЙ РОЗУМ ДВІ У ЛЮДИНИ НАЙБІЛЬШІ РАДОСТІ: У МОЛОДОСТІ ПІТИ У ШИРОКИЙ СВІТ І НА СХИЛІ ЛІТ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ

Я побачив і упізнав Віктора Коломійця, свого однокласника, обдарованого математика, чиє прізвище стояло в програмах колоквіумів і семінарів, що проходили в європейських столицях, коли він, прихилившись у низьких дверях, виходив із хати Пелагеї Сковородихи у старовинних Чорнухах.

Обнялися. Розговорилися. «Я тільки через роки зрозумів пораду секретаря приймальної комісії Київського університету піти мені в історики або у філософи, — зізнався мій шкільний товариш, — адже я родом, корінням своїм із Чорнух, батьків-щини Григорія Сковороди. Серед цифр і графіків усе життя штовхало мене в серце сковородинівське: «Світ ловив мене, та не впіймав», і ось я у садибі Сковороди, а навкруг, подивись лиш, немов шумить, гуляє знаменитий чорнухинський ярмарок…»

…ІЗ ЦЬОГО ЗЕРНА: ЧОРНУХИ, ПОЛТАВЩИНА

Село Чорнухи веде своє літочислення з кінця ХУІ століття, але занотоване воно вперше не в літописах вільного краю, а в підписаних батогами інвентарних книгах польських князів Вишневецьких (магнат Ієремія Вишневецький наставляв свого чорнухинського посошеного Мясковського: «Мучте їх так, щоб вони розуміли, що умирають!»).

А ще через століття Чорнухи пишуться вже сотенним козацьким містечком. Од чорнухинських валів і далі на Волинь гнали козаки ляхів, і хто буде заперечувати, що не в цьому краї народилася розлога пісня:

Ой, на горі, ой, на горі

Та й женці жнуть,

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть...

Широкоплинна пісня точно передає словом і мелодією чорнухинський краєвид: на горах з весни жита сивіють, широкою долиною коло річки Многи козацький шлях в’ється…

Звільнили рідний край од ворога — і стала в Чорнухах козацька сотня, од Лубенського полку, Київського намісництва. Осів біля землі дід Григорія, звів дубову хату на вигоні, край берестового гаю. Батько Гриця, повернувшись додому з Січі, де пройшов школу військової науки й письма, теж узявся за соху.

І сьогодні для шкільної дітвори велетенський горіх, що заглядає на подвір’я садиби Пелагеї Сковородихи, клуня, заставлена старожитнім реманентом із чумацьким возом посередині, та зеленошовкова долина річки Многи — дивний світ відкриттів і хлопчачих радощів. А тоді…

…Шумить, хвилюється на майдані ярмарок. Особливо людний і барвистий в кінці обважнілого достиглими плодами серпня. У такий день Гриць вставав з батьком рано-ранесенько, тільки птаство співом проклюне ніч, одягали сорочки з білого полотна й рушали з двору. Притихла за ніч — їхали до Чорнух з Лубен, Лохвиці, Пирятина, було, й з Києва добивалися, — ярмарок поволі оживав, розквітав говіркими рядами — і в кожному витворений вмілими руками крам. Дубові діжки й колеса, шкури на чоботи-витяжки й пахучий дьоготь, плахти й рушники, розмальовані горнятка й білі липові ложки, кавуни й мед у сотах. Очі розбігаються…

І раптом ми з Віктором теж широко розкриваємо очі, скидаємо проекційні окуляри в минувшину, — і що ж бачимо: ми в сонячному серпневому дні остан-нього року нашого розтерзаного століття, в сьогоднішній, мемо-ріальній садибі Сави й Пелагеї Сковородів — і веде нас споришевим подвір’ям, повз лілово-рожеві купини мальв, до приземкуватої хати під очеретом, з маленькими віконцями, подвір’я, обнесеного лозою, цього благословенного куточка початку ХУІІІ століття, господарка науковий співробітник музею Сковороди Віра Гаврилівна Марченко.

Кругловида, метка в рухах, молода, енергійна, вона викликає просто-таки захват своєю залюбленістю в Григорія Сковороду, вражаючим знанням сковородинівських текстів і загадкового життя свого знаменитого земляка. Закінчивши п’ятнадцять років тому історичний факультет Полтавського педагогічного інституту, випускниця Віра Марченко не сподівалася, що їй одразу поталанить заглибитись у думку і слово Григорія Сковороди, торкнутись реальностей і міфів його біографії.

Вона почала читати, вірніше, розгадувати алегорії й символи творів Сковороди, заглибилася в сучасні переклади, познайомилась і по-справжньому затоваришувала з учителем історії Трохимом Сергійовичем Зубом, відомим далеко за межами Чорнухинщини краєзнавцем. Вона перечитувала також книги й статті про Сковороду, розв’язувала складні вузлики його біографії і, збагачена знанням, вже сперечалась із авторами ( у подарованій мені книзі побачив проти ряду абзаців написане її рукою: «Заперечення»).

Віра Марченко не може погодитись, коли й до так багато в чому загадкового, непроясненого в житті Сковороди додаються нові, як вона переконана, міфи-вигадки. Близько десяти років тому в Харсиках (село через річечку Сарматка од Чорнух) знайшлися ентузіасти, які запевнили (в першу чергу себе!), що бачили в церковній книзі запис, який переконав їх у тому, що двір Сави та Пелагеї Сковородів якраз і був розташований на терені Харсик — і ніяких тобі сумнівів. Отож, треба там відшукати місце, де малий Гриць босоніж зробив перші кроки по траві, й покласти пам’ятну плиту з незаперечним написом: «На цьому подвір’ї була садиба родини Сковородів — Сави Леонтійовича та Пелагеї, в якій народився 3 грудня 1722 року велет розуму людського, філософ і поет Григорій Савич Сковорода».

Далі — більше. Харсицьке правління приймає рішення про перейменування артілі «Маяк» у колгосп імені Григорія Сковороди. До Харсик приїздять відомі в Україні люди (треба сказати, щирі шанувальники й послідовники Сковороди): письменники, митці, вчені — і на урочистостях з нагоди 270- річчя від дня народження народного філософа і поета вітальним словом освячують новий, харсицький дім Григорія Сковороди, відкривають гіпсовий пам’ятник мислителю. Одне слово, розголос широкий і гучний: вічний мандрівник повернувся на свою справжню батьківщину…

І все ж поставимося до харсицької «прописки» Сковороди без іронії — з розумінням. Річ у тім, що харсицький слід у біографії філософа виникав неодноразово протягом століття. У невеликій книжці Миколи Булди «Мудрець з Чорнухинського краю», яка вигідно вирізняється з-поміж інших видань про Сковороду багатством фактичних даних, є кілька харсицьких прив’язок до місця народження майбутнього філософа і поета. У 1922 році (тоді широко відзначався 200-літній ювілей народного мислителя) лохвичанин Г. Тисяченко пише: «В самих Чорнухах зараз є непевність, чи в них народився Г.С. Сковорода, чи в колишньому передмісті Чорнух, теперішньому с. Харсиках, де і зараз живуть люди з прізвищем Сковорода». У 1927 році Галина Орлівна записала свідчення мешканця Харсик Ларивона Сковороди: «…з Харсиками очевидний зв’язок: ім’я Сковорід найчастіше саме тут трапляється, в Харсицькій церкві, кажуть, є підпис самого Григорія Сковороди при закладанні якоїсь старої, знесеної церкви. А проте, хто його зна…»

Подібні свідчення можна нанизувати на вісь пошуків й далі, але саме життя розв’язало біографічну суперечку: розбився гіпсовий пам’ятник, забур’янилась плита на місці «харсицької» садиби Сави і Пелагеї, розвалився колгосп імені Григорія Сковороди, а новоутворене об’єднання відновило стару назву «Маяк»…

…Бо в цей час, у такі ж весни й зими, тільки понад 260 літ тому, підростає, вбивається в колодочки, стає на крило малий хлопчик Грицько Сковорода з Чорнух. Гриць вже успішно подолав три класи — граматику, часопис, псалтир — у церковно-парафіяльній школі при козацькій сотні. Знання грамоти для козака було такою ж неодмінною умовою, як і володіння шаблею. Сава Сковорода гордився сином: хто краще за Григорія співає в хорі на криласі, хто може разом із захожим кобзарем проказати, не збиваючися, думу про козацькі походи, про батька Хмеля, про якого через багато років і сам напише схвильовано й проникливо: «Будь славен вовек, о муже избранне, вольности отче, герою Богдане…»

Але в роки його юності широкі козацькі вольності вже стали туманним далеким спомином. Того самого року, 1722-го, коли народився Григорій Сковорода, імператор Петро І, зневаживши залишки козацької автономії, видав указ про створення Малоро-сійської колегії — пазурі двоголового орла ще міцніше вп’ялися в тіло козацької України. «Малогрунтовні» козацькі наділи швидко зникали, розчинялися в обширі роздаровуваних царським урядом розлогих земель над Многою грузинським князям Асихмовановим, лубенському сотнику Шостаку, майору Степану Мілорадовичу, а згодом «у вічне і спадкове воло-діння» графу Безбородьку. Загроза закріпачення нависла й над родиною Сковороди, їхній клаптик поля міг легко зникнути в орних перелогах можновладців. І юнак вибрав інше поле — писемне, книжне — і згодом іншим зерном засівав його в усі пори року — знанням, мудрістю.

…Коли юнак Григорій полишав батьківський дім, вирушав на Київ, на далекий Поділ, де стояла Києво-Могилянська академія, то відчував, що не скоро повернеться на отчий поріг, не прийде ділити із рідним братом солону смужку землі, що тяглася під гору (старший Степан Сковорода пішов з Чорнух раніше), а вільно й радісно поринув у великий світ.

Жив на світі довго, надивився усього — доброго й лихого. Не затримувався там, де не приживалась, не вкорінювалася «верба його душі». Не затримався у співочій капелі цариці Єлизавети, куди його забрали із Києво-Могилянської академії. Одразу зрозумів, що начищений до блиску паркет двірцевих палат — не те «зерцало», в якому можна побачити відображення людської душі.

Європу пішки сходив, книг учених перечитав чимало, з розумними людьми зустрічі запа-м’ятав! Але тільки в милій його серці Україні, в її полях і гаях, серед простих людей почував себе по- справжньому вдома. Звісна річ, не слід думати, що завжди легко було простувати йому довгими дорогами з припорошеними саквами за плечима, що ніколи його сопілка не сходила смутком і сльозами, що не намагалися ті, хто купався в розкошах, гнувся під тягарем чинів і орденів, зламати його вільний дух, піймати в золоті сіті залежності й покори.

Вмовляли його й ченці Києво-Печерської лаври: «Досить, Григорію, сине Сави, никати тобі по світу. Пора приставати до берега обітованого. Таланти твої відомі, свята лавра відчинить перед тобою врата, як перед чадом улюбленим своїм і станеш ти стовпом церкви й окрасою обителі». У відповідь скинув на плече торбину, міцніше затиснув палицю в руці, мовив на прощання: «Ах, преподобні! Стовпотворіння собою примножувати не хочу й не буду, досить і вас тут, стовпів неотесаних…»

Пішов. Назавжди — із світу солодких зваб і грішних пристрастей. Жив, як задумав, як учив. Не зраджував ні Свободі, яку любив понад усе, ні Природі, котра потрібне зробила простим, а складне для розуміння непотрібним, не зраджував своєму «жеребу з голяками», не став ні придворним філософом, ні високим чином, ні стовпом церкви…

Став Людиною, Народним вчителем, Небесним чоловіком.

І от через півстоліття життєвих мандрів настав час повертатися додому — до свого природного єства, до вічного Божого пристановища.

…У ЦЕЙ КОЛОС: ПАН-ІВАНІВКА, ХАРКІВЩИНА

До дому свого останнього в селі Пан-Іванівці, що на Харківщині, Григорій Сковорода, вже обтяжений роками, серпневостиглий мудрістю, зібрався в ранковий час, на сході сонця. У сільському маєтку Михайла Ковалинського Хотетово, що на Орловщині, журно прощався зі своїм старим, наймилішим другом, шукав для свого багаторічного співрозмовника віч-на-віч і в листах найзаповітніше слово. Немов відчував, більше вони не побачаться…

Час, пора, Григорію, повертатися з довгої життєвої мандрівки додому. До рідного дому, — але ж виходить не в Чорнухи, не до батьківського порогу. Це так і не так. І до цього Сковорода не один раз бував у Пан-Іванівці, щиро шанувався господарем маєтку Андрієм Івановичем Ковалівським. Та й хто б з тодішніх українців-господарів — чи то панського маєтку, чи селянської хати, чи лісової пасіки — не вважав би за честь надати затишок, прихистити мандрівного мудреця, «старчика Григорія».

Але він вибрав для своєї останньої життєвої адреси Пан-Іванівку, бо саме вона найбільше нагадувала йому осиротілі Чорнухи (батьки Сава й Пелагея Сковороди давно вже упокоїлися на тінистому цвинтарі, старший брат Степан промишляв у далекому Петербурзі). Пишуть, що Харківщину, Слобідську Україну Сковорода любив понад усе, бо стала вона батьківщиною його байок і діалогів, але й це не може стати переконливим аргументом на користь Пан-Іванівки. Бо ж землю свого дитинства, рідну Чорнухинщину любив він таки найніжніше: освідчився у незгасаючій усе життя любові піснею з «Саду божественних пісень». Вслухайтеся у ці рядки і ви відчуєте чорнухівський весняний розмай:

Ах поля, поля зелены,

Поля, цветами распещренны!

Ах долины, яры,

Круглы могилы, бугры!

Ах вы, вод потоки чисты!

Ах вы, берега трависты!

Ах ваши волоса, вы,

кудрявые леса!

Жайворонок меж полями,

Соловейко меж садами…

У кожному рядку пісні зримо бачиш, ароматно відчуваєш вишневі сади на чорнухинському косогорі, зелену шапку лісів над Ковалями, шовкові луки в пониззі під Харсиками, білосніжні лілії, що купаються у прозорих водах Многи…

Але так само можна побачити в цих рядках і пречудові краєвиди харківської Пан-Іванівки з її сонливими, замріяними ставками, тополиними левадами, високими, у квітах і джмелях, крутосхилами, нарешті, з тінистим, у духмяному липовому цвіті парком навкруг пан-іванівської садиби… Мимоволі згадуєш слова із його пісні: «А я с хлеба куском умру на месте таком…»

От і виходить, що посивілий Григорій Савич ішов з Хотетово в Пан-Іванівку, а повертався з довгих життєвих доріг у милі серцю і пам’яті Чорнухи, до отчого дому…

…Останні версти перед Пан-Іванівкою дорога потяглася житньою стернею, а далі сховалася в лісі, потонула потонула серед бурого листя. На ганку приземкуватого, затіненого деревами будинку над ставом Григорій нікого не побачив, ніхто його не зустрів. Він обережно прочинив двері, ступив призвичаєно на нерипливу половицю і пройшов до своєї кімнати, що єдиним вікном виходила в сад. Але його кроки все ж зачули, і ось в дверях кімнати з’явився господар дому Андрій Іванович Ковалівський й з радісною посмішкою запросив Сковороду у вітальню, до обіднього столу. Домашні одразу ж запримітили внутрішню переміну гостя — й не наважились докучати Григорію Савичу звичними при зустрічах розпитуваннями.

Надвечір, ледь над ставом закурився туман, Сковорода накинув на плечі свитку, спустився із ганку в сад. Біля старого кремезного дуба з густим віттям, здавалося б, на півнеба, зупинився, задумався. Тут, у його прохолодній тіні, він знаходив єдино вірні слова для філософських діалогів і трактатів. І ось настав час їм прощатися. Навскоси, під розлогою липою Григорій Сковорода почав копати, окресливши на землі лопатою прямокутник. На запитання садівника, що опинився тут, біля нього: «Що се ви робите, Григорію Савичу?», відповів ла-гідно: «Копаю останню схованку. Прийшов мій час».

Глинисте дно вистелив дубовим листям, переданим йому з Чорнух. У дім повернувся вже коли споночіло. До вітальні, де господарі й гості збиралися для вечірньої бесіди, не завітав. Запалив згарок свічі у своїй кімнаті й приліг на канапу. Ніколи і ні в чому не хитрував Григорій Сковорода ні перед собою, ні перед людьми. І зараз, у ці хвилини, він так само прямо, ясно дивився в темінь ночі за вікном, яка, він це знає, вже не перейметься світанком.

На ранок — треті півні проспівали — пішов перший сніг. У ледь просвітленій синяві вікна замерехтіли лапаті сніжинки. Вони билися об вікно й безсило сповзали по склу. Та навіть коли б їм вдалося залетіти в кімнату, то, нечутно падаючи на полотняну сорочку, просвітлене лице Григорія Сковороди, вони б вже не розтанули…

…Коли я переповів свої записи про останній земний день «старчика Григорія» науковому співробітнику музею в Сковородинівці Дмитру Михайловичу Дудку, він посміхнувся і із порозумінням сказав: «Григорія Сковороду і по життю, й опісля супроводжувала легенда, його ім’я завжди було в осяянні міфа, навіть у його загадковому псевдонімі — Даниїл Мейнгард. Так от і створилася легенда про останні дні філософа в Пан-Іванівці — і вона закріпилася в розповідях-екскурсіях, які проводив багато років по заповіднику простий сковородинівський колгосп-ник Юхим Дерега. Хай живе така красива легенда, вона теж має право на існування».

Я й сам пригадую, коли вперше, в шістдесятих роках, навідався із Харкова, через станцію Максимівка, до Сковородинівки, то одразу ж потрапив під чари розповіді Юхима Семеновича Дереги, вже літньої, але міцної ще людини, із сивими вусами й живими, пломенистими очима. У розповіді добровільного екскурсовода густо переплелися народні перекази і літературні впливи, насамперед, опис останніх днів філософа І. Срезнєвським, зроблений на початку ХІХ століття. Особливо запав мені в душу ліричний штрих легенди: Сковорода устеляє свій вічний притулок жмутом листя із чорнухинського дуба.

І от нині, із руйнівного, гримливого двадцятого століття, тут, у зеленій Сковородинівці, немов потрапляєш у довженківський фільм з його чарами, символікою та перебігами кінематографічної стрічки. Вже на порозі дому Ковалівських, де нині меморіальний музей, я опиняюсь в атмосфері зворушливої події: дівчатка у барвистому вбранні підносять яскраві квіти, подають хліб-сіль людині, чия шанобливо схилена голова свідчила: вона зворушена, схвильована й вдячна. Це так і було: в Сковородинівці, на Золочівщині добре знають свого земляка, першого ректора Переяслав- Хмельницького педагогічного інституту імені Григорія Сковороди, академіка педагогіки, невтомного пропагандиста життя і вчення Сковороди, професора Івана Петровича Стогнія.

Чим може віддячити професор за повагу й любов земляків-золочівців? Звичайно, словом і книгами. Кілька пакунків книг передав Іван Петрович музею, і серед них безцінні матеріали «сковородинівських читань», які Іван Стогній разом з Інститутом Філософії раз на два роки проводить у Переяслав-Хмельницькому. З неменшою вдячністю розглядав Іван Петрович Стогній любовно виконане і вручене йому головою Золочівської районної ради Миколою Чепурком та сковородинівським сільським головою Валерієм Манженком посвідчення почесного громадянина села Сковородинівка.

Й в усіх подальших зустрічах переплелися міф, поезія й сьогоднішній день і, насамперед, у музеї. Меморіальний музей Г.Сковороди тримається на любові й смутку трьох людей: сільського голови Валерія Манженка, директора музею Наталі Мицай і науковця Дмитра Дудка. У кожного з них був свій шлях до музею, але це був прихід саме до Сковороди, а не звичайне, як ми раніше говорили, працевлаштування.

Дмитро Дудко — випускник істфаку Харківського університету. Науковий інтерес — археологія, скіфсько-сарматська релігія, праслов’янське язичництво.

І ось уже п’ятнадцять років він живе, дихає Сковородою, молиться на свій ідеал. У нашій розмові, у неспішній прогулянці по сковородинівському заповіднику, де на кожному кроці «благословенні ви, сліди, не змиті вічності дощами, мандрівника Сковороди з припорошілими саквами…» (Максим Рильський), Дмитро не переповідає один з п’яти варіантів легенди про те, як «старчик Григорій» копав собі могилу, а впевнено приводить до місця, де було перше поховання Сковороди, — там, де півмісяцем нині квітують квіти, біля могутньої липи, від якої лишився лише спомин.

Чому перше? Тому, що й після смерті таїна не полишала безсмертного Сковороду. Нащадкам дідича Андрія Ковалівського, спочатку синові Петрові, а згодом новій господині Пан-Іванівки усе ввижалося, що Григорій Сковорода не зник із грішної землі, а ходить у присмерку алеями парку, загадково посміхається, мов хоче заговорити до кожного стрічного. І нервова пані наказує перенести — а трапилось це через двадцять років, вже в новому столітті, в 1814-му році, — останки філософа й великого містика подалі з очей і перепоховати Сковороду на горі, за глибоким і крутим яром, щоб не зміг перебратися, й безтілесний, до панського маєтку.

Але невпокорений дух Сковороди весь час нагадував про себе словом і думкою. Через сто років після смерті мислителя, у 1894-му, Наукове філологічне товариство Харківського університету поставило на його могилі чавунну огорожу й поклало мармурову плиту з написом: «Мір ловил меня, но не поймал». Я ще застав, сфотографував тих обрисів сковородинівську могилу. У 1972-му році, на 250- річний ювілей від дня народження Григорія Сковороди, місце поховання любовно впорядкували, привезли здалека великий камінь, поклали на могилі і повторили в граніті відому сковородинівську епітафію.

І сьогодні це виглядає монументально, але, зізнаюся, якось трохи по-сирітськи. Погляд затримується на камені, його гранях і звивинах, а руку покласти нема на що: огорожу прибрали, квіти на камені відкриті всім вітрам — так і ввижається, що ось-ось зсунеться камінь, встане Григорій Савич й огорожу йому не треба переступати, піде прямісінько містком у свій улюблений парк, до зеленого ставу, до криниці з джерельною водою. Піде до людей.

Скільки ним у свій час ходжено, передумано, написано на Слобожанщині. Сковорода був бажаним гостем, а скоріше членом відомих слобожанських родин — Капністів, Квіток, Каразіних, Захаржевських, Ковалинських, Тевяшових, Земборських, «перелітним птахом» інших знаних в Україні культурних гнізд. По собі знаю, хто хоч раз зустрівся з Сковородою — в музеї, на сторінках його книг, на його мандрівній стежці, той обов’язково повернеться до мудреця, нашого першого розуму. Сковорода назавжди «ловить» кожного нового знайомого.

Так було і з Валерієм Манженком. Молоде подружжя приїхало в Сковородинівку, щоб жити й працювати поруч з Григорієм Сковородою. За ці роки було немало зроблено для виживання й підтримання музею, але й розчарування не обминули. Головна образа і біль, які й досі не полишають Валерія Манженка, — це байдужість, неувага до пам’яті, спадщини Сковороди, найперше, влади, а також, будемо відверті, й суспільства нашого в цілому. Тому, коли односельчани своїм вибором запросили Валерія Павловича на пост сільського голови, він погодився. Бо в душі залишилася надія: звідси він допоможе музею більше й конкретніше.

Так воно і є . Я не зміг пройтися залами музею (добре, що побував тут раніше), постояти в задумі в кімнатці Григорія Сковороди — в меморіальному будинку саме розпочався ремонт, згорнуто експозицію. «Не пощастило», — зітхнув би хтось. Я порадів: іде ремонт, значить, думають, дбають про музей сільська рада (а хто ж голова!), Золочівська районна державна адміністрація. В оновлений музей можна з радістю приїхати і згодом — тільки подзвоніть, запросіть… І все ж до найдорожчих, унікальних реліквій я торкнувся зором і цього разу: годинника Сковороди з його дарчим написом, скрипки, на якій грав сам поет.

Вже вивіреним, логічним був шлях до Сковороди і Наталі Іванівни Мицай, яка з однієї духовної висоти піднялася на іншу: працювала директором загальноосвітньої школи, а тепер очолила літературно- меморіальний музей поета. Звичайно ж, турбот — і наукових, і господарських — не поменшало. Навпаки. Щороку треба ретельно готувати й проводити травневі Сковородинівські читання, фольклорні свята, присвячені світлій пам’яті народного мисленика, і, що не менш важливо, настійливо дбати про благоустрій музею, підвищення його державного статусу.

Тут необхідно зробити суттєвий відступ. Сьогодні уречевлена пам’ять про народного просвітителя має таку офіційну назву: Державний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди. Тобто це такий же культурний заклад, як і на батьківщині Сковороди в Чорнухах, і з такими більш ніж скромними матеріальними й фінансовими можливостями. Але так було не завжди, про що свідчить у своїй праці відома харківська дослідниця життя і творчості Сковороди Анастасія Максимівна Ніженець, якої вже, на жаль, немає серед нас.

30 липня 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла постанову про спорудження в Москві пам’ятників видатним діячам революції, науки і мистецтва. У пункті «Філософи і вчені» значаться три прізвища — і першим серед них названо ім’я українського філософа-просвітителя: Г.С. Сковорода, М.В. Ломоносов, Д.І. Менделєєв. Через чотири роки, в 1922-му, під час відзначення 200-річчя від дня народження Сковороди, рішенням українського уряду село Пан-Іванівка було перейменовано в Сковородинівку, а колишній панський маєток, великий парк навколо оголошено заповідником. У подальших заходах, пов’язаних із вшануванням пам’яті Григорія Сковороди, вже упевнено фігурує слово «заповідник». В 1926 році урочисто, на багатолюдному мітингу за участю представників уряду, харківських (тоді столичних) культурних установ в заповіднику відкрито пам’ятник філософу, а сам заповідник був окреслений межею-огорожею з ажурною аркою при вході до святого місця.

У важкий воєнний 1944 рік Україна не забула пом’янути свого видатного сина у зв’язку із 150-річчям з дня смерті філософа, а в Сковородинівському заповіднику в дні пам’яті виступили поети Павло Тичина і Максим Рильський, біля велетенського дуба в центрі заповідника було поставлено гранітний постамент з написом: «Тут було улюблене місце народного українського філософа Григорія Савича Сковороди». В 1960 році в кімнаті Сковороди, в колишньому маєтку Ковалівських, зусиллями Харківського історичного музею й університету було влаштовано меморіальний музей, де почали назбируватися цінні експонати часів Сковороди, його власні речі.

Велика (а насправді — велетенська!) робота, очолена академіком Петром Тимофійовичем Троньком, проведена у 1972 році, під час відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди — по всій Україні і, звичайно ж, у Сковородинівці: реставровано старовинну садибу, відновлено паркову зону, якою вона була у вісімнадцятому столітті, на могилу Сковороди ліг великий гранітний камінь. І головне — у будинку Ковалівських влаштовано й відкрито Державний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди.

Але відмітимо, що при цьому з офіційних документів, державних паперів поступово зникає красиве й зобов’язуюче слово «заповідник». Так розійшлися шляхи культурологічних установ- напрямків: історико-культурні заповідники в Україні продовжували розвиватися, набували статусу «національних», музеї Григорія Сковороди потрапили в стан застою, а то й занепаду. Щасливий виняток: музей Сковороди в Переяслав-Хмельницькому, який ввійшов до складу Національного історико- етнографічного заповідника «Переяслав», створеного силою духу і організаторською наполегливістю видатного архітектора музейної справи Михайла Івановича Сікорського.

Які з цього виникають думки, просяться пропозиції? Коли ми поглянемо на карту мандрівок Григорія Сковороди, складену Л.Махновцем, то в її першому, українському колі побачимо найголовніші сковородинівські центри, де є музеї чи інші заклади пошанування філософа і поета, — Київ, Переяслав- Хмельницький, Каврай, Чорнухи, Сковородинівка, Бабаї, Харків. Цим пам’ятним місцям якраз і годиться об’єднатися у Всеукраїнський Національний Сковородинівський заповідник із головним управлінським центром, як на мою думку, у Переяслав-Хмельницькому. Цей цілком реалістичний план може бути здійснений, коли керівником (моя щира пропозиція!) майбутнього Національного Сковородинівського заповідника призначити академіка педагогіки (якраз сковородинівської), професора Івана Петровича Стогнія. Адже він так багато зробив для вшанування пам’яті народного філософа, для поширення його поглядів і ідей в Україні. Йому по-всьому й належить, як на мою думку, вивершити велику сковородинівську справу до 280-річчя від народження Григорія Сковороди, визначного ювілею, який ми святкуватимемо всією Україною, який відзначатиме весь світ.

В останній день перебування в Сковородинівці ми зібралися разом — сільський голова Валерій Манженко, науковець Дмитро Дудко, директор музею Наталя Мицай і автор цих рядків — в кімнаті музею, до якої ще не дійшов ремонтний безлад, і можна було зручно влаштуватися навколо столу. Спробували зібрати, снопик до снопика, наші думки, враження і вивершити їх повноколосою копою висновків та міркувань. Я з інтересом занотовував до блокнота судження моїх співрозмовників, які, можливо, й для них стали своєрідним відкриттям, новим кутом зору.

Валерій Манженко: «Ми усі несемо провину перед Сковородою. Намагаючись наблизити Сковороду до наших сьогоднішніх кон’юнктурних уявлень, ми, навпаки, віддаляємо його від себе лакованою портретизацією і зовнішнім поклонінням. Маємо зрозуміти, що незалежна Україна немислима без Сковороди, так само як і без Тараса Шевченка. Нескінченно дискутуємо навколо національної ідеї, а коли б серйозно звернули погляд на Сковороду, на його творчість, то побачили б, що основа нашої національної ідеї є саме у Сковороди, вона в його думці, в його житті і слові».

Дмитро Дудко: «Треба самокритично визнати, що Григорія Сковороду, живу, мудру, веселу людину, добре-таки «законсервували» вчені, ускладнивши його і без того непросту мову, його алегоричне сприйняття навколиш-нього світу. Треба звільнити Сковороду від зайвої академічності, штучної незрозумілості, зробити так, щоб він жив не лише в наукових бібліотеках та оживав на філософських читаннях, а, як і у свій час, заходив до кожної хати з мудрим словом, порадою, настановою. Згадаймо: китайський вчений і мудрець Конфуцій жив понад 2,5 тисячі літ тому, а й сьогодні він залишається другом і порадником кожного китайця. Порівнюючи з Конфуцієм, Сковорода, без перебільшення, наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день…»

Наталія Мицай: «На власні очі бачу, як під час наших фольклорних свят Григорій Сковорода приходить до селян, учнів, гостей живою людиною — і я намагаюсь вивести Сковороду із музейної тиші у сучасний світ, подружити його з людьми, аби вони всотували його мудрість, додавали собі його душевної чистоти, прикрашали його «Сад божественних пісень». А самі бачите: наша Сковородинівка то і є прекрасний сад сковородинівського духу».

Так ось, снопик до снопика, і вивершилася моя розповідь: пішов юнак Григорій з Чорнух у незнайомий світ — і цей великий світ зваб і пристрастей не вловив його, а, навпаки, він, Сковорода, син козака Сави, впіймав свій час і людей, і на схилі літ своїх повернувся додому, в рідну Україну. Повернувся, щоб бути розумом і серцем поруч з нами.

Завжди бути поряд.

І все ж на крок — попереду.

***

…З літньої мандрівки до Сковороди в Чорнухи ми поверталися з математиком Віктором Коломійцем переповнені враженнями. Виїхати завидна забарилися. На оксамиті неба вже коловоротилися зорі — і Віз, спливши над Ковалями, показував дишлом на Мокиївку, повз яку і лежав наш зворотний шлях. Мій добрий супутник по поїздці, тепер я б осмілився сказати, що й нащадок Сковороди, вголос міркував над тим, як написати «математичний портрет» Сковороди, узявши за головний «пензель» цифру 3, магію якої так полюбляв Сковорода.

Світло фар вибілювало щебенисту смугу дороги. Раптом із темряви, за десять кроків попереду, на трав’янистому узбіччі з’явилася постать у солом’яному капелюсі, з палицею в руці. Запізнілий перехожий повертався додому, в Чорнухи. Ми мимоволі озирнулися, але не встигли зрозуміти, чи то ми побачили, чи нам привиділися знайомі риси обличчя, обриси постаті.

Синь неба прокреслила зірка і згасла на росяних луках.

Київ — Чорнухи — Сковородинівка — Київ