НАШ ІСТОРИЧНИЙ КРАСНОПИС - Соціум - dt.ua

НАШ ІСТОРИЧНИЙ КРАСНОПИС

3 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 3 листопада-10 листопада

Ми звикли до історії. Ми її обжили, визнали, що це наше середовище існування. Ми навіть зуміли пере...

Ми звикли до історії. Ми її обжили, визнали, що це наше середовище існування. Ми навіть зуміли переконати себе в тому, що це «проживання в історії» може бути пасивним, а активність може виявлятися тоді й там, де нам це найбільш зручно. Ми затишно почуваємося в «центрі Європи», і нам здається, що саме це розташування вже робить нас винятковими і визначає нашу незвичайну роль в історії. Наша справа просто бути, а все інше зробиться саме собою. І ми тим часом облаштовуємо свій історичний театр: будуємо монументальні декорації, чекаємо готового сценарію, байдужо споглядаємо кастінг і подальше виконання акторами ролей. Нам не подобається їхня гра, нам не подобаються ці сценарії, ми не згодні з цими декораціями. Але водночас ми добре знаємо, що це лише репетиція якоїсь справжньої історії, у якій ми повинні зіграти вирішальну роль. Просто тому, що ми гідні цієї ролі. А гідні ми її тому, що ми народ із великою історією.

Наше «перебування в історії» і робота на свою історію — саме історію, а не нормальне життя тут і тепер — найчастіше має відверто гротескний характер. Ми, наприклад, твердо впевнені, що в історії є «помилкові сценарії», котрі можна переписати й підчистити. І ось ми будуємо на стародавньому фундаменті храм-новобудову і проголошуємо його «древньою православною святинею». Просто в нашій історії сталася помилка, коли 1936-го цю святиню прирекли на знищення. Це була «неправильна історія». А, виявляється, вона була не наша. Тому ми повинні повернути все на свої місця і не сумніватися в тому, що все на ці самі місця повернулося. І ось вам золоті бані Михайлівського монастиря, ось вам «святі стіни», котрі ще пахнуть свіжою фарбою. Ось вам виправлена «історична помилка», «чистовик», так би мовити. А що ж «чернетка»? Залишилася на задвірках «неправильної історії» і про неї можна забути? Напевно, якби все було саме так, жити стало б нудніше, жити стало б нецікаво. А найголовніше — ми б справді втратили істинний шматочок історії. Але він залишився нам у вигляді уламків. На котрі, звісно, можна було б не зважати, «переписуючи історію набіло». Однак це було б просто нечесно й нерозумно.

Про долю «переміщених культурних цінностей» тепер говорять багато. Особливо в нас — через постійні відкриття й перевідкриття в наших погано досліджуваних фондах, та й на Заході, з огляду на зміни в міжнародній політиці й стирання міфів про «вину» та «покаяння» на рівні цілих держав і народів. А термін «військові трофеї» стосовно цінностей визнано некоректним. Важко оцінити масштаби культурних втрат України під час Другої світової: за офіційними даними, із 21-го з найбільших музеїв України втрачено близько 300 тис. експонатів. Взагалі в Україні пережив війну 151 музей. На думку ж експертів, статистику свідомо занизили: насправді на території України до війни функціонувало не менше 170 музеїв. «Лепта культурних втрат» України в «загальносоюзному» списку становила приблизно 53%. Можна також нагадати читачеві, що Україні не тільки не компенсували повною мірою військові втрати в рамках так званої «компенсаторної реституції», а й досі не повернули навіть усього того, що було евакуйоване з українських музеїв до інших союзних республік (головним чином Росії), не кажучи вже про те, що було вивезене до Німеччини й після війни поверталося на територію СРСР через пропускники під Москвою та Ленінградом, до яких українських експертів не допустили. Як усе це відбувалося, «ЗН» писало 1998 р., невдовзі після прийняття Закону Російської Федерації «Про культурні цінності, які переміщені в Союз РСР у результаті Другої світової війни і перебувають на території Російської Федерації». Нагадаю, цей закон стосується лише цінностей, переміщених у результаті Другої світової війни, і побудований так, що ні Україна, ні будь-яка інша союзна республіка, фактично, не могла очікувати повернення своїх культурних цінностей, що осіли після війни в російських музеях.

Ця проблема має ще один вимір, актуальний лише для колишніх республік СРСР, у межах якого культурні цінності вільно кочували і «звикли» до чужих музеїв. Музеї ці перебувають тепер «на чужій землі». Причому цей аспект проблеми для нас болючіший хоча б тому, що все, що сталося, видається досить цинічним: у мирний час, не обтяжуючи себе поясненнями й проханнями, у кілька «елітних» музеїв неосяжної країни методично збирали вершки, настільки ж методично відсуваючи інші музеї (міста, республіки) на культурну периферію. Причому стосовно цих цінностей позиція Росії непримиренна: коли Б.Єльцин у лютому 1992 р. підписав у Мінську «Угоду про повернення культурних і історичних цінностей країнам їхнього походження» із главами одинадцяти держав—членів СНД, Держдума денонсувала підпис президента і виступила в тому сенсі, що «ми не повинні дозволити розграбувати Росію». Відтоді питання про долю цінностей колишніх союзних республік, переміщених у мирний час у межах СРСР, закрито.

Таким чином, нам залишилася лише одна можливість: на правах окремої та незалежної держави включитися в процес пошуку й переговорів про повернення хоча б того, що «пішло» із наших музеїв під час війни. Вже досить довго над цим працює група українських учених за підтримки Комітету з повернення культурних цінностей при Кабінеті міністрів України. Про їхні пошуки та знахідки, відкриті ними документи, пов’язані з переміщеннями пам’яток Михайлівського Золотоверхого собору, «ЗН» писало неодноразово. Нещодавно ця група зібрала ще один круглий стіл, де оприлюднила нові факти й здобутки. Експертна група під керівництвом кандидата історичних наук Сергія Кота провела колосальну роботу не тільки з розшуку пам’яток, а й збирання документів, що доводять їхню «військову долю». Фактично, ці документи дають можливість відновити більшу частину шляху, пройденого цими пам’ятками з моменту зняття їх зі стін Михайлівського Золотоверхого. Така скрупульозність — необхідна умова, оскільки ці документи дають можливість Україні претендувати на повернення цінностей, з огляду на сприятливі для нас зміни в російському законодавстві про реституцію. А саме, у травні нинішнього року Держдума Росії внесла зміни в закон про переміщені культурні цінності, в яких уточнила процедуру передачі й полегшила деякі формулювання. Зокрема, підредаговано статтю про «драконівський» 18-місячний термін після набуття чинності закону, протягом якого зацікавлені держави мали подати заявки й докази своїх прав на певні культурні цінності. Звісно, цю умову майже неможливо було виконати, бо найчастіше «зацікавлені сторони» просто не знали і знати не могли, де саме перебувають їхні цінності, чи існують вони взагалі в природі, чи були втрачені остаточно й безповоротно під час війни, адже вміст запасників нерідко охоронявся підпискою про нерозголошення, а іноді ще надійніше — елементарним незнанням самих хранителів. Крім того, у липні нинішнього року Конституційний суд РФ визнав конституційними щодо України статті Федерального закону про культурні цінності, переміщені в результаті Другої світової війни.

І ось на Днях російської культури в Києві міністр культури РФ В.Єгоров офіційно заявив українському Президентові про те, що Росія має намір повернути Україні фрагменти фресок Михайлівського Золотоверхого. Зрозуміло, лише ті, походження яких доведено і стосовно котрих немає сумнівів у тому, що вони потрапили на територію Росії саме під час війни. А це часто проблема. Оскільки документація, що підтвердила б пересування цінностей по Європі під час війни, частково втрачена, частково зберігається в архівах Росії, а до них наші експерти не завжди мають необмежений доступ. Питання про «військову долю», як ви розумієте, принципове, оскільки чимала частина зразків староруського мистецтва потрапила на територію Росії з Києва ще до війни, — нашому читачу відома історія «Дмитра Солунського», котрий «виїхав» до Москви на виставку, присвячену ювілеєві «Слова о полку Ігоревім» і «прижився» у Третьяковській галереї. Такі самі проблеми можуть виникнути з фресковими фрагментами, «прописаними» в Новгороді, оскільки, за словами генерального директора Новгородського музею-заповідника М.Гриньова, фрески з Києва почали надходити до Новгорода ще в 30-ті роки, тобто під дію згаданого закону не підпадають. Крім усього іншого, дані наших експертів і працівників музею про кількість пам’яток Михайлівського монастиря, що містяться на території Новгородського заповідника, не збігаються. Частину їх важко навіть просто ідентифікувати. Також досить неясним залишається формулювання, що стосується власне передачі: механізми різні, залежно від «унікальності» чи «неунікальності» пам’ятки культури. Незрозумілим залишається критерій «унікальності», і хто, власне, її встановлюватиме.

Але головного досягнуто: слово сказане, щось повернути готові. Хоч і далеко не все, хоч і не найцікавіше. То в чому ж річ? На це питання відповіли представники посольства Російської Федерації в Україні, присутні на зазначеному зібранні: за їхньою версією, річ у відсутності механізму передачі. Мовляв, під пахвою, загорнувши у вчорашню газетку, не привезеш унікальні пам’ятки культури. Відповідь досить лукава. Та й не відповідь зовсім, а так, знизування плечима. Було помітно, що російські гості не поділяють ентузіазму зібрання.

Взагалі, «політичний» аспект ситуації так і залишився неясним. Не зробили жодної офіційної заяви. Не миготять заголовками про реституцію ні відповідальні видання, ні промови можновладців. Складається враження, що вся робота з пошуку, ідентифікації, повернення пам’яток нашої культури в Україну — справа групи ентузіастів та окремих проявів нашого хворобливого самолюбства. Хоча в цьому питанні Україна могла б бути повноправним учасником міждержавного діалогу, що ведеться зараз у світі дуже активно. Хоча б тому, що нашим культурним втратам за останні 80 років немає ліку. Водночас на нашій території також перебувають «чужі» культурні цінності, що підпадають під поняття реституції. Досить згадати свіженьку історію з так званим «архівом Баха», який цілком міг стати предметом торгу і важелем тиску на світову суспільну думку.

Але наші погляди, як і раніше, з докором та обуренням звернені в бік Росії. І заклики учасників зібрання, щоб питання реституції «не політизувалося» як мінімум дивні. По-перше, бо йдеться про сферу права. По-друге, бо питання реституції наразі — це так само питання, наскільки нас готові визнати незалежною країною, що має право претендувати на нормальні відносини зі своїми сусідами. І наскільки ми себе такою державою усвідомлюємо.

І ось тут починається заповідна зона нашої власної свідомості. Ми ревниво фіксуємо, що доповідач перепитує російських гостей, чи зрозуміло їм усе сказане вище українською (хай розуміють! — обурений вигук із залу), нас тіпає, коли доповідач висловлює подяку російським колегам за збереження, а найчастіше і порятунок унікальних творів українського мистецтва, а поблажливо-байдужі «російські колеги» навіть особливо не приховують небажання повідомити щось «шановному зібранню».

І тут хочеться підвестися й вийти, попри звичку та фаховий імунітет. Бо за всім цим увижається глухий кут, набагато страшніший, аніж безвихідь у переговорах про повернення наших цінностей на вищому політичному рівні. Попри оптимістичний тон попереднього оратора — історика- ентузіаста. Попри те, що президенти все ж домовилися, що робота йде, і йде непогано. Попри офіційні заяви російських чиновників про принципову згоду. Все одно глухий кут.

Це глухий кут не в дослідженнях, не в дипломатичних та юридичних аспектах питання, не в тому, що «північно-східний сусід» не поверне наші цінності. Швидше за все, поверне. Врешті-решт, поверне, може, все й навіть трохи більше. Просто не полишає відчуття, що тут ідеться не про фрески. Що, власне, про фрески й необхідність отримати їх назад на історичну батьківщину знову говорять лише історики, мистецтвознавці, музейники та інші «професійно зацікавлені особи». А «шановне зібрання» має на увазі зовсім інше. Фрески не становлять для цього сегмента «суспільної свідомості» остаточної й абсолютної самоцінності. Культурні цінності і питання їх повернення виступають тут лише символом чогось іншого, що корениться глибоко в темному закамарку нашої пострадянської несвідомості. Причому як у нас, так і в росіян. Ми чекаємо, що нам не просто повернуть, а що це стане актом покаяння та визнання своєї історичної провини перед нами. А вони натомість не повертають не тому, що їм дуже треба, а тому, що не вважають себе винними, а речі, відповідно, чужими. Що характерно, ні те ні інше ніяк не впливає на долі втрачених культурних цінностей. Наші омріяні культурні цінності залишаються заручниками вже навіть не відсутності законодавчої бази, а наших псевдонаціональних амбіцій. Адже нам не фреска потрібна, а щоб «вони» зрозуміли, хто вони такі, а ми, своєю чергою, могли дати їм зрозуміти, хто такі ми. А фрески — це так, ще один привід. Ще один привід відчути себе на тлі історії. Вписатися в неї новим рядком, а може, й золотим. Як інакше прокоментувати те, що на території Михайлівського Золотоверхого Київська міськадміністрація організувала «Музей відновлення Михайлівського Золотоверхого собору в Києві»? Я буду дуже здивована, якщо поруч зі знахідками, виявленими в ході поспішних (до дати) розкопок культурного шару Київської Русі — справжньої святині нашого народу, — залитого тепер бетоном і акуратно викладеного жовтою цеглою, увічнять участь Президента України та київського мера у відновленні давньоруської святині. Отак ми переписуємо історію, паралельно вписуючи в неї себе. І, що найбільш прикро, це не схоже навіть на «роботу над помилками», бо, з огляду на стилістику «чистовика», ми так і не зрозуміли, у чому помилялися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво