НАРОДЖЕНІ НА ЗЛАМІ ЧАСІВ - Соціум - dt.ua

НАРОДЖЕНІ НА ЗЛАМІ ЧАСІВ

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Що з нами сталося? Ні війни, ні чуми, а тисячі й тисячі безпритульних блукають містами й селами у пошуках притулку та їжі...

Що з нами сталося? Ні війни, ні чуми, а тисячі й тисячі безпритульних блукають містами й селами у пошуках притулку та їжі. Дітей кидають, убивають, гвалтують. Втягують у злочинний бізнес. Після підписання Конвенції про права дитини ми прийняли десятки правових нормативних актів і цільових програм. Але, хоч як парадоксально, діти отримали зовсім не те право, про яке мріялося. Вони тепер можуть цілком вільно жебракувати, жити на вокзалах, голодувати, хворіти. І — не вчитися.

Ми нічого не знаємо про сирітство, оскільки ніколи не любили щось знати про погане. І зараз не любимо. І якщо комусь спаде на думку «посадити» у нашому кварталі сирітський будинок, ми, звісно ж, будемо проти. Навіщо він нам? Тут, під боком? Там погані діти. А ми любимо своїх, домашніх, хороших.

Тільки чому раптом своє стає таким чужим, відбивається від рук? Чому це домашній дедалі частіше втікає на вулицю, іноді — й назавжди? Він винний? Ні, звісно, тільки ми, дорослі.

І взагалі, діти наші багато в чому нам чужі, навіть далекі. «Як погуляв?» — «Нормально». — «А що робив?» — «А! Не пам’ятаю». — «У кіно був?» — «Ну». — «Сподобався ван Дамм?» — «Нормально».

А що ми ще хочемо? Адже самі вимагали від них позбутися сюсюкання і ніжностей. Вони й поміняли словник, коло інтересів. Тепер вони вчаться дивитися на світ догори ногами. Як ми, дорослі.

Серед них з’являються лідери і шістки, казкарі і громили. Усе, як у в’язницях чи в армії. Їхня жорстокість — норма поведінки. Вони переслідують інакомислячих і тих, хто по-іншому одягається. Усе, як ми хотіли. Тобто, ми хотіли, щоб іклами наше чадо виявилося повернутим до світу, а до нас — як і раніше, ніжною мордочкою. Не вийшло. Мордочка вже обростає шерстю. І немає виходу з цього кола. Або ми залишаємо дитину беззахисною зусебіч, прирікаючи її на муки, чи вже вчимо гарчати, кидатися і рвати у всі боки відразу: невідомо ж, звідки прийде небезпека. От вони й займають кругову оборону, шматуючи зубами усіх, хто наблизиться. А ми ближчі від усіх.

Однак коли дитина росте в сім’ї, то є хоча б надія, що все це — дитяча хвороба, яка не перешкоджає їй стати людиною. Але ж маленькі безпритульні на вулицях наших міст — біда, яка прийшла непомітно і відразу ж зробилася прикметою смутного часу, — теж наші діти. Нехай не наші особисто, але сусідські, із будинку навпроти...

Число безпритульних дітей в Україні невідоме навіть приблизно. У поле зору держави вони потрапляють, тільки ставши «кримінальним елементом». А до цього їхня доля суспільству не цікава. Відомо тільки, що нинішнього року до школи не ходять більш як 30 тисяч дітей. Де вони зараз? Просять милостиню? Взагалі пропали безвісти?

Відомо також: щороку близько 35 тисяч бездомних дітей направляються міліцією в притулки для неповнолітніх. А як складається подальша доля цих дітей? Досить сумно. Частина дітей йде в інтернати, частина — у сім’ї, із яких вони втекли чи їх вигнали. Адже за існуючим законодавством дитина має право перебувати в притулку лише три місяці. А що далі? Повертатися додому, де тебе б’ють, морять голодом? Так, нещасних і бездомних дітей підрахувати так само складно, як перелітних птахів. Вони постійно мігрують, утікають із притулків, повертаються додому і знову втікають.

У боротьбі за виживання вуличні діти швидко дорослішають. Причому дитяче в них поступово атрофується. Дивиться на тебе ніби дитяче обличчя, але з дорослими рисами — жорсткий розріз очей, зморщечки, стиснуті губи. Як у казці про украдений час...

Більшість вважають себе дуже самостійними, але безстрашні зовні, усередині вони дуже беззахисні, і зовнішня агресивність застосовується як бойове забарвлення для лякання противника. Маленькі безпритульні бояться дорослих — вони не довіряють нам, постійно чекають якогось підступу, розуміють: будь-якої хвилини може початися облава. А далі налагоджена схема: прийомник-розподільник — дім (або інтернат) — вулиця, знову прийомник-розподільник — будинок (інтернат) — вулиця — і так до нескінченності. Замкнуте коло.

Рано чи пізно їх помітять заповзятливі дорослі, візьмуть під своє крило і змусять жебракувати, давши перший урок цинізму: вони навчать цих дійсно нещасних дітей бути нещасними напоказ, за гроші. «Нічийні» діти, не досягнувши віку кримінальної відповідальності, — зручний і безвідмовний інструмент для кримінальних структур. Кожен п’ятий злочин відбувається з їхньою участю. Дитячими руками відкриваються машини, обкрадаються ларьки, магазини і квартири. Ці далеко не дитячі «пустощі» відбуваються нерідко ніби в обмін на протекцію і захист, за порцію їжі, навіть за іграшку. У наші дні дитяча злочинність набуває дедалі нових форм: тут і наймані убивства, і транспортування, і продаж наркотиків, і кіднепінг...

У кожній місцевій інспекції у справах неповнолітніх зафіксовано сотні імен — не підлітків навіть, а малоліток, для яких злочини стали вже не просто розвагою, а способом життя. І з кожним днем цей список зростає, оскільки в порочне коло втягуються все нові й нові діти. Що це — епідемія, хвороба, спадковість? Спадковістю ці хлопчаки та дівчатка, дійсно, м’яко кажучи, обтяжені. У одного батько п’є, в іншого — сидить у в’язниці, третя — взагалі нікому не потрібна — ні батьку, ні матері. Але зводити усе тільки до неблагополуччя сім’ї і дефектів «домашнього» виховання — отже, заплющувати очі на ті проблеми, що стоять перед суспільством у цілому.

Кочуючи по каналізаційних люках, вокзалах і горищах, маленькі бомжата вечорами «відтягуються», нюхаючи клей і отруйні розчинники. У них — воші, гниди, короста. І це — у кращому випадку. У багатьох — туберкульоз, гонорея, сифіліс.

У газетах друкуються оголошення про загублених породистих цуценят, за яких господарі обіцяють винагороду! А цих дітей не шукає ніхто. Можливо, десь у міліції і значаться їхні прізвища в списках розшукуваних. Але на цьому всі паперові розшуки закінчуються, хіба що когось упіймають на гарячому...

І тоді старий одяг — брудний і страшний — із дитини знімуть і видають чистий. Потім буде дезинфекція, санобробка, гарячий душ, обід. І через годину-дві «негреня», котре тиждень спало у каналізаційному люку, стане нормальною людиною. У всякому разі, зовні.

Із внутрішнім світом тяжче. Ці діти, як кажуть психологи, соціально дезорієнтовані, адаптуватися до нормального життя їм іноді неймовірно важко. Вони не вміють користуватися виделками, багато хто вперше бере у руки книгу. Для них незрозуміле призначення постільної білизни. Вони іноді не можуть перетравлювати нічого, окрім чорного хліба. Але все це — півбіди. Гірше, що в багатьох із них відбуваються необоротні психічні зміни. Розвивається синдром волоцюги. Вони вже не можуть жити в домі, у сім’ї. Їх тягне в люки і на смітники. Вони не можуть не красти, навіть якщо в тому немає необхідності. Якщо ти не вкрав — ти не людина, не мужчина, диктує їхній внутрішній закон, закон вулиці.

Гадаю, ми не настільки наївні, щоб підозрювати, ніби ніхто проблему безпритульних дітей не розробляє. Та назвіть мені проблему, що ось уже десяток років не «стоїть на контролі»! Вся річ у тім, що багато законів і постанов (у тому числі й про безпритульних дітей) не працюють. Адже не секрет, що кошти, які виділяються урядом на вирішення державних програм, часто просто не доходять до адресатів. Ось чому права дітей у більшості випадків залишаються правами лише на папері. Ні, влада наша небезпеку начебто б усвідомлює і щось постійно робить. Проводяться кампанії, ставиться галочка. Але безпритульних від цього менше не стало. Дітей із зіпсованими долями — теж.

Ось чому терміново треба шукати вихід. Ми ж дорослі люди і не можемо не розуміти, наскільки воно неблагополучне — це покоління, народжене в позачассі, котре росте в тяжкий «перехідний період». Не вважати ж його зовсім втраченим!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво