НАРОД Є — НАЦІОНАЛЬНОСТІ НЕМАЄ, АБО ДЕЯКІ ДАНІ ПРО ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ

Уже двічі впродовж нинішнього року публікації одного автора «ДТ» торкалися русинської теми. Щоразу робилося це, швидше, мимохідь — у чималеньких за обсягом матеріалах про двох перших президентів Чехословаччини Масарика і Бенеша (№№ 10 і 37), у контексті відносин цієї країни та Закарпаття окреме місце відводилося і проблемі русинів як народу. Запропонована стаття, написана жителем Закарпаття, який, з одного боку — не є особою зацікавленою (оскільки немісцевого походження), з другого — нефахівець у сфері етнографії, лінгвістики й історії, — природно ж, не дає відповідей на багато складних «русинських» запитань, радше — вона ставить їх. Відповіді на них могли б дати автори численних русинських і антирусинських матеріалів, що публікуються у місцевих закарпатських ЗМІ, які варяться переважно у власному соку.

Праворуч — Маохі, ліворуч — Мапуча

Дискусії навколо русинського питання, інколи досить гарячі (де одна сторона обвинувачується в сепаратизмі й політичному русинстві, друга — у галичанському шовінізмі), точаться в Закарпатті, на щастя, лише на сторінках преси. І за понад десять років, здається, жодного разу не переходили в щось гірше — у мордобій і, вже тим більше, в кровопролиття. Причини того — національна толерантність закарпатців (у краї, підкреслює будь-який довідник, мирно проживає понад 70 національностей) і їхня слабка політизованість (що межує з аполітичністю і простодушністю, які часто вилазять боком). Офіційний довідник при цьому зазначить: серед представників 75 національностей, які проживають у Закарпатті, 78,4% — українці, 12,5 — угорці, 4 — росіяни, 2,4 — румуни, 1 — цигани, 0,6% — словаки. Далі йдуть німці, євреї, білоруси, татари, яких ще менше. Русинів у тому списку не буде. Але є й інші дані. Вони фігурують у численних русинських газетах (про самі газети — трохи згодом) і недосвідченого читача можуть здивувати.

Ось один із прикладів: відповідно до кількох переписів населення, проведених у Закарпатті в різний час за різних режимів, 1700 року на території Підкарпатської Русі (історична назва краю) проживало 186 тис. русинів, у 1868 р. — 576,958 тис.; у 1900 р. — 751,521 тис.; у 1921 р. — 535,2 тисячі. За даними перепису 1930 року, в Підкарпатській Русі, що стала частиною недавно створеної Чехословацької Республіки, русинами записалися 446,916 тис. чоловік, тоді як українцями назвалися — 2,325 тисячі. Нині, за підрахунками Карпатсько-Русинського наукового центру у США, чисельність русинів по всьому світі розподілена так: в Україні, переважно у Закарпатській області, їх проживає близько 650 тисяч (водночас офіційно такої національності не існує, русинами активісти руху вважають тих, чиї предки народилися в Закарпатті, т. зв. автохтонів. А саме населення, асимільоване перебуванням у складі спочатку радянської, а потім і незалежної України, русинами себе переважно не усвідомлює), у Словаччині — 130 тисяч (проти офіційних 49-ти), у Польщі — 60 тис., у Югославії — майже 25 тисяч. Загалом, за підрахунками цього центру, у світі проживає близько півтора мільйона русинів (з огляду на великі общини в США й Канаді).

Недосвідчений читач даним маловідомого наукового центру може й не повірити. Але ось іще інформація: 5 жовтня 1998 року підкарпатських русинів прийняли до Організації Непредставлених народів (ОНН), яка, відповідно до статуту, надає трибуну національностям, котрі не мають голосу на міжнародних форумах, приміром, в ООН. Характерно, що засновниками ОНН виступили країни, які нині мають державність і стали членами ООН — Вірменія, Латвія, Естонія і Тувалу. Членами ОНН є понад 50 народів і територій, у тому числі — Абхазія, Гагаузія, Інгушетія, Ічкерія, Курдистан, Східний Тімор і зовсім уже екзотичні Маохі, Огоні або Мапуча. Серед європейських народів в ОНН представлена угорська меншина в Румунії, грецька — в Албанії й албанська в Македонії, а з «українських» — ще й кримські татари.

На синьому полі — три золоті смуги,
на білому — червоний ведмідь

Як запевняють історики, котрі, щонайменше, співчувають «русинській ідеї», це слов’янське плем’я не причетне до трьох гілок єдиного слов’янського древа — українців, росіян та білорусів, — а походить від білих хорватів (початок освоєння південно-східних Карпат у VI—VIII століттях нашої ери). Поступово предки сьогоднішніх русинів оволоділи територією від Високих Татр на заході до Чорногор на сході (не плутати з балканською Чорногорією! — К.Л.), від прикарпатської Лемківщини на півночі до Середньодунайської низини на півдні. Предки русинів прийняли християнство на 130 років раніше, ніж Київська Русь: у їхньому краї два роки проповідували Кирило і Мефодій, не маючи можливості потрапити в Моравію, захоплену германцями. Багато русинських земель входило тоді до Моравської держави. А своєї держави нечисельний народ створити не міг — спочатку зашкодило підкорення в Х столітті краю угорцями, а вже потім на зміну одній окупації приходила інша.

Проте русини ці окупації пережили, а останні двісті років активно боролися за свої національні права і дечого домагалися. Першим серйозним кроком на шляху самовизначення була Програма русинської автономії, вручена 1848 року австрійському імператору Францу Йосифу I русинським політиком А.Добрянським. Програма з 12 пунктів, серед іншого, визнавала русинську національність, рівноправність русинів з іншими націями під час призначення на військові й державні посади, створення русинських шкіл, гімназій, видання державної газети русинською мовою. Під час наступних реформ австрійська влада створила Ужгородський русинський округ. Далі був тривалий застій, доповнений згодом масовою еміграцією місцевого населення в Північну Америку.

Під завісу Першої світової, у жовтні 1918-го, Підкарпатська русинська організація емігрантів Північної Америки, що представляє півмільйонну общину, стає членом Середньоєвропейської спілки пригноблених народів — організації, куди приймалися окремі народи, які мають право на самовизначення. У грудні того самого року уряд Угорщини законом «Про автономію русинської нації, яка мешкає в Угорщині» надає їм у рамках автономної території «Руська крайна» широкі права у сфері адміністративного законодавства, культури й освіти.

Проте угорців русини не дуже любили, і в травні 1919 року, провівши в Америці плебісцит, Центральна Руська Народна Рада ухвалює рішення про входження Підкарпатського краю на правах широкої автономії до складу новоствореної Чехословаччини. Рішення Ради взяв до уваги Сен-Жерменський мирний договір. Чи були підстави для договору на бажання Руської Ради сумнівними («ДТ» № 37) — питання складне, адже майже половина русинів проживала тоді в Північній Америці.

Не бездоганні і факти, викладені в «ДТ» № 10, у статті про Бенеша, мовляв, чехи аж до 1938 року не створили закарпатцям умов для самоврядування. Може, й не безпосередньо, та все ж суперечить наведеним твердженням ставлення чехословацької влади до символіки Підкарпатської Русі. Уже 1920 року розроблено герб Чехословацької Республіки, де представлено герби всіх п’яти земель держави — Чехії, Моравії, Сілезії, Словаччини та Підкарпатської Русі. Остання герба ніколи не мала, тож його довелося терміново створювати. Ним став «…щит, розсічений вертикально, у правій половині на синьому полі три золоті смуги, у лівій половині на білому полі червоний ведмідь, що стоїть на задніх лапах і дивиться праворуч (так, з огляду на різні вподобання різних частин населення нової території, у гербі поєдналися синьо-жовті кольори й червоно-білі)». Намалював герб відомий закарпатський художник Йосип Бокшай, один із засновників закарпатської школи живопису. (1990-го цей герб було ухвалено рішенням обласної ради як герб Закарпатської області. Позаяк рішення радянської влади в Україні позбулися чинності, та й герб не всіх влаштовував, то 30.08.2001 розпорядженням глави Закарпатської ОДА № 443 було оголошено конкурс на прапор, герб і гімн Закарпатської області. Втім, не минуло й місяця, як глава ОДА це розпорядження визнав таким, що позбулося чинності. Швидше за все, аби не нагнітати обстановку.) Було ухвалено і прапор — горизонтальний триколор із чергуванням синьої, білої та червоної смуг у пропорції 2:1:1. Гімном Підкарпатської Русі став вірш Олександра Духновича «Гiмн підкарпатських русинів». Нарівні з чеським гімном «Кде домов муй…» і словацьким «Над Татроу са блиска» цей гімн належав до державних гімнів ЧСР і виконувався разом із ними на всій території країни.

Багато часу й газетної площі можна приділити обговоренню питань україно- й русофільства в Закарпатті, експортованого до краю в період між двома світовими війнами розгромленими російськими білоемігрантами та українськими державниками. Окремого дослідження заслуговує триденна історія Карпатської України (березень 1939 року) й особистість президента цієї республіки з трагічною долею Августина Волошина. З документами на руках русинські історики доводять «приватизацію» галичанами особистості цього чоловіка, котрий, на їхню думку, зовсім не прагнув об’єднання з Галичиною й Україною, а в момент розпачу і взагалі спробував приєднати свою державу до Румунії. Але ці альтернативні думки рідко виходять за рамки вже згадуваної русинської преси.

Фіналом русинської боротьби за самовизначення вважається приєднання Підкарпатської Русі під назвою Закарпатська Україна до СРСР із наступною забороною Сталіним самої згадки про русинів (а ще 1925 року він «анулював» русинів у Комінтерні) та майже повною їхньою українською асиміляцією.

Чи знаєтеся ви
на мовознавстві?

Новий відлік русинської історії розпочався наприкінці 80-х. Конкретніше — у квітні 1989 року, коли в Польщі виникла перша русинська організація — Стоваришеня Лемкув. Потім були створені такі організації, як «Русиньска оброда» у Словаччині, «Руська матка» у Югославії, «Сполочность приятелюв Пудкарпатьскої Руси» в Чехії. У 1991-му з’явилася «Организація Русинув Мадярщини» (Угорщина). У Закарпатті народилося «Общество Карпатьскых Русинув».

Досі головне, що доводять закарпатські русини, це своє право називатися окремим слов’янським народом, а не гілкою українського, а свою мову вважати саме мовою, а не одним із безлічі місцевих діалектів. Характерно, що доводити це треба у країні, де русинів живе три чверті від усієї їх чисельності. Саме в нас противники самої навіть думки про русинів як про окремий народ називають русинську мову діалектом української. Але ось факт: загалом у період з 1830 по 1945 рік було видано 20 русинських граматик. Лише в період із 1939-го по 1944-й, коли угорська окупаційна влада вирішила визнати русинську мову однією з офіційних, нею вийшло безліч перекладів літературної класики, зокрема Сервантес, Гамсун, Конан-Дойль, Мопассан, По, Шекспір. Було також видано вісім дитячих книг і 30 науково-популярних. А після тривалої перерви, 1997 року, колектив авторів, які репрезентують різні частини історичної Підкарпатської Русі, за підтримки мукачівського товариства О.Духновича видав нову граматику — «Материнський язык. Писемниця дїла пудкарпатьскых Русинув». Чи не занадто складно для діалекту ?

А закордонній русинській діаспорі доводити своє існування не потрібно. Русинів завжди визнавали такими в Югославії — невелика община нащадків закарпатських емігрантів живе у Воєводині, користується правами нацменшини на фінансову допомогу й має кодифіковану нормовану русинську мову. У період із 1992 по 1995 рік проходив процес кодифікації русинської мови у Словаччині. В цій країні є Інститут русинської мови й культури, русинський Театр Олександра Духновича у м. Пряшеві, видаються словники й підручники русинською. Русини Угорщини і Польщі отримують кошти на культурні акції, видання книг.

Фахівці (і не лише кровно зацікавлені; такої думки дотримується, приміром, професор кафедри славістики у шведській Упсалі Свен Густавсон), відповідно, виділяють чотири варіанти русинської мови під умовними назвами лемківська (у Польщі), пряшівська (у Словаччині), ужгородська (в Україні) та югославська. Кожен із варіантів перебуває під сильним впливом мови сусідньої слов’янської більшості.

Останнім аргументом, висунутим прибічниками русинської ідентичності, є порівняння з балканськими народами. Адже ніхто не заперечує існування хорватів, чия мова від сербської практично не відрізняється. Або македонців, у яких і мови не було ще сотню років тому. Чи боснійців... Щоправда, на балканський варіант розвитку подій русини анітрохи не натякають.

Множина без єдності

Отже, русини існують. І щосили доводять це, переважно численними публікаціями в закарпатській пресі, як власне русинській, так і тій, що їм співчуває.

Треба зазначити, русинської преси в Закарпатті багато. Зацікавившись проблемою, можна знайти багато інформації в таких газетах із відносною періодичністю, як «Русинська бисїда» (11.000 прим., Ужгород), «Республіка» (1000 прим., Хуст), «Русинська газета» (1000 прим., Хуст, видає «Общество Подкарпатських русинів»), «Подкарпатська Русь» (1000 прим., газету спільно видають «Ужгородське общество подкарпатських русинів, подкарпато-русинське товариство ім. Кирила і Мефодія, русинське науково-освітнє товариство, Ужгородське общество А. Духновича»), «Християнська Родина» (2000 прим. сьогодні, у попередні роки тираж сягав 15.000, видає «Закарпатське Обласне Товариство ім. Кирила і Мефодія за сприяння Кафедрального Православного Хрестовоздвиженського Собору, м. Ужгород»). Інформація в них подається приблизно однакова: 10 років доводиться запевняти, що русини — це русини. Напередодні майбутнього перепису населення ведеться також агітація за право русинів записуватися такими (поки що в переліку національностей такий народ не числиться). А те, за що русинських активістів люто не люблять їхні опоненти — сепаратизм, — явно надумане. Правда, факт, що на пам’ятному грудневому референдумі 1991 року разом зі схваленням незалежності України за «надання Закарпаттю статусу спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкту в складі України» проголосувало 78 % тих, хто прийшов, ані тодішня, ані нинішня влада згадувати не любить. Деякі русинські лідери досі намагаються пов’язати тодішнє бажання населення з їхнім прагненням створити автономну Республіку Підкарпатська Русь, але більшість русинів-прагматиків остуджують гарячі голови своїх колег. А окремі думки вголос про приєднання до Словаччини, Росії або цілковиту незалежність — не більше як політ фантазії і мають у собі стільки ж здорового глузду, як і пропозиції ультрадержавників узагалі ліквідувати Закарпатську область, об’єднавши її із Львівською в Галицький край.

Проте всі русинські газети виконують ще одну функцію — приблизно чверть матеріалів у них відведена боротьбі з побратимами. Русинський рух хворіє на ті самі хвороби, що й будь-який рух в Україні, чи то Рух, ліві чи зелені — «на двох українців три гетьмани». «Розмножується» рух переважно поділом, тому й існують у Закарпатті понад десяток русинських організацій із мінімальними ідеологічними відмінностями й часто непомірними амбіціями лідерів. Взаємна нетерпимість сучасних русинських ідеологів ллється з друкованих органів потоком образ, що переходять на особистості, де не дивина такі слова, як «зрадники, свині, сміття... » Спроба 11 русинських організацій об’єднатися в лютому 2000 року в єдину структуру під назвою «Сойм підкарпатських русинів» виявилася невдалою — невдовзі низка організацій призупинила членство у Соймі. В Організації Непредставлених Народів русинів репрезентує так званий Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі/Русинії, до лідера якого глави інших русинських об’єднань мають серйозні претензії. Потенційним прибічникам русинства така внутрішня неузгодженість переконливості не додає. А прибічників цих не так уже й багато. Надії на русинську діаспору не справдилися, — певне, як і надії українців — на українську. Багато метикованих вихідців із Закарпаття за океаном стали мільйонерами, чимало їх обійняли високі посади в Європі та США. Але допомагати своїм одноплемінникам вони не квапляться.

Ще складніше з молоддю. Її практично немає в русинських організаціях. Чималу роль тут відіграє слабкий авторитет їхніх лідерів, невміння адаптуватися до інтересів молодих. Намагаючись викликати в молоді інтерес до русинської мови, багато активістів вдаються до екстравагантних акцій. Так, у кількох номерах підряд «Русинська бисїда» друкує еротичні коломийки з книги відомого на Закарпатті літератора, за сумісництвом і редактора газети, Івана Петровція «Битангувські (молодецькі. — К.Л.) співанки. Русинський ерос». Зібрані, як запевняє автор, «і в селі, і за селом, і в місті, … і в колибах вівчарів, і в кабінетах найвищих начальників» коломийки (рід частівок) уже двічі охоче передруковувала найбільша обласна незалежна газета «РИО». З огляду на респектабельність «Дзеркала тижня», наводити тут ці коломийки недоцільно. Необізнані з закарпатською екзотикою читачі можуть отримати уявлення про їхній стиль за віршиком з циклу того самого автора «Спьванкы за піцїцького (маленького. — К.Л.) Ивана», русинського аналога відомих у дитячому фольклорі «садистських віршиків» про маленького хлопчика:

Піцїцькый Иван в чужьм кертї* гуляв,

И повну тайстрину** чиришинь нарвав.

Смертелно го вдарила в голову тигла*** —

Сусїд каже: — нашто рвеш,
кой не пристигла ?!

Молодь читає охоче, але в русинські організації вступати не поспішає.

Рішення з’їздів —
у життя ?

Проте русинський рух має певні успіхи. Під час пожвавлення нової русинської самосвідомості, 1991 року, було скликано Перший світовий конгрес русинів. Проходив він у словацькому місті Межилаборці.

Відтоді було вирішено світові конгреси проводити що два роки. 1993-го форум пройшов у Криниці (Польща), 1995-го — у Руському Керестуре в Югославії (третій конгрес збігся з 250-річчям від дня переселення русинів Підкарпатської Русі до цієї країни), у 1997-му — в Будапешті. Конгреси фінансували уряди країн-організаторів.

П’ятий, ювілейний Світовий конгрес русинів було організовано в нашій країні, і проходив він з 24 по 27 червня 1999 року в Ужгороді. (У кінці жовтня ц. р. в Празі відбувся шостий Світовий конгрес русинів). До органів української державної влади V Конгрес звернувся з низкою пропозицій, серед основних:

— офіційно визнати русинську національність в Україні;

— ввести національність «русин» в офіційний перелік національностей України з наданням їй окремого коду;

— припинити практику інформаційної блокади русинства в державних ЗМІ;

— усунути практику негласного переслідування прибічників русинського руху, які працюють у державних структурах;

— відкрити при Ужгородському державному університеті кафедру русинської мови і літератури;

— створити науковий центр русиністики для дослідження історії, народознавства, літературознавства, лінгвістики, фольклору Карпатського регіону.

За два роки, на жаль, нічого з заявленого зроблено не було. Не втратив чинності ухвалений Державним комітетом України у справах національностей і міграції «План заходів щодо вирішення проблеми русинів-українців» (№ 13-884/2 від 7.10.1996), засуджений не лише місцевими русинськими, а й багатьма закордонними організаціями. Звертаючись до русинської проблеми, резолюція Генеральної асамблеї Організації Непредставлених Народів 16—17 лютого 2001 року знову оцінила цей план як такий, що має на меті «… невизнання прав Русинів на самовизначення, повне зникнення Русинів». 24 травня 2001 року в Херенвені (Нідерланди) на зборах делегатів Спілки європейських національних меншин було висловлено занепокоєння долею підкарпатських русинів (у зборах брало участь «Общество подкарпатських русинiв»).

Оптимізму русинському руху може додати хіба що обіцянка представника інституту Держстатистики, яка прозвучала 14 березня нинішнього року на засіданні комісії Верховної Ради України з питань національностей, присвяченому проблемам русинів. Присутнім на засіданні депутатам Закарпатської облради представник інституту сказав: якщо надійдуть рекомендації з присвоєння русинам окремого коду під час майбутнього перепису населення, то рішення буде виконано. Чи надійдуть такі рекомендації? І скільки осіб тоді запишуться русинами?..