НАМ ЗАВЖДИ БУЛО ДУЖЕ ЦІКАВО ЖИТИ…

Поділитися
Мені важко писати в газету, яку так цінував і в якій публікувався Валерій Олександрович. Минув уже рік, як його немає на цьому світі...
Валерій Кравченко

Мені важко писати в газету, яку так цінував і в якій публікувався Валерій Олександрович. Минув уже рік, як його немає на цьому світі. Він так любив життя — повнокровне, наповнене глибокими почуттями, роботою, дружбою і добром. «Любов врівноважує горе...», — писав поет. Та є Горе, яке врівноважити неможливо...

Ця втрата — не лише страшна трагедія для мене, горе для наших дітей і сум для всіх, хто його знав. Лише усвідомлення того, що втрата непоправна й для України, яку він так палко любив, дає сміливість поділитися спогадами про Людину, любов’ю якої і щастям бути багато років поруч мене обдарувала доля.

Він прожив лише шістдесят років. Усього в житті досяг сам. Був талановитий в усьому, зберігав вірність своїм принципам, незалежно від кон’юнктури. Любив і знав поезію, тонко відчував мистецтво, був обдарованим музикантом — чудово грав на кларнеті. Та потім його поглинула робота — напружена, самовіддана.

Отримавши гарну технічну освіту, Валерій Олександрович став фахівцем з турбогенераторів і почав свою діяльність в Інституті електродинаміки. Проте як людина багатогранна й пристрасна він, досягнувши до тридцяти років чимало в галузі електродинаміки, круто змінює життя і так само віддано присвячує себе економіці. Може, це захоплення він успадкував від батька — відомого українського корабела Олександра Яковича Кравченка, автора книжок з кораблебудування, який у 1960-ті роки активно співпрацював із московською «Економічною газетою».

1972 року Валерій Олександрович вступає до Всесоюзної академії зовнішньої торгівлі. Після блискучого захисту диплома, присвяченого економіці Ірану, стажується в Чехословаччині. Відмовившись від престижної та перспективної в сенсі кар’єрного росту роботи в Москві, він повертається до України. Завдяки знанням, щирій зацікавленості та надзвичайній працездатності, стає великим фахівцем в галузі міжнародної економіки.

У червні 1991 року Валерія Олександровича призначають першим в історії незалежної України міністром зовнішньоекономічних зв’язків. Він очолив засноване ним міністерство і зумів створити справжню команду однодумців, його глибока зацікавленість і відданість справі були кращим прикладом для молодих колег.

Цей час, немов спресований за насиченістю та кількістю роботи, поїздок, зустрічей, планів, — був одним із найщасливіших періодів. Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків, не обтяжене бюрократичною спадщиною, відкрите всьому новому, активно напрацьовувало авторитет у країні й за кордоном. Багато в чому це була заслуга міністра — Валерія Олександровича як обдарованого керівника та організатора, бездоганно чесної та глибоко порядної людини без звичного чиновницького гонору й чванства. Відтоді минуло десять років, але я дотепер чую від багатьох, що такого професіоналізму, ділового налаштування, демократизму, простоти доступу, непідкупності, які були при ньому, давно вже немає. Так, справді інтереси країни він ставив найвище за почесті та чини, не гнався за власним добробутом, не міняв квартири, ставши міністром, а пізніше й радником президента, не отримував державної дачі, не поспішав «обзавестися при нагоді» науковим ступенем, що стало нині майже нормою чиновницького й депутатського «політесу».

На жаль, очолюване В.Кравченком Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків недовго існувало «у чистому вигляді», зазнавши ряд істотних метаморфоз, у результаті яких перетворилося, здається, ледве не на придаток — департамент при Міністерстві економіки...

Він багатьом допомагав, не знаю жодного випадку, щоб людина, яка звернулася до нього, не отримала б поради чи допомоги. Моє життя, мабуть, склалося б інакше, якби не звела нас доля в липні 1961 року біля академічного корпусу на нинішній вулиці Грушевського, 4, звідки їхала археологічна експедиція. Є щось символічне в тому, що ми познайомилися на археологічних розкопках. Як майбутній мистецтвознавець і студентка художнього інституту, я проходила практику, він, як студент політехнічного, підробляв. Разом із відомим археологом В.Даниленком ми вели розкопки в найгарніших романтичних місцях Вінницької області.

Через чотири роки, у квітні 1965-го, у ресторані щойно відкритого Київського річкового вокзалу ми святкували наше весілля. Відтоді завжди були разом і були щасливими. Нам завжди було дуже цікаво жити, ми стали в усьому потрібними один для одного, і навіть наші спеціальності, немов за вищим повелінням, гармонійно поєднувалися. Ось один із численних прикладів.

Я писала тоді книжку про український портрет XIX століття. У музейних фондах відшукала нереставрований великий портрет київського генерал-губернатора І.Васильчикова пензля чудового австрійського майстра Генріха Гольпейна, літописця української та польської знаті (і, природно, протуркотіла вуха Валерію Олександровичу про свою надзвичайну знахідку). У цей час до України приїхали представники знаменитої англійської «діамантової» фірми «Де Бірс». По-моєму, це був їхній перший приїзд, і налаштовані були ці англійські джентльмени дуже «поблажливо», якщо не сказати більше. Вони, очевидно, думали, що ми ще «висимо на гілках». Валерій Олександрович (він працював тоді в Управлінні уповноваженого Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР при Раді міністрів УРСР, це був 1982 рік) попросив у мене фотографію портрета Васильчикова, сказавши, що англійців супроводжує якийсь пан Джордж Васильчиков. При зустрічі Валерій Олександрович показав фото Дж. Васильчикову, і той був зворушений до сліз: він знав, що їде на батьківщину предків, але не знав, що знайде тут дорогі могили (склеп Васильчикових знаходився в Лаврі) і не чекав на «зустріч» із портретом прадіда! Англійців тоді немов підмінили: вони були здивовані, що в Україні так «поважають предків і старовину»! Вони разом із Валерієм Олександровичем відвідали Лавру (чи варто говорити, скільки довелося «наводити порядок» на місці могили), не перестаючи захоплюватися нашими прекрасними традиціями цінувати минуле...

Незабаром пан Джордж, який виявився дуже схожим на прадіда, надіслав мені фотографію самого І.Васильчикова, яка зберігалася в нього разом із фамільними реліквіями в Цюрихському сейфі. Фотографія майже повторювала композицію портрета і зайвий раз доводила слушність атрибуції! А наступного року Дж. Васильчиков привіз до Києва свою дочку — на батьківщину своїх та її предків, — і дівчина після цього почала професійно вивчати історію та мистецтво України.

Та це ще не все. Коли після відвідування Лаври Валерій Олександрович купував у лаврському кіоску якісь дрібні сувеніри, що сподобалися англійцям, то дідок-кіоскер, прислуховуючись до розмови, дав йому на здачу серед зеленуватих радянських трьох карбованців стару теж зеленувату грошову купюру, але — з тризубцем! 1982 року! Ми зберегли її. Та ще більше здивувалися, коли майже через двадцять років, працюючи над книжкою про Василя Кричевського, я шукала його твори, серед них й ескізи гривень, і ми згадали про гривню з Лаври — це виявилася двогривенна купюра роботи В.Кричевського! Ось такий «сюжет». І таких історій було чимало.

Жорстока хвороба підкосила Валерія Олександровича на ходу, та він не збирався здаватися, і не здався б, якби не «допомога» хірурга, який під час операції пропустив пухлину. Це коштувало Валерію Олександровичу життя. Вже хворий, він продовжував багато працювати й піклуватися про близьких... До нього йшли за порадою і консультаціями дуже різні люди, приїжджали здалеку. І в перервах між найтяжчими операціями — а їх було дев’ять! — він думав про майбутнє. У цей трагічний для нас 2001 рік, рік запеклої боротьби за життя, він жодного разу не виявив слабкості, гірко шкодував лише про те, як багато не встиг зробити, ще так хотів жити! Це була воістину героїчна смерть, він достойно тримався до останньої хвилини!

Валерій Олександрович був світлою людиною, зробив багато доброго для людей, для країни, яку по-справжньому любив. Люди, котрі його знали, щиро сумують з приводу його смерті. Я дуже вдячна всім, хто відгукнувся. В одному з співчуттів, що надійшли з-за кордону, мене дуже зворушили слова про те, що смерть Валерія Олександровича й для них велика втрата, але вони заздрять мені в тому, що поруч зі мною в житті була така Людина! Як зворушили й слова друга нашого молодшого сина, який сказав, що Валерій Олександрович став для нього назавжди зразком благородства й високої любові до людей та своєї країни.

Зі смертю неможливо змиритися. Однак за те, що доля подарувала в житті щастя зустріти таку Людину, треба бути їй вдячним.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі