Нагороди в Україні: престиж чи девальвація? - Соціум - dt.ua

Нагороди в Україні: престиж чи девальвація?

5 грудня, 2008, 13:33 Роздрукувати Випуск №46, 5 грудня-12 грудня

Хай вибачать мені люди, котрі чесно заслужили державні нагороди та звання, але тепер роль нагород у суспільстві девальвована...

Хай вибачать мені люди, котрі чесно заслужили державні нагороди та звання, але тепер роль нагород у суспільстві девальвована. Згадаймо, як торік президент, усупереч громадській думці, нагородив прокурора Михайла Потебенька, що провалив «справу Гонгадзе», орденом Ярослава Мудрого III ступеня, приурочивши цю подію до 70-річчя «законника» (до речі, для Європи нагородження до ювілею, — мабуть, прикмета нашої «екзотичності»). Так само диким фарсом видавалося нагородження Сергія Ківалова Почесною грамотою президента і ювілейною медаллю ЦВК з формулюванням «за сумлінне виконання службових обов’язків, забезпечення реалізації конституційних виборчих прав громадян України, розвиток демократичних засад виборчого процесу»(?!). Тоді ж виник і заяложений дотеп, що без Ківалова з його цинічними фальсифікаціями не було б помаранчевої революції... Нинішнього року до Дня незалежності президент «подарував» орден Ярослава Мудрого V ступеня київському меру Леоніду Черновецькому. У багатьох людей є запитання до повного кавалера ордена «За заслуги» Ріната Ахметова, до нагороджених ще Кучмою Героїв України Юрія Бойка і Тетяни Засухи… В пору осінніх ярмарків Хрещатиком метається кавалер ордена Княгині Ольги III ступеня Параска Королюк, одягнена в заяложену помаранчеву куртку з написом «Так!» на спині. Вона намагається втягувати перехожих у просто-таки сократівські бесіди про демократію… Схоже, Ющенко продовжує традиції нагородження Кучми…

Робити — що? Засновувати «паралельні» нагороди спеціально для того, щоб на них вправлявся президент? І чому б не зробити першим у ряду цих «металевих фантиків» орден «Баби Параски»? Має рацію Ліна Костенко, відмовившись прийняти за кучмівських часів орден Ярослава Мудрого V ступеня зі словами: «Я не ношу політичної біжутерії»...

До речі, ордени «клепають» за нинішніх часів усі охочі, з громадськими організаціями включно. Інколи надсилають майбутньому кавалерові макет ордена з припискою фінансувати його виготовлення — зазвичай сума перевищує десять тисяч гривень. Вигадливі ордени видає МАУП. Козаки бряжчать цілими «іконостасами», це в них такі «декоративно-неприкладні» приколи, але повінь у Західній Україні чомусь не подвигнула жодного з бравих вояків на відбудовні роботи.

Нинішні дні скидаються на радянські часи. Тоді фронтовики отримували після орденів по десятку ювілейних медалей, і було це цілком виправдано. А «цивільні» могли жодних звань і нагород не мати, гідно виконуючи свою справу, і ні від кого при цьому не залежати. Справді, є звання «заслужений» і «народний» — їх дають художникам, архітекторам, артистам, журналістам, машинобудівникам тощо. Але не може бути заслужених або народних філософів, істориків, письменників. Може, у відсторонено-об’єктивному методі їхньої діяльності владі вбачається крамола?

Та й що доброго у званні «заслужений» — чи не означає воно «заслужений перед владою», залежний? Хороша ідея — надіти журналістам погони зі стилізованими гусячими перами замість зірочок: одне перо — кореспондент, два — заввідділом, три — головний редактор…

Хто відмовився

2005 року, коли все ще за інерцією звучали здравиці помаранчевій революції, співак Олег Скрипка відмовився від звання «заслужений артист». Йому захотілося відсторонитися від «діджеїв Майдану»?

— Зусилля, яких ми докладали на барикадах, не потребували формалізації, — розповідає Скрипка. — А була, на жаль, здійснена банальна формалізація — профанація заслуг. Вирушаючи в нове життя, ми продовжуємо приміряти до нього старі форми. Якщо ми будуємо нову державу, то відразу закладаймо й нові цінності. Насправді ж нам продовжують нав’язувати стару, закостенілу схему — неактуальну, абсолютно не підходящу нам, нашому часу і нашим потребам. І сьогодні я розумію, що мав рацію, відмовившись від цього рудиментарного звання. Це «радянщина», яка все не закінчиться. Коли девальвуються валюта або цінні папери, проводять реформу. Реформувати потрібно і нагородження, всі ці звання антинародних артистів. Зрозуміло, що в нинішніх політичних реаліях це не першочергове завдання, але можна просто перестати все це роздавати й отримувати. У кожному разі, доки не створимо хорошої державної системи. А доки немає держави — немає і звань!

Почесний президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький донедавна був головою комісії з питань державних нагород і геральдики при президентові України. Він склав із себе повноваження, щойно Андрій Данилко став народним артистом України.

— Вєрка Сердючка — народний артист?! Це ганьба, вона свідчить про деградацію і безмежну дебілізацію нації; про те, що їй спотворили відчуття справжнього. З таким убозтвом ми можемо втратити державність.

Я завжди з упередженням ставився до надмірної кількості нагород, писав листи президенту — вони до нього не доходили. Вважаю, що точку зору комісії суспільство має поважати, її діяльність повинна бути прозорою для людей. Але досі політики лобіюють свої інтереси. Політика — це брудна справа, тут допустимі компроміси. Це я можу зрозуміти — але не Вєрку Сердючку…

Статистика і психологія

Указом президента України Леоніда Кравчука від 18 серпня 1992 року було запроваджено Почесну відзнаку президента України — першу нагороду незалежної України. До квітня 1995 року вона залишалася в нас єдиною нагородою. Того ж року було запроваджено президентські відзнаки: зірку і хрест «За мужність», «іменну вогнепальну зброю», орден Богдана Хмельницького трьох ступенів, орден Ярослава Мудрого п’яти ступенів. У вересні 1996 року Почесна відзнака президента України трансформувалися в орден «За заслуги» трьох ступенів.

Відповідно до указу Леоніда Кучми від 16 березня 2000 року, державні нагороди України становлять собою вищу форму відзнаки громадян за видатні заслуги в розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, у захисті Батьківщини, у дотриманні конституційних прав та свобод людини, у розбудові держави.

За даними служби державних нагород і геральдики секретаріату президента, з 1992 року по 1 вересня 2008-го гідними державних нагород України було визнано 54 954 громадян. З січня по вересень 2008 року було нагороджено 3729 громадян, 1262 з них отримали звання «Мати-героїня» (до речі, є пропозиція перекласти функцію їх нагородження на обласні адміністрації).

Кавалерів ордена «За заслуги» I ступеня у нас 288, більшість їх — повні кавалери, а значно менше — іноземні громадяни, які отримали відразу вищу нагороду, у тому числі й «за бартером» із Ющенком. Героїв України в нас наразі 214. Повних кавалерів ордена Богдана Хмельницького — 18. Повних кавалерів ордена Ярослава Мудрого всього два — це предстоятель УПЦ КП Філарет і предстоятель УПЦ МП Володимир. Повних кавалерів ордена Княгині Ольги у нас сьогодні 14 (у тому числі Софія Ротару й Ганна Бессонова) плюс Яна Клочкова, яка відразу отримала орден першого ступеня. Орденом Свободи 29 вересня нинішнього року був нагороджений король Швеції Карл XVI Густав. Дивно, що першим нагородили іноземця. Адже Україна завжди була відома своїми правозахисниками і дисидентським рухом. Хіба, приміром, Левко Лук’яненко, який понад чверть століття просидів у радянських в’язницях за ідеї вільної України, його не заслужив?

Наступними орден до Дня Свободи отримали відомий правозахисник і письменник Євген Сверстюк, голова правління української Гельсінської спілки Євген Захаров, а також відомий правозахисник і громадський діяч Степан Хмара.

Одна з найрідкісніших в Україні нагород - Орден Данила Галицького. Але впродовж останнього місяця цим орденом було нагороджено шість чоловік.

Вивчаючи президентський указ про нагородження, приурочений до Дня незалежності, я звернула увагу на те, скільки робітників у загальній масі нагороджених. Сьогодні їх п’ятнадцять (торік було двадцять сім). Орден «За заслуги» III ступеня отримали електромонтер і механізатор, орден Княгині Ольги III ступеня — зоотехнік, орден «За мужність» III ступеня — прохідник шахти, медаль «За працю і звитягу» — токар і електрозварювальник. Решта удостоєні почесних звань.

— Велика частина представників робітничого класу нагороджуються у професійні свята — до Дня металурга, шахтаря тощо. Насправді робітників не залишено поза увагою, — розповідає керівник служби державних нагород і геральдики секретаріату президента України Володимир Репринцев. — До речі, у нас мало Героїв України. За союзною статистикою 1966—1967 року, в Україні тільки за успіхи в сільському господарстві було присвоєно 626 звань Героя Соціалістичної Праці. А тепер ваша журналістська біда в тому, що широка громадськість не знає, хто її герої. Наприклад, Герой України Григорій Бондар, житель Донецька, — один із найзнаменитіших хірургів-онкологів Європи. Або спробуйте запитати в інтелігентної людини, що написав Герой України композитор Мирослав Скорик. Я, наприклад, згадую лише оперу «Мойсей»...

Я спостерігав, як вручають нагороди в Канаді: у них не нагороджують держслужбовців, членів парламенту, доки вони перебувають на державній службі. Не нагороджують робітників. Дають нагороди за досягнення в галузі мистецтва, літератури, за благодійність. А в Німеччині в кожної землі — свої нагороди, і часто вони бувають для людей дорожчими й значимішими, ніж загальнодержавні.

Тут-таки в службі я спробувала дізнатися, чи відмовлялися від нагород народні депутати. Мені відповів працівник, який захотів залишитися інкогніто:

— Після ухвалення Конституції 1996 року Кучма сказав, що нагородить усіх парламентаріїв. Хто подав списки, того й нагородили. Депутати Руху написали заяву, в якій вимагали, щоб їх не нагороджували. А потім самі ходили просили, щоб їх нагородили... 1998 року Олександр Мороз відмовився прийняти орден Ярослава Мудрого V ступеня — Кучмі довелося анулювати відповідний указ.

Погодьтеся, розмови з представниками офіційних структур завжди трохи специфічні, до комізму. У цій службі щиро ображаються на тих, хто не розуміє важливості нагород. І коли я запитала, навіщо взагалі потрібні відзнаки, Володимир Репринцев відповів: «Нагороди стали потрібні людям уже тоді, коли первісна людина наділа намисто».

А як у них?

Після таких розмов виникає бажання дізнатися, як справи з нагородженнями в Європі.

Розповідає співробітник Інституту італійської культури при Посольстві Італії в Україні Семен Кумурджі:

— В Італії не нагороджують людей так часто, як в Україні, а всього двічі на рік: до Дня республіки і до Дня конституції. Звань як таких немає. Найпрестижніші — ордени «За заслуги перед Італійською Республікою» і «Зірка Італійської Солідарності» (його часто дають іноземцям). Дуже почесний і рідкісний — орден «Кавалер праці»: ним нагороджують за досягнення в галузі економіки, промисловості, підприємництва. Окрім орденів, поширені золоті, срібні та бронзові медалі — за досягнення в культурі, мистецтві, освіті, охороні здоров’я. В Італії близько 80 військових нагород, найпочесніша з них — орден Великого Воєнного Хреста.

Деякі італійці отримали українські нагороди. Директор Інституту італійської культури при посольстві Італії в Україні, професор Франко Баллоні отримав орден «За заслуги» III ступеня, а вчений-історик, автор досліджень про Голодомор Андреа Граціозі нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Як бачимо, рідкісніші та більш обґрунтовані нагороди сприймаються як цінніші.

Історія всім воздасть за заслугами

Час розбавити загальне радикальне тло статті філософською поміркованістю. Розповідає академік НАНУ, директор Інституту філософії НАНУ імені Г.Сковороди Мирослав Попович:

— Нагородження завжди когось кривдять, а когось надихають. Не знаю випадку, щоб нагороди адекватно відбивали реальність. Наприклад, Максим Рильський не був лауреатом Шевченківської премії. Заслуги перед Батьківщиною може зважити або виміряти тільки історія, тому я до питання нагород ставлюся відсторонено.

У мене є три нагороди, якими пишаюся. Я кавалер французького ордена Почесного Легіону, отриманого мною за покращення інтелектуальної співпраці між Україною і Францією. Ще в мене є золота медаль імені Вернадського Академії наук України за наукові досягнення. І, нарешті, я лауреат Шевченківської премії. При цьому усвідомлю, що є люди, котрі зробили у своїх галузях не менше, а часто — більше, ніж я, і жодними нагородами не були відзначені. Ще в мене є ордени «За заслуги» III і II ступенів та орден Ярослава Мудрого V ступеня, і я вдячний державі, яка удостоїла мене цих нагород.

В останній рік президентства Кучми я отримав із його рук Шевченківську премію. Наступного дня виступав на Радіо «Свобода», а тоді саме відзначалася річниця з дня народження Шевченка і сталося історичне побиття демонстрантів у парку його імені. То на радіо мене запитували, як я міг узяти медаль із рук людини, котра наказали вжити каральних заходів до мирних демонстрантів? Я відповів, що отримував нагороду не від Кучми особисто, а від президента моєї країни. Кожен має робити свій політичний вибір гласно й відкрито.

Нагородами треба пишатися, я так вважаю. А справедливо чи ні вони були присуджені — покаже історія.

Що стосується звань «заслужених» і «народних», нехай вони наших нещасних злиденних артистів, художників, діячів культури матеріально підтримують. А хто «народний» і хто «антинародний» — нехай залишається на совісті тих, хто нагороджує. Так само допомагають людям вижити наукові звання, створюючи якісь законні рамки для певних еліт. Адже з часів Леніна і Сталіна в нас інтелектуальна й художня еліта перебувала у вкрай плачевному стані, і її потрібно якось захищати. В людини, котра написала блискучу книгу, немає можливості отримати такий гонорар, як десь за кордоном. Тому, якщо люди мають дипломи, відзнаки, вони ніби входять до якогось ордена. У Франції, наприклад, шевалье ордена стоїть на нижній сходинці в ордені як у середньовічному способі об’єднуватися. Тому я розглядаю наші нагороди як належність до ордена в середньовічному значенні. У кожному ордені є люди різного масштабу, по-різному обдаровані, з різною мірою заслуг, — але так має бути, інакше наша еліта була б стерта з обличчя землі. Потрібно з цими людьми рахуватися. Нехай трапляються в нагородженнях помилки, якісь легковажні чи кон’юнктурні рішення, але в цілому це створює нам запас інтелектуальних і культурних сил, який має певну подобу недоторканності. Гадаю, це все ж таки корисно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво