НАДТАЄМНИЙ ФІЗИК ОЛЕГ ЛАВРЕНТЬЄВ - Соціум - dt.ua

НАДТАЄМНИЙ ФІЗИК ОЛЕГ ЛАВРЕНТЬЄВ

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

У П’ятихатках, селищі співробітників Харківського фізико-технічного інституту, живе й працює кандидат наук, провідний науковий співробітник Олег Лаврентьєв...

У П’ятихатках, селищі співробітників Харківського фізико-технічного інституту, живе й працює кандидат наук, провідний науковий співробітник Олег Лаврентьєв. Щоранку він ходить на роботу до своєї лабораторії, на дозвіллі зустрічається з друзями, у сезон збирає гриби, благо в лісі неподалік селища їх видимо-невидимо. Але навіть в інституті мало хто знає, що Олег Олександрович — жива легенда фізики ХХ століття. Саме він уперше в світі 1950 року сформулював завдання використання керованого термоядерного синтезу для мирної енергетики й розробив конструкцію першого реактора. Тоді ж Лаврентьєв запропонував й оригінальну конструкцію водневої бомби. А було йому в той час 24 роки.

Проте доля розпорядилася так, що його роль у розв’язанні вищезгаданих проблем багато років була таємницею не лише для інших, а й для нього самого. Його життя досі огорнуте міфами й легендами, які часто мають дуже мало спільного з дійсністю. Як же було насправді?

Блакитна мрія

Народився Олег Лаврентьєв 1926 року в Пскові і був, напевно, вундеркіндом. Принаймні, прочитавши в сьомому класі книжку «Введення в ядерну фізику», він відразу перейнявся «блакитною мрією працювати в галузі ядерної енергетики». Але почалася війна. Олег пішов добровольцем на фронт. Перемогу зустрів у Прибалтиці, проте подальше навчання знову довелося відкласти — солдат мусив продовжити строкову службу на щойно визволеному від японців Південному Сахаліні, у невеличкому містечку Поронайську.

У частині була бібліотека з технічною літературою та вузівськими підручниками, крім того Олег на своє сержантське грошове забезпечення передплатив часопис «Успехи физических наук». Ідея водневої бомби й керованого термоядерного синтезу вперше зародилася в нього 1948 року, коли командування частини, яке помітило здібного сержанта, доручило йому підготувати для особового складу лекцію з атомної проблеми.

— Маючи кілька вільних днів на підготовку, я заново переосмислив весь нагромаджений матеріал і знайшов вирішення питань, над якими бився не один рік, — розповідає Олег Олександрович. —1949 року я протягом одного року закінчив 8-й, 9-й і 10-й класи вечірньої школи робітничої молоді й одержав атестат зрілості. У січні 1950 року американський президент, виступаючи перед Конгресом, закликав учених США до якнайшвидшого завершення робіт над водневою бомбою. А я знав, як зробити бомбу.

Не маючи ніяких контактів із науковим світом, солдат, цілком відповідно до норм тодішнього життя, пише лист Сталіну. Відповіді немає. У ЦК ВКП(б). І невдовзі командування частини одержало з Москви розпорядження створити сержанту Лаврентьєву умови для роботи. Йому виділили в штабі частини кімнату під охороною, де він написав свої перші статті. У липні 1950 року надіслав їх таємною поштою у відділ важкого машинобудування ЦК ВКП(б).

Лаврентьєв описав принцип дії водневої бомби, в якій як пальне використовувався твердий дейтерид літію. Такий вибір дозволяв зробити компактний заряд — цілком «по плечу» літаку. Відзначимо, що перша американська воднева бомба «Майк», випробувана на два роки пізніше,
1952-го, як пальне містила рідкий дейтерій, була заввишки з будинок і важила 82 тонни.

Олегу Олександровичу належить й ідея використання керованого термоядерного синтезу в народному господарстві, для виробництва електроенергії. Ланцюгова реакція синтезу легких елементів мала відбуватися тут не вибухово, як у бомбі, а повільно й регульовано. Головне питання полягало в тому, як ізолювати розігрітий до сотень мільйонів градусів іонізований газ, тобто плазму, від холодних стінок реактора. Ніякий матеріал не витримає такого жару. Сержант запропонував на той момент революційне рішення — оболонкою для високотемпературної плазми може слугувати силове поле. У першому варіанті — електричне.

В атмосфері таємності, яка огортала все, що було пов’язане з атомною зброєю, Лаврентьєв не тільки розумів побудову і принцип дії атомної бомби, що в його проекті служила запалом, який ініціює термоядерний вибух, а й розв’язав проблему компактності, запропонувавши використовувати як пальне твердий дейтерид літію-6.

Він не знав, що його послання дуже оперативно було передане на рецензію тоді кандидату наук, а згодом академікові і тричі Герою Соціалістичної Праці А.Сахарову, який уже в серпні так сказав про ідею керованого термоядерного синтезу: «...я вважаю, що автор ставить дуже важливу й не безнадійну проблему... Я вважаю необхідним докладно обговорити проект тов. Лаврентьєва. Незалежно від результатів обговорення, необхідно вже зараз відзначити творчу ініціативу автора».

Вчені та їхні опікуни

Того ж 1950 року після демобілізації колишній сержант приїжджає в Москву, складає вступні іспити і проходить за конкурсом на фізичний факультет МДУ. Залишалося зустрітися з фахівцями й «донести до них свої ідеї».

У вересні перша зустріч відбулася з завідуючим відділом машинобудування ЦК Іваном Сербіним. Сербін уважно вислухав обидві пропозиції першокурсника, але запитань не ставив, відзначив тільки, що відомий також інший спосіб створення водневої бомби, над яким працюють учені, і запропонував повідомляти його про всі нові ідеї. Під кінець року Олег провів додаткові розрахунки системи керованого термоядерного синтезу (КТС) і теж передав їх у ЦК.

Через два місяці після першого іспиту він повернувся до студентського гуртожитку на Строминці пізно ввечері. Йому передали номер телефона, абонентом якого виявився міністр вимірювального приладобудування Василь Махнєв. Так у царстві таємності називалося тоді Міністерство атомної промисловості, відповідно, Інститут атомної енергії називався Лабораторією вимірювальних приладів АН СРСР — ЛВПАН. У міністра Лаврентьєв уперше зустрівся з Сахаровим і дізнався, що Андрій Дмитрович читав його сахалінську роботу, але поговорити їм удалося тільки через кілька днів, знову вночі. Це було в Кремлі, у кабінеті Лаврентія Берії, що був тоді членом Політбюро, головою Спецкомітету, який відав у СРСР розробкою атомної та водневої зброї.

— З-за столу підвівся вайлуватий чоловік у пенсне й пішов мені назустріч, — згадує Олег Олександрович. — Подав руку, запропонував сідати. Я чекав і готувався відповідати на запитання, пов’язані з розробкою водневої бомби, але таких запитань не було. Берії хотілося подивитися на мене, а можливо, і на Андрія Дмитровича Сахарова, зрозуміти, що ми за люди. Оглядини пройшли успішно. Потім ми з Сахаровим ішли до метро, довго розмовляли, обидва були збуджені після такої зустрічі. Тоді я почув від Андрія Дмитровича багато теплих слів. Він запевнив мене, що тепер усе буде гаразд, і запропонував працювати разом. Я, звісно, погодився на пропозицію людини, яка мені дуже сподобалася.

Лаврентьєв і гадки не мав, що його ідея керованого термоядерного синтезу настільки сподобалася А.Сахарову, що він вирішив зайнятися її реалізацією і на той час уже спільно з І.Таммом почав працювати над проблемою КТС. Правда, у їхньому варіанті реактора плазму утримувало не електричне, а магнітне поле. (Згодом цей напрям вилився в реактори під назвою «токамак».)

Не знав він і про те, що після оглядин Лаврентій Берія вирішив: «Робота над створенням нового типу реактора, яка ведеться в КБ-11 з ініціативи товариша Тамма й Сахарова, має, на мою думку, виключно важливе значення. До речі, ми не повинні забувати студента МДУ Лаврентьєва, записки та пропозиції якого, за заявою товариша Сахарова, стали поштовхом до розробки магнітного реактора. Викличте товариша Лаврентьєва, вислухайте його і зробіть усе, щоб допомогти товаришу Лаврентьєву в навчанні та, за змогою, брати участь у роботі. Термін 5 днів».

— Невдовзі мене розшукав у гуртожитку на Строминці невідомий молодик і запропонував їхати з ним, — згадує Олег Олександрович. — Куди й навіщо, я не знав, запитання тоді ставити було не заведено. Машина зупинилася біля воріт, затягнутих колючим дротом, далі виднівся паркан із такою самою прикрасою. Психологічно я був готовий до того, що доведеться працювати на закритому об’єкті, але перспектива перебувати за колючим дротом не дуже тішила.

Через неув’язку з перепусткою новоспеченому студентові довелося години дві чекати в холодній незатишній прохідній. Можна тільки здогадуватися, про що за цей час передумав Олег. Нарешті широкими східцями вони піднялися в кабінет начальника відділу Головного управління Миколи Павлова, який курирував роботи зі створення водневої зброї, і вже разом із ним пішли до начальника Головного управління з атомної промисловості Бориса Ванникова. За весь час служби в армії Лаврентьєву не випало навіть здалеку побачити генерала, а тут відразу два.

— У кабінеті були Ванников у генеральській формі та цивільний із чорною густою бородою. Я подумав, що бородатий — це експерт. Мене посадили навпроти й попросили розповісти про свої пропозиції. Я докладно розповів про ідею використання енергії ядерних реакцій між легкими елементами з промисловою метою. Побудова магнітної сітки зацікавила «бородатого» — він не зрозумів, чому взято саме цю конструкцію. І Павлов, який до того мовчав, раптом сказав, що туди вставлятиметься атомна бомба. Я зрозумів, що їх цікавить моя перша пропозиція. Але чи можу я, чи маю право розповідати цим військовим про побудову водневої бомби без санкції згори? Мене ж попереджали...

І він не знайшов нічого кращого, як повідомити, що був у Берії. Після хвилинної паузи тема розмови круто змінилася. Олег і не здогадувався, що «чоловік з густою бородою» — головний ядерник країни, про зустріч із яким він стільки мріяв. І стільки йому хотів розповісти!

Після цих зустрічей життя першокурсника, колишнього сержанта і фронтовика Лаврентьєва казково змінилося. З гуртожитку його переселили в мебльовану кімнату нового будинку на набережній Максима Горького, звільнили від плати за навчання, дали підвищену стипендію, прямо додому привозили необхідну наукову літературу. Оскільки, за порадою «бородатого експерта», Олег планував закінчити університет не за п’ять, а за чотири роки, він узяв дозвіл на вільне відвідування занять. До нього прикріпили викладача математики, тоді кандидата наук, а згодом академіка Олександра Самарського.

Олег встигав навчатися відразу на двох курсах і продовжувати роботу з КТС. Він запропонував впливати на плазму не тільки електростатичним, а й магнітним полем, і з допомогою О.Самарського прорахував новий варіант. Ця робота 1951 року започаткувала ідею електромагнітних пасток, якими згодом і займався Лаврентьєв. До речі, відтоді питання про його залучення до робіт зі створення водневої бомби вже не порушувалося.

ЛВПАН

5 травня 1951 року Сталін підписав постанову Ради Міністрів, яка започаткувала державну програму термоядерних досліджень. У ЛВПАН напружено працювали, але результати то обнадіювали дослідників, то викликали розпач — одержати плазму з потрібними параметрами не вдавалося.

Після зустрічі з заступником Курчатова Ігорем Головіним Олега допустили до робіт у ЛВПАН. Він набував тут досвіду практичної праці в галузі зароджуваної фізики високотемпературної плазми. Усі записи велися тільки в прошнурованих і опечатаних сургучевою печаткою журналах, які треба було одержувати в режимному відділі вранці і здавати по закінченні роботи ввечері. У звітах необхідно було писати не «плазма», а «гуща», не «температура», а «висота», не «магнітне поле», а «струмінь». Таким чином, замість «високотемпературна плазма в магнітному полі» виходило «висока висота гущі в струмені». У ЛВПАН Лаврентьєв уперше дізнався про ідеї Сахарова й Тамма щодо термоядерного реактора.

— Для мене це було великою несподіванкою, — згадує Олег Олександрович. — При зустрічах зі мною Андрій Дмитрович жодним словом не обмовився про свої праці з магнітної термоізоляції плазми. Тоді я думав, що ми з Андрієм Дмитровичем Сахаровим прийшли до ідеї ізоляції плазми полем незалежно один від одного, тільки я вибрав як перший варіант електростатичний термоядерний реактор, а він — магнітний.

— Міра необізнаності з проблемами, над якими вже повним ходом таємно працювали в СРСР і США, була надзвичайною навіть у наукових колах, — каже Олег Олександрович. — Приміром, одного разу на лекції в МДУ викладач хімії, проректор університету сказав, що воднева бомба — це коли землю заливають рідким воднем, усе заморожуючи. У мене мимоволі вирвалося: «Яка нісенітниця!», але на іронічне запитання однокурсниці Зіни Савельєвої, що сиділа поруч: «Ти знаєш таємницю водневої бомби?», — відповісти ствердно я, природно, не міг.

У лабораторії Головіна в основному працювали над магнітним утриманням плазми, а Олег хотів займатися своїми електромагнітними пастками, оскільки був упевнений у їхній перевазі. Він хотів почати з будівництва невеличкої експериментальної установки, розраховуючи на швидкий успіх і подальший розвиток дослідження вже на більш серйозному матеріально-технічному рівні.

Наприкінці 1951 року в ЛВПАН відбулося докладне обговорення його проекту, в якому брали участь Ігор Головін і Степан Лук’янов. У кутку сидів, уважно слухаючи пояснення, ще один чоловік, але запитань він не ставив і в розмови не втручався. Коли обговорення добігало кінця, незнайомець тихо підвівся й вийшов з аудиторії. Згодом Олег дізнався, що інкогніто був Ігор Тамм. Після бурхливої дискусії опоненти визнали обгрунтованість ідеї електромагнітної пастки, не виявили дефектів і в моделі. Проте розпочинати цей експеримент Головін визнав за недоцільне, оскільки «...сили слід зосередити на головному напрямі, де вже є добрі напрацювання й одержано непогані результати».

Забігаючи наперед, відзначу, що й зараз важко з упевненістю сказати, який напрям — головний, а який — ні. За минулі півстоліття проблему КТС не розв’язано, хоча роботи над різними конструкціями реакторів КТС, попри величезні наукові, технічні й фінансові труднощі, не припиняються й досі. Приміром, над проектом ITER (Інтернаціональний термоядерний експериментальний реактор) нині трудиться об’єднаний колектив учених США, Західної Європи, Росії і Японії.

...Ну що ж, після відмови Олег вирішив «налягти» на теорію й 1952 року підготував звіт із докладним описом ідеї електромагнітної пастки й розрахунками параметрів утримуваної в ній плазми. Не відставав і в навчанні — перескочивши через другий курс, навчався тепер на третьому.

«Автор плутаних ідей»

5 березня 1953 року помирає Сталін, 26 червня заарештовують і невдовзі розстрілюють Берію, а 12 серпня 1953-го в СРСР успішно випробовується термоядерний заряд, у якому використовується дейтерид літію. Учасники створення нової зброї одержують державні нагороди, звання і премії, однак Лаврентьєв із абсолютно не зрозумілої для нього причини відразу багато чого втрачає.

— В університеті мені не лише перестали давати підвищену стипендію, а й «вивернули» плату за навчання в минулому році, фактично залишивши без засобів на прожиття, — розповідає Олег Олександрович. — Я пробився на прийом до нового декана і в повній розгубленості почув: «Ваш благодійник помер. Чого ж ви хочете?». Одночасно у ЛВПАН було знято допуск, і я втратив постійну перепустку в лабораторію, де, за укладеною раніше домовленістю, мав проходити переддипломну практику, а згодом і працювати. Якщо стипендію потім усе-таки відновили, то допуску в інститут я так і не одержав.

Довелося п’ятикурсникові писати дипломний проект усупереч усім вузівським канонам — без проходження практики й без наукового керівника. Що ж, Олег узяв за основу вже виконані ним теоретичні розробки з КТС, успішно захистився й одержав диплом із відзнакою. Проте на роботу у ЛВПАН, єдине місці в країні, де тоді займалися керованим термоядерним синтезом, його не взяли.

Олег не збирався відмовлятися від обраної раз і назавжди «блакитної мрії». За пропозицією Панасенкова, наукового референта Хрущова й фізика за освітою, він вирішив їхати в Харків, у фізико-технічний інститут, де мав створюватися новий відділ плазмових досліджень.

Навесні 1956 року молодий фахівець приїхав у Харків зі звітом про теорію електромагнітних пасток. Він хотів показати звіт директору інституту К.Синельникову. Олег не знав, що ще до його приїзду в Харків Кирилу Дмитровичу вже телефонував хтось із ЛВПАНівців, попереджаючи, що до нього їде «скандаліст» і «автор плутаних ідей». Дзвонили й начальникові теоретичного відділу інституту Олександру Ахієзеру, порекомендувавши роботу Лаврентьєва «зарубати». Але харків’яни не поспішали з оцінками. Ахієзер попросив молодих теоретиків Костянтина Степанова й Віталія Алексіна розібратися в роботі по суті. Незалежно від них, звіт читав і Борис Руткевич, що працював із Синельниковим. Фахівці не змовляючись позитивно оцінили роботу.

Проте Харків — не Москва. Винахідника водневої бомби й першовідкривача КТС знову поселили в гуртожитку, у кімнаті, де мешкало ще одинадцять чоловік. Спочатку в нього навіть не було робочого місця, перші експерименти проводилися в непристосованому для досліджень підвалі, який жартома називали «Наутілусом». Поступово в Олега з’явилися друзі й однодумці, і 1958 року в ХФТІ було створено першу електромагнітну пастку С1, у якій вдалося досягти доброї відповідності виміряних значень плазми з класичним. Це була велика перемога в боротьбі з непостійностями плазми.

Того ж року, коли таємність із термоядерних досліджень було знято, з’ясувалося, що у світі вже створено десятки пасток різних типів. На конференції з фізики плазми й керованого термоядерного синтезу, яка відбулася 1968 року в Новосибірську, праці Лаврентьєва і з електростатичних, і з електромагнітних пасток здобули міжнародне визнання.

— Після Новосибірська мої «акції» вдома різко зросли, — згадує Лаврентьєв. —1969 року, з ініціативи керівника термоядерних досліджень у ХФТІ Володимира Толока, затверджується програма «Юпітер», кінцевою метою якої було створення термоядерного реактора на базі електромагнітної пастки. За цією програмою наша група будує експериментальні однощілинні установки із сильними імпульсними магнітними полями «Юпітер-1А», «Юпітер-1М» та електростатичну пастку «Юпітер-1Е».

Заявка на відкриття

Про те, що все-таки саме він першим запропонував утримувати плазму полем, Олег Олександрович дізнався випадково, наштовхнувшись 1968 року в одній із книжок на спогади І.Тамма. Його прізвища не було, лише невиразна фраза про «одного військового з Далекого Сходу», котрий запропонував спосіб синтезу водню, яким «...навіть у принципі нічого зробити було неможливо». Лаврентьєву нічого не залишалося, як обстоювати свій науковий авторитет.

— Наприкінці 1973 року я послав у Держкомітет із винаходів і відкриттів заявку на відкриття — «Термоізоляційний ефект силового поля», — розповідає Лаврентьєв. — Цьому передували тривалі пошуки моєї першої сахалінської праці з термоядерного синтезу, яку вимагав Держкомітет. На запит мені тоді відповіли: архіви п’ятдесятих років знищено, й порадили звернутися за підтвердженням існування цієї праці до її першого рецензента. Андрій Сахаров надіслав оформлену за всіма правилами коротку довідку, яка підтверджувала існування моєї праці та її зміст.

Андрій Сахаров

Згодом на прохання Олега Олександровича відгукнувся й Головін, підтвердивши, що лист Лаврентьєва «...ініціював народження радянської програми досліджень із керованого термоядерного синтезу». Але на Держкомітет документи не справили враження, хоча на той час це відомство вже видало харків’янину 30 авторських свідоцтв на винаходи. Потрібен був той самий рукописний сахалінський лист, що канув у Лету.

Втім, основний час забирали аж ніяк не клопотання про визнання відкриття. Олег Олександрович із захопленням працює: друкує статті, бере участь у роботі міжнародних конференцій із КТС, листується з західними фізиками, проводить експериментальні дослідження на «Юпітерах». Ці установки дозволили розібратись у фізиці утримання плазми комбінованими електричними й магнітними полями, але для здійснення керованого термоядерного синтезу були непридатні через малий об’єм плазми.

На той час у Курчатовському інституті в Москві й у Прінстоні в США було запущено «токамаки» з магнітним утриманням плазми, на яких одержали рекордні параметри плазми, після чого цей напрям досліджень стає міжнародним. Але Лаврентьєв був упевнений у своїй ідеї електромагнітних пасток. До 1976 року його група підготувала технічну пропозицію на велику багатощілинну установку «Юпітер-2Т». Усе складалося надзвичайно вдало. Тематику підтримувало керівництво інституту й безпосередній керівник відділу Анатолій Калмиков. Держкомітет із використання атомної енергії виділив на проектування «Юпітера-2Т» триста тисяч рублів. ФТІНТ АН СРСР брався установку виготовити.

— Я був на сьомому небі від щастя, — згадує Олег Олександрович. — Ми зможемо побудувати установку, яка виведе нас на прямий шлях до термоядерного Ельдорадо! У тому, що на ній вдасться одержати високі параметри плазми, я анітрохи не сумнівався.

Лихо підкралося з цілком несподіваного боку. Перебуваючи на стажуванні в Англії, Анатолій Калмиков випадково одержав велику дозу опромінення, захворів і помер. А новий начальник відділу запропонував Лаврентьєву спроектувати... що-небудь менше й дешевше. Знадобилося два роки, щоб виконати проект установки «Юпітер-2», де лінійні розміри було зменшено вдвічі. Але поки його група одержала на цей проект позитивний відгук з Москви, з Інституту атомної енергії, зарезервований робочий майданчик віддали під інші проекти, фінансування скоротили і групі запропонували... ще більше зменшити розміри установки.

— Так народився проект «Юпітер-2М», вже в одну третину натурального розміру «Юпітера-2», — констатує Олег Олександрович. — Зрозуміло, що це був крок назад, але вибору не залишалося. Виготовлення нової установки затягнулося на кілька років. Лише в середині 80-х ми змогли перейти до експериментів, які цілком підтвердили наші прогнози. Але про розвиток робіт уже не йшлося. Фінансування КТС почало скорочуватися, а з 1989 року припинилося зовсім. Я досі вважаю, що електромагнітні пастки є однією з небагатьох термоядерних систем, де вдалося цілком пригнітити гідродинамічну й кінетичну непостійності плазми й одержати близькі до класичних коефіцієнти переносу часток й енергії.

...І ось ми з Олегом Олександровичем піднімаємося крутими східцями на другий поверх робочого майданчика, де розміщено установку «Юпітер-2М» — останнє дітище колективу.

Зовні установка має вигляд циліндра вакуумної камери завдовжки близько півтора метра, всередині якої містяться включені назустріч одна одній магнітні котушки. Плазма створюється тут іонізацією нейтрального газу електронним пучком, який інжектується, тобто впорскується, через осьові отвори. Усі щілини пастки закрито електростатичними пробками, тобто спеціальними електродами, які перешкоджають виходу електронів. У такий спосіб усередині пастки створюється об’ємний заряд електронів, який і втримує утворені іони. Під час роботи «Юпітера» можна зазирнути в спеціальне віконце й побачити яскравий спалах — це і є коротка мить життя плазми.

Така установка годиться лише для наукових цілей, пояснює Олег Олександрович. А якби «Юпітер» був утричі—вчетверо більшим і ми б мали змогу збільшити магнітне поле разів у п’ять, електричне — вдесятеро, то одержали б показники, близькі до термоядерних. 1993 року наша мрія мало не здійснилася завдяки гранту комісії з енергетики США. Мій давній друг і колега, американський фізик-ядерник Томас Долан подав спільний проект на будівництво термоядерної установки «Юпі-
тер-3», але, попри підтримку фахівців, ми одержали відмову.

Якщо ви, читачу, гадаєте, що Олег Лаврентьєв, якому нинішнього року виповнилося 77 років, здався, ви помиляєтеся.

— КТС буде реалізовано в досить близькому майбутньому, — впевнений Олег Олександрович. — Фізичні проблеми практично розв’язано, залишилися технічні, технологічні і, ясна річ, фінансові. Наше завдання полягає нині в тому, щоб максимально спростити і здешевити конструкцію реакторів, зробити їх доступними для таких країн, як Україна. Ми розробили концептуальний проект відносно недорогого й конструктивно простого термоядерного реактора «ЕЛЄМАГ» на мільйон кіловатів електричної потужності. У процесі роботи над цим проектом вийшли на оригінальні рішення, які дозволяють створити малогабаритні джерела ядерної енергії на 50—100 мегаватів.

Рукописи все-таки не горять!

2001 року, у серпневому номері часопису «Успехи физических наук» з’являється цикл статей «До історії досліджень із керованого термоядерного синтезу». Надзвичайний збіг — саме це видання сержант Лаврентьєв передплачував на Сахаліні півстоліття тому. Тут докладно розказано про справу Лаврентьєва, вміщено його фотографію з особистої справи півстолітньої давності і, найголовніше, уперше представлено знайдені в архіві президента Російської Федерації документи, які зберігалися в особливій теці під грифом «Цілком таємно». Зокрема й пропозиція О.Лаврентьєва, надіслана з Сахаліну 29 липня 1950 року, і відгук Сахарова на цю роботу, і доручення Л.Берії... Виявляється, цих рукописів ніхто не знищував! Науковий пріоритет відновлено, ім’я Лаврентьєва посіло своє справжнє місце в історії фізики. Але суто по-людськи справедливість усе-таки не відновлено.

— Олегу Олександровичу, а як вийшло, що ви, начальник лабораторії, керівник одного з чотирьох напрямів із керованого термоядерного синтезу в ХФТІ, автор кількох проектів «Юпітер», нарешті, вже офіційно визнаний винахідник термоядерного реактора й водневої бомби — і лише кандидат наук? — зважуюся я поставити Лаврентьєву неделікатне запитання.

— Певною мірою я сам винен, — спокійно відповідає вчений. — Захист докторської дисертації — це така болісна процедура! Потрібно було на тривалий час відмовитися від наукової праці й зайнятися суто бюрократичними папірцями, а я мусив робити установки. А тепер уже для мене це й узагалі непідйомне завдання. За новими правилами ВАК, треба написати близько 300 сторінок тексту. Заповнювати незліченні формуляри, довідки, протоколи, копії тощо. Скажіть на милість, хто його читатиме?

Після публікації в часописі «Успехи физических наук» учена рада ННЦ ХФТІ одноголосно ухвалила клопотати перед ВАК про присудження мені докторського ступеня за сукупністю опублікованих наукових праць — їх у мене понад сто. Як виняток. На жаль, ні зусиллями дирекції ННЦ ХФТІ, ні нашим академікам домогтися цього не вдалося.

— Можливо, слід написати особистого листа комусь із владних структур? — наполягаю я. — Це ж несправедливо!

— Я надсилав торік такого листа на ім’я голови Верховної Ради В.Литвина. Його переслали у ВАК.

— Відповідь була?

— Так, — Олег Олександрович шукає і нарешті знаходить в одній із шухляд свого робочого столу аркуш відповідного листа й простягує мені.

«...Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань... не передбачає можливості присудження наукового ступеня доктора...без написання дисертації у формі спеціально підготовленого рукопису...

Голова ВАК України В.В.Скопенко».

...Ми йдемо з Олегом Олександровичем територією ХФТІ. Біля входу в інститут стоїть споруджений торік пам’ятний знак фізикам, які 1932 року розщепили тут атомне ядро. Мого співрозмовника всі знають, привітно вітаються — що не кажи, майже півстоліття в інституті. Тут тихо, зелено й пахне свіжоскошеною травою.

— Вартісна ідея — це лише перший крок, — переконаний колишній сержант. — Наука робиться людьми, й успіх залежить від дуже багатьох чинників. Потрібна хороша команда, підтримка, гроші. І обставини. У галузі КТС наукових проблем уже немає, але бракує саме гострої необхідності зробити реактор. Коли будь-що знадобилося зробити бомбу, кинули на це всі інтелектуальні й матеріальні ресурси і зробили її. Так і тут. Утім, не виключаю, що в молодих з’являться й цілком нові ідеї...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво