НАДІЯ КИР’ЯН: «ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ВІДКРИВ ОЧІ МОЄЇ ДУШІ» - Соціум - dt.ua

НАДІЯ КИР’ЯН: «ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ВІДКРИВ ОЧІ МОЄЇ ДУШІ»

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Задум поговорити про життя з Надією Кир’ян виник у мене одного погожого ранку, коли дорогою на службу я зустріла її при вході у метро...

Задум поговорити про життя з Надією Кир’ян виник у мене одного погожого ранку, коли дорогою на службу я зустріла її при вході у метро. «З досвітків?» – пожартувала. «З роботи...» – відказала Надя. Виявилося, вона працювала охоронцем у «Пресі України». Стало трохи не по собі. Сторожами, кочегарами тощо трудилися наші однодумці в інші часи. Тепер вони якщо не Герої України чи нардепи, то принаймні мають кабінети і пишуть спогади. Я нічого тоді не сказала Наді, і добре зробила, бо довго мені перед очима стояла її щира сонячна усмішка. Як сказав би Григорій Сковорода — «внутренній мир, сердечное веселіе, душевная кръпость», а з ними не зрівняються ніякі чини, нагороди, визнання.

Надія Кир’ян цікавила мене постійно: в студентські роки – як дуже світла людина й настільки ж оригінальна поетеса; трохи згодом – як дисидентка, переслідувана за свої погляди, і завжди – як незламна особистість.

Зараз Надія Кир’ян керує шкільним гуртком у селі Гореничах на Київщині, веде дуже активне громадське життя, дописує до опозиційної преси. А ще хоче наскладати з пенсії і зарплати грошей та купити комп’ютер, бо має купу творчих планів...

— Надійко, не знаю, чи зберігся у тебе після всіх життєвих пертурбацій той випуск «Вітрил», серед авторів якого є й ми з тобою. У либонь програмному вірші ти пишеш, що поетична філософія твого земляка Сковороди дала тобі відчуття щастя. Чи можеш ти сказати те ж саме й сьогодні? Вдалося тобі по-сковородинському провести літа у сродній праці?

— Багато чого я розгубила під час «життєвих пертурбацій», але ті «Вітрила-67» і наступні, а також перші збірочки моїх друзів Михайла Саченка, Світлани Жолоб, Валі Отрощенко, Ярослави Павличко, Ігоря Калинця, Марії Овдієнко, Юрія Коваліва, Валерія Іллі я зберігаю, і вони допомогли мені не тільки вижити, а й жити повноцінним життям. З деким я не бачилася десятки літ, а коли зустрічалася, то здавалося, що університетські роки були лише вчора і нічого не змінилося. Комусь із них вдалося видати великі книжки, зробити кар’єру, навіть одержати Шевченківську премію, але для мене те нічого не міняє — адже всі вони справжні поети, і це найважливіше.

Григорій Сковорода мені трапився якраз на початку становлення мого світогляду — і то велике щастя. Він відкрив очі моєї душі, а це вже процес незворотний. Заплющити їх я не можу, хоч би там що зі мною сталося. Провести літа безтурботно, у сродній праці вдалося частково, бо я живу у матеріальному світі, маю сім’ю і значною мірою витрачала свою енергію на пошуки «шматка хліба». Після виключення з університету та з інституту іноземних мов мене не брали на пристойну роботу і не друкували. Коли нарешті 1990 року вступила до Спілки письменників, думала: «Отепер займуся творчістю», — але заробити письменницькою працею стало неможливо. Отож «сродна праця» — це дуже умовно і відносно. Тринадцять років я пропрацювала у видавництві «Веселка», робота цікава, колектив хороший і професійний, тільки ж українське книговидання благополучно розвалюють з тих-таки 90-х на найвищому державному рівні: плани скорочуються до мінімуму, гонорари у письменників мізерні, частіше сам письменник платить за видання книжки, книжка дорога, адже на неї накладаються всілякі податки, а книготорговельна мережа зруйнована. Сьогодні смішно читати пасажі Наталі Околітенко про те, що українське книговидання розвалив Яворівський. Та невже? А дванадцять років ви спали, пані Наталю, чи що? Доброго ранку!

Але й сьогодні я знаходжу рецепт виживання у того ж таки Григорія Сковороди, в його афоризмах: «Уподібнюйсь пальмі; чим міцніше її стискає скеля, тим швидше й прекрасніше здіймається вона догори».

— Ти починала як дуже талановита й перспективна поетеса. Можна навіть сказати, що на тебе як на молоду поетесу спілка «ставила»: ти звучала в «обоймах», була суспільно активною… Скажи, на чому підловило тебе КДБ? Як сталося, що тобі не дали скінчити навчання в університеті?

— Так, мене досить багато друкували спочатку в газетах, журналах. У «Молоді» була запланована збірка «Роса на крилі», редактор Дмитро Чередниченко, яка ледь-ледь не вийшла. Я не надавала тому особливого значення, думала, що це звичайне явище, коли твої вірші друкують. Цікавилася літературним життям Києва, ходила і в театри, і на поетичні вечори, в музей Івана Гончара. Бувала вдома у Світличних, зустрічалася з Євгеном Сверстюком, з Іваном Дзюбою. Їм, як відомим критикам, давала читати свої вірші. Іван Дзюба якраз і дав мені читати самвидав, на якому й підловив КДБ. Ходила до КДБ днів десять щоранку, як на роботу, все розпитували, хто мені дав заборонене чтиво. Вистачило здорового глузду не відповісти на це запитання. Тому вони на мене добре образилися, але на перший раз не виключили. Перевелася на заочний, бо вже не витримувала підозріливих поглядів деяких викладачів. А потім ще одна подібна історія — також із самвидавом… Ну цікаво мені читати опозиційні думки! Від Івана Дзюби до Юлії Тимошенко. Натура така, чи що… А можливо, тому, що наші опозиціонери ближчі до народу. Як у Лесі Українки: «Не поет, хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті надіть кайдани…»

— І після того виключили... Пригадую свої «пригоди». Коли зі мною хвацько розібрався університетський комсомол за наводкою органів і я залишилася у великому місті абсолютно самотньою, тільки професор Ілля Кучеренко не відвернувся від мене, решта ж викладачів шарахалася, як від зачумленої. Тобі хтось допоміг тоді в Києві чи викарабкувалася самотужки?

— Коли мене виключили й з інституту іноземних мов «за факт скрытия исключения из Киевского университета», Валя Отрощенко дала мені якусь суму грошей, зібраних для мене «на перший випадок», а Тетяна Миколаївна Чернишова та Андрій Олександрович Білецький, викладачі КДУ, через свої канали дізналися, чого хоче від мене КДБ. А воно хотіло, щоб я виїхала з Києва, політика у них така була — розігнати дисидентів зі столиці. Ну я й поїхала навмання — в Казахстан, у трест «Уралнафтогазбуд», а потім з тією ж «фірмою» по Челябінській області. Там я працювала близько десяти років: різноробочою, ізолювальницею, опалювачкою (топила у вагончиках), штукатуром-маляром, інженером з техніки безпеки. Закінчила Челябінський політехнічний інститут, будівельний відділ. Розлучилася з чоловіком (там одружилися) і приїхала у Бровари до Марії Овдієнко, потім знайшла роботу в селі Гореничі Києво-Святошинського району, де живу й зараз.

— Надійко, наскільки я знаю, у тебе дуже «правильний» тато. Він, здається, був активним сільським комуністом. Як тобі вдавалося ладити з рідними у ті складні роки?

— Це питання непросте. Мій тато був дуже чесною людиною, певною мірою ідеалістом, щиро вірив у комуністичну ідею. Зрештою, таких багато було і є. Він думав, що якісь зловживання, несправедливість — це окремі випадки у конкретній місцевості. А ось нагорі — усі чесні й правильні. Мені здається, що певною мірою розуміти ситуацію він почав лише перед смертю. Помер торік. Якби він мене зрозумів раніше, можливо, я і в Челябінськ не їздила б. А так говорив мені щось на кшталт того, що мене завербувало ЦРУ…

— Ти повернулася в Україну. Важко було наново входити в літературне й суспільне середовище?

— Працювала спочатку будівельним майстром у радгоспі. Минуло ще чимало часу, поки вперше надрукувалася в журналі «Ранок» з передмовою Івана Драча та в «Дніпрі». Сашко Тесленко, причетний до названих публікацій, ще й догану одержав, бо я була у списках тих, кого виключили з комсомолу… Налагодилося все лише під кінець 80-х, майже через десять років після повернення. Закінчила університет, де у мене вже викладав дехто з моїх однокурсників, потім прийняли у Спілку письменників, вийшли якісь книжечки, влаштувалася на роботу у «Веселку». Можна було б сказати, що то був найкращий період мого життя, якби Україна, виборовши незалежність, не збудувала таку державу-монстр, у якій абсолютно ігноруються інтереси простих українців, демократія і справжні свободи.

— До речі, ти дуже самовіддано і, так би мовити, з вірою в перемогу, інколи з наївною вірою, але що б ми робили без ідеалістів, трудишся кожної передвиборної кампанії – зустрічала я тебе з газетами й плакатами, бачила, як переконливо агітуєш... Ти активна навіть тоді, коли в інших опускаються руки. «Дій, а не реагуй, і ти переможеш», — майже про тебе сказав мудрець.

Ти повернулася в Україну з вигнання і почала будувати Дім. У переносному і в прямому значенні. Твоя хата вже нарешті добудована?

— Мене насамперед цікавила незалежність, пов’язана з власним житлом. Тоді, за совєтів, мені дали гуртожиток як будівельному майстру. Треба сказати, що закінчила я будівельний не тому, що дуже хотіла, а, так би мовити, з горя, бо не дали вчитися там, де мені подобалося. Відповідно, і робота будівельного майстра — не моє покликання. Коли була можливість стати бібліотекарем, мені не дозволила цього зробити парторг радгоспу. Якби я це зробила, забрали б гуртожиток. Потім я ще раз вийшла заміж, почалася перебудова, парторгів скасували, чоловік одержав таку собі квартирку, а я почала вчитися в університеті і пішла вчителювати у місцеву школу. А будинок уже будували, минуло років п’ятнадцять, як нарешті вселилися. Й зараз ще не все дороблене. Та й нема за що. Так, потихеньку — то се, то те, потроху доробляємо. Працювали всі — і я, і чоловік, і діти. Хто більше, хто менше. Робили майже все самі, крім коробки та покрівлі. Тепер, слава Богу, усім є де жити, хоча до якогось комфорту ще далеко. Але тепер навіть власний дім не є запорукою якоїсь свободи.

— Надійко, ми з тобою — члени НСПУ. Можна по-різному ставитися до цієї інституції. Я, наприклад, усе-таки більш консервативна (вчені стверджують, що це взагалі прерогатива жінки в людському суспільстві), ніж новаторка, і маю якесь глибоко заховане відчуття приязні до Спілки письменників (яке посвіжіло й оновилося після спроби відомих сил її розвалити). Які в тебе стосунки зі Спілкою письменників? Чи не відчуваєш потреби, скажімо, піти поговорити з тамтешнім керівництвом, щось зініціювати? А може, хочеш провести свій літературний вечір? До речі, був у тебе хоч один літературний вечір?

— Про спілку не можна сказати однозначно. Щось там є, чогось немає. Все-таки і вечори цікаві бувають, і людей хороших можна зустріти, один раз я в Ірпені була з тиждень, у Будинку творчості. Один літературний вечір мені спілка організувала, у Будинку вчителя, давно, років двадцять тому.

…Одне мене дивує — що ми всі, близько двох тисяч письменників, байдуже спостерігали, як пропадає Українська держава: мова, книговидавнича справа, освіта, культура, література, промисловість, сільське господарство, як усе розкрадається, нищиться. Я вже думаю, може, й добре, що адміністрація Президента вирішила приватизувати спілку, може, хоч тепер попрокидаються всі від сплячки, бо вже «хата не скраю»…

— Надійко, твої, так би мовити, «дорослі» вірші дуже світлі й довірливі. Проте, наскільки я знаю по собі, життя таки вчить. Ти ж, здається, і далі залишаєшся такою ж відкритою. Не боляче? Притерпілася чи це твій принцип?

— Найбільше багатство в житті — це спілкування, духовні контакти. Якщо закриватися, то можна дуже багато втратити, адже ніколи не знаєш, звідки з’явиться людина, яка буде тобі цікавою, потрібною, врешті, навіть такою, що переверне твій світ і стане святом твого життя. Нещодавно я зустріла людину, яка на мене справила невимовне враження. А потім довідалася – народилася вона день у день через 250 років після Григорія Сковороди. Бачиш, які бувають дивовижні зустрічі, якщо не закриватися.

У селах, де я росла на Полтавщині (Великі Сорочинці, Сагайдак), люди майже не замикали своїх домівок — якщо йшли з дому, то причиняли двері паличкою. У мене майже так: ні закритої огорожі, ні злого пса — так собі, маленький песик замість дзвінка, щоб було чути, якщо хтось прийшов. Це навіть не принцип, а просто звичка.

— Що привело тебе до творчості для дітей?

— Перші вірші для дітей я писала в університеті, власне, це була не специфіка віршів, а просто сутність. А усвідомлено почала писати для дітей у «Веселці», там я багато чого навчилася.

— Що для тебе важливе в житті? Ти жалкуєш за популярністю, яку могла б мати, якби в студентські роки КДБ не сплутало тобі карти?

— У житті найважливіше — це вчинок людини. Чи одноразовий (подвиг), чи щоденний правильний вибір моральності і справедливості. А скільки людина заробила і придбала — то другорядне. Це не приносить ні щастя, ні затишку, ні тепла. Нещодавно я була на модному тренінгу з гендерної рівності. Для знайомства тренерка запропонувала кожному розповісти якийсь випадок із дитинства, який запам’ятався. Було там близько п’ятнадцяти жінок віком від двадцяти до шістдесяти, різних професій, з різних міст… Так от, жодна не згадала чогось матеріального, на кшталт: ось мені купили килим (стінку, комп’ютер, машину). Зовсім інше згадували люди: вчинки, зустрічі, пустощі, витівки та ін. І я зрозуміла, як багато навколо хороших людей, нам потрібно більше спілкуватися, організовуватися, домовлятися — і ми зуміємо жити, як люди у світі, і краще. ...А наймолодші дівчата сказали, що вони дуже люблять Україну. Це мене сильно зворушило, — отже, багато чого все-таки змінилося, бо для нас була зовсім свіжа історія, коли Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну» розпікали на письменницькому з’їзді як ворога народу… Мати дачу у Кончі і щоб від тебе відверталися люди? А можливий вибір був саме такий.

— А скажи, що для тебе важить душевна рівновага? Ти її прагнеш чи волієш жити неврівноваженою? У другому випадку, мабуть, краще пишуться вірші…

— Не думаю. Коли людина неврівноважена — це деструктивний стан. Для мене це те саме, як хтось говорить, що творчості сприяє, коли людина нап’ється. Була я і неврівноваженою, аж поки не зрозуміла, що людина на світі відповідає лише за свої вчинки. Все інше, що з нею відбувається, не варте хвилювань. Намагаюся робити правильно, тоді почуваюся спокійно. А ще й на цей випадок є афоризм Сковороди: «Блаженство буде там, де є приборкання пристрастей, а не їх відсутність».

— Як я розумію, поети-чоловіки більшого значення надають своїй творчості, ніж жінки-поетеси. Все-таки у нормальної жінки на першому місці стоїть сім’я — діти, чоловік, вона створює їм тил Хоч є й винятки, і вони непоодинокі. Яке місце у твоєму житті посідає сім’я, а яке — творчість?

— Ой, Галю, тобі вже пора на тренінг із гендерної рівності. У мене підсвідомо в сім’ї була така рівність. Я ніколи не була вся в сім’ї. І всі до цього звикли. Але поза сім’єю не лише творчість, а й робота, громадська діяльність. От ми рік тому виграли вибори у своєму селі. Півроку боролися. І я чогось не написала через них. Але що робити, жити ж уже так далі не можна було. А ще осередок Міжнародної організації «Жіноча громада», який активно діє в нашому селі. Теж потребує часу. Звичайно, сім’ї я, можливо, чогось і не додаю. Але мені вибачають. І навіть поважають за мою діяльність.

— І все-таки — як там сказав Сковорода? Хто кого вловив — світ тебе чи ти його таки спромоглася підім’яти під себе?

— Якщо говорити про боротьбу зі світом, то думаю, що в нас перемогла дружба. Озираючись на прожиті роки, відчуваю, що вони мене загартували і навчили душевної рівноваги. А від майбутнього чекаю все того ж: що нарешті зможу проводити час у «сродній праці». І щоб Україна стала нарешті матір’ю, а не мачухою для свої дітей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво