Начебто знаєш про них усе... - Соціум - dt.ua

Начебто знаєш про них усе...

19 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 19 серпня-26 серпня

У 1944 році Тамара Михайлівна Козлова приїхала з Алма-Ати в Одесу. Тут вступила до художньо-театрального училища, де і залишилася працювати, паралельно навчаючись в Академії мистецтв...

У 1944 році Тамара Михайлівна Козлова приїхала з Алма-Ати в Одесу. Тут вступила до художньо-театрального училища, де і залишилася працювати, паралельно навчаючись в Академії мистецтв. Згодом стала директором училища, пробула на цій посаді майже двадцять років... Мабуть, свого часу вона відкрила якийсь педагогічний секрет. Інакше чого б це на її вісімдесятиліття з‘їхалось аж стільки колишніх учнів?..

Нині Тамара Михайлівна живе в Будинку для ветеранів сцени у Пущі-Водиці. Має спокій і час для роздумів.

— Тамаро Михайлівно, розкажіть про Алма-Ату, місто, де ви народилися...

— Згадую його з ностальгією. Це місто мого дитинства і найсолодших у світі яблук апорт — величезних, мов голова...

Коли мені виповнилося 13 років, я піднялась на одну з місцевих гірських вершин. Ця щаслива подія сталася на початку війни. Звичайно, я була не сама, а з компанією. Один партійний функціонер Казахстану, його син, а мій одноліток Равіль, медсестра і їхній шофер з пістолетом — на випадок, якби натрапили у горах на щось підозріле. Такий був час — шпигуноманія й шпигунофобія... Ми вийшли о четвертій ранку. Річка Алмаатинка, ліси, водоскид. І така дивовижна гра води, світла й тіні. Коли ми вийшли на плато, я побачила поле квітів. Придивилася — а то листочки конюшини... Різнобарвні: синенькі, червоні, зелені — альпійські луги. Єдина незручність — страх перед зміями. А цього гаддя там було багато... І ось останній етап. Ми піднімаємось голим гранітом. Важко. Рослинності майже ніякої. Повітря розріджене. Нарешті доповзли, сіли віддихатися. Я оглянулася і побачила диво: враження, що ми не на вершині, а в якійсь чаші. А те, що внизу — річка, приміські райони — над нами. Якась зворотна перспектива! Ми сиділи зачаровані видовищем...Через ланцюг вершин — озеро Іссик-Куль. І звичайно, почалися розмови: що місто стоїть на сейсмічно нестійкому пласті, і що з цього озера потонулі човни якимсь штибом переправляються в Балхаш. Мовляв, є підземні води і їх туди затягує разом з мерцями. Хто його зна, може, й правда... Наговорилися, час спускатися вниз. Раптом я посковзнулась і покотилася голим гранітом. Моє щастя, що на шляху була невеличка западина, яка мене затримала. Нічого, не покалічилася. Але пам’ятаю, мені було дуже соромно. Бо я котилася, а все платтячко задерлося і було видно мої голі ноги...

— Чому ж ви у сукні в гори пішли?

— У 41 році нікому з дівчат й на думку б не спало вдягнути чоловічі штани. Часи і звичаї…

— Яким зустріло вас Одеське художньо-театральне училище?

— Працівників театру готували тоді тільки у Москві. Як для великої країни цього було замало. Через те й спустили директиву відкрити щось подібне в Одесі. Я викладала скульптуру на першому і другому курсах. Але чого можна навчити за двісті планових годин? Хіба що м’яцкати глину та надавати їй таку-сяку форму... З цим я не хотіла миритися. За сорок хвилин занять устигала підійти і приділити увагу кожному. Я домагалася, щоб учні «читали» форму. Не просто ліпили кулю чи куб, а відчували різницю між ними. Проникали в нутро...

У середині п’ятдесятих нас «заштормило»: збунтувалися учні гримерного факультету. Коли відкривали училище, то сподівалися, що з кадрами проблем не буде. Та виявилось, Одесі важко знайти педагогів з гриму. Ми запросили старих практиків з театру. Вони робили все, що потрібно: пастиж, перуки... Але то не виходило за рамки старечого та вікового гриму. Психологічно розібратися і вникнути в образ їм було не під силу. Тому студенти були невдоволені і навіть писали скарги в міністерство. Це тривало два роки. Нарешті приїхала комісія з метою призначити нового директора. Колишній, перейшовши у пенсійний вік, шість років чекав, щоб його звільнили від тяжкого обов’язку. Його зрозуміти можна. Стара двоповерхова будівля, підвал з пророслим картоплинням. Зарплата невеличка, перспектив жодних... Хто забажає такої посади?

Призначили мене. То була шоста річниця моєї викладацької роботи. Часи — повоєнні. Суцільний дефіцит. А для театральної бутафорії потрібні були тканина, фарби, папір... Приміщення зігрівали старосвітською грубкою. Тож я зрозуміла, що час зазнайомитися зі спеціальністю завгоспа. Вишукувати якісь труби, фарби, столярку... Звернулася до своєї подруги — директорки картинної галереї. А вона й каже: завтра у неї буде міністр культури. Художники виставили картини, тож він хоче придбати щось для міністерства. Порадила і мені прийти, познайомитись... Вихідний день, я стою збоку і спостерігаю. Міністр культури — Ростислав Бабійчук, дуже красивий чоловік. Одразу відібрав чотири картини. До речі, про нього пліткували: «Та який він міністр культури, ветеринар...» А я подумала: «Нічого собі, не кожний мистецтвознавець ось так одразу вибере професіональні роботи... Для цього треба мати смак...» Познайомились, я виклала суть проблеми. Бабійчук сказав, що завтра заїде в училище. Окрилена і перелякана, прибігла на роботу: «Міністр приїжджає!» Вимили підлоги, розстелили убогу доріжку на сходах. Селянська така, бавовняна, але все одно мовби килим... Допотопні парти прикрили газетками з учнівськими виробами: якісь глиняні яблучка, мисочки з пап’є-маше. Подивився він це все та й каже: «Гірше, ніж я уявляв». Через тиждень училище мало все: сантехніку, труби...

— А що було за межами училища? Адже це часи репресій, дисидентського руху...

— Я все знала і все розуміла, але бачила мету і наперекір усім труднощам уперто йшла вперед. У нас в академії був випадок, коли заарештували одного хлопця з факультету живопису: привселюдно висловлювався. Але в училищі я спілкувалася тільки з моєю аудиторією, була ніби в шорах. І дивилася на дійсність так: красиве створюють поети, композитори, художники. Це їхня заслуга, а не партійних чиновників. Особисто на собі не відчувала жодного тиску. Навіть тоді, коли в усьому стали звинувачувати Хрущова, я казала, що він і щось добре хотів зробити, пенсії підняв, почав будувати...

Пригадую, якось в одному з давніх протоколів в архіві училища знайшла виступ завуча: «Досить малювати сільських коників, настав час малювати трактор». Це був десь тридцять четвертий рік, період ломки. Пасторальні пейзажі канули в Лету, настав час техніки. Людина також відійшла на другий план. Персонально у мене конфлікту світовідчуття та реальності не було. Тому що я завжди була на стороні нашої реалістичної школи, часів передвижників і мистецтва Ренесансу. В Академії мистецтв я зіштовхнулася з поняттям білої плями: з нашого навчання випав цілий пласт культури — імпресіонізм. Ми знали, що він існує, але нас з ним не знайомили, а єдиного автора книги з імпресіонізму арештували. Певна інформація до нас проникала, нам подобалося це мистецтво, але прочитати про це ми ніде не могли.

— У Будинок кіно на ваш ювілей приїхали ваші учні з усієї України, та й не тільки з України. Багато з них стали професіоналами, успішними митцями... А хто з учнів вам особливо запам’ятався?

— Був у мене студент, Вітя Стадниченко. Він захоплювався фотографією, але мав доволі пересічні здібності. З другого курсу його взяли в армію на північ Чукотки. І ось там він задумав незвичайну дипломну роботу — мультфільм. За основу взяв оповідання «Смерть чиновника» Чехова. Повернувшись до училища, зліпив ляльок, костюми, з перуками йому допомогли на гримерному факультеті. Провернув колосальну роботу: відбувся як художник, скульптор, оформлювач та оператор. Це був рівень інститутського диплому. Коли йому потрібна була консультація, він своїм коштом поїхав у Москву, в Останкіно і ввійшов у середовище мультиплікаторів. Свого роду героїзм... Упевнена, що це Чукотка на нього так вплинула.

Олег Шейнтіс непогано йшов по скульптурі. Я порадила йому їхати до режисера Марка Захарова на практику. Олег потрапив якраз в той період, коли готувалася вистава «Юнона і Авось». Йому довірили оформлення. Все вдалося, і після захисту диплома він дістав направлення в «Ленком». Сьогодні Олег Аронович Шейнтіс — директор школи-студії МХАТ. Як професіонала його запрошують в різні країни світу. Якось розповів, як потрапив у комічну ситуацію. Одного разу до нього прийшов друг і каже: «Збирайся, їдемо в Мілан, є робота». Олег відмовився. Випили, закусили, потім ще випили. Олега напоїли так, що він прокинувся в якомусь величезному ліжку під балдахіном і нічого не пам’ятав. Виявляється, що його переправили літаком в Міланський палац і там хотіли спокусити контрактом. Він нізащо, особливо коли почув, що вистава має бути про російських повій. Продюсер почав умовляти: «Якщо хочеш, ми тобі покажемо натурщиць, ти зламаєшся!». Привели. Він порозсаджував їх на ліжку, таке воно величезне було, і почав малювати. Фактури і справді були дуже цікаві. Але на компроміс не пішов...

А ще був Міша Кац. Маленький, мов Котигорошко. Працював собі тихенько, хоч училище закінчив добре. Дістав направлення на кіностудію. І раптом дізнаюся, що Міша став художником-постановником. Хлопчина з училища зробив таку творчу кар’єру! Тоді, щоб потрапити у знімальну групу, треба було як мінімум закінчити ВДІК... Через багато років, уже підбиваючи якісь життєві підсумки, я вирішила подзвонити Михайлові. Спитати, як йому вдалося тоді підпільно оволодіти таким складним фахом... Але я не встигла: подзвонила, але мені сказали, що Міша помер...

Ось такі надзвичайні хлопці. Начебто знаєш про них усе... Але досвід, педагогічний, життєвий, доводить, що ніколи не здогадаєшся, хто і коли розкриє свій талант.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво