На війні його берегла любов. Пам’яті фронтового оператора Якова Мєстєчкіна - Соціум - dt.ua

На війні його берегла любов. Пам’яті фронтового оператора Якова Мєстєчкіна

6 листопада, 2009, 14:33 Роздрукувати Випуск №43, 6 листопада-13 листопада

Особливе військове формування, в якому головною зброєю бійця був кіноапарат, налічувало 252 особи. Легендарний корпус фронтових кінооператорів — мужніх і правдивих літописців Великої Вітчизняної війни...

Особливе військове формування, в якому головною зброєю бійця був кіноапарат, налічувало 252 особи. Легендарний корпус фронтових кінооператорів — мужніх і правдивих літописців Великої Вітчизняної війни.

Їхній фронт був великий — від Сталінграда до Берліна, від Заполяр’я до Чорного моря. І втрати великі — у боях загинув кожний п’ятий кінооператор.

А потім, у мирний час, у їхніх уже далеко не струнких дев’ятитравневих лавах множилися проломи, які вже ніколи ніхто не заповнить. Давалися взнаки рани, недуги, непросте життя-буття...

Нещодавно, не доживши до найголовнішого свята ветеранів війни — 65-річчя Перемоги і за місяць до свого 93-го дня народження, пішов із життя останній з когорти воєнних кінокоресподентів — Яків Григорович Мєстєчкін, заслужений діяч мистецтв України, кавалер багатьох бойових і мирних нагород. Пішов старійшина дивовижно творчо потужного операторського цеху Української студії хронікально-документальних фільмів. Наш товариш, колега, чесний кінодокументаліст.

Зізнаюся, нас якось відчутно раптом стало менше, і ми, покоління дітей війни, висунулися на передову — чи то боротьби, чи то оборони. А головне — на відповідальний рубіж хранителів пам’яті.

У далекому сороковому році минулого століття одеський хлопець Яша Мєстєчкін закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії і був направлений для проходження строкової військової служби в Московське авіатехнічне училище, де й застала його війна.

Лейтенант Мєстєчкін опинився в сухопутних військах у Заполяр’ї. Знімав бойову роботу льотчиків, літав із ними на бомбування у ворожі тили.

Влітку 1943 року його викликали до Москви, у Центральний штаб партизанського руху й відрядили в партизанський загін знімати епізоди до фільму «Народні месники». Тоді ж таки з молодим оператором сталася воістину містична історія із щасливим кінцем: він спізнився на транспортний літак, який вилітав до місця дислокації партизанського загону. Літак цей зазнав катастрофи, і всі загинули.

Надалі доля-повивальниця неодноразово оберігала його від вірної смерті.

Партизанські загони Карельського фронту, куди прибув Яша Мєстєчкін, базувалися на радянській землі, а в бойові рейди у ворожі тили ішли через фінський кордон. Разом із партизанами на рівних міряв версти по жахливому бездоріжжю через тундру, болота, з важким речмішком за плечима, в якому, крім усього іншого, — камера «Аймо», відзняті й чисті касети.

Йшли практично без перепочинку 600 кілометрів... Над головою майже постійне бридке гудіння літаків-розвідників, бойові сутички із засідками, полчища комарів, нестача продовольства... Але було завдання — знімати партизанську війну. І він знімав: напад на ворожі гарнізони, підрив ешелонів, мостів, ліній зв’язку... Як і солдатам, запах пороху йому був відомий.

В азарті бою оператор зливався воєдино зі своєю «Аймо», не помічаючи ні різкого свисту куль, ні гуркоту бою, ні криків поранених. Він жив тільки кадром, яким захоплювалися глядачі у випусках кінохроніки, в документальних фільмах. Захоплювалися мужністю бійців і хоробрістю кінооператора.

Доля берегла Якова Мєстєчкіна, здавалося, в найбезвихідніших ситуаціях. Якось, поспішаючи на зйомки бойових дій у селищі Нікель, вони з помічником рушили дорогою, як виявилося, повністю замінованою. І тільки нічний мороз, який міцно підморозив землю, убезпечив від спрацьовування мін під вагою людини з кіноапаратом.

А наприкінці 1944 року під час зйомок зустрічі з учасниками норвезького опору їх помилково бомбили наші ж бомбардувальники. Залишився живим дивом.

Усе життя Яків Григорович був переконаний, що від смертельної кулі його берегла любов. Він повсякчас пам’ятав про кохану жінку Ніну, яка чекала його з фронту і молила Бога про його порятунок. Ніна дочекалася його, і разом вони прожили в злагоді 63 роки.

9 травня 1945 року воєнкор Мєстєчкін разом із військами 4-го Українського фронту ввірвався до Праги. Війна закінчилася — він радісно знімає Перемогу. Ці кінокадри прикрасили багато документальних фільмів — «Народні месники», «День війни», «Комсомольці», «Перемога на Півночі», «Велика Вітчизняна», випуски воєнної кінохроніки — і залишилися для нащадків найдостовірнішим документом про велику ціну великої Перемоги.

17 серпня 1945 року в трудовій книжці Якова Мєстєчкіна з’явився запис: кінооператор Української студії хронікально-документальних фільмів. Вона так і залишилася єдиною на довгі майже 60 років.

Свій талант він присвятив спорту на екрані. Чому спорту? Вочевидь, тому, що, знімаючи спорт, не треба пристосовуватися, догоджати владі, кривити душею. Він був глибоко порядною безкомпромісною людиною.

Яків Мєстєчкін — неперевершений майстер спортивних зйомок. Його фільми та спортивні кіножурнали, де, до речі, він був і режисером, і автором коментарів, неодноразово перемагали на багатьох міжнародних і всесоюзних фестивалях. Ми віримо, що і сьогодні, і завтра — завжди, затамувавши подих, дивитимуться його фільми «Вершники Європи», «Десята ювілейна», «Золотий дубль», «Коні, диво-коні», «Парад грацій», «Тільки 6 секунд», «Кубок футболу», «У небі тільки аси» і десятки інших.

Спорт України втратив свого відданого блискучого літописця.

Ми, кінохронікери, втратили чуйного друга, добру людину, талановитого колегу. Нам його бракуватиме.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво