На третьому березі. Григол Робакідзе: доля письменника в ХХ столітті - Соціум - dt.ua

На третьому березі. Григол Робакідзе: доля письменника в ХХ столітті

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Тривалий час в СРСР ім’я Григола Робакідзе було під забороною. Письменник був викреслений із літератури...

Григол Робакідзе. Берлін, 1940
Григол Робакідзе. Берлін, 1940

Тривалий час в СРСР ім’я Григола Робакідзе було під забороною. Письменник був викреслений із літератури. Його твори намагалися всіляко замовчувати. І сьогодні творчість найвідомішого грузинського письменника через різні причини залишається маловідомою, хоча в себе на батьківщині, особливо в останні 10—15 років, його вважають коли не грузинським Солженіциним, то совістю нації.

Примітно, що в сучасних виданнях відомої Енциклопедії Брокгауза з видатних грузинських письменників згадуються лише два імені — це Руставелі та Робакідзе.

У літературі ХХ століття Григол Робакідзе — постать найвищою мірою примітна. Він один із небагатьох, хто органічно був пов’язаний з трьома культурами — грузинською, російською та німецькою.

Письменник народився 1884 року (за іншими даними — у 1880-му) в селі Свірі Кутаїського повіту. У шість років був прийнятий до Кутаїського духовного училища, а з 1895 по 1901 рік навчався в Кутаїській духовній семінарії. У серпні 1901 року Робакідзе стає студентом юридичного факультету Юр’євського (нині Тартуського) університету, але вже в грудні того ж року його виключають за несплату. Після цього він подався до Німеччини й з 1902-го по 1906-й навчався на філософському факультеті Лейпцизького університету.

Григол Робакідзе (крайній праворуч) і Стефан Цвейг (у центрі) на святкуванні столітньої річниці від дня народження Льва Толстого. Москва, 1928
Григол Робакідзе (крайній праворуч) і Стефан Цвейг (у центрі) на святкуванні столітньої річниці від дня народження Льва Толстого. Москва, 1928

Повернувшись 1908 року до Грузії, Робакідзе починає виступати в Кутаїсі та Тбілісі з публічними лекціями, присвяченими грузинській та закордонній, переважно німецькій, літературі. Водночас він часто приїжджає до Петербурга, де знайомиться з російськими поетами і письменниками Андрієм Бєлим, Зінаїдою Гіппіус, Валерієм Брюсовим, В’ячеславом Івановим та іншими.

1910 року письменник знову вступає на юридичний факультет Юр’євського університету і продовжує навчання до 1914 року. Після повернення до Грузії 1915 року він стоїть біля витоків формування групи поетів «Блакитні роги», які прагнули до відновлення грузинського вірша та освоєння на грузинському грунті досягнень західноєвропейського і російського символізму. До неї входили такі згодом відомі майстри слова, як Т.Табідзе, П.Яшвілі, В.Гапріндашвілі та інші. Своїм вождем члени цієї літературної групи обирають саме Григола Робакідзе. Вже в першому номері свого журналу Тиціан Табідзе присвячує Робакідзе захоплену статтю, називаючи його першим, хто відкрив для Грузії «євангеліє модернізму» і спробував створити грузинською мовою символістські вірші.

1917 року Григол Робакідзе як голова Союзу міст провів кілька місяців на перському фронті. У цей час він познайомився із сімнадцятирічною сестрою милосердя Ніною Доманською, яка стане його першою дружиною і матір’ю його дочки Міри (про історію її життя — нижче). Після Жовтневої революції, у період грузинської незалежності (1918—1921), він поступає на службу в Управління державними справами, де займається літературним опрацюванням і редактурою постанов уряду Ноя Жерданія. Водночас письменник займається викладацькою діяльністю. Він читав лекції про новітні течії в російській філософії та поезії на вищих жіночих курсах у Тбілісі (тоді Тифліс), а після відкриття 1918 року Тбіліського державного університету був обраний доцентом кафедри грузинської літератури. 1919 року він читав також курс лекцій, присвячений німецькому романтизму в Бакинському університеті, а в 1920—1921рр. — в університеті Тбілісі.

У цей час до Тифлісу з’їхалися, рятуючись від жахів Громадянської війни, багато російських поетів, художників та артистів. Робакідзе брав жваву участь у дискусіях, зборах і вечорах, які влаштовувала російська інтелігенція. Найближче він зійшовся з поетом Сергієм Рафаловичем, у видавництві котрого «Кавказький посередник» 1919 року вийшла перша книжка Робакідзе — «Портрети», що містила нариси про Чаадаєва, Лермонтова, Василя Розанова, Андрія Бєлого. Грузинська столиця нагадувала в цей період «острів інтелектуалів» посеред моря вируючої в Росії громадянської війни, що підтверджувало віру Робакідзе в рятівну силу мистецтва.

До радянської влади, що встановилася в Грузії наприкінці лютого 1921 року, письменник ставився досить лояльно. З 1921-го по 1925 рік він завідував відділом мистецтва при комісаріаті освіти, брав участь у порятунку від знищення знаменитої Кашветської церкви в Тбілісі, обіймав посаду заступника голови правління Всегрузинської Спілки письменників.

На початку 20-х років у Грузинському державному театрі імені Руставелі з великим успіхом йдуть п’єси Робакідзе «Лонда», «Мальштрем» і «Ламара». Остання, написана Робакідзе на хевсурському діалекті грузинської мови, лаконічними уривчастими фразами, що надають мові експресивного ритму, була особливо захоплено зустрінута глядачами та критикою. Її показ у червні 1930 р. у Москві, на якому був присутній сам Сталін, викликав фурор. Спектакль на прохання глядачів, серед яких було багато іноземних журналістів, показали повторно. (У наші дні «Ламара» з успіхом пройшла в одному з театрів Санкт-Петербурга.)

Протягом 1925—1926 років у тбіліському журналі «Мнатобі» («Світоч») був опублікований перший роман Григола Робакідзе — «Змїїна шкіра» (назва роману перекладалася також російською мовою як «Зміїна сорочка» і «Зміїна тільниця»). Це один із найвідоміших творів письменника, який здобув згодом популярність не лише в Грузії, а й у Західній Європі, особливо в Німеччині, де цей роман вийшов із передмовою Стефана Цвейга. Практично йдеться про першу в Німеччині реакцію на сучасну грузинську літературу.

Німецька критика прихильно, часом захоплено, прийняла «Зміїну шкіру». Екзотичний твір, та ще з передмовою С.Цвейга, не міг не викликати інтересу в літературних колах, хоча в СРСР офіційні літературні критики пояснювали успіх цієї книжки тим, що вона написана нібито не для радянського читача, а для буржуазної Європи.

У березні 1931 року Григолу Робакідзе, який не схотів співробітничати з тодішнім режимом, вдалося виїхати до Німеччини, яка незабаром стане фашистською. Починається новий період його життя. Робакідзе виключають із правління Федерації грузинських письменників як неповерненця. Друзі публічно відрікаються від нього. Письменника позбавляють радянського громадянства. У цей час він писав у Грузію: «У Радянському Союзі думають, що я перебуваю на протилежному березі. Вони не праві. Я перебуваю на третьому березі. Такий третій берег має кожна річка. Той, хто не може перебувати на ньому, — не письменник і не художник».

1933 року Робакідзе погоджується на видання в Німеччині свого нового роману «Убита душа» («Замучена душа»). На прикладі свого героя письменник показав, як державна каральна машина вбиває волю та калічить душу людини. Співставляючи систему ДПУ з організацією П.Верховенского в «Бісах» Достоєвського, він прагнув розкрити механізм публічних покаянь на радянських показових процесах, а Сталіна зобразив демонічним диктатором. Уже тоді Робакідзе зрозумів, що Сталін у свідомості радянських людей перетворюється на міфологічну істоту, на жорстокого та невблаганного бога. Укорінювався не просто культ особи, як потім стали казати, а справді поганський культ, неможливий без численних людських жертвоприношень. Утвердився кривавий магічний ритуал. Християнську етику було з несподіваною легкістю відкинуто. Чому ж все-таки в Росії зміг статися такий жахливий крах людського? На це запитання Робакідзе відповідає всім своїм романом.

Утридцяті роки в Німеччині у престижних видавництвах вийшли книжки Григола Робакідзе, як у перекладах, так і німецькою мовою, якою письменник володів досконало. Це «Кавказькі новели» (1932), роман «Мегі. Грузинська дівчина» (1932), «Поклик Богині» (1934), «Демон і міф (Магічні замальовки)» (1935), «Хранителі Грааля» (1937) та інші. Романтична екзотика та самобутня мова сприяли успіху його творів, відгуки про які в німецькій пресі мали, як правило, захоплений характер.

Про дві книжки Григола Робакідзе, що вийшли в цей час у Німеччині, слід згадати окремо. Відразу скажемо, йдеться про твори, що не роблять честі цьому письменнику. Необачним і згубним для його репутації кроком було видання книжок «Адольф Гітлер. Погляд іноземного поета» (1939) і «Муссоліні. Відзначений сонцем» (1941) (друге видання вийшло 1942 року під заголовком «Муссоліні. Погляд із Капрі»), захоплено прийнятих в офіційних колах. Розповідають, що Геббельс увів книжку про Гітлера в список рекомендованої партійної літератури. Кілька видань книжки вийшли величезними тиражами. До 1943 року було розповсюджено 112 000 примірників. Ходили чутки, що Геббельс запросив «письменника-іноземця» до себе в міністерство пропаганди і той нібито був зачарований великими очима Йозефа Геббельса. Понад те, на пропозицію написати таку саму книжку про Муссоліні він відповів згодою. Його запросили до Рима на аудієнцію, і в самий розпал війни він тижнями жив на Капрі за рахунок італійського уряду. Результат його медитацій на острові виявився такий: Муссоліні — «сонячна людина!» Цю книжку також включили до списку партійної літератури.

Публікуючи вищезгадані книжки, Робакідзе став заручником власних романтичних ілюзій — він не вважав ці свої твори фашистськими. Як шанувальник Ніцше, Робакідзе бачив в історичних особах утілення надлюдської природи. Тому він писав про Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні. Для письменника не мали значення погляди, ідеї чи національні позиції цих особистостей. Його зачаровували в них демонізм мови, неприборкана стихія вогню, мистецтво маніпулювання масами. Духовна драма Робакідзе полягала в нездатності відокремити Міф від Історії.

Майже всю війну письменник провів у Берліні. У квітні 1945 року з великими труднощами переїхав до Швейцарії, діставши статус «інтелектуального емігранта». Тут він продовжував працювати, писав статті та книжки, чимало з яких так і залишилися невиданими. Помер 1962 року в злиднях і самотності в одній зі швейцарських клінік і був похований на женевському цвинтарі. Згодом його прах був перенесений діаспорою до Франції на грузинський цвинтар в Левіль-сюр-Орж неподалік від Парижа.

У сьогоднішній Грузії будь-які відомості про Григола Робакідзе викликають величезний інтерес, країна переживає своєрідний бум. Створено фонд його імені. Засновано університет імені Григола Робакідзе — перший приватний вуз республіки. Кілька років тому проспект Дружби народів у Тбілісі перейменований на проспект Григола Робакідзе.

На жаль, дотепер мозаїка життя цього письменника складена далеко не повністю. Залишається чимало білих плям, хоча історики літератури досліджували низку тем, присвячених окремим сторінкам його життя, а також відносинам та впливу на письменника творчості Ніцше, Достоєвського, Цвейга, Казандзакіса (із двома останніми він зустрічався і дружив) та інших мислителів. До того ж останні роки про письменника сказано багато суперечливого. Як ілюстрацію наведемо замітку, опубліковану кілька років тому в російськомовному тижневику «Панорама недели», що виходить у Грузії. Одна читачка запитує: «Чи правда, що видатний грузинський письменник Григол Робакідзе був радником Гітлера?» Ось як на це запитання відповів Реваз Мішвеладзе, академік, член Спілки письменників, завідувач кафедри сучасної грузинської літератури Тбіліського державного університету, редактор журналу «Гімілі»: «Радником фюрера Григол Робакідзе ніколи не був. Річ в іншому. Він емігрував із Грузії до Німеччини. Можна сказати, що Німеччина дала притулок Робакідзе, але громадянином її він ніколи не був. Він відкрито виступав проти радянської влади. У своїх статтях із 1934 по 1943 рік висував ідею, що фашистська Німеччина, здолавши Радянський Союз, може допомогти справі визволення Грузії, що була анексована Радянською Росією. Тоді (у СРСР) такі думки вважалися крамольними і переслідувалися. Робакідзе пише про Гітлера та Муссоліні як про передових людей своєї доби. У Німеччині тоді про Гітлера в хвалебному тоні писали всі. До кінця війни Григол Робакідзе переконався в тому, що Гітлер справді параноїк і його ідеї — марення. У щоденниках того часу письменник писав, що на нього дуже вплинули повідомлення про битви в Сталінграді, під Курськом, на Північному Кавказі, розповіді про те, як німці розправлялися з жінками та дітьми. 1945 року Григол Робакідзе залишив Німеччину, виїхавши до Швейцарії».

Слід зазначити, що не все так однозначно у взаємовідносинах Г.Робакідзе з фашистською Німеччиною та її режимом. Цікаві відомості з цього питання знаходимо у виданій торік у Санкт-Петербурзі книжці спогадів Іраклія Абашидзе (1909—1992) «Дзвін із тридцятих років» (Сповідь сина століття). Відомий грузинський поет пише: «1942 року німці, підступивши до Північного Кавказу, перекинули до Баксана грузинський легіон, який складався з полонених. Легіоном командував німецький полковник і грузин — генерал Маглакелідзе, а солдати набрані з концтаборів. За словами солдатів, у Німеччині ними нібито розпоряджався Г.Робакідзе, який відправив їх сюди. Що було правдою в усьому цьому, з’ясувалося пізніше, після війни, коли генерал Маглакелідзе опинився в Тбілісі. Зрозуміло, що я насамперед розпитав його про Г.Робакідзе. У листі ж самого Робакідзе, надісланого мені 1962 року, є рядки: «До мене дійшли чутки, що в Грузії я вважаюся «гітлерівцем». Це неправда та марення! Правда полягає лише в одному: із середини червня 1941 року до кінця війни я перебував під наглядом гестапо. Хіба це могло бути, якби я був гітлерівцем?!»

А ось фрагмент статті Г.Робакідзе «Потаємне»: «Книжка про Гітлера? Книжка ця побудована за «піфагорійською» схемою. Словом, у ній я повністю, зсередини руйную націонал-соціалістичний світогляд».

Не можна не помітити, що все-таки Г.Робакідзе внутрішньо мучиться існуванням цієї книжки, точно так само, як сьогодні соромляться своїх творів, написаних у радянський період, чимало з письменників, які були на «цьому березі».

Життя Григола Робакідзе виявилося глибоко трагічним, але водночас дуже повчальним. Попри деякі моменти творчої біографії, які зовсім не прикрашають його, він залишається найбільшим письменником жорстокого ХХ століття, письменником, який вивів грузинську літературу на європейський та світовий рівень. Життя і творчість Григола Робакідзе — свідчення величезної відповідальності письменника перед своїм народом і країною. Часом за допущені помилки доводиться платити надто велику ціну.

Доля несподівано розпорядилася так, що певною мірою Григол Робакідзе в наші дні пов’язаний з Україною — от уже найбільше 25 років його дочка живе в місті Кам’янці-Подільському (Хмельницька область). Історія життя цієї літньої жінки заслуговує на окрему розповідь. Звуть її Міра Олександрівна Мелентьєва. Та чому Міра Олександрівна, якщо батька звали Григол? Річ у тім, що після еміграції Григола Робакідзе до Німеччини мати Міри, Ніна Петрівна, була змушена розлучитися з ним. (Ніна Петрівна походила з дворянської сім’ї Доманських. Її батько служив управителем маєтків тбіліського мільйонера Мірзоєва, а мати виросла в родині судді з міста Куба в Азербайджані.) В архіві дочки письменника збереглося їхнє свідоцтво про розлучення. Згодом Ніна Петрівна вдруге вийшла заміж за Олександра Івановича Мелентьєва, який і дав Мірі своє прізвище і по батькові. Перше заміжжя матері Міри лихом позначилося на їхньому житті. Міру переслідувала «слава» і «справа» батька. Сім’я постійно переїжджала. Не мала ніякого майна. Дев’ять класів Міра закінчила, навчаючись у семи різних школах. 1939 року, коли Міра навчалася у 8-му класі в місті Хачмас разом із сином начальника НКВС, той викликав їх до себе і, знищуючи папку з написом «Григол Робакідзе», сказав підліткам: «Ніде й ніколи не згадуйте це ім’я».

1938 року прийшла звістка про смерть Олександра Івановича Мелентьєва, який, вочевидь, був репресований. З 1940 року Міра та її мати осіли в Дербентському районі Дагестану. Міра пішла працювати на бурову й пропрацювала в нафтовидобувній промисловості до пенсії. Спочатку лаборантом, потім техніком і, нарешті, старшим інженером із питань промивання свердловин. Робота важка, але Міра Олександрівна любила її. Навіть нині, через стільки років, їй сняться бурові. По-справжньому все, що відбувалося з нею та її матір’ю в ті важкі роки, вона почала розуміти й осмислила лише сьогодні. 2003 року в Кам’янці-Подільському вийшла книжка її вибраних віршів. Це свого роду книжка-естафета, у передмові до якої, розповідаючи про своє життя, про свого рідного батька вона зі скромності не згадує, але все, що відбувається сьогодні навколо імені Г.Робакідзе, не може сприймати без болю. Адже, несучи хрест дочки ворога народу, їй довелося зазнати багато лиха й пережити стільки образ. В одному зі своїх листів до автора цієї статті вона написала: «Я іноді думаю, а може, мені з мамою не треба було страждати та ховатися. Нехай би вбили, коли була маленькою. Ми були як зомбі. Не було в мене ні дитинства, ні молодості. Нині у Грузії бум Робакідзе. Зробили його героєм нації. Борцем за вільну Грузію. Багато в усій цій історії загадкового, і я стала шкодувати, що влізла в неї, хоча «влізла» гучно сказано. Мене на це штовхнуло, коли я прочитала в «Литературке», що він помер у повній самітності, і мені захотілося знайти його могилу, відслужити панахиду та помолитися. Тепер, з огляду на мій вік та інші чинники, — це неможливо. Я пом’янула й відслужила панахиду у своїй церкві. Треба зробити це ще за «Заблукалого Григорія». Нехай Господь простить і прийме його бунтівну душу. А то мені повсякчас здається, що він і після смерті залишився на «третьому березі».

Цей лист написаний у липні 1997 року. А ось що писав Григол Робакідзе незадовго до своєї смерті. Ці слова звучать як заповіт, і залишається тільки дивуватися, яким чином вони були почуті дочкою, котра багато років через зрозумілі причини практично нічого не знала про свого рідного батька та його долю, і почала цікавитися ним аж на початку 90-х років. Цими рядками хотілося б закінчити цю далеко не повну розповідь про одного з видатних грузинських письменників ХХ століття Григола Робакідзе: «Я мрію, щоб щороку, коли мене вже не буде на цьому світі, у жовтні, місяці, в якому я народився, до Мцхета приходила мати-грузинка й запалювала б свічку в маленькій церкві та у своїх молитвах згадувала б мене. Нічого більше не прошу я в Грузії».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво