НА СВОБОДУ — З КУПОЮ ПРОБЛЕМ

Нинішнього року під Закон України «Про амністію» потрапили близько 30 тисяч осіб. Передусім гуманізм виявлено стосовно осіб, які на момент скоєння злочину були неповнолітніми. Отож уже найближчими місяцями тисячі молодих людей достроково вийдуть на свободу. Але, як свідчить статистика, зустрічають їх там не завжди гостинно. Колишні в’язні наштовхуються на цілий комплекс проблем, упоратися з якими самотужки не кожному під силу. Тому в Україні уже протягом кількох років діє спеціальна програма соціального супроводження осіб, які перебувають у місцях ув’язнення чи звільнилися з них.

У Білоцерківському міському центрі соціальних служб для молоді мені показали кілька стандартних бланків із коротким текстом: «Повідомляємо вам, що такого-то числа з місць ув’язнення звільняється громадянин(ка) Н.Н. Він (вона) збирається мешкати в місті Біла Церква за такою адресою... Просимо надати їй правову і соціальну допомогу...» Такі повідомлення приходять сюди кілька разів на тиждень із різних колоній. Отримавши чергове, працівники вирушають за вказаною адресою, щоб особисто відвідати колишніх в’язнів. Телефонувати тут не заведено: з досвіду відомо, що особиста зустріч значно ефективніша.

У соціальній службі чоловіки в дефіциті, переважна більшість працівників — представниці слабкої статі. Тому на зустріч із клієнтами вирушають найчастіше дві тендітні симпатичні дівчини — юрист Христина Пастернак і психолог Світлана Коломієць. На запитання, чи не страшно їм заходити в гості до колишніх злочинців, засуджених за найрізноманітніші злочини, у тому числі розбої, нанесення тяжких тілесних ушкоджень і навіть убивства, лише всміхаються.

— На щастя, жодних ексцесів поки що не було. Хоча на прихід соціальних працівників люди справді реагують дуже по-різному, — каже спеціаліст першої категорії, юрист Білоцерківського центру соціальних служб для молоді Христина Пастернак. — Коли відчиняються двері і ми пояснюємо мету свого візиту, в очах господарів зазвичай бачимо переляк і настороженість. Хтось роздратовано каже: «Ідіть, облиште мене в спокої! Непотрібна мені ніяка допомога, я хочу забути про минуле!» Інші чемно випроваджують, оскільки не очікують ні від кого нічого хорошого і нікому не довіряють. І звинувачувати їх у цьому важко: недавні в’язні часто наштовхуються на байдужість, тому в них порушена базова довіра до світу. А треті зустрічають із розпростертими обіймами: «Як добре, що ви зайшли, а то й поговорити ні з ким!» Але хоч би якою була реакція на наш візит, ми докладно інформуємо людину про нашу службу соціального супроводження і про послуги, що тут надають. Сьогодні ми можемо надати їм комплексну допомогу з найрізноманітніших питань: працевлаштування, навчання, прописки. Безплатно даємо юридичні консультації, надаємо психологічну допомогу. Дуже часто після цієї розмови ворожість і настороженість змінюються цікавістю, нам передзвонюють, а потім приходять у службу і діляться своїми проблемами.

Як свідчить статистика, найчастіше у колишніх в’язнів виникають складнощі з пропискою. Чи не найпоширенішою стала ситуація, що хлопців або дівчат незаконно виписують із квартир під час перебування в колонії. Особливо часто це трапляється, коли один із батьків нерідний або сім’я неповна. Наприклад, 19-річна Настя, засуджена за крадіжку, вийшовши на свободу, виявила, що жити їй ніде. Колись сім’я жила в двокімнатній квартирі. Але за час перебування дівчини в колонії помер батько, мати вдруге вийшла заміж, новий чоловік оселився в її квартирі і потихеньку виписав пасербицю. Потім квартиру обміняли на заміський будинок. Місця там багато, але вітчим і чути не хоче про те, щоб Настя жила з ними, а мати боїться йому заперечити. Знайомі порадили дівчині звернутися до юриста, але консультації фахівця виявилися їй не по кишені. У соціальну службу Настя прийшла в повному розпачі. Тут усю юридичну допомогу їй надали безплатно. З’ясувавши, що дівчину виписали з квартири незаконно, спеціалісти допомогли їй скласти позовну заяву в суд.

Колишнім ув’язненим слід чітко знати свої майнові права. Так, відповідно до 71 статті Житлового кодексу України, право на житлове приміщення зберігається за ними на весь термін ув’язнення, хоч би яким тривалим він був. Звільнившись, вони мають право повернутися туди, де мешкали до моменту взяття під варту. Щоправда, є деякі розбіжності в порядку реєстрації. Зокрема коли йдеться про неповнолітніх громадян, то вони без жодних обмежень прописуються за місцем проживання батьків або там, де раніше мешкали. Дозвіл інших членів сім’ї в такому разі непотрібен: треба просто прийти в паспортний стіл зі своїми документами, і тут поставлять відповідну печатку прописки. А ось повнолітнім потрібно отримати письмову згоду тих, хто мешкає на цій житлоплощі. Якщо ж вони без належних підстав відмовляються дати такий дозвіл, слід відстоювати свої права в судовому порядку. У суд потрібно йти і тоді, коли за час відбування покарання квартиру продали чи обміняли без відома ув’язненого і без надання йому іншого житлового приміщення. Зрозуміло, процес повернення житлоплощі досить складний і забирає багато часу, проте він часто увінчується успіхом.

Не менш важливо для молодих людей якомога швидше знайти роботу. Як свідчить світовий досвід, надлишок вільного часу і неробство аж ніяк не сприяють адаптації. І, навпаки, новий колектив, нове коло обов’язків допомагають швидше включитися в повсякденне життя. Як правило, у колоніях багато хто здобуває якийсь робочий фах, а то й кілька, наприклад шофер, столяр, будівельник, де-не-де навіть освоюють комп’ютер. Це може дуже знадобитися під час пошуку роботи. Приміром, один із підопічних центру, отримавши в колонії фах різьбяра по дереву, швидко влаштувався в процвітаючу фірму з виготовлення меблів. Зараз він непогано заробляє, дуже задоволений новим колективом і почувається впевнено. Тим, кому не вдається знайти роботу самостійно, фахівці радять якомога швидше стати на облік у центрі зайнятості. Колишні в’язні обслуговуються тут на загальних підставах: протягом півроку можуть одержувати допомогу безробітним, мають право відвідувати безплатні курси з тих чи інших спеціальностей, регулярно отримувати інформацію про наявні вакансії. Зрозуміло, отримати добру роботу їм досить складно. За інших однакових умов роботодавці усе ж таки віддають перевагу тим претендентам, які в минулому не порушували закону. Тому слід розуміти, що доведеться завойовувати авторитет своєю працею і кваліфікацією. Не варто відразу претендувати на високий оклад і престижну посаду. Для початку дуже важливий виробничий стаж. Побачивши, що після звільнення людина тривалий час працює без зауважень, (а ще краще, якщо вона має подяки), потенційні роботодавці ставитимуться до неї з меншим побоюванням.

Крім матеріальних, у колишніх в’язнів зазвичай виникає цілий комплекс психологічних проблем. Вийшовши за ворота колонії, кожен відчуває приплив сил, емоцій, сповнений райдужних надій. Але, повернувшись у рідне місто, вони часто виявляють, що за роки ув’язнення все змінилися: друзі й однокласники тепер живуть іншим життям, одні — навчаються, інші — завели сім’ї, брати й сестри цураються, та й сусіди дивляться косо. І виходить, що люди опиняються у вакуумі. Коло спілкування обмежене настільки, що іноді їх навіть вислухати нікому. Однак потрібно якось адаптуватися до нової ситуації. Але як це зробити, із чого почати? Багато молодих людей настільки розгублені, що навіть і не намагаються щось робити. У такій ситуації розмова з працівниками центру для багатьох стає справжньою віддушиною. У соціальних працівників є одне табу: вони намагаються не розмовляти про минуле своїх відвідувачів і ніколи не розпитують про їхні колишні гріхи. Дають зрозуміти, що тепер треба думати лише про нинішнє. Головне — слід підвищити власну самооцінку, усвідомити, що помилки молодості не можуть перекреслити все подальше життя.

— Дуже часто ми бачимо, що психологічної допомоги потребують не лише колишні в’язні, а й члени їхніх сімей, — розповідає психолог центру Світлана Коломієць. — Наприклад, один юнак прийшов до нас зі скаргами на батьків. Виявилося, що, попри юний вік (Олексію не виповнилося й двадцяти), він був уже двічі засуджений за крадіжки, і під час останнього терміну батьки виписали його з квартири. Зрозуміло, це незаконно. Але, прийшовши поговорити з батьками, ми побачили двох змучених людей, котрі втратили надію. Їхня розповідь просто вразила нас. Ніна Федорівна й Олег Іванович — інтелігентні, скромні, працьовиті люди. І двох дітей виховували в любові й доброті. Молодший син ріс працьовитим, відповідальним, скромним. А от старший, Олексій, зв’язався з поганою компанією, красти почав ще підлітком. Уперше відбувся невеликим терміном і вийшов уже через рік. Але ув’язнення не пішло йому на користь. Навпаки, став агресивним, грубим, ображав і батьків, і брата-студента. Повернення додому відзначив викраденням у батька заощаджень, відкладених на навчання другого сина, і весь тиждень гуляв із дружками в ресторані. У результаті його брат не зміг заплатити за навчання, був змушений піти з інституту і влаштуватися на роботу. А старший ледарював, але жив на широку ногу: ресторани, дорогі речі. Коли мав потребу в грошах, виносив із дому цінні речі й продавав. Траплялося, спустошував холодильник, залишаючи рідних голодними. Навіть коли батько зліг із інфарктом і сім’ї ні за що було купити ліки, Олексій спокійнісінько забирав останнє і йшов веселитися. Потім знову потрапив у колонію. Ось тоді батьки й виписали його з квартири. На цей крок вони наважилися з розпачу, просто для того, щоб захистити себе і другого сина від постійних знущань. Проте і мати, і батько продовжували любити Олексія і переживали за нього. Навіть у найтяжчі часи знаходили гроші, щоб відправляти йому посилки, відвідували. Але коли він повернувся, вказали йому на поріг: «Іди, живи самостійно, а ми вже досить сьорбнули через тебе горя!» Аби якось виправити ситуацію, що склалася в цій сім’ї, ми протягом кількох тижнів працювали з Олексієм та його батьками. Обидві сторони потребували психологічної допомоги. Ми намагалися дійти якогось компромісного рішення, яке влаштувало б усіх, виробити загальний план дій. Необхідно було, по-перше, усе ж таки відновити права Олексія на житлоплощу, оскільки без цього він не міг ні прописатися, ні влаштуватися на роботу. А по-друге, слід було захистити сім’ю від його можливих бешкетувань. Ми порадили їм поводитися жорсткіше, не терпіти й не мовчати, а щойно крадіжки повторяться — відразу бити на сполох. Нехай син знає, що тут його не покриватимуть. Зараз Олексій живе з батьками, влаштувався на роботу. Ніна Федорівна й Олег Іванович вважають, що син змінився у кращий бік. Наскільки серйозні й глибокі ці зміни — покаже час.

Як свідчить світовий досвід, проблеми з адаптацією до нових умов життя відчувають тією чи іншою мірою абсолютно всі колишні в’язні. «Солодке повітря свободи» діє на них по-різному. Бачачи, що дійсність не відповідає їхнім сподіванням, приблизно 80—85% людей після звільнення впадають у тривалу депресію, 3—5% намагаються звести порахунки з життям, а близько 10% — скоюють нові злочини і знову повертаються за грати. Проте якщо з перших же днів і кроків на свободі їх оточують люблячі родичі, процес адаптації проходить значно легше й ефективніше.

Насамкінець кілька рекомендацій тим, хто недавно звільнився. Намагаючись справити добре враження на роботодавця й отримати роботу, не намагайтеся приховати судимість. Ця інформація все одно стане відома пізніше, тож краще нехай її почують від вас. Але водночас акцентувати увагу на цьому факті своєї біографії не варто. На початку співбесіди продемонструйте всі свої виграшні сторони, знання, вміння, кваліфікацію, і лише потім спокійно поцікавтеся: «Чи не бентежить вас той факт, що я був раніше засуджений?» Будьте готові до того, що потенційний роботодавець може поставити вам кілька запитань із приводу судимості. Він має право знати, за які правопорушення ви потрапили в ув’язнення. Не ухиляйтеся від відповідей, інакше співрозмовник подумає, що ви приховуєте якийсь жахливий злочин. Найкраще відповідати на запитання прямо, конкретно, але не вдаючись у деталі. Втім, якщо потенційні роботодавці починають занадто доскіпливо цікавитися подробицями, ви маєте право відмовитися відповідати. Цілком можливо, розпитуючи вас, людина просто вдовольняє цікавість. У цьому разі краще з гідністю сказати: «Так, у мене справді була судимість, але все це — у минулому». І дати зрозуміти, що не збираєтеся ні перед ким сповідатися.

Ті ж самі правила діють і в звичайному житті. Знайомлячись із новими людьми, не варто з порога рапортувати: «Привіт, я — колишній зек, стаття така-то...» Про минуле можна згадати при нагоді, якщо це буде доречно. Звісно, познайомившись із людиною трохи ближче, оточуючі спокійніше ставляться до неприємних фактів її біографії. Дуже важливо не квапитися з вибором нових знайомих. Це особливо стосується жінок. Багато хто переживає «синдром колишнього в’язня», який виражається в заниженій самооцінці, відчутті провини, невпевненості у власних силах. Вони побоюються, що ніколи не зможуть створити сім’ю, оскільки гідна людина просто не зверне на них уваги, тому не пред’являють високих вимог до майбутнього супутника життя і готові піти за будь-ким, хто виявляє до них інтерес. Скороспілі шлюби часто виявляються невдалими, тому психологи радять не квапитися із облаштуванням особистого життя. Для початку постарайтеся створити постійне коло спілкування: сміливо відвідуйте старих друзів, родичів, знайомтеся з приємними вам людьми. Будьте готові до того, що спочатку оточення сприйматиме вас насторожено. Не впадайте у відчай, поводьтеся спокійно, рівно, привітно, і невдовзі настороженість зникне.

Найголовніше — треба зрозуміти, що з моменту звільнення ви маєте такі ж самі права та обов’язки, як і будь-хто інший. Не зашкодить звернутися в служби соціального супроводження, де вам допоможуть вирішити ті чи інші юридичні формальності, пройти курс психологічної реабілітації. У такому разі колишні в’язні значно швидше адаптуються до нових умов, у них менше рецидивів правопорушень.