На смерть ідеї. Чому обіцяний «комунізм» не настав, а «розвинений соціалізм» побудували на Заході

Подібні вони до того, хто запалив вогонь, а коли він освітив усе, що навкруги нього, Аллах забрав їхнє світло і залишив їх у темряві...

Коран 2.16(17)

Весна 2005 року дає привід для продовження теми про «славне радянське минуле»: 60 років перемоги над фашизмом; 135 років Володимиру Ульянову-Леніну — втіленню генія, лиходійства та трагедії. Рівно 20 років тому відбувся Пленум ЦК КПРС, який дав старт «перебудові» і... загибелі соціалістичної системи.

Глибинний сенс того, що відбулося, схоже, так до кінця і не зрозуміли... Справедливо говорять про страшні жертви й трагедії. Не говориться про те, що занапащено комуністичну ідею, котра була не чим іншим, як світською, нетеїстичною редакцією іудео-християнської ідеї Царства Божого...

За Марксом, комунізм — це прийдешнє досконале суспільство, де людина вже не залежатиме від ірраціональних сил соціуму, а присвятить себе пізнанню й перетворенню світу, що є співзвучним юдео-християнському очікуванню Царства Божого. Християнство — релігійна, а комунізм — світська форма. У термінах психоаналізу це різні раціоналізації однієї й тієї ж екзистенціальної суті. За Бердяєвим, ідея комунізму явилася у світ тому, що християнство не виконало свою місію.

В основі російської революційності, за Бердяєвим, лежить загнузданий православною аскезою природний діонісизм, пошук справедливого Царства Нетутешнього — Граду Кітежа, цілісного світогляду, котрий обгрунтує ідеал, дасть відповіді на всі запитання, з’єднає теорію та практику. Російський нігілізм відкидав свободу, дух, вищі цінності, Бога; та все ж він був релігійним явищем, запереченням світу, що лежить у злі, і вивернутою навиворіт безблагодатною православною аскезою в ім’я досягнення соціального ідеалу шляхом насильства. Нігілісти відкидали буржуазну цивілізацію та римське право, селянську громаду вважали найсправедливішою формою соціалізації; вони визнавали індустріалізацію, але гадали, що Росія, спираючись на общинний уклад, обмине капіталізм на шляху до соціалізму.

Тут корені більшовизму, а не в західному Марксі. Більшовики зіпсували марксизм, перетворивши його на раціоналізацію більш глибоких компонентів психіки. Освальд Шпенглер писав, що від марксизму у більшовиків залишилися одні гасла. Всупереч Марксу, Ленін заявив про перехід до соціалізму в напівфеодальній, селянській, зі слабкими паростками капіталізму країні. Маркс помилявся, вважаючи, що для пролетарської революції потрібні демократія та високий рівень життя; це необхідно для «обивательського соціалізму» сучасних «країн розвиненого капіталізму». А для пролетарського бунту потрібно крайнє загострення соціальних протиріч, і тут був правий Ленін. Маркс казав про робітничу революцію; у Росії соціальною базою революції могли бути лише пролетаризовані селяни. Маркс хотів спиратися на свідомість мас, Ленін — на партійну кліку. Маркс казав про відмирання держави, Ленін — про диктатуру. Термін «марксизм-ленінізм» є абсурдом, оскільки марксизм і ленінізм — абсолютно різні речі.

Розмови про те, як Ленін і більшовики зробили революцію — нонсенс. Для революції необхідною є умова — загострення соціальних протиріч. Маркс і Ленін говорили про протиріччя в економіці, що загалом вірно, але реально все складніше. Суспільство тримається не лише на владі та егоїзмі, а й на системі емоцій. Загострення протиріч ламає зв’язки. Вивільнена психоенергія, руйнує суспільство. За Марксом, під впливом ідей гуманізму це мало вести до прогресу... Але призводить до катастроф, оскільки «прекрасні ідеї» впливають лише на поверхневу свідомість, а людьми частіше керують глибокі несвідомі деструктивні пристрасті.

Росія XIX століття вирізнялася релігійною смиренністю, вірою в царя, патріархальністю, що було раціоналізацією мазохізму й угодовства. На початку ХХ століття через невирішеність аграрного питання, ламку патріархального укладу, надконцентрацію багатства, розорення малого власника та пролетаризацію мас протиріччя загострилися. Перша світова війна активізувала руйнівність. Революція — це спонтанний несвідомий викид психічної енергії мас, а Ленін лише використовував цю енергію для перевороту.

Маса виявилася нездатною до самоорганізації та творення. 1918 року ескалація деструктивності призвела до хаосу, але Ленін зупинив його терором. Анітрохи не виправдовуючи його, зазначимо, що інший шлях навряд чи був. Якби замість інтелігентів-соціалістів із Центральної Ради ми мали лідера, подібного до Леніна чи Пілсудського, можливо, Україна й завоювала б незалежність. Хоча це був би, радше, тоталітаризм, як у багатьох новонароджених країнах Європи після Першої світової, окрім Чехо-Словаччини.

На тлі гасел про «комунізм», за якого повинні зникнути класи та держава, виникла диктатура нового правлячого класу — бюрократії. Ідея Леніна про те, що справами робітників має управляти партія, а не самі робітники, була антимарксистською. Про це говорив і Троцький. Роза Люксембург закидала більшовикам те, що їхній бюрократичний лад — це поразка соціалістичної революції!

1920 року Ленін і Троцький самі зрозуміли, що ідея світової соціалістичної революції зазнала краху. Їхня надія на революцію в Європі була утопією: західний обиватель — пристосованець, для нього є чужими російські пристрасті, а тим більше — месіанські ідеї. Про це ще Олександр Герцен казав. Ленін усвідомив поразку, запровадив неп, закликав західних капіталістів-інвесторів, заговорив навіть про «мирне співіснування соціалізму та капіталізму».

Відомий український історик Станіслав Кульчицький справедливо вважає, що «комуністична революція згори» закінчилася лише в 1930-х рр. Хотілося б тільки додати, що це вже була антикомуністична контрреволюція. Говорячи про жахливі злочини сталінізму, зазвичай ігнорують елементарну річ: сталінізм спирався на авторитарно-пристосовницьку психологію мас у Росії так само, як і фашизм у Німеччині. Наприкінці ХIХ в. Гюстав Лебон на прикладі Французької революції зауважив, що ура-революційні досягнення натовпу закінчуються реставрацією раніше поваленого. Пізніше неофрейдисти (Хорні, Саллівен, Юнг, Фромм) дали цьому цілком наукове обгрунтування: суспільство і катаклізми в ньому часто ведуть до масового неврозу і навіть психозу. Для компенсації та відновлення зруйнованих психічних зв’язків виникають несвідомі авторитарні й пристосовницькі імпульси, а раціоналізаціями слугують обов’язок, ідея, патріотизм, пошук вождя. У цьому основна причина фашизму, а не в мерзотниках типу Сталіна чи Гітлера.

Під гасла про «соціалізм в окремо взятій країні» Сталін створив крайній ступінь держкапіталізму, коли громадяни повністю усунуті від соціального життя бюрократією. Метою терору було не лише придушення, а й мобілізація енергії людей на завзяту працю. Але одного терору мало, потрібні об’єднуючі маси символи, релігія. Постаті Маркса, Енгельса, Леніна були харизматичними. Сталін оголосив себе їхнім законним наступником, хоча Маркс і Енгельс йому руки не подали б, а Ленін перед смертю розірвав із ним всі особисті стосунки. Наддержаву було створено, але ціною мільйонів життів, спотворення соціалізму, побудови фашистського суспільства.

Та наш «соціалізм» — це не лише злидні, терор, голодомор, фашизм і концтабори, а потім «застій». Розвивалися індустрія, освіта, наука, технології, мистецтво. А перемога у війні, вихід у космос?.. На одному страху такого не побудуєш! Що дозволило СРСР у найкоротші строки досягти глобальних успіхів?

Психічна енергія амбівалентна, тобто може бути спрямована на благо і на зло. Трагедії ХХ сторіччя спричинили як безсилля, так і емоційний підйом, котрий викликав жорстокість і руйнацію, але також і творення, жертовність, почуття причетності до значимого, прагнення до «світлого майбутнього». Навіть будучи спотвореною, ідея комунізму мобілізувала енергію мас на подвиги і рутинну щоденну працю в умовах жорстоких злигоднів. Герберт Маркузе дотепно зауважив, що радянська мораль часів прискореної модернізації дуже схожа на трудову етику протестантів, метою котрої також було об’єднання великих мас «відсталих людей» у «новий лад». Але ідеологія — це, повторимося, лише поверхова раціоналізація; для її сприйняття був психологічний грунт, в основі якого — переформований православною аскезою природний діонісизм.

Максимального злету «соціалізм» досяг за часів хрущовської відлиги. Після сталінського фашизму реакційно-поліцейські режими Хрущова та Брежнєва здавалися ліберальними. Було зроблено прориви в зростанні рівня життя, у науці й технологіях. Здавалося, ще трохи — і настане «комунізм», котрий Хрущов пообіцяв 1981 року...

СРСР називали «загальнонародною державою» і «країною розвиненого соціалізму», в якому була суспільна власність, не було класових протиріч і соціальної нерівності, а класова структура складалася лише з дружніх робітничого класу, селянства й інтелігенції. Реально ж під вивіскою соціалізму, повторимося, був держкапіталізм. Власність була не суспільною, а державною; суспільство — класово-антагоністичним, панівним класом — бюрократія. Індивіду приділялася роль «гвинтика» соціального механізму, насильство замінялося маніпулюванням. Авторитарний характер замінявся пристосуванством.

Ще 1930-х рр. Бердяєв попереджав: коли релігійну енергію буде витрачено на революції, війни та «будівництво комунізму», нас очікує шкурництво. Правляча бюрократія з «професійних революціонерів» перетворювалася на компрадорську буржуазію. Обіцяний «комунізм» не настав, «розвинений соціалізм» побудували не у нас, а в Європі, яку ми ціною страшних жертв врятували від фашизму, а самі залишилися в концтаборі. Далі — застій і розпад, нарешті — нинішня убога «пострадянщина». Нам залишилися повалені надії, покалічені життя...

Серед причин розпаду СРСР називають розвал економіки, Чорнобиль, Афганістан, скасування статті конституції про керівну роль КПРС... А це ж були дрібниці порівняно з війною та розрухою, але тоді перемогли, відбудували країну... Компартія в 1970—1980-х повністю втратила авторитет, і скасування статті конституції лише закріпило реальну ситуацію. Та й не варто перебільшувати значення законів у країні, де їх ніколи не виконували. Крім цинізму та жаги наживи, двигуном розпаду СРСР були презирство й ненависть до минулого, втрата віри, що знищило не тільки тоталітаризм, а й досягнення радянського ладу, за які було заплачено страшну ціну. Спрацював авторитарний характер соціуму, якому властива покірність владі лише доти, доки вона є силою й авторитетом, але щойно влада захиталася, поклоніння їй заміняється презирством.

Під уламками загинула й ідея комунізму, яка, навіть спотворена, була релігійним стрижнем СРСР. Загострення протиріч ламає психологічні зв’язки, вивільнена психоенергія підриває суспільство, а на поверхню зазвичай спливають деструктивні компоненти психіки — причина того, що «постсовкова» моральна деградація перевершила підлість радянських часів.

Порожнечу, що виникла, заповнюють розмовами про дуже неоднозначних західних ідолів — демократію, свободу та зростання споживання. Демократія, яка простою або конституційною більшістю вирішує питання сенсу життя, — це абсурд. Свобода є благом лише за умови її творчої реалізації. Ірраціональне зростання споживання веде до знищення планети і руйнує психіку людини та соціуму...

Автор давно спостерігає, як у нас марно намагаються випестувати українську «національну ідею». Виходять поки що мрії про сите й самовдоволене життя західного обивателя з елементами української автентики. Сучасна національна ідея мала б бути також і інтернаціональною, і космополітичною, передбачати звільнення особи й суспільства від гнітючих психологічних, економічних і соціальних чинників для реалізації творчого потенціалу; гармонізацію взаємин людини та природи (інакше люди знищать свій ареал проживання і вимруть); усвідомлення космічного змісту людського буття та просування у Всесвіт. Приблизно так, у перекладі сучасною мовою, Маркс розумів комунізм, а біблійні пророки, у т.ч. і Ісус Христос, — Царство Боже.