На межі двох світів

Під час святкування 1020-ліття Хрещення Русі про особливу місію православної церкви в консолідації та самоідентифікації було сказано чимало пишних фраз. Та якось так вони були побудовані, ці фрази, що висновок із них напрошувався такий: роль церкви як основи духовної культури залишилася приналежністю Середньовіччя. У сучасному ж світі координати існування людини задають зовсім інші чинники, на які церква чи то не хоче, чи то просто не вміє впливати.

Що ж, церква справді міцно тримається за традицію. Про силу та слабкість цієї позиції, про реальні можливості церкви у сучасному світі наша розмова з преосвященним Олександром (Драбинком), єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм Київської митрополії Української православної церкви.

Чи актуальний сьогодні «могилянський проект»?

— У своїй доповіді на Архієрейському Соборі Руської православної церкви Блажен­нійший митрополит Володимир порівняв завдання, які стоять сьогодні перед Українською православною церквою, із завданнями, що стояли перед церквою у сімнадцятому столітті. Що спільного між могилянською епохою і нашим часом?

— Як зауважив Блажен­нійший, спільними є завдання, що стояли перед церквою в сімнадцятому столітті й ті, із якими ми зіштовхуємося в наші дні. Йдеться про масштабну гуманітарну реформу, мета якої — створення нової культурної моделі для України. Створення цілісного соціокультурного простору, який синтезує в собі східні та західні елементи. Україну називають вратами, що об’єднують Схід і Захід. Ця думка дуже поширена на Заході. Однак Україна не «буферна зона» й не «транзитний пункт». Це самодостатній соціокультурний простір, що лежить на межі двох світів — Сходу і Заходу. Саме тому місія України полягає не тільки в тому, щоб стати посередником у діалозі цивілізацій, а й у тому, щоб створити власний культурний проект, який передбачає органічний синтез Сходу і Заходу. Обидва полюси близькі до нас і наявні в нашій культурі.

На чому може ґрунтуватися такий синтез? Зважаючи на історичний досвід святителя Петра Могили, ми можемо стверджувати, що основою для такого проекту може стати християнська, точніше, православна ідея. «Могилянський проект», здійснений у сімнадцятому столітті, передбачав вирішення двох принципових завдань: модернізації українського православ’я і воцерковлення, наповнення світлом православ’я, європейської культури.

— Обидва ці завдання актуальні й сьогодні. Та що саме може запропонувати сьогодні церква для досягнення синтезу, про який ви говорите?

— Культурний і цивілізаційний антагонізм між Правобережною та Лівобереж­ною Україною — результат різноманітного історичного і культурного досвіду цих двох регіонів. Проте в нашій історії існує доба, для якої проблема поділу на «захід» і «схід» неактуальна. Це доба Київської Русі. Для країни, що розривається політиками на Захід і Схід, вивчення та популяризація духовної спадщини цього періоду має особливе значення. Звернення до спадщини Київської Русі — це шанс для сучасної України знайти загальнонаціональний культурний ідеал. Давньоруська традиція близька й до Правобережжя і до Лівобережжя, а також до тих східнослов’янських народів, які бачать у давньому Києві початок своєї культурної та духовної традиції.

— Проте наскільки реалістична сьогодні ідея популяризації дав­ньоруської культури? Адже мова християнського середньовіччя практично незрозуміла для сучасної людини. Чи не буде такий проект дещо штучним?

— У давніх культур існують свої спокуси. Наприклад, спокуса втрати культурної спадкоємності, яка на певному етапі починає обтяжувати. Тому для кожної культури необхідні етапи, коли давня спадщина переживається по-новому. Згадаймо добу Ренесансу, час, коли європейська свідомість наново відкрила для себе ідеал античності. Щось подібне потрібне й для сучасної української культури. Ми маємо відкрити для суспільства унікальність культурної спадщини Київської Русі. Давньокиївська спадщина сьогодні продовжує жити в православній церкві. Тому проблема «перекладу» староруської культури на сучасну мову — це, по суті, місіонерське зав­дання. Щоб зацікавити суспільство культурою Київської Русі, необхідна церковна проповідь. Київська Русь не канула в Лету, її дух живе в православній церкві, яка бережно зберігає давньоруську спадщину й відкриває її для сучасного суспільства.

— Ви згадали про подібність сучасних завдань із тими, які стояли перед церквою в могилянську добу. А в чому полягають головні відмінності між цими зав­даннями?

— Перша відмінність — це чинник секуляризації. За часів Петра Могили церква була головним культуротворчим інститутом. Сьогодні культуру створюють не релігійні чи національні громади, а індивіди. І якщо церква бажає взяти участь у створенні нової моделі української культури, то їй потрібно знову стати головною «дійовою особою» у культурному процесі. Інший, не менш важливий, момент — митрополит Петро Могила у своєму глобальному культурному проекті мав двох партнерів. Це православне козацтво і православні братства з богословською школою в Києві. На жаль, у сучасному українському суспільстві обидва ці інститути маргінальні й мають декоративний характер. Водночас Українська дер­жава, яка має бути зацікавлена в реалізації нового культурного проекту, дотепер недооцінює творчий потенціал церкви та її вплив на суспільство.

— Яким саме чином вона може здійснювати сьогодні цей вплив?

— Я бачу тут кілька пріоритетних напрямів. Це освіта, присутність церкви в інформаційній сфері та соціальні проекти. Слід підкреслити, що й для Петра Могили, і для діячів Контрреформації головним інструментом оздоровлення і модернізації церковного життя стала школа. Святителю Петру вдалося створити в Україні богословську школу нового типу, де православне студент­ство було залучене до європейської освітньої моделі. Що ж до Київської духовної академії наших днів, то вона, попри динамічний розвиток в останні роки, ще не вийшла на той рівень, який дозволив би їй інтегруватися в сучасну європейську систему освіти. В історично пов’язаній з традиціями богословської школи Києво-Могилянській академії сьогодні навіть не існує богословського факультету. Аналогічна ситуація спостерігається в Національному університеті та більшості інших українських вузів. Богословських дисциплін в їхніх програмах немає, у результаті чого майбутня культурна еліта країни не має уявлення про православну традицію та історію церкви.

Наступна структура впливу —
інформаційна. Церква не може ігнорувати інформаційний світ. Проте, з огляду на специфіку цього світу, вона має жити в ньому за своїми, особливими законами. Бог і церква не можуть бути предметом реклами. Однак життя церкви все-таки має віддзеркалюватися в засобах масової інформації. Причому віддзеркалюватися таким чином, щоб читач чи глядач міг переконатися в тому, що церква — це не тільки соціологічна реальність, а й реальність містичного плану: втілене в просторі та часі Христове Тіло.

Нарешті, соціальна діяльність. Віра не може бути абстрактною, вона завжди втілюється в конкретних справах. Найприроднішою є справа милосердя: допомога хворим, безпритульним, самотнім, бідним... Що може у цій сфері зробити церква? Наслідуючи євангельську заповідь, ми маємо бути скрізь, де є людське страждання.

Шлях додому відкритий для всіх

— На Архієрейському соборі Блаженнійший митрополит Володимир констатував прогрес у діалозі з церковними групами, що відділилися від церкви. На якому етапі перебуває нині діалог і які його найближчі та середньострокові перспективи?

— Діалог з УАПЦ і представниками інших церковних груп, що відокремилися від церковної повноти, має проходити в пастирському, а не ідеологічному ключі. Іншими словами, предметом обговорення має бути не канонічний статус, а вилікування розколу.

У своїй доповіді Блажен­нійший дуже точно розставив усі акценти в питанні автокефалії та вилікування розколу. З одного боку, на його погляд, автокефалія не може розглядатися як загроза церковній єдності, оскільки в такому разі довелося б погодитися з думкою, що між автокефальними помісними церквами не існує церковної єдності. З другого боку, за думкою предстоятеля, на сучасному етапі питання про зміну статусу української церкви не актуальне, оскільки воно може призвести до нових церковних поділів.

— Не могли б ви уточнити, які саме поділи маєте на увазі?

— З огляду на звернення, що надійшли на адресу Собору єпископів УПЦ, від представників УПЦ КП та УАПЦ, удосконалення канонічного статусу УПЦ могло б сприяти приєднанню до неї тих церковних груп, які нині перебувають у розколі (3500—4000 парафій). Проте чи можна очікувати, що всі вони автоматично приєднаються до УПЦ, якщо остання набуде автокефального статусу? Можна припустити, що близько 300—500 парафій можуть залишитися за рамками канонічної церкви, оскільки вагома частина автокефального духовенства має канонічні перешкоди для здійснення священицького служіння в канонічній церкві, які важко усунути.

Водночас з автокефалізацією УПЦ на базі низки єпархій нашої Церкви в Східному і Південному регіонах може бути створена багатотисячна «Південно-Східна Митрополія», що виділиться з УПЦ і наполягатиме на прямому підпорядкуванні Московському патріарху. Чи принесе це користь українському православ’ю та справі його консолідації? І чи маємо ми моральне право, знаючи про реальні настрої в цих регіонах, провокувати такий розвиток подій?

Переконаний, що розглядати питання про новий статус УПЦ сьогодні передчасно. Набуття канонічної самостійності ціною поділу в самій УПЦ — це шлях ослаблення церкви.

— Я цілком згодний: розкол не можна залікувати через створення нового розколу. Та як можна досягти такої консолідації та консенсусу?

— Ми маємо чітко зрозуміти, якою саме має бути об’єднана церковна структура. Чи повинна вона перебувати у спілкуванні зі вселенським православ’ям, чи розвиватися в «альтернативному» церковному просторі, чи збереже вона свободу від дер­жавного впливу або прагнутиме набути статусу неформальної «державної церкви», чи буде ця церква будуватися за національним чи за територіальним принципом тощо.

Шлях додому відкритий для всіх. І знаменно, що в документах нещодавнього Архієрейського собору Руської православної церкви знайшла підтримку загальна ідея діалогу з тими, хто відпав від церковного спілкування без указівки на конкретну церковну спільноту. Соборний документ підтримує загальну ідею діалогу, а це означає, що можливість його зберігається і для тих, хто сьогодні належить до невизнаного «Київського патріархату».

Тепер про конкретні механізми досягнення консенсусу. Як ми вже помітили раніше, для Української православної церкви зміст діалогу полягає у вилікуванні розколу. Проте для того, щоб домогтися певного прогресу в діалозі, ми повинні мати адекватне уявлення про передумови розколу.

— У своєму виступі Блаженнійший Митрополит Володимир уперше вказав на зв’язок розколу з ментальними та цивілізаційними відмінностями Західного регіону.

— На це вказує статистика, оскільки до 70% парафій УАПЦ і УПЦ КП розміщені саме в західних регіонах. А це означає, що, ведучи діалог із неканонічними групами, ми повинні брати до уваги той соціокультурний контекст, у якому вони існують. Діалог має вестися виключно в богословському ключі. Об’єднана Церква не повинна припускати перемогу східноукраїнської ментальності над західною або, навпаки, західноукраїнської над східною. Вона має стати тим стрижнем, тим механізмом соборності, який об’єднає Україну, допоможе їй подолати антагонізм, зібрати воєдино все найкраще, що було напрацьовано по обидва боки Дніпра. Тому однією з базових умов для ведення діалогу має бути відмова сторін від політизації проблем церковного життя. Українська православна церква на соборі єпископів у грудні минулого року засудила феномен так званого «політичного православ’я». У цьому самому аспекті слід сприймати й рішення Священного синоду УПЦ від 18 квітня цього року, згідно з яким священнослужителям нашої Церкви заборонено балотуватися в місцеві органи самоврядування всіх рівнів і працювати в них. Нині ми чекаємо аналогічних кроків від представників неканонічного православ’я, і передовсім від «Київського патріархату», діяльність якого дотепер значно політизована.

— А що ще, крім деполітизації, може сприяти вилікуванню розколу?

— Дуже важливим є порозуміння. Автокефальний рух має відмовитися від міфу про те, що УПЦ нібито є лише «філією Російської церкви». УПЦ — це церква українського народу. І найкраще свідчення цього — особистість її предстоятеля, котрий є патріотом своєї країни і щиро стурбований проблемами збереження національної культурної спадщини. З другого боку, необхідно, щоб адекватне уявлення про неканонічне православ’я створилося й у духівництва і чад нашої церкви. Розкол не вилікувати без співпереживання до тих, хто опинився поза благодатною огорожею церкви. Однак співпереживання не може виникнути з абстрактної думки про шкоду розділення. Крім проведення «офіційного діалогу» на рівні представників ієрархів УПЦ і керівництва схизматичних груп, потрібні якісь форми спілкування на місцевому рівні. У ході такого спілкування ми маємо зрозуміти мотиви тих, хто відокремився, зрозуміти, що саме визначило їхній конфесійний вибір та що може полегшити їхнє якнайшвидше возз’єднання з канонічною церквою. Ми повинні усвідомити: засуджуючи тих, хто відокремився, ми заважаємо їм знайти шлях додому. Навпаки, вибудовуючи з ними життєві зв’язки, засновані на любові, ми допомагаємо братам, що відокремилися, побачити в УПЦ нічим не применшений вияв Кафолічної Церкви. Вияв церкви, що живе силою всеперемагаючої Христової любові.

— Спілкування необхідне, але чи не будуть такі факти приводом для спокуси?

— Потрібно, щоб такі зустрічі проходили в рамках канонічного поля. Так, ми повинні строго утримуватися від спільної молитви з тими, хто відокремився, а також уникати вираження якоїсь солідарності з їхніми антиканонічними вчинками.

Труднощі перекладу

— Чи можливе співробітництво між членами УПЦ і представниками неканонічного Православ’я у справі редагування україномовних біблійних, святоотецьких і літургійних текстів?

— Існуючі переклади Священного Писання і літургійних текстів українською мовою з богословського погляду є незадовільними. Переклад Біблії, здійснений главою «Київського патріархату», зроблено із російського синодального видання, і, отже, він уже є неповноцінним. Крім того, філологічний і богословський аналіз перекладу свідчить, що він потребує істотного доопрацювання. Це саме стосується й інших редакцій українських перекладів Священного Писання, включаючи переклад, зроблений Іваном (Іларіоном) Огієнком. Аналогічна ситуація з українськими перекладами святоотецьких і особливо богослужбових текстів. Тут також існує велике поле для спільної роботи.

Ми повинні як мінімум враховувати досвід, напрацьований перекладачами УГКЦ, УПЦ КП і УАПЦ. Зважаючи на це, я думаю, що певні форми співробітництва у справі створення україномовного корпусу богословських текстів є виправданими. Крім того, робота з уніфікації перекладів може стати тією конкретною справою, яка на даному етапі може потенціально позитивно вплинути на хід діалогу УПЦ із неканонічним православ’ям. З огляду на те, що в майбутньому, після відновлення церковної єдності, у нашій церкві існуватиме значна частина парафій, що використовуватимуть як богослужбову мову українську, робота з уніфікації текстів є більш ніж актуальною.

— Можливо, у ході богословських співбесід ми могли б дійти спільного розуміння головних понять, навколо яких сьогодні ведуться дискусії між УПЦ і автокефальним рухом?

— Такі співбесіди були б корисні, тим паче, що в ході діалогу з УАПЦ нам уже вдалося досягти у цій сфері певного прогресу. Проблема полягає в тому, що поняття «автокефалії» у нашій країні піддалося міфологізації у свідомості церковного народу. Одні думають, що автокефалія чи автономія — це прояв віровідступництва, інші бачать у ній ледь не єдиний спосіб об’єднання українського православ’я. Проте досягти консенсусу з питання статусу можна тільки повністю, підкреслюю, повністю вивівши його з політичної площини в площину канонічного права. Поняття автокефалії потребує деміфологізації.

Для нас важливо, щоб представники неканонічного православ’я прийшли до ясної догматичної свідомості та правильної системи богословських пріоритетів. Для повноцінної церковної свідомості канонічний статус не може бути пріоритетом. Невиправданий у церкві й пріоритет національного — церква живе як єдиний вселенський організм, поєднуючи вірність національній традиції з універсалістською свідомістю. Їй далека ідеологія космополітизму, яка штучно виділяє людину з національного контексту. Однак їй не менш далекий і дух націоналізму, який у своїх метафізичних глибинах завжди спирається на поганські пласти свідомості. Церква залучає людину до свободи — свободи від будь-якої ідеології, що перетворює нашу віру на «систему поглядів» і «переконань». І цю свободу потрібно в собі плекати.

— Святий апостол Павло писав про те, що в ній потрібно стояти.

— ...І ці слова апостола вказують на те, що збереження свободи можливе лише тоді, коли ми прагнемо до Христа, адже святий апостол каже про свободу як про дарунок Христа. Тут необхідне особисте зусилля, постійний рух до Христа як джерела й отця нашої свободи.

Довідка «ДТ»

Єпископ Олександр (Драбинко) — вихованець Блаженнійшого Митрополита Володимира, найближчим помічником якого він є останні десять років. Вікарій Київської Митрополії та особистий секретар Предстоятеля УПЦ. Владиці Олександру 31 рік, і його іноді називають лідером молодого покоління єпископату в УПЦ. Проте сам владика не любить, коли його роль у житті УПЦ перебільшують. «Мене часто записують у ту чи іншу партію, — каже він, — але я як був, так і залишаюся безпартійним, оскільки є вікарним єпископом, і є послушником у Блаженнійшого Митрополита Володимира». Курируючи ряд найважливіших інформаційних і видавничих проектів УПЦ, владика Олександр добре знайомий із сучасною церковною ситуацією. Їй же присвячена й кандидатська дисертація єпископа Олександра «Православ’я в тоталітарній Україні (віхи історії)» (2002).