НА БЕРЕЗІ ЛЮБОВІ Й ЗИМА СНІЖИТЬ ТЕПЛОМ - Соціум - dt.ua

НА БЕРЕЗІ ЛЮБОВІ Й ЗИМА СНІЖИТЬ ТЕПЛОМ

27 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 27 грудня-10 січня

Зима — особлива пора в житті Леоніда Мілевського. Народився в лютому. Український професійний банк, який він очолює з першого дня, зареєстрований у січні...

Леонід Мілевський
Леонід Мілевський

Зима — особлива пора в житті Леоніда Мілевського. Народився в лютому. Український професійний банк, який він очолює з першого дня, зареєстрований у січні. Третя персональна фотовиставка «Музика світла», яка подарувала йому, члену Спілки фотохудожників України, справжнє визнання серед киян, експонувалася у Будинку вчителя столиці якраз напередодні Нового року.

…Блискавка влучила прямо в дах, і червоний спалах враз обпалив небо. Юзефа, яка змалечку найбільше в житті боялася пожежі (її рідне село в 43-му дощенту спалили німці), підхопивши Ніну і маленького Славка, вискочила на подвір’я. Звідусіль уже бігли люди — з відрами, поливальницями. Поспішали на допомогу.

Льоня того червневого дня зранку пішов із хлопцями по суниці. Повертався з лісу щасливий: повнісінького кошика ягід, які він, що і попереднього разу, планував продати в Києві, на Володимирському базарі, за його підрахунками, мало вистачити, щоб купити годинника. Аж тут почалася злива. Неподалік від лісу, на хуторі, жила його тітка, і Льоня забіг до неї, щоб перечекати дощ.

Там, із вікна, і побачив розкошлане полум’я над Соболівкою.

— Ой, та це ж наша хата горить! — перелякано зойкнув Льоня і, забувши про все на світі, навіть про кошика із суницями, кинувся додому. Біг так швидко, що обігнав навіть пожежну машину. А коли побачив, що всі — й тато, й мама, і Ніна зі Славком — живі-здорові, ні з того ні з сього розридався...

Леонідові було одинадцять років, коли він уперше відчув страх за життя. Не за власне...

Жили Мілевські не заможно, але й не бідно. Батько, який при форсуванні Вісли в 45-му втратив ногу, був бухгалтером у колгоспі. Льоня допомагав мамі, колгоспному обліковцю, рахувати трудодні. У Соболівці тоді було 113 дворів. Леонід усіх односельців знав на ім’я і по батькові.

На свої дитячі забаганки Льоня уже в ті роки заробляв сам. Навчаючись у сьомому класі, купив за суниці годинник «Слава». Трішки заробляв за віники, які навчився в’язати самотужки, за шишки. А за жолуді, кілограм яких у ті часи коштував 8 копійок, навіть купив подарунок мамі. Мріяв, що настане час, коли стане самостійним, заробить багато грошей, і його сім’я ніколи не матиме боргів.

Леоніду Мілевському було п’ятнадцять, коли він пішов із рідного дому. Антон, двоюрідний брат, який працював на деревообробному комбінаті, запропонував: «Приходь до нас, подивишся». Вибір було зроблено: Київське МПТУ-16. Витримавши нелегкий конкурс — сім осіб на місце — Мілевський став його учнем. Син інваліда війни, а цю категорію прирівнювали до вихованців дитбудинків, Леонід був на повному держзабезпеченні — його безплатно харчували та платили п’ять карбованців стипендії. Однак цих грошей не вистачало, доводилося у вільній від навчання час розвантажувати вагони. Зате йому вдалося дещо заощадити і купити давно омріяний фотоапарат «Смена-2». Як зараз пам’ятає Леонід день 1 вересня 1964 року, коли Київський ДОК запросив своїх підшефних петеушників на екскурсію теплоходом до Канева. Мілевський зробив тоді кілька знімків. То був початок його фанатичного захоплення фотографією.

Вже у 17 років Леонід працював на Київському деревообробному комбінаті, у найпрестижнішому, до речі, цеху — меблевому, через три місяці отримав звання «Ударник праці», а згодом був відзначений знаком «Молодий передовик виробництва». Закінчив заочне відділення Київського філіалу Житомирського технікуму механічної обробки деревини, трохи пізніше — інженерно-економічний факультет Львівського лісотехнічного інституту.

Відповідальний за шефську роботу, він організував у школі фотогурток. Багато знімав для стіннівки, друкувався в журналах, у газетах, відвідував міський фотоклуб, фотосекцію Спілки журналістів України. Фотосправа була для нього чимось більшим, ніж хобі, — він прагнув високого професіоналізму. І поступив до Московського заочного народного університету мистецтв на курс фотографії. Любив знімати природу, віддавав перевагу репортажній фотографії перед салонною. І здобував дипломи: за участь у бліцтурнірі фотографів мотокросу в Прибалтиці, у виставці «Інтерзоо», яка проходила в Лейпцигу...

У тридцять років Мілевський уже працював старшим інженером виробничого відділу об’єднання «Київдерев». Невдовзі йому доручили сформувати фінансовий відділ виробництва, а незабаром запропонували посаду начальника фінансового відділу головного економічного управління Міністерства лісової промисловості. Міністерство мало союзне підпорядкування, тож Мілевському часто доводилося їздити до Москви — захищати фінансові плани, бюджети тощо. Леонід обстоював перед вищим керівництвом у Москві необхідність фінансування деяких збиткових на той час підприємств. Неодноразово бував у Зовнішекономбанку, сам займався оформленням великих кредитів. За його безпосередньої участі майже всі валютні рахунки підприємств галузі, а їх налічувалося понад триста, з Москви було переведено до України. Крім того, особисто він за рахунок кредиту Держбанку СРСР провадив фінансування будівництва лінії з виготовлення деревоволокнистих плит на Київському фанерному заводі, кошторисна вартість якої становила понад вісім мільйонів доларів.

Починалися 90-ті. Одного разу на партзборах Мілевський повів мову про децентралізацію державного управління, про те, що Україна повинна самостійно вирішувати свої господарські проблеми. Зал принишк, ніхто й словом не підтримав. Зате після зборів нишком співробітники гаряче тиснули йому руку… У серпні 91-го Україна стала незалежною державою.

Логічно постало питання про створення власного галузевого банку, за допомогою якого можна було б кредитувати пріоритетні напрями розвитку галузі, вирішувати проблему перерозподілу тимчасової фінансової допомоги підприємствам деревообробної промисловості. Міністр В.Костенко і начальник головного економічного управління міністерства лісової промисловості В.Косий запропонували Мілевському очолити банк.

Відтак 30 січня 1992 року Леонід Анатолійович став головою правління Мебліпромбанку. Перші роки роботи банку були успішними. Збільшувалося число акціонерів — фізичних осіб уже було понад 500 чоловік, юридичних — близько 70. Бажаючих придбати акції банку ставало дедалі більше, адже тут виплачували досить високі дивіденди. 1994 рік дав найвищі результати. Всі думали, що настали безпроблемні часи. Криза в банківській системі другої половини 1994 року, коли впали «Інко», Лісбанк, «Відродження», Меблібанк (з 1994 р. ТОВ «Мебліпромбанк» було перейменовано в АТ «Меблібанк»), майже не торкнулася.

Коли тогочасний заступник голови правління Національного банку Борис Марков на одній із нарад закликав банкірів до обережності з міжбанківськими кредитами, Мілевський сприйняв це як засторогу. «Погода» в банківській системі ставала непередбачуваною. І проблеми, звісно, зводилися не лише до міжбанківських кредитів, які позичальники не квапилися повертати. Основна біда — обезцінення капіталу банку, спричинене нестабільністю економіки, недосконалим законодавством. Зайве було сподіватися і на солідних акціонерів, бо через відсутність протекціоністської політики держави стосовно вітчизняного виробника в Україну в той період завозилися меблі з усього світу. А статутний капітал Меблібанку на шістдесят відсотків був сформований меблевиками...

Законодавство, на жаль, захищало позичальника, а не кредитора. Варто лише згадати про штрафні санкції — 7 відсотків за день прострочки платежу. Або про нищівні податки — 55 відсотків від суми доходу. Або про рішення щодо сплати до Арбітражного суду держмита — 10 відсотків від суми позову... В Європі над нами сміялися... А Меблібанку було не до сміху: борг йому так і не повернули...

Безперечно, голова правління міг схитрувати, показуючи фінансову звітність банку, — скажімо, віднести всі збитки на витрати. Але ні: на звітну дату — 1 липня 1995 року — Меблібанк оприлюднив свої невеликі збитки. А за кілька місяців в одній з газет з’явилася публікація, де серед дванадцяти збиткових установ (а на той час в Україні налічувалося аж 58 збиткових банків) із вуст високого керівництва було названо й Меблібанк. «Реклама» спрацювала. Протягом місяця після цієї публікації майже в десять разів падають обороти, банк уже не може забезпечити платежі, погіршуються показники ліквідності, як гриби після дощу починають зростати штрафні санкції, і до 19 грудня 1995 року вони сягають ста мільярдів карбованців! Меблібанк переводять у режим фінансового оздоровлення.

Коли банк був на висоті, у 1995-му на день народження до Леоніда Анатолійовича завітало стільки людей, що він не мав часу з усіма зустрітися. А рівно через рік, коли банк перебував у глибокій кризі, банкіра прийшли привітати, хоч як це дивно, ті, з ким у нього були доволі суперечливі стосунки…

Мілевський сам на сам переживав складну ситуацію, довіряючи свої болі лише щоденнику. «Сумна дата — три роки від першого неплатежу в банку. 13 жовтня 1995 року затримка платежів клієнтам банку… Три роки важких випробувань з вірою і надією на подолання фінансових проблем».

Меблібанк самотужки вибирався з непростої ситуації. Вибирався по-всякому. Передусім поліпшуючи показники діяльності, мінімізуючи витрати, вводячи жорсткий режим економії. Люди по 3—4 місяці не отримували зарплати. Коли ж з’являлася готівка, переваг не було ні в кого — ні в керівництва, ні в підлеглих: заробили сто гривень, значить, кожному — по п’ять гривень авансу.

За два роки Леонід Анатолійович провів переговори більш як зі ста фірмами — потенційними інвесторами. Були пропозиції з Іспанії, Німеччини, Куби, Росії, Саудівської Аравії — усі й не перелічиш. Ішлося про продаж інвесторам контрольного пакета акцій. Дехто з іноземців навіть хотів купити банк. «Будь ласка, наш баланс, — розгортав папери Мілевський. — Так, він поганий, але правдивий: видно де гроші поділися, на чому ми погоріли...» Жоден аудитор не сказав, що в цьому банку хтось поклав гроші до власної кишені. Може, тому й інвесторів знайти було нелегко. Один із них, гортаючи чистий баланс, іронічно зауважив: «Тобі банку не продати, бо з тобою не можна вкрасти».

У 1997 році прийшли нові акціонери, установу перереєстрували як Український професійний банк. Домовилися, що разом витягнуть банк із проблем. Спочатку справи, здавалося б, пішли на лад. Але криза 1998 року серйозно вплинула на фінансові можливості нового акціонера, і він відмовився від зобов’язань, наданих НБУ відносно санації банку... Нормативи Національного банку на цей час стали жорсткішими. Для їх виконання були необхідні великі кошти, а збитки минулих років сягали близько двох мільйонів гривень... До цих негараздів додалися суто внутрішньобанківські. «Сьогодні безвихідь, — знову писав у своєму щоденнику Леонід Анатолійович. — Немає коштів для розрахунків із господарських платежів. Люди без зарплати, в томі числі і я.»

Та в січні 1999 року до банку приходить нова група акціонерів — молодих, діяльних прагматиків, які повірили Мілевському. Відтак в історії Українського професійного банку почався новий етап. Успішно, в короткі строки, банк долає фінансову кризу, погашає заборгованість перед кредиторами, забезпечує виконання економічних нормативів, нарощує капітал згідно з вимогами НБУ, збільшує клієнтську базу, розширює спектр банківських послуг, поліпшує якість обслуговування. У 1995 році УПБ мав понад 8 тисяч вкладників. З усіма він розрахувався 1999 року, сплативши навіть дивіденди. Основні показники перекрили минулорічні майже в шість разів.

Нині банк піднявся на певну висоту. За більшістю показників темпи його зростання в останні два роки вищі, ніж у середньому по всій банківській системі. Зокрема, чисті активи нині становлять близько 200 мільйонів гривень, розмір кредитно-інвестиційного портфеля сягнув понад 120 мільйонів гривень. При цьому питома вага проблемних кредитів нині становить лише 1,86%, тобто втричі менша, ніж у середньому по банківській системі України. Обсяг вкладів населення порівняно з минулим збільшився втричі, що, безперечно, позитивно впливає на ресурсну базу банку.

Мілевський чудово розуміє: якщо банк не розвиватиметься, його обженуть конкуренти. Тому запроваджує новації, оперативно реагує на потреби ринку. Зокрема, велика увага приділяється картковому бізнесу. УПБ нині — основний акціонер національної платіжної системи «УкрКарт», учасниками якої нині є 23 банки. Технологія цієї системи повністю інтегрована в міжнародні — зокрема, «Віза» та «Європей».

Мілевський прагне створити банківську установу, в якій би назва банку і прізвище керівника були найнадійнішою гарантією довіри до неї. Щоб спочатку спрацювали ці два фактори, а потім уже цікавилися балансом та іншими показниками діяльності.

Нині в Українському професійному банку працює понад сто чоловік. «Це — команда професіоналів. А справжня команда важить більше, ніж лідер», — говорить Мілевський. Але ж команда відбудеться, коли керівник кожному в ній дасть змогу проявити себе, якщо він зумів правильно розставити людей і вміє запалювати їх своїми ідеями, а головне — не втомлюється хвалити й заохочувати.

Леонід Анатолійович — психолог. Він знає: до кожного потрібен свій підхід. Деякі, наприклад, не вміють розштовхувати інших ліктями. В Укрпрофбанку лідерів визначають за іншим параметром — за результатом. І ще одна особливість стилю Мілевського-керівника: хоч би якою б напруженою була робоча ситуація, завжди знайде час усіх зібрати. Він упевнений: колектив досягає успіху, якщо в ньому присутній корпоративний дух. А тому в УПБ обов’язковими є свята, різні конкурси…

Він не поділяє думку тих нових українців, які відмежовуються від сім’ї, друзів, від нормальних людських стосунків необхідністю постійно думати про заробляння грошей. Людина живе не тільки для того, щоб працювати. Мілевський любить свою роботу, банк, але це не може замінити йому теплих радісних вечорів у колі сім’ї. Притулок для його душі — дача, де все зроблено його руками. Там у нього є деревообробний верстат, на якому він постійно працює. А ще Мілевський — пасічник. Після кожного медозбору влаштовує дегустацію, пригощаючи своїх працівників запашним медом.

А який розкішний тут сад! За своє життя Мілевський посадив понад тисячу дерев. Він любить експериментувати. Наприклад, одна із яблунь уже не перший рік родить... груші. Наступного року, обіцяє, груша вродить на вербі. А яке море квітів! Десятки сортів тюльпанів — спільне хобі Леоніда і його дружини Валентини.

Відвідавши другу персональну виставку у Національному банку України, голова правління банку «Ажіо» Станіслав Аржевітін у книзі відгуків залишив такий запис: «Чому ти банкір, а не фотограф? Вражений!». Справді, у сімейному архіві Мілевських понад 40 тисяч негативів, 12 тисяч фотографій, 1,5 тисячі слайдів. «Я бачу фотозйомку природи як одну з форм її захисту в інтересах людей. У природі кожна рослина, кожна жива істота — диво… Я понад усе люблю природу України, фрагментів якої найбільше представлено в цій експозиції», — пише фотохудожник Леонід Мілевський у своїй передмові до буклета робіт, представлених на виставці.

…У довгі зимові вечори так хочеться теплих почуттів, які дарує справжнє мистецтво. І таке свято подарував киянам Мілевський: «Зимовий сон», «Зимова мелодія», «Зимова фантазія», «Зима казкова срібносніжна», «Рясного снігу казка», «Снігове мереживо» — ці роботи презентують зиму. І хоч від картин дихає холодом, та душу охоплює світла ніжність. Який все-таки прекрасний світ — на березі любові!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво