Музи мовчать, коли нічого не відбувається... - Соціум - dt.ua

Музи мовчать, коли нічого не відбувається...

4 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-11 березня

Сергій Борщевський — поет і есеїст, перекладач і автор епіграм. Досконале володіння іспанською понад десять років тому привело його на дипломатичну службу, а саме — у Посольство України на Кубі...

Сергій Борщевський — поет і есеїст, перекладач і автор епіграм. Досконале володіння іспанською понад десять років тому привело його на дипломатичну службу, а саме — у Посольство України на Кубі. Згодом революційний острів у карьєрі Борщевського змінив Мінськ, місто, що наразі сприймається як осередок авторитаризму на пострадянському просторі і, мабуть, якнайяскравіше контрастує з помаранчевим Києвом. Про поезію і політику, дипломатію і знов поезію — наша розмова.

— Це правда, що коли гармати б’ють, то музи обов’язково мають замовкнути?

— Музи мовчать, коли нічого не відбувається, коли довкола затхлість і твань. На початку вісімдесятих я укладав у видавництві «Молодь» антологію поезії чилійського Опору (як згодом з’ясувалося, найбільшу у світі за обсягом). Тоді панувала всерадянська увага до подій у Чилі. Але я не вважаю цю антологію кон’юнктурною. Тема спротиву диктатурі цікавила мене безвідносно до поточної політики Радянської держави. З багатьма представленими митцями я був знайомий особисто, листувався. Але були й невідомі автори — політв’язні, їхні вірші потрапляли до друку різними шляхами. Помаранчева революція, до речі, теж спровокувала поетичний сплеск.

— Чи можна провести паралель між поезією чилійського Опору та поезією Майдану?

— В Чилі була жорстка диктатура. Це треба визнати, попри те, що тепер люблять говорити про добрі наміри і не менш добрі наслідки дій уряду Піночета. Згадую вірш одного поета. Всього три рядки: «Генерал Мартінес був хорошим президентом, розподілив житло між усіма громадянами країни, яких залишив серед живих». Поезія чилійських опозиціонерів була переважно песимістична, бо там була поразка. У нас вона дихає впевненістю та гордістю. Це головна відмінність. Щодо схожості... І там і тут є багато непрофесіональних віршів.

— Ви так делікатно про це сказали, що я одразу згадала, з чим пов’язана ваша робота... Може, кілька слів про дипломатичну службу?

— У системі МЗС України я трохи більше десяти років. Закінчив перекладацьке відділення Київського державного університету. З нього, до речі, вийшло чимало наших послів. У лютому 1994 року я був у першій команді, яка тоді відкривала Посольство України на Кубі.

— Наскільки мені відомо, тоді були певні проблеми з визнанням Української держави...

— Визнавали, але визнання та відкриття посольства — не одне й те саме. Це, насамперед, проблема коштів і добору кадрів. МЗС України радянського періоду функціонувало тільки в рамках Організації Об’єднаних Націй. Містилося в невеличкому будинку на Печерську, мало вигляд чогось такого декоративного. Сьогодні міністерство має величезну будівлю. Уявіть собі, скільки в Києві іноземних посольств і відповідно скільки наших посольств за кордоном. Для кожного треба було добирати людей. Оскільки я вільно володію іспанською мовою, мене теж запросили на дипломатичну роботу. На Кубі я пробув рівно сорок місяців. Сферою обов’язків були питання культури, преси та інформації. Незабутнім було перше враження, кліматичний контраст: з Києва я вилетів у двадцятиградусний мороз, а в Гавані на той час було 30 вище нуля. Одразу був змушений взятись до роботи. Підписували угоди про партнерські відносини. Свого часу я перекладав вірші кубинського міністра культури, тож міг неформально до нього звертатися. Були добрі взаємини з іншими митцями. Загалом мені непогано велось у Гавані, вдавалося робити цікаві речі. Коли летів на Кубу, прихопив з собою плакати семи київських театральних художників. Згодом на міжнародний день театру у великому театрі ім. Гарсіа Лорки зробив виставку українського театрального плаката. Відзначили століття поеми Бориса Грінченка «Матильда Аграманте» про війну на Кубі, яку я переклав іспанською.

— Враження від Гавани...

— Цікаве і дуже різне місто. Красива стара Гавана потребує, як і наш Львів, реставраційних робіт. Новобудови, нагромаджені радянськими спеціалістами, уваги не затримують... На жаль, щось подібне до нашої Борщагівки там теж можна знайти. Але в Гавані є прекрасний музей Наполеона. Був один багатий кубинець, який збирав усе, що пов’язано з персоною Наполеона. Є там такі речі, яких, можливо, не знайдеш у Франції; зубну щітку, наприклад, або ж нічний горщок імператора... Звичайно, там багато речей, які не безпосередньо належали великому корсиканцю, але пов’язані з культурою тієї доби. Під Гаваною є чудовий музей Гемінгвея. Я добре знав директорку музею, і мені було дозволено ходити там, куди екскурсантів не дуже пускають. Такі речі залишаються в пам’яті на все життя.

— Маєте ностальгію за Гаваною?

— Жодної ностальгії. Єдине місто у світі, за яким можу відчувати ностальгію, це Київ, а до Гавани хотів би повернутися ще раз, зустріти знайомих, людей, котрі допомагали мені щось робити. Одним із них був кубинський диригент і композитор, який свого часу закінчив Київську консерваторію. За його сприяння відбувались концерти української класичної музики. Українські пісні звучали й під склепінням театру ім. Гарсіа Лорки — їх виконувала наша співвітчизниця, котра ще до ери Поплавського закінчила інститут культури, вийшла заміж за кубинця і співає в сарсуелі — це своєрідний аналог нашої оперети.

— Після Гавани доля закинула вас до Мінська. У мене це місто асоціюється зі своєрідним засланням...

— Насправді то не доля, а керівництво МЗС відрядило мене до Мінська. Стосовно асоціацій важко щось говорити... Мабуть, цьому місту я завжди буду вдячний за те, що дуже багато там написав. Якихось особистих стосунків з білоруськими письменниками у мене не склалося, тож свій вільний час намагаюся використовувати творчо: щось пишу, щось перекладаю. Поки вдається.

— Коли Гавана — місто контрастів, то чи можна Мінськ назвати чимось на кшталт радянської консерви?

— Колись я навіть вірш написав: «Ніяк не звикну я до часу мінського, хоч він такий же ніби, як у нас, та на проспекті Фелікса Дзержинського мені здалося, що зупинився час». Перші два роки я жив на околиці Мінська. Їздив громадським транспортом. Водій оголошував зупинки: вулиця Леніна, провулок Рози Люксембург, Будьонного... Жах. Друге негативне враження — відсутність білоруської мови. Погоду по телебаченню ви ще можете почути білоруською, навіть преса якась друкована є, але у побуті — в магазині, на вулиці, транспорті — білоруська зовсім не звучить. От вам і результат впровадження двомовності...

— Нині багато говорять про епідемію помаранчевої революції. Чи вірите ви, що подібне може трапитись в інших країнах, зокрема в Білорусі?

— Хотілось би все це називати еволюцією. Революція завжди проливає кров. Колись я переклав англійську епіграму про Велику французьку революцію: «Бунти не можуть успішними бути, в іншому разі це вже не бунти». Не думаю, що кияни думали про абстрактні матерії. Просто вони боронили своє право жити у нормальній цивілізованій країні. Таке бажання притаманне громадянам не тільки нашої держави. Якщо народ не готовий, то ні помаранчеву, ні іншого кольору революцію неможливо перенести механічно. На жаль, білоруські вибори навіть не потребують з боку влади якогось особливого підтасування. Пан Лукашенко і без того матиме чисту перемогу.

— Ви не прихильник крові, але разом з тим кажете, що здобутий результат треба вміти захистити... Яким чином?

— Головне — не забалакати перемогу і не втягнути себе у дискусії. Наші лідери різні, але є спільна мета. Треба вміти йти на поступки одне одному. Все має бути доведено до кінця. Винні у злочинах мають бути покарані. Інакше — поразка. Я проти полювання на відьом, але не хочу, щоб сьогодні ми робили вигляд, ніби нічого не сталося. Мені абсолютно байдужі політичні переконання людей, скажімо, з міністерства сільського господарства... Хай це будуть просто хороші фахівці. Пригадую розмову з Антоном Денисовичем Бутейком. Обговорювали Верховну Раду 99 року, її непрофесіоналізм. Тоді, вважаючи себе центристом, Пан Бутейко запевняв, що знайшов би спільну мову з правником-комуністом або юристом-рухівцем. «Ми б домовились як професіонали... Але якщо я маю справу ще з футболістом, співаком, народним артистом, — це, як мінімум, важко. Вони, сказати б так, не в темі». Мені байдуже щодо світогляду тих людей. Але я абсолютно переконаний: є певні відомства, наприклад, Міністерство оборони, СБУ, МЗС, де треба зважати не лише на фаховий рівень.

Думаю, що Україна має адекватно реагувати на різні драстичні ситуації. Коли пан Лужков дозволяє собі підтримувати «гкчп» місцевого розливу, то такий політик має бути щонайменше застережений. Треба скласти список людей, які б більше не перетинали кордони України.

— Як перекладач над чимось тепер працюєте?

— Перекладаю поезії Хорхе Луїса Борхеса. У 2002 році мені пощастило бути на одній оонівській конференції у Мадриді. Там надибав книгарню. Шестиповерхова. Нульовий, два — вниз і три нагору. Я там не блукав, а буквально жив. Уявляю собі Борхеса... З його замилуванням до книги бути директором національної бібліотеки... Ви ж знаєте, письменник був сліпим, до речі, як і його попередник на службовій посаді. У тій книгарні я придбав тритомник повного зібрання його поетичних творів. Потроху перекладаю. Для мене Борхес — це неосяжний світ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво