Музеї бойової слави: Маленькі деталі Великого часу - Соціум - dt.ua

Музеї бойової слави: Маленькі деталі Великого часу

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

На одній із фотографій — дівчинка. Маленька, у брудно-білій хустці, притискає до грудей гарного білого кота...

Любов Бойко, з 1975 року незмінний директор музею бойової слави
 56-ї гвардійської танкової бригади при школі №41, веде урок мужності
Любов Бойко, з 1975 року незмінний директор музею бойової слави 56-ї гвардійської танкової бригади при школі №41, веде урок мужності

На одній із фотографій — дівчинка. Маленька, у брудно-білій хустці, притискає до грудей гарного білого кота. Поруч із її крихітною фігуркою був лише кам’яний стовп, колючий дріт і брудне місиво на задньому плані. «Вхід у табір і розмова через дріт заборонені під загрозою розстрілу». На іншому знімку — людська кисть, що чіпляється за дверцята газової печі... Ще кимось знайдена пайка, смугастий спецодяг, двох’ярусне дерев’яне ліжко під тонким грубим сукном і яскраві малиново-червоні квіти поруч. Усе це — пам’ять про Дарницькі концтабори в одному зі шкільних музеїв столиці України. Сьогодні при київських загальноосвітніх закладах працює понад шістдесят музеїв, що розповідають про Велику Вітчизняну війну і тих, хто кривавими вогниками вписав свої імена в її холодний мармуровий візерунок.

«Нелегкі часи пережила музейна справа на початку 90-х років, — зазначається в путівнику «Залами музеїв навчальних закладів столиці України». — Розпад СРСР, невпевненість і невизначеність у період становлення незалежності України, ідеологічні суперечки — все це не сприяло поглибленню духовного виховання молоді... Зі 176 шкільних музеїв Києва тоді було розформовано майже половину». Експозиції, схожі на «Червону зірку Києва революційного» чи «Багряну хвилю революції», всі як одна канули в Лету. Усі «зайві» експонати було згорнуто, а багато цінних відправлено на запилені полиці.

Доля музейних експозицій вирішилася тільки 1993 року, коли Міністерство освіти видало указ про державний реєстр музеїв бойової слави. Забуті експозиції стали відновлювати.

На сьогодні зі 115 музеїв, що діють при навчальних закладах столиці, 67 є музеями бойової слави (військово-історичного профілю). Просто статистика? За цією, на перший погляд, не надто солідною цифрою — справжні документи, унікальні експонати, малюнки фронтовиків, чиїсь особисті речі і, найголовніше, — страшні у своїй наготі спогади...

У музеї бойової слави 59-ї армії при школі №190 зберігається оригінал посвідки про відрядження, виданої старшому сержанту І.Сьянову, який посилався в Москву для супроводу Прапора Перемоги, встановленого на куполі рейхстагу 30 квітня 1945 року. Особисті речі Героя Радянського Союзу Головного маршала бронетанкових військ А.Бабаджаняна, що фінансував будівельні роботи у 217-й середній школі, але так і не побачив відкриття в її стінах Музею бойової і трудової слави. У третьому музеї — стилізована фронтова землянка, поруч із якою — предмети солдатського побуту, зібрані членами київського історико-патріотичного клубу «Пошук» під час експедицій місцями минулих боїв. Документи, як і справжні експонати, завжди викликають більші інтерес та довіру, ніж їх копії, хай навіть майстерно виконані. Саме за унікальність колекції і належні умови зберігання експонатів у Головне управління освіти і науки відправлено клопотання про присвоєння семи шкільним музеям бойової слави почесного звання «Зразковий музей» (музеї при сш №№217, 105, 190, 238, 228, 41, 91). Якщо зазвичай нагороди й титули супроводжуються матеріальними благами, то вищезгадана «зразковість» спирається лише на руку всесильного Ентузіазму. «Про що ви? Ви ж не перший день живете, — сказала директорка однієї зі шкіл у відповідь на моє запитання про жахливий стан їхнього музею і поклала переді мною дві чорні дискети. — Уявіть, що перша з них — ПОТРЕБИ школи, а друга — можливий МУЗЕЙ. Як ви гадаєте, з чим ми підемо до депутата?»

У «Положенні про музей при навчальному закладі системи Міністерства освіти України» від 20.05.1997 р. один із пунктів стосується саме фінансування: «Витрати, пов’язані з пошуковою роботою, придбанням інвентарю, устаткування, технічних засобів та оформленням музеїв, проводяться за кошти базового навчального закладу, органів освіти, а також залучених коштів». Ці «кошти» (із цілком зрозумілих причин) до шкільних музеїв доходять рідко. І дуже може бути, що вчорашній «зразковий» осередок просвітництва, що досяг чималих успіхів у «збільшенні ефективності навчально-виховного процесу засобами пошукової та науково-дослідної роботи», не пройде атестацію в міністерстві на підтвердження свого звання з фінансової причини. Заслужити його дуже непросто. Тут міністерська комісія враховує все: і наявність оригінальних експонатів, і дотримання умов зберігання матеріалів, і організацію виставок, просвітницьку роботу, естетичність оформленої експозиції, наявність інвентарної книги, плану роботи і навіть рівень популяризації роботи музею у ЗМІ. Вимоги широкі й безмежні для вдосконалення. Але ж час інший!

Гермошоломи, бойові нагороди, комбінезони, панно й кольорові вітражі із зображенням битв, рації, планшети, стенди, міні-макети танків і «катюш», записи пісень воєнних років, діорами, схеми бойового шляху армії, долі, фотографії в’язнів концтаборів... Усе це — Реліквії. Пам’ятати, щоб знати. Не мали рації працівники київського Музею Великої Вітчизняної — вони сказали мені, що у шкільних музеях нічого особливо цінного не побачити, а найцікавіші експонати (як ми пам’ятаємо, внаслідок добровільно-примусових вилучень) перебувають саме в них. Але, за великим рахунком, цінною є сама пам’ять, усвідомлення того, що це ще над живими людьми здіймалася земля в Бабиному Яру; що справжній Альоша форсував крижаний Дніпро; що під свинцеві кулі, на чорні шипи колючого дроту, після п’яти діб безводдя й голоду пішли 16 тисяч справжніх людей, які у щось вірили і ще вчора про щось мріяли, — в’язнів одного з дарницьких концтаборів. І тут, напевно, вже не так і принципово, чий мундир тепер лежить під глянсовим музейним склом: відомого генерала чи простого солдата.

Відповідно до вищезгаданого положення, для будь-якого музею одним із пріоритетних завдань у роботі є саме «...участь у формуванні, збереженні та раціональному використанні Музейного фонду України». І це справді так. Хоча, якщо йдеться про особисті подарунки маршалів та генералів, то акцентувати, швидше за все, вже треба саме на збереженні. Бо коли з одного шкільного музею крадуть мундир Героя Радянського Союзу Головного маршала бронетанкових військ Бабаджаняна, а з іншого серед білого дня забирають фронтові листи однієї високопоставленої особи — це вже занадто. Хтось із любителів трофеїв воєнних років напевно щиро зрадіє таким знахідкам.

«На границе тучи ходят хмуро, край суровый тишиной объят…» Цими словами починається одна із найзнаменитіших пісень Великої Вітчизняної, пісня про трьох танкістів. Чудовий твір Бориса Ласкіна, присвячений воїнам 56-ї танкової бригади 3-ї гвардійської танкової армії. Бригади, з лав якої вийшло 15 Героїв Радянського Союзу. Командував же нею харків’янин, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Захар Слюсаренко, чиє ім’я носить 41-ша школа Шевченківського району Києва, при якій ще 1967 року було створено першу експозицію «Музею 56-ї гвардійської, орденів Леніна, Червоного Прапора, Суворова і Кутузова II ступеня танкової бригади 3-ї танкової армії». Кажуть, торік школу відвідали ветерани 56-ї бригади і так зачарували вчителів, що не запрошувати їх після того вони вже не могли. «Моральне обличчя цих людей було настільки високим, — розповідає незмінний, починаючи з 1975 року, керівник музею Любов Бойко, — що не рівнятися на них було не можна. Почався тривалий пошук ветеранів дивізії». Кажуть, якийсь час Слюсаренко до школи не ходив; був ображений ставленням школярів до експонатів музею, у створенні якого він брав найбезпосереднішу участь і який по праву був і його дітищем. Лише після низки зустрічей із викладачами школи Захар Карпович зважився знову переступити шкільний поріг.

Тепер у музеї вже п’ята експозиція. Два оновлених зали. Перший зроблено у кольорі вогню: і полотна, і квадратні стенди, і навіть підписи під чорно-білими фотографіями молодих хлопців свідчать про те, що навколо палахкотіла заграва всепоглинаючої війни. Сріблясті зірки на зелених вінках Пам’яті, золоті літери на яскравому синьо-жовтому тлі... Маленькі деталі Великого часу. Ніхто не забутий.

Другий зал музею 56-ї танкової бригади присвячений часам незалежності України і розповідає про те, яку роль відіграли ветерани у вихованні молоді. «По суті, тут ідеться про зв’язок поколінь, — каже Любов Данилівна. — Усе, що ви бачите, робилося власними руками. Наш художник приходив нечасто, тому весь тягар оформлювальних робіт ліг, звісно ж, на нас».

19 експозиційних відділів, планшети, бойові статути танкових військ, особисті речі, величезна діорама форсування Вісли, електрифікована карта 3-ї танкової армії, вкрита яскраво-оранжевими вогниками маршрутів, десятки унікальних фотографій воєнних років, бойові снаряди, портрет і фотознімки командуючого 3-ю танковою армією — маршала Павла Рибалка, ваза із зображенням генерал-лейтенанта Слюсаренка, його книга, а ще чудовий стенд, присвячений Марії Лагуновій — першій жінці-танкісту. В окремі моменти її біографії віриться важко. Двадцятирічною дівчиною пішла на фронт. В одному з боїв Марія втратила обидві ноги. Здавалося — все, життя закінчилося. Але ця вольова жінка танк свій не залишила. Якось, уже після війни, її запросили в німецьке місто Цербст, де стояла її рідна 56-та танкова бригада. Один із німецьких кореспондентів, почувши про те, що ця покалічена війною жінка водила Т-34, категорично заявив: «Це радянська пропаганда. Такого бути не може». Лагуновій допомогли сісти в танк. Вона повела його по танкодрому. «Та це фрау Маресьєва!» — вигукнув вражений журналіст...

Останніми роками Лагунова жила в Броварах, куди щороку їздили викладачі, школярі та батьки 41-ї школи. «Ми збирали свої копійки, купували ковбасу, апельсини, квіти і їхали до неї додому, — каже всміхаючись Любов Данилівна. — І знаєте, коли ми вперше зійшли з електрички й запитали про Марію Іванівну, ніхто з людей не сказав: «Я не знаю, де така живе».

Сьогодні, як, утім, і десять років тому, учні цієї школи доглядають за могилами ветеранів, на свята приносять туди квіти. Більшість загальноосвітніх навчальних закладів, у яких є музеї бойової слави, також віддають данину пам’яті тим, хто пройшов війну чи кого забрав її вогненний вітер. При кожному музеї є й ветерани-наставники.

«Вхід у таб... і розмова через др...т заборон... під ...зою розстрілу». З експонатів саме цього шкільного музею я розпочала свою розповідь тому, що в його експозиції був макет одного з концтаборів. У Дарницькому районі їх було два. Про них розповідає і музей при школі №217. Ще одна київська трагедія. Кажуть, дітей, визволених із табору, виносили на руках. Уцілілі йти не могли...

Будівництво 217-ї школи відбувалося під керівництвом військових. Тоді з її території було вивезено і перепоховано на Лук’янівському цвинтарі до п’яти машин кісток. «Відповідно до державних актів 1946 року про Дарницькі табори, — розповідає керівник музею, заслужений учитель України Андрій Калінічев, — у першому концентраційному таборі було вбито понад 40 тисяч чоловік, у другому — близько 68 тисяч. Ми вже багато років працюємо над тим, щоб ці кладовища, як Бабин Яр, набули статусу меморіальних. Ми вирішили відновити імена ув’язнених і навіть знайти їхніх рідних. Працювали всі класи школи. Адже німці були дуже «акуратними», картки на вбитих заводили, хоча табличку з одним ім’ям могли поставити і на могилі, в якій лежало 140 чоловік. Ми писали листи в усі області Радянського Союзу, куди треба було — їздили. І, уявіть собі, нам вдалося встановити імена більш як двох тисяч в’язнів».

…Кольорові вітражі, діорами, особисті речі головкома бронетанкових військ Бабаджаняна, який спонсорував будівництво цієї школи, книжки та газети Валентина Сосніна, пожовклі від часу й трохи розмиті чи то від сліз, чи то від дощових крапель трикутні листи фронтовиків, стара запальничка, ліхтарик, електрифікована карта «Шлях 1-ї гвардійської танкової армії», діюча модель бойового корабля... Є в школі навіть театр «Пролісок», який ставить спектаклі на військову тему. Багата костюмерна (близько 200 костюмів), реквізити воєнних часів і... авторська робота Андрія Герасимовича, що відтворює кадри з минулого тієї війни. Серед них і спектакль із особистого життя — «Випускники 41-го»...

А мене ж із досадою запитували, про які військові музеї я кажу, якщо в школі немає грошей навіть на «дірку від степлера». Виявилося, саме про такі, як цей. До сьогодні у більшості саме таких музеїв проводять пошукові роботи, організовують конкурси військової пісні, пишуть роботи, збирають особисті речі ветеранів, а іноді, у повній тиші, під ледь вловимі усмішки, прослуховують повідомлення Совінформбюро... «Говорити, що саме музеї повинні виховувати патріотичні почуття, — мало. Навіть школа в таких питаннях може бути не більш ніж ініціатором. Усе священне, глибинне йде тільки із сім’ї. Від неї й до уряду має бути спільна ідея, єдине розуміння», — сказав мені насамкінець Андрій Герасимович, і я не можу не погодитися з ним.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво