МУСИТЬ ЖЕ У КУЗІ БУТИ ДИТИНСТВО… - Соціум - dt.ua

МУСИТЬ ЖЕ У КУЗІ БУТИ ДИТИНСТВО…

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Дитина — батько старця. Вільям Вордсворт Ранок. Дощ. Усі поспішають — хто на роботу, хто до школи. О...

Дитина — батько старця.

Вільям Вордсворт

Ранок. Дощ. Усі поспішають — хто на роботу, хто до школи. Ось швидкою ходою іде молода пані, добре вдягнена, струнка, шлейф її парфумів огортає перехожих, а з нею маленька дівчинка дріботить ніжками у яскравих чобітках. Вони йдуть до дитячого садочка, точніше було б сказати — мати відводить доньку. Я їх бачу вже не вперше. І знову все як завжди. На жаль. Дивовижно, але мати й донька ніби існують у різних паралельних світах — мати стрімко поривається вперед, зосередившись на своїх думках, навіть голову повернула в інший бік, а дівча, зігнувшись під рюкзачком, міцно пригортаючи клаповухого зайця, підтюпцем біжить на відстані витягнутої руки, час від часу поправляючи шапку. Так вони і прямуватимуть паралельно хвилин 15. Мовчки. Щодня. Туди й назад. Поруч, але не разом. Півгодини з життя дитини. Багато це чи мало? Думаю, що багато. Адже кожна хвилина — єдина і неповторна. Як єдиними для людини є мама, Батьківщина і власне дитинство, в якому час має найвищу концентрацію, а події та враження — найпитомішу вагу і найбільшу цінність для розвитку людини.

У якому світі житимуть сьогоднішні діти, до чого їх готувати? Дорослі мають простежити певні тенденції і зрозуміти вже тепер, що виховання дитини — це не технологія й не алгоритм, які можна множити, відтворювати, поширювати, а насамперед творчість. Творчість індивідуальна, з успіхами й усвідомленням вчорашніх прорахунків, «роботою над помилками», помилками своїми.

Не «навчити», не «показати», не «забезпечити» й «організувати», тобто передати свій вже далеко не «передовий досвід», а перш за все обережно супроводжувати зростання дитини, а для цього прислухатися, чути, придивлятися до неї, намагатися зрозуміти, щоб принаймні не заважати, не згасити, не знищити в дитині те неповторне і справді геніальне, ту іскру Божу, з якою прийшла вона у світ. А для цього треба не так уже й багато — розуміти важливість своєї місії — людини, батька чи матері дитини, що житиме у майбутньому, творитиме його. Просто любити дитину.

Дослідження, проведене співробітниками лабораторії психології дошкільника Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України, виявило тривожні факти катастрофічного збіднення емоційних зв’язків між батьками та сучасними дошкільнятами. Діти не тільки не отримують емоційної підтримки з боку батьків, яка допомагала б долати труднощі, що виникають у діяльності чи побудові стосунків, сприяла б творчому самовияву їхньої особистості, а й просто не мають довірливих, близьких стосунків, таких необхідних для нормального психічного розвитку.

Основний патогенний фактор у порушенні розвитку — перебування дитини протягом тривалого часу в ситуаціях, у яких вона не має можливості достатньою мірою реалізувати свої основні життєві потреби. Нормальний психічний розвиток можливий за умови домінування в житті дитини позитивних емоцій, «хорошого настрою», «базової довіри», «радісного світосприйняття світу», властивих дитинству. Вимагаючи від вихователів дитсадочка забезпечити «загальну і поголівну грамотність» п’яти-шестирічних дошкільнят, батьки вважають, що виявляють свою любов; що виконують святий обов’язок — прицільно й методично «готувати дитину до школи», примушуючи вчити цифри й літери, відриваючи малюків від справді важливого й самоцінного заняття — гри. Не дбаючи про головну передумову оволодіння новими вміннями — необхідність внутрішнього поштовху, бажання дитини, а також насичення радісними переживаннями кожної справи для того, щоб це по-справжньому розвивало, а не дресирувало. Не опікуючись емоційним комфортом дитини, специфічно й однобоко готуючи її до наступного вікового етапу — шкільного, батьки, по суті заважають їй розвиватися, жити сьогоднішнім життям, насолоджуватися ним.

Добре було б батькам відчути, що основу майбутніх проблем у своєму житті (скарги на агресивність дитини, її замкнутість, невміння зосередитися, конфліктність і т.п.) вони закладають уже зараз — своєю емоційною невключеністю у таке насичене подіями й переживаннями щоденне життя своїх дітей. Про що мова? Про те, в чому намагався переконати дорослих кучерявий хлопчик із доброї дитячої кінострічки «Йшов собака по роялю», повторюючи як заклинання: «Мусить же у Кузі бути дитинство…» Мова про увагу батьків до того, як і що поїв, що вдягнув, чи не забруднив одяг, не отримав зауважень, а не до того, який настрій сьогодні в малюка, що тішило, а що засмутило, що намалювала його бурхлива уява, а також як складаються стосунки з друзями, чи помічає малюк, що хтось плаче, чи готовий підтримати, розвеселити.

Результати спостереження свідчать, що переважна більшість батьків схильна або взагалі не реагувати на дитячі запитання, пропускаючи їх повз вуха, або, вважаючи малозначимими, несерйозними, відповідати на них формально, поверхово, вже самою інтонацією виказуючи байдужість, незадоволення, а то й осуд: «Виростеш, усе взнаєш», «Ой, ти вже як щось запитаєш, то хоч стій, хоч падай», «Я поспішаю, а ти все «чого?», «як?», «Ти б краще взувався швидше, а не питання свої ставив», «Будь ласка, посидь мовчки, вже й так від розмов голова гуде», «Нехай тобі бабуся розказує — і чому, і яке, і коли, вона на пенсії», «Ти знов за своє? Я тобі вже казала, що люблю тебе, ну хто тобі вчора конячку купив, хто тобі все робить?..» На жаль, такого роду реакції батьків досить типові. І річ, треба сказати, зовсім не у темпі життя, зайнятості, переобтяженості матерів та батьків.

Емоційна індиферентність, навіть холодність до дітей часто виявляється в сім’ях матеріально забезпечених, де мати не працює. Здавалося б — найкращі умови для пізнання дитини, самої себе, для особистісного зростання разом зі своєю дитиною. За відсутності у матері бажання розумом і серцем бути з дитиною, в неї «не знаходиться часу» просто жити сьогоднішнім днем, чути своє маля. А це насправді потрібно більше, ніж «випасання» нянею, купівля іграшок чи «закидання» на різні, інколи сумнівної корисності, курси «підготовки».

Адже розвиток емоційно розвиненої особистості, її переживань, почуттів, причому уже з перших років життя, важить не менше, ніж розвиток у дитини інтелекту, пам’яті, уваги, оволодіння різноманітними навичками та вмінням. І цим треба займатися, навчаючи дитину розпізнавати й називати свої емоції, усвідомлювати, яка саме реальність лежить за ними, оволодівати прийомами ослаблення чи подолання тривоги, гніву, поважати себе та інших, співчувати і бути милосердною. Саме від емоційного ставлення до навколишнього світу залежатиме, на що будуть використані набуті дитиною знання та вміння. Та й адаптація до нових шкільних умов, і саме навчання краще даються емоційно зрілими дітям, які вміють спілкуватися з різними людьми, розуміти їх, зважати на їхні інтереси, співпереживати, керуються у своїх вчинках гуманними мотивами.

Турбує також зменшення тривалості і значне збіднення змісту спілкування в сім’ї, зникнення спільних форм діяльності дітей та батьків або спільного дозвілля. Невеселі роздуми викликає й аналіз розповідей сучасних дошкільнят про те, як вони вкладаються спати. Адже відомо, що одвіку існував ритуал підготовки дитини до сну — тиха розмова, казочка на ніч, колискова, проспівана мамою, або просто спокійна музика, обійми, поцілунок у теплу дитячу щічку. Спокійний відхід дитини до сну не лише забезпечує повноцінний відпочинок, надає впевненості в завтрашньому дні, у своїх силах, переконує в тому, що світ добрий, сприяє загальному оптимістичному погляду на життя, а й є профілактикою, запорукою психічного здоров’я людини на роки уперед.

Виявляється, що й тут бракує дітям емоційної участі близьких дорослих. Позбавлені навіть «Вечірньої казки» з добрими персонажами мультфільмів, неодмінною колисковою, на яких виростало старше покоління, сучасні дошкільнята живуть у вкрай напруженій атмосфері (екологічні, соціальні, економічні, політичні проблеми, агресивна реклама, аудіо- та відеопродукція, що деструктивно впливають на «загартовану» психіку дорослих, не кажучи про вкрай вразливу — дитячу), а тому потребують особливої уваги й турботи, чуйного ставлення.

Наші спостереження засвідчили, що в середньому на групу з 28 дітей лише 1—2 знають, що таке «колискова» від мами чи бабусі, троє-четверо можуть почути казочку на ніч. Досить поширена приблизно така схема відходу дитини до сну: «Мені ніхто ніяких казок не розказує і не читає. Тато телевізор дивиться, а мама мене посилає зуби чистити, а потім світло вимикає, укриває і каже: «Так, і щоб ніяких хождєній не було», «Я сам лягаю і довго дивлюся телек, а потім засинаю, а якщо страшне знову показують, так я з лампочкою лежу, мама на кухні щось робить», «Я довго лежу з заплющеними очима, бо ремня ж не хочу, як скоро не засну».

І це при тому, що, за оцінками фахівців, психологічної та психотерапевтичної допомоги потребують близько 40% школярів, кількість здорових дошкільнят практично падає до нуля, а патологічні стани накопичуються вже протягом раннього віку.

Не отримуючи насиченого позитивними емоціями материнського та батьківського тепла, дитина, як квітка, що не отримала необхідного для життя сонячного тепла, закривається, в’яне. Доводиться зустрічати таких дітлахів — із сумним, печальним, тужливим поглядом. Вони, наче черепашки, ховаються в панцир, не звертають уваги на незвичну ініціативу дорослого щодо них, бо не чекають нічого хорошого. Вони поки що тихі, сумирні «зручні». Але це — докір батькам, це сигнал про необхідність змінюватися їм самим. І тільки з якогось страдницького погляду очей можна зрозуміти, що колись, зовсім недавно, цій дитині було цікаво все. Вабило і тішило, поки не довелося швидко «постарітися», закритися (бо розкритість нікому не була потрібна). Можливо, щоб уберегти себе?

Особливі проблеми виникають у дітей через невміння або небажання близьких та рідних виявити любов до них. Мине час, і діти з родин, у яких сімейні правила гальмують нормальний психічний розвиток, потребуватимуть специфічної допомоги. В таких родинах почуття й емоції не виражаються відкрито, забороняється бути спонтанним, оскільки життя сприймається як тягар і в ньому немає місця для розслаблення. Дитина в такій сім’ї почувається емоційно віддаленою від батьків, накопичує негативні переживання, тривогу, виявляється не готовою до побудови гармонійних стосунків із людьми, страждає. Надзвичайно тривожним є те, що такий стиль життя, як правило, передається з покоління в покоління.

То, може, батькам, проаналізувавши, усвідомивши певні речі у своєму житті, варто б зробити «роботу над помилками», переглянути своє розуміння розвитку дитини, перервати замкнене, зачароване коло, допомогти собі та дитині заповнити емоційний вакуум, що супроводжував дотепер, повчитися у своєї дитини?

Обережно — ДІТИ!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво